Краса як відповідь і відповідальність

Правдива краса. Чи не є вона колективною пам’яттю про рай?
Квіти на підвіконнях наших помешкань, тварини, з якими ми ділимо наш дім,
– це теж намагання повернутися до того первісного життя серед краси
і гармонії природи, до первісного стану раю. Краса, виражена через мистецтво, – це щось з-поза земного світу, щось таке, що іноді досить важко пояснити.
А це тому, що краса проростає зі світу духовного, а отже, підходити до неї, тлумачити її слід, зокрема, й по-богословськи. З таким завданням ми звернулися до отця-салезіянина Олександра Августа Чумакова.

– Отче Олександре, де краса «не росте»?

– Від прадавніх часів і донині ми бачимо намагання людей розпізнавати і творити красу. Це притаманне homo sapiens. Первісні люди відгукувались на красу життя через створення малюнків на стінах своїх священних місць. Примітивні зображення з неолітичних печер водночас є пронизливо красивими. Античні греки відкривали красу в єдності та гармонії тіла і духу. І це подарувало нам неймовірно прекрасні скульптури Фідія і Праксителя. У своїх пошуках прекрасного ми пережили епоху ренесансних митців і наступні пошуки від бароко до реалізму, романтизм, заворожливий погляд на світ імпресіоністів, естетичні відкриття Василя Кандинського, Пабло Пікассо, Сальватора Далі, Пауля Клеє. По-різному люди пробували віднайти для себе розуміння того, що є красивим і привабливим.
З кожним разом розуміння краси ставало щораз складнішим, і, так би мовити, ареал наявності красивого розширювався. Сьогодні це поняття стало ще більш комплексним, бо у перформансах, різноманітних мистецьких акціях ми бачимо ситуативну красу, яку інколи не можемо зрозуміти. Буває, людина встає і питає:
«А що ж тут красивого?». Але сьогодні ми розуміємо, що невміння бачити красу є не тільки і не так проблемою митця, як нашою особистою проблемою: невмінням відгукнутися, відкритися, прийняти і ввійти у діалог з тим, хто виходить нам назустріч. Бо краса відкривається як діалог між людиною-митцем (людиною творчою) і людиною, для якої ця творчість призначена. Поза діалогом краси не існує. Краса є здійсненням притаманної людині трансцендентності, тобто відкритості назовні, відкритості до іншого, інакшого в любові. Що більш відкритим та всеохопним є цей діалог, то більше він наближається до любові – повної відкритості одного назустріч другому, і що більше він нагадує молитву, то більше красивого ми віднаходимо в тому діалозі, який триває від початку людської історії. Тому з прадавніх часів краса була невіддільною від релігійності. Той, хто створював малюнки в печерах, звертався до своїх родичів, але через них – до Вищої Долі, сьогодні ми сказали б – до Бога, Всевишнього. Трансцендентність людини кличе її відкритися назустріч тому, хто поза останнім краєм кличе її до Бога. Ми розпізнаємо красу в Його творчості і відповідаємо творчістю на творчість, любов’ю на любов. Людина бажає відкритися не тільки тому, хто поряд, а й тому, хто поза останніми кресами. Вона прагне розповісти про свій світ, про те, що її «я» в тому світі знаходить, із чим стикається. У тому діалозі людина має шанс відтворити і наново створити навколишній світ, створити його майстерно, щоб він був гідний співрозмовника, відповідний адресатові – ось де таємниця мистецтва і таємниця краси! Вона криється у «відповідності». В самому цьому слові є відповідь. Красу ми знаходимо там, де маємо відповідь, – діалог, який базується на вмінні слухати, сприймати і відповідати. Відповідь, відповідність і відповідальність за спілкування, за комунікацію, за єдність, за можливість переказувати отой дар для іншого і є наріжними каменями прекрасного. Тому відповідь на ваше питання, де краса «не росте», може бути тільки така: вона «не росте» там, де нема діалогу, її немає там, де людина втопила себе в самоті споживацтва, егоцентризму, що не дає побачити навколо себе співрозмовників. Такій людині нема кому подарувати красу, бо краса з істоти призначена не так для «мене», як для того, щоб її презентувати, дарувати. Краса завжди для когось і заради когось.

