Коли наприкінці XVI століття православні єпископи Київської митрополії почали розмови про необхідність церковних реформ, це було спричинене внутрішньою кризою – передусім у системі освіти та в управлінні Церквою. Новий час і його вісники – Ренесанс, розвиток друкарства, Реформація – поставили перед церковною освітою нові вимоги. Потрібні були кращі школи, більші бібліотеки, вчені люди з належним рівнем освіти, здатні і викладати, і писати книги – полемічні, апологетичні, богословські… А ще вплив протестантизму призвів до посилення ролі братств, і окремі з них, скориставшись тим, що константинопольські патріархи потребували грошей, здобули собі потужні привілеї: незалежність від своїх місцевих єпископів, право контролювати священиків, навіть монастирі. Не меншу загрозу стабільності та розвитку Церкви становили багаті меценати на зразок князя Острозького, який намагався вказувати єпископам, що їм робити.
Отже, підписуючи унію з Римом, єпископи Київської Церкви прагнули розвивати освіту і послабити вплив світських володарів у церковному житті. Як свідчить історія унійної Церкви, це їм вдалося. А ось та частина Церкви, яка не приступила до єдності з Римом, залишилася сам на сам із обома названими викликами. Згодом додалася ще одна проблема – запорозьке козацтво. Знаменитий гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний незадовго до смерті почав брати активну участь у церковному житті. Допоміг православним висвятити єпископів та митрополита, жертвував величезні гроші на школи в Києві та у Львові, а ще записав у Київське братство все Військо Запорозьке, привернувши таким чином до церковних справ увагу козацтва. Тепер єпископам, архимандритам і священикам слід було в усіх своїх справах та рішеннях брати до уваги не лише гонорових львівських чи віленських міщан, а й козаків з їхніми степовими манерами.
Із розвитком освіти в православних Руси-України справи рухалися краще: Острозька академія допомогла підготувати певну кількість грамотних священиків, учителів, деякі з них за наявності достатніх коштів могли продовжувати освіту в інших місцях, зокрема в єзуїтських школах, Замойській академії. А якщо розширити географію, то в Кракові, Італії чи Німеччині. І це не було чимось новим, адже українці вчилися в Болоньї та Кракові ще з XV століття. Однак навчання за кордоном відкривало шлях до нових проблем: у Європі руський, тобто український студент здобував богословську освіту в католицькому чи протестантському дусі. Інколи під час студій він переходив на католицтво або протестантизм, щоб не створювати собі зайвих проблем. І хоча після приїзду додому такий конвертит традиційно повертався до православ’я, симпатії до окремих богословських думок, особливостей церковного життя чи літургійних практик католиків і протестантів у нього таки залишалися. Понад те, такі вчені мали здатність до самостійного мислення, і це не могло подобатися деяким їхнім менш освіченим (а значить не таким схильним до вільнодумства) покровителям і начальникам.
Отже, українське та білоруське православ’я постало перед кризою в управлінні та кризою ментальності. Особливо це проявилося у 1620-их роках. Ілюстрацією обох моментів може бути доля яскравих і талановитих церковних інтелектуалів Мелетія Смотрицького і Кирила Транквіліона-Ставровецького.
Мелетій Смотрицький
Його світське ім’я – Максим. Він був сином Герасима Смотрицького – ректора Острозької академії, сам навчався в цій академії, а потім продовжував науку в єзуїтському колегіумі у Вільні. Завершував студії в університетах протестантської Німеччини, а в 1604 році повернувся додому. Тоді молодого книжника спочатку узяв на службу православний князь Богдан Соломерецький, далі – Віленське православне братство (одне з тих всесильних братств, які повністю контролювали церковне життя в своїх містах). Братчики доручили Смотрицькому викладання у своїй школі, а також написання трактатів проти унії. Тут слід окремо згадати, що у Вільні, столиці Литви, була одна з резиденцій унійного митрополита. Смотрицький чесно виконував свою роботу. В 1608 році з-під його пера вийшов твір «Антиграф», а через два роки – знаменита поема «Тренос», у якій Православна Церква показана у вигляді матері, зрадженої своїми синами. Обидві книги вийшли під псевдонімами. «Тренос» став великою подією у церковному житті, відповідь на нього писав сам Петро Скарга! А ще представники унійної Церкви, зрозумівши, хто написав «Тренос», вийшли зі Смотрицьким на контакт. Як часто вони зустрічалися і про що говорили, невідомо, але писати полемічні твори проти католицтва та унії Смотрицький перестав. У 1618-ому, повернувшись до Вільна після трьох років викладання у Київській братській школі, він вирішив організувати офіційну зустріч з представниками унійного духовенства і диспут. На думку Максима Смотрицького і представників унійної Церкви, ця зустріч – перша з часів Берестейської унії – мала покласти початок примиренню та возз’єднанню. Проте коли про ініціативу вченого дізналися братчики, то відмовилися від самого задуму, а його ініціатора змусили стати монахом у віленському Святодухівському монастирі, підконтрольному братству.