Що відбувається з людиною, яка хоче краси виключно для себе? Така людина починає вдосконалювати те, що вже є наявним, що прийшло до неї як дар.
І «вдосконалює» той дар, аж доки все не зруйнує.

Коли я прибираю свою квартиру, роблю це завжди з думкою про те, хто до мене прийде: чоловік або жінка повернеться з роботи, діти прибіжать зі школи, прийдуть друзі… Я роблю красивою свою хату, свій інтер’єр для когось. Я беру до уваги смаки і думку мами, тата, пані Галини і пана Василя, які прийдуть у гості.
Я створюю красу інтер’єру в діалозі з ними. Це мій дар для них.

Якщо мені наплювати, скажемо таким трудним словом, на те, хто буде зустрічатися зі мною через красу, якщо я лише споживаю її і перетворюю на особистий лише для себе коханого комфорт, то я є споживачем, що пожирає цей світ, пожирає красу – дар Божий. І я не думаю про те, що залишиться після мого споживацького «бенкету». Тоді краса зникає. Краса зникає там, де є споживацтво, споживацька самотність, хижість, де людина виключає себе з діалогу, зверхньо нехтує ближніми і Тим, хто поза останнім кордоном, – Богом.

– Українські села – вже давно не чепурні «вишневі садочки». Вони сірі, обдерті, невпорядковані. Але для значної частини жителів сіл, чи навіть міст, покоління, яке було виховане за Союзу, ця обдертість, захаращеність
є прийнятною. З другого боку – маємо так званий «пшонка стайл».
Це покоління позбавлене розуміння краси чи позбавлене потреби краси, естетики, гармонії?

– Відчуття краси є в кожній людині, бо вона з любові створена Богом і призначена для Бога. Кожна тварина якоюсь мірою має відчуття краси. Навіть наші вічні друзі собаки, якщо опиняються в добрих обставинах, починають радісно бігати, стрибати, гратися, начебто виконують якийсь танець прослави Творця. Відчуття захвату, який супроводжує нас, коли ми опиняємося в красі, коли відкриваємо себе в ній, притаманне кожному. В радянської людини, у так званих «совків», найчастіше прокидається бажання створити «танець для Бога», але прокидається нудьга, і то така, що часто виростає до розмірів ненависті – ненависті наявного, але геть недоступного.

Що зробила з нами «радянщина»? Витягла з нас душу живу і замінила її пластмасовою! Розумієте, пластмасова душа, може, й хотіла б відгукнутися на заклик краси та ввійти у діалог, але вона не в стані… Горе! Ця неможливість і фрустрація породжує спершу нудьгу, а потім агресію. Я не раз стикався з тим, що радянські люди та їхні нащадки уже так призвичаїлися до «лагерного побуту» і замість рідної хати прийняли модель бараків (наші «хрущовки» і багатоповерхівки – це ті ж лагерні бараки «підвищеної етажності»), що вже не в стані прийняти іншу архітектуру. Ці люди, коли стикаються з красою архітектури та інтер’єрів, стають агресивними.

Є такий жарт, що тільки наші люди, які були громадянами Радянського Союзу і тепер мають грошей неміряно, потрафлять купити в Англії замок чи особняк XVII – XVIIІ століть, щоби перебудувати його на п’ятиповерхову «хрущовку». Вони стикаються з красою, зі стилістикою попередніх епох, яка їх приваблює і дратує, і починають перебудовувати все на свій лад. Вони починають жерти і знищувати красу.

Доки пластмасова душа радянської людини не знищиться, ми приречені на «пшонка стайл», на кричущий безлад екстрабагатого кітчу. Оця пластмасова душа радянської людини мусить спершу перегоріти в спілкуванні з Вищим – з Тим, хто очі кує нас потойбіч світу. Людина сама повинна дати тій «духовній пластмасі» перегоріти у вогні молитовного діалогу з Богом, і тоді на згарищі знову проросте душа як творець краси. Без цього ми приречені.