І коли в 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан таємно висвячував у Києві православних єпископів і митрополита, Мелетія Смотрицького вирішили висвятити на архиєпископа Полоцького, Вітебського та Мстиславського. Крім того, Віленське братство довірило Смотрицькому очолити братський Святодухівський монастир. Насправді його архиєпископство було номінальним, адже офіційно архиєпархія належала до унійної Церкви, і керував нею знаменитий проповідник та подвижник-василіянин Йосафат Кунцевич. Спроба Мелетія Смотрицького скинути останнього за допомоги наклепів мала неочікувані наслідки: в 1623-ому Кунцевича вбили заколотники, підбурені листами Смотрицького. Йосафат став мучеником за єдність Церкви, і Полоцька архиєпархія остаточно схилилася на бік унії.
Владика Мелетій, ставши «міністром без портфеля», де-факто залишався лише архимандритом Святодухівського монастиря, який в усьому мав коритися віленським братчикам. Такий статус, коли його «одягали у золото», але не давали ухвалювати жодних рішень, пригнічував Смотрицького. Понад те, його однодумцем став православний Київський митрополит Йов Борецький, теж невдоволений всевладністю братчиків. Отож із негласного митрополичого благословення Смотрицький зважився на радикальний крок: вирушив у Константинополь, щоб домогтися у Вселенського Патріарха скасування його привілеїв, наданих братствам. І домігся свого, бо отримав патріаршу грамоту про скасування привілеїв та підпорядкування братств вищій церковній владі. Щоправда, віленські братчики теж не сиділи склавши руки. Дізнавшись про «хід конем» Смотрицького, відправили до Патріарха своє посольство, і не з порожніми руками. Патріарх (а ним тоді був Кирило Лукаріс) вчинив хитро: пояснив, що скасування привілеїв не стосувалося «старших» братств, хоча якраз про «старші» братства у Києві, Вільні та Львові просили його Смотрицький і Борецький. Де-факто все виглядало так: за хабар Патріарх змінив свою думку, скасував указ і зрадив своїх підданих.
Йов Борецький, намагаючись викрутитися з неприємної ситуації, відхрестився від здобутків Смотрицького. А сам владика Мелетій, не ризикуючи з’являтися у Вільні на очі братчикам, зв’язався з князем Олександром Заславським, який зробив його архимандритом Дерманського монастиря, що біля Острога (в «сімейній» обителі князів Острозьких і Заславських). Так прагнення братств до всевладдя призвело до того, що Православну Церкву залишив один із найталановитіших та перспективних учених.
Кирило Транквіліон-Ставровецький
Перші звістки про цього надзвичайного письменника та проповідника знаходимо в 1589 році. Тоді він учився у Львівській братській школі і виступав перед Патріархом Єремією, дякуючи йому за надання братству статусу ставропігії. За це Кирило Ставровецький зазнав нападу від людей Львівського єпископа, які намагалися вирвати йому бороду. Так студент отримав прізвисько Безбородий, яке приклеїлося до нього на все життя. Через три роки на запрошення Віленського братства він подався до литовської столиці проповідувати та викладати в тамтешній братській школі. Наступні 22 роки про нього нічого не відомо, аж ось у 1614-1615-ому він уже стає єромонахом і готує до видання у Львові Псалтир. Можливо, Ставровецький брав участь у поході військ Речі Посполитої до Молдавії. Тоді ж купив пересувну друкарню і почав писати «Зерцало богослов’я» – перший український трактат із систематичного богослов’я та збірку власних проповідей «Євангеліє учительне». «Зерцало» він відправив на рецензію ігуменові Манявського скиту Йову Княгиницькому, але той порадив не поспішати з друком, бо в книжці чимало «неправославних» думок і треба її подивитися вченим, досвідченим у писаннях Святих отців. Тож книга вийшла лише в 1618 році у Почаївській друкарні. Але й після усіх правок в цій праці церковне керівництво і далі дивилося на Ставровецького з недовірою. А ще йому дорікали за простий стиль і народну мову: через це автор виправдовувався в передмові. Забігаючи наперед, слід зазначити, що «Зерцало богослов’я» лише у XVII столітті перевидавали як мінімум чотири рази!