Якщо б у гонитві за комфортом ми створювали такі не виставні, але красиві особнячки, які зустрічаємо в Західній Європі, це було б ще більш-менш. Але для того треба відчувати себе самих не «лагерниками», не «колгоспниками»,
а приватними (наголошую – приватними!) особами. Людьми, які дбають про свою приватність, які є господарями серед господарів і знають, від Кого вони ту приватність отримали та перед Ким будуть звітувати. А ми що робимо? Ми робимо безтурботний комфорт за принципом «на наш вік вистачить»: покриваємо старовинні дерев’яні церкви бляхою чи оббиваємо їх пластиковою «вагонкою», нищимо давні розписи, щоб облицювати внутрішні стіни церков «симпатичною» керамічною плиткою – дорогою, закордонною, щоб було «круто». Ми замінюємо красу вигідністю і придатністю, а утилітарні вигідність і придатність ніколи не сумісні з красою, бо створюються конвеєрним способом, тоді як краса завжди є ексклюзивною. Саме тут одразу можемо ствердити, що разом із красою з нашого життя зникають пам’ять і людська гідність, тобто те, що найбільш притаманне людині і робить людину Людиною. Нема краси – нема пам’яті, нема самоусвідомлення, гідності – і людина стає «гомо совєтікус». Стає «лагерною людиною»… Вона може технологічно функціонувати, але бути собою вже не може.

– Зворотний процес, у принципі, розпочався. Бачимо, що відбувається оновлення та осучаснення просторів – від зупинок до квартир. Наскільки здоровим і дійсно творчим вважаєте процес відбудови України і наскільки його ще треба коригувати?

– Я одесит із походження, і моє материнське лоно, а водночас біль мого серця – це колишня прекрасна Одеса – Пальміра, перлина біля моря. Це місто, як подейкували, спеціально створене для того, щоб жити у ньому було легко, святково, високо. Сьогодні від тієї Одеси залишилися лише фрагменти, клаптики, які повинні приваблювали туристів, щоб вони приїжджали і залишали гроші. Така ж ситуація загрожує Львову. Подивіться, що сталося з Івано-Франківськом, в якому фактично зруйнували старе місто… Колись мій друг, людина, яка робить для Одеси визначні речі, митець Олександр Ройтбурт наважився піти до одного з так званих забудовників із питанням: «Навіщо ви зносите пам’ятки архітектури, прекрасні доми і будуєте багатоповерхівки?». «Бо люди хочуть жити в центрі», – відповів той. Тоді Ройтбурт мусив йому пояснити, що люди хочуть жити в центрі тому, що центр старовинний і красивий, а коли забудовник зносить той центр і ставить багатоповерхівки, то вже нема сенсу його заселяти, бо зникло те, заради чого тут хотіли жити люди.

Щось схоже відбулося з театром, який звели на Андріївському узвозі в Києві.
Це спроба втручання сучасної архітектури в цілісний ансамбль пам’ятного і дуже колоритного місця. Невдала спроба, бо вона зруйнувала цілісність Андріївського узвозу. Чому так стається? Тому що в нашій країні фактично нема архітекторів, для яких слово «естетика» мало б практичний зміст. Бо від часів пітерської трагедії, так званої «Октябрської революції», змінилися покоління архітекторів та інженерів, і кожне наступне покоління повинне було щораз більше наближувати архітектурну стилістику до стилістики табірного барака. Уже після хрущовської вимоги позбутися всілякого «украшательства» в цьому стилі виросли два чи три покоління архітекторів, які не знають архітектури та архітектурної естетики. Вони не знають нічого, крім правил розстановки «коробок» залежно від прокладання каналізації та комунікацій. Вони вчилися та жили в замкненому просторі Радянського Союзу, вчилися на картинках і фотографіях різних куточків Землі. А фотографія не дасть того враження, коли людина, яка є архітектором за покликанням, пройдеться вулицями, сяде на лавочку і не тільки буде бачити, а дихатиме отою красою, бо краса створює цілісну атмосферу. Тоді людина захоче створити щось, що променіло б тією атмосферою. Вони не знають зразків. Вони знають, як розставити «коробки»… Найстрашніше те, що вони беруться зводити храми, які мають простояти не 50 років, як «хрущовки», а до кінця світу в перспективі Страшного суду! Вони беруть кітчеві моделі, ілюстрації до дитячих казок і ставлять це на конвеєр. Ми бачимо міста і стереотипні церковці, які не промовляють ані до серця, ані до душі, бо зорієнтовані саме на пластмасову душу. В них у підсумку нема ні краси, ні Бога. Воно перестає бути навіть функціональним, але підтверджує, що радянський табір ГУЛАГу, навіть після втечі з нього, ми дбайливо і приховано виносимо із собою та наново створюємо через відтворення естетики і стилістики концтаборів там, де оселяємося. І робимо це через знищення того, що є красиве, що промовляє.