Кирило Ставровецький опинився в цікавому становищі. Високе начальство – єпископи та архимандрити – вважало його ледь не єретиком. Але при цьому його, як талановитого проповідника, постійно запрошували в різні братства, школи, монастирі. Яскравий стиль, жива риторика, любов до народної мови, запозичені, вочевидь, у єзуїтів, робили його взірцем для інших. Його «Зерцало» було дуже на часі, адже перед тим із православних друкарень виходили переважно богослужебні книги або полемічні трактати, у яких автори лаяли католиків та з’єдинених з Римом православних.
І ось у 1619 році Ставровецький видає «Євангеліє учительне», заручившись перед тим благословенням чотирьох східних патріархів, Львівського єпископа Єремії Тисаровського і Монемвасійського митрополита Йоасафа. Проте Собор українських єрархів на чолі з Йовом Борецьким засудив «Євангеліє» і постановив, щоб цю книгу «нікому з православних і побожних християн у церквах і домах не держати, ні читати, ні купувати, а хто зачне, незважаючи на соборний приказ, ті книги в церквах або в домах або читати, або купувати, такі хай будуть прокляті». Від автора ж вимагали поправити її та видати наново – з правками «старших». Можливо, причина полягала ще й у тому, що і форма, і стиль проповідей Ставровецького дуже нагадували католицькі. Але тут він не був винятком, бо таку практику видно в багатьох тогочасних рукописних проповідях.
Так чи інакше, а правити «Євангеліє учительне» автор не став, через що наразився на ще більше відторгнення з боку церковного керівництва і в 1626 році перейшов на унію. Тепер його католицькі вподобання нікому не заважали, і керівництво унійної Церкви спільно зі світськими покровителями зробило його архимандритом Єлецького монастиря в Чернігові. Тут було нелегко: монастир лежав у руїнах, а більшість населення міста та навколишніх сіл до унії симпатії не мали. Проте Кирило Ставровецький 20 років сумлінно виконував свої обов’язки, керував маєтностями, відроджував обитель, а в 1646-ому, незадовго до смерті на восьмому десятку літ, видав свою третю книгу «Перло многоцінноє». Це збірка поезій та проповідей – перша книга, друкована на Чернігівщині. Як і попередні книги Транквіліона, вона витримала кілька перевидань, її читали і з’єдинені, і «дизуніти» в Україні, Білорусі та Росії. Так українське православ’я втратило талановитого письменника і вченого.
Однак Смотрицький і Ставровецький не були єдиними церковниками, які перейшли на унію. Так само залишив нез’єдинену Церкву Касіян Сакович – ректор Київської братської школи, автор знаменитої поеми «На жалісний погреб Сагайдачного». Я згадав лише найбільш відомі випадки. Вони сталися в умовах, коли людей з таким рівнем освіченості і таким потенціалом, як у названих діячів, на українських теренах було небагато.
Отже, всередині українського православ’я і далі поглиблювалася криза управління, особливо болюча для Смотрицького, і криза світогляду, особливо болюча для Ставровецького. Православна Церква потребувала і прагнула реформ, але церковники не могли належним чином робити свою справу, перебуваючи в цілковитій залежності від примх своїх парафіян. Понад те, єдиним джерелом освіти і науки була Європа – католицька та протестантська. Боязнь іноземного культурного і богословського впливу автоматично робила неможливим повноцінний розвиток освіти і шкільництва. До того ж ситуацію ускладнювали нещодавній розкол та існування під боком «альтернативної» Церкви – унійної. За примирення з нею обставав Смотрицький. Судячи з усього, такої ж думки був і Ставровецький ще до свого офіційного переходу. Проте і консервативні кола, і братчики не були схильні до діалогу чи примирення. Як наслідок – Православна Церква знову опинилася на роздоріжжі. Перед нею стояли важкі питання: відкритися на європейський вплив чи піти на самоізоляцію; розвивати діалог і сподіватися на примирення з унійною Церквою чи навіки відгородитися від неї; спробувати нормалізувати відносини з братствами чи стати маріонеткою в руках покровителів. Описані тенденції, намічені самотніми інтелектуалами 1620-их років, у наступному десятилітті намагатимуться розвивати уже представники офіційної православної єрархії, що виллється в протистояння між двома «партіями» всередині Церкви. Цьому буде присвячена наступна стаття з циклу.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