– «Священник є не лише служителем культу, а й будівничим культури», – сказав нещодавно Блаженніший Святослав. Це радше виглядає як екскурс у минуле і програма на майбутнє, бо реалії трохи інші. А все ж, яким чином священник має будувати культуру сьогодні, якими інструментами і засобами?

– Це знову ж таки біль нашого часу, бо священники беруться з-поміж людей, як сказано у Святому Письмі. Священник у нашому випадку береться з людей «совкового» ґатунку, з радянщини. І приносить як матеріал для священства свою «совковість», свою просякнутість усім тим, про що ми вже говорили: свою приналежність до ГУЛАГу. Але зовсім не так, як священномученик отець Омелян Ковч був приналежний до нацистського концтабору, бо вносив у морок безнадії світло та красу Божої присутності.

Блаженніший Святослав абсолютно правий. Бо, крім різних окреслень культури, на мою думку, є й така: культура – це послання від людини Богові, що ми не безнадійні, що ми залишилися людьми навіть після гріхопадіння. В культурі ми стверджуємо свою причетність до Бога, бо створені як творіння богоподібне і намагаємося повернутися до первісного стану хоча б через створення решток втраченого раю – культури. Богу дякувати, що в семінаріях оту пластмасову душу можуть переробити через вогонь найінтенсивнішого молитовного спілкування з Богом і служіння ближньому в правдивій християнській любові! Але цього недостатньо для того, щоби священники могли бути творцями культури і вести людей за собою в культурному сенсі. Бо окультуреність – це не тільки миття рук перед тим, як сісти за стіл, це не тільки належне користування вбиральнею і туалетним папером, зубною щіткою і дезодорантом. Це вміння не прикрашати іконостас кольоровими лампочками на свята, не створювати на тому ж іконостасі убогих напіврекламних слоганів «ХВ». Це вміння відрізняти красу від споживацького конвеєра, кітчу і задоволення потреб за принципом «дешево і сердито». Це вміння і відвага не давати руйнувати історичні пам’ятники і пам’ятки мистецтва задля убогого «а людям подобається».

Після виходу з підпілля єрархія деякий час керувалася тим, що священників треба багато, бо є багато потреб. Тому треба створити короткий «курс молодого бійця», навчити технічно основних навичок богослужіння, основних моментів катехизису і – до роботи! Це оманливий шлях. Священників повинно бути рівно стільки, скільки є людей містеріальних, здатних повністю і без решти жити реальністю Таїнств, таїнственним життям, здатних створювати священні дії і будувати не приміщення, а культуру як людську молитовну відповідь Богові.

Священників може бути дуже мало, але хай вони будуть якісні, такі, що повернуть українця до Духа Божого і повернуть стан Божої краси до наших спільнот. Тому сучасний український священник повинен поставити жорсткі вимоги найперше до самого себе, щоб стати носієм і агентом культури християнської, всеохопної. Він повинен розуміти, знати, розрізняти романський стиль від готичного, готику від бароко, бароко від класицизму не тільки зовнішньо, але й у їхній глибинній сутності. Він повинен знати, чим Рембрандт відрізняється від Караваджо, Ель Греко – від Пікассо і Далі. Їдучи до Рима, він повинен відвідувати не тільки святині, а й дійти до пінакотеки Ватикану, дійти до римських музеїв, у тому числі сучасного мистецтва. Хай навчиться цього! Він повинен поставити до себе жорстку вимогу бути носієм і агентом культури.

З другого боку – що більше самі вірні Христові будуть відчувати жагу до культури, до молитовного діалогу з Воскреслим Христом через культуру, через прабатьківську культурну спадщину, то конкретніші та жорсткіші вимоги будуть ставити до своїх священників. Вони казатимуть: «Ти мусиш задовольнити мою спрагу духовну і спрагу культурну! Ти повинен бути носієм духовності та культури!». Бо сам Христос сказав своїм апостолам: «Ви дайте їм їсти!».

– Томас Мертон прийшов до Христа і став католиком завдяки красі, яку побачив у римських святинях. Краса здатна зробити людину релігійною?
Чи можливо пояснити, як цей механізм працює?

– Як казав мій духовний отець: «Довга дорога через теорію, коротка дорога – через приклад». Я одразу до прикладу. Один зі знаних московських католиків у час, коли в Нотр-Дам сталася пожежа, написав у фейсбуці про те, що в нього є такі закутки в цьому соборі, завдяки яким він через красу відкрив Бога. І він молиться, щоби пожежа не дісталася до них. Також православний священник Володимир Зелінський писав у той же час, коли в Парижі палав Нотр-Дам, що він із жахом стежить за цією пожежею, бо колись у цьому соборі, в грі світла та образів середньовічних вітражів, він відкрив для себе те, що стало його духовними правилами, що привело його до священства. Бачите, краса відкривала людину назустріч покликанню, назустріч Богові. Неймовірно цікавим є те, що і отець Володимир, і пан Сахаров пишуть, що сталося щось подібне до чуда: саме цей закуточок собору, про який споминалося в молитві, і саме ці вітражі, біля яких отець Володимир отримав покликання, вогонь не знищив! У тому чуді є показовий момент – до краси можна віднестися лише як до артефакту, яким можна пишатися, якщо він є в твоїй колекції, прийти, подивитися і піти, можна торгувати, як туристичні фірми торгують принадами Львова, через що він занепадає. Якщо ми відносимося до краси, мов до артефактів, які можна споживати, наші артефакти гинуть від по-жеж, руйнацій, від чого завгодно. Але якщо вони для нас стають засобом, медіатором нашої зустрічі з Богом, то вони вціліють усупереч всьому.

Ми повинні відчувати красу як заклик до вищого, як отой дороговказ, який веде нас за обрій. І ми повинні зустрічатися з тим, що є за обрієм, за допомоги краси. Якщо краса спрацьовує, вона стає невмирущою не задля нас, а задля Того, Хто через неї промовляє. Вціліло у пожежі в Нотр-Дам те, про що люди свідчили, що воно промовляє, промовляє Божим голосом. Вціліла краса, яка є пророцтвом.

– Наука Христа – не про відбудову Царства Ізраїлевого, а втім наше завдання і далі будувати рай на землі, у тому числі матеріальний. Яка тут можлива богословська рація?

– Замало ставити перед собою завдання відбудувати, реставрувати, відновити. Того замало. Треба розуміти (у найдальшому сенсі), задля чого це все робити. Що є найдальшою метою відбудови та відновлення, метою, що надає сенс нашим діям.

Іван Павло ІІ практично розробив модель, яка стала здобутком для всього християнського світу: ми постійно говоримо про одночасне існування двох цивілізацій. З одного боку – цивілізація споживацтва і смерті, цивілізація гріха, просякнута егоїзмом і бажанням комфорту для себе за рахунок будь-кого іншого. Вона обертається руйнацією світу. Як сказав Папа Франциск, йдучи шляхом цивілізації смерті, ми створили цивілізацію сміттєзвалища. І це дуже влучно. З другого боку – цивілізація любові, цивілізація праведності, самовідданості, самопожертви і так само створення краси. В тому, про що ми говоримо, якраз бачимо зіткнення тих двох ґатунків цивілізацій.

Ми повинні знати, задля чого відбудовуємо Україну і в якому світі, бо контекст теж важливий. Ми будуємо український комфорт і ніяк не можемо його осягнути, бо в згоді з принципом політекономії наші потреби зростають у міру задоволення цих потреб. Ми творимо комфорт і одразу ж його пожираємо та залишаємося невдоволеними, бо будуємо цивілізацію споживацтва, гріховності та смерті. Якщо ми будуватимемо цивілізацію любові та спілкування, якщо в ній буде місце для Бога, тоді пригадаємо, що Царство Ізраїлеве – це Земля обітована, Ерец Ізраель, даний Авраамові та дітям його самим Богом. Сьогодні християнська спільнота знає про себе, що ми є дітьми Авраама за вірою, живемо на своїй Богом даній землі та повинні на ту землю запросити Христа, щоби він оселися серед нас і відновив цю землю, обітовану батькам нашим, відновив її через нас у перспективі Небесного Єрусалима. Якщо ми відбудовуємо Україну в тракті побудови цивілізації любові, то робимо її віддзеркаленням Небесного Єрусалима, віддзеркаленням Божого Царства, Божого права – права любові та справедливості. Тоді повертається і краса.

– Є зовнішня краса і є краса внутрішня. Треба вміти і другу бачити?

– Це питання повертає мене до роздумів над тим, яким органом чуття ми бачимо красу. Якщо тільки очима, коли приходимо в музей, картинну галерею, коли йдемо вулицею, зустрічаємося між собою, то ми нещасні люди. Бо наші очі – це те, що дає можливість бачити грубо матеріальні речі. Ми не бачимо сутнісної ідеї того, що втілюється в матеріальному світі. Ми не бачимо Логосу, не бачимо найсуттєвішого.

Первозданна людина, скажемо так, мала «третє око». Це око духовне, про яке говорить Євангеліє, апостол Павло, про яке говорить Церква і аскети – про духовний зір. Його треба реанімувати в собі. Треба почати дивитися оком духовним, яке розрізняє первинну, базову внутрішню красу і далі дивиться на те, як ця краса поволі втілюється: чи є це втілення, що відповідне базовій ідеї, чи є воно гармонійним переходом від слова Божого, від ідеї до матеріального воплочення? Екзюпері казав: «Найголовнішого очима не побачиш, зір має тільки саме серце». Серце в цьому випадку є духовним оком, яке розрізняє внутрішню красу і бачить відповідність її матеріальному втіленню. Для того, щоб це сталося, щоб ми могли бачити внутрішню красу, ідею, божественне Слово, яке є в предметах, людях, артефактах, фільмах, розуміти, чи воно взагалі належить мистецтву і культурі, ми повинні очистити та реанімувати своє внутрішнє сприйняття. Ми повинні подбати про духовне око, про власну душу. Нещодавно одна людина, яка вчителювала, а тепер очолює проєкти, пов’язані з реставрацією педагогічних процесів в Україні, на мою пропозицію, що треба найперше подбати про виховання душі, відповіла мені: «Отче, душа – це певного роду метафора, давайте назвемо це якось інакше». Я вибухнув: та я життя поклав на те, щоб довести своїм учням (одним із них ця людина теж колись була), що душа значно більше є реальністю, аніж будь-що інше! Все починається з душі. Вона не є метафорою. Вона є сутністю, про яку маємо дбати, яку треба виховувати. Отут ми повинні почати благовістити Україні красу душі, власної душі. Мусимо повернути собі душу, повернути душу Україні та українцям. Не метафору, а живу, конкретну, реальну душу. І в жодному разі не пластмасовий «душезамінник». Треба не створювати погребальний макіяж тіла, а відновлювати життя розчищенням і звільненням душі – абсолютної реальності, що диктує нам сприйняття цього світу як Божого!

Розмовляла Лідія МІДИК