Закінчення. Початок у 4 числі «Патріярхату» за 2020 р.
Як розрізнити латинізацію і не сплутати з нею властивий розвиток Східних Католицьких Церков? У яких сферах і питаннях східні католики можуть і навіть покликані діяти разом? Як не замкнутися в етнічності на шкоду покликанню євангелізувати світ? Як налагодити добру співпрацю між духовенством та вірними? Якою має бути мовна політика Церкви, котра вийшла за вірними за межі історичної батьківщини? На ці та інші питання для читачів «Патріярхату» відповідає єпископ Ніколас Самра – мельхітський греко-католицький єпарх Ньютона, США
– Які богословські питання, на вашу думку, східні католики покликані вивчати разом? У яких формах це можливе?
– Думаю, ми маємо все студіювати разом. Наше канонічне право потребує певних удосконалень, але не тільки воно одне. Літургія – це живий досвід нашої Церкви. Тому, думаю, нам слід зібратися разом і спробувати, принаймні в Церквах візантійських традицій, служити спільну літургію так, щоб у кожного з нас були її невеликі адаптації. Тут, у цій країні, ми всі перебуваємо разом і щораз більше послуговуємося мовою цієї країни. Нам слід спробувати робити це разом. Це пропозиція, про яку я говорив із Римом, і вони також порушували це питання: щоби всі греко-католики, які мають ту ж саму візантійську літургію, мали спільний переклад. Коли я служу в українській церкві, як це було навесні під час похоронів, то швидко «перебігаю» текст. Мій (мельхітський – Ред.) текст трішки відмінний: відмінне слово тут, відмінне слово там… Це зайве в одній і тій же літургії. Узгодити це – одне з найважчих завдань для втілення. Моя думка така: визначити по одному літургісту з кожної Церкви, закрити їх усіх в одній кімнаті і сказати, що вони не вийдуть звідти доти, поки не дійдуть згоди, бо всім подобаються різні слова. Ми можемо дійти згоди. Можемо зробити це сьогодні. Також це стосується менш важливих питань. Деякі з них розвинулися в нашій Церкві із суспільного звичаю і стали літургійними, як-от, наприклад, благословення пасхальної їжі у слов’ян. Вони благословляють її у Великодню суботу, співаючи «Христос Воскрес!», коли цього навіть не мало б бути перед святом Воскресіння! Це суспільний звичай, який розвинувся. Ці речі слід удосконалити і вивчити їх спільно.
Моральне богослов’я наших Церков цілковито однакове, ми можемо вивчати його, базуючись на літургійному житті. Наше катехитичне життя засноване на нашому літургійному житті. Ми завжди казали, що наша літургія – це катехиза. Але як ми її застосовуємо? Ми стали книжниками: «Переконайтеся у дотриманні того, що ви повернулися вправо, повернулися вліво, змахнули кадилом 16 разів» або що б там ще мало бути. Але ми ніколи не узгоджували це зі справою катехизації наших людей. У нашій Церкві є окремий документ стосовно літургійної катехизації: що літургійне життя є катехизою – ми впроваджуємо його норми тепер через наш офіс євангелізації і катехизації на чолі з отцем Гезехією Карнаццо. І ми досягаємо успіху. Це повільний процес. Тепер, у період пандемії коронавірусу, ми були змушені владнати багато домашніх питань – щось більше, аніж питання відвідин церковних шкіл. Навчання дорослих, на мою думку, є однією з найважливіших справ, які нам треба робити разом. Ми постійно говоримо, що перше місце катехизації – це домівка. Але ми не розвиваємо цю тезу. Ми розвинули дитячу освіту, недільні школи і подібні речі, але ніколи не навчали батьків, як їм бути катехитами. Тож нам потрібно робити це частіше набагато частіше.
– Ви здійснювали служіння президента Асоціації східних католиків у Конференції католицьких єпископів США. Яких успіхів вдалося досягти? Чи ця асоціація досі успішна?
– Це дуже цікаво (Усміхається). Передусім технічно це була частина Конференції католицьких єпископів США. Асоціація східних католицьких єпископів розвинулася за багато років до мене. У своїй основі це був щорічний обід: відвідини канцелярії одного з єпископів. Ми з’їжджалися туди, мали спільний обід, і єпископ, який нас приймав, забезпечував маленьку спільну програму. Це була гарна соціальна подія. Тож я був включений і пробув єпископом 31 рік. Тоді я сказав, що можу пообідати і в себе вдома. Робімо щось більше, виробляймо програму, говорімо! Тоді виникла потреба заснувати те, що ми назвали АСК – «Асоціація східних католиків». Ми не назвали її єпископською конференцію, а саме асоціацією з огляду на розмаїття всього, що відбувалося в її межах, зокрема в галузі освіти. Розвиток програм релігійної освіти стартував приблизно 50 років тому, і результатом його стали серії «Бог з нами» та багато ресурсів. Початок цьому дали двоє священників (я був семінаристом-першокурсником і став священником пізніше). Ми почали збиратися разом, усвідомлюючи потребу в наших власних катехитичних матеріалах. Отак, стартувавши, ми потребували підтримки парасолькової організації, що могла б дати нам податкові пільги тощо. Тому єпископи були змушені створити АСК – парасолькову організацію. Одним із її відгалужень або комітетів був освітній. Я став її президентом, бо створював багато руху на її зустрічах, відтак пропрацював на цій посаді шість років. Той період я почав зі створення невеликої програми діяльності, і ми почали збиратися разом та спілкуватися вже трохи більше… Треба розуміти, що зібратися вкупі було завданням тривалого часу. В ті дні у США було дуже мало східних (католицьких – Ред.) єпископів. І вони не мали такого визнання, яке маємо тепер ми. Це вже Другий Ватиканський Собор відчинив двері для всіх.
Пригадую, коли я був священником у Чикаго, єпископ Тавіль, який висвятив мене (і на диякона, і на священника, і на єпископа, бо патріарх делегував це йому – сам не міг приїхати через війну в Лівані), прибув на конференцію єпископів, що саме на тижні відбувалася в Чикаго. Одного дня я зустрів його дуже схвильованого. Ми йшли на обід, і я запитав, у чому річ. Він відповів, що перебуває недовго у США, і хоча добре володіє англійською, потребує вдосконалити свої знання, тому завжди прагнув бути в осерді єпископської конференції та слухати зблизька, з перших рядів. І от він зустрів одного зі східних єпископів, який сказав: «Ні, ні, ми сидимо позаду. Адже Східні Церкви – це як чорношкірі люди в США». Через цього бідного чоловіка мені хотілося плакати. Тоді була поширена така недолуга ментальність. Тепер ситуація змінилася. Завдяки АСК ми досягли більшої помітності на єпископській конференції. Дев’ять-десять років тому запропонували єпископській конференції виділити округ для східних католицьких єпископів – «округ 15». Тоді кожен із нас в окрузі свого проживання перебував в умовах, коли один східний єпископ припадав на 15 латинських. Та в цьому, як виявилося, не було якогось смислу. Перший візит ad limina ми, східні католики США, здійснили до Рима в 2011 році. Тепер щороку проводимо зустрічі східних католицьких єпископів. Зазвичай це відбувається в єпископській канцелярії маронітів, і ми вже встигли виробити низку освітніх програм. Як східні католицькі єпископи ми мали змогу зорганізувати зустрічі Східних Католицьких Церков. Наступну таку плануємо за два роки. Перша зустріч відбулася у 2000-ому. З Рима попросили, щоб я очолив її, і вона пройшла в Бостоні. Була розроблена програма, учасниками від кожної єпархії стали єпископ та двоє священників. Усе пройшло надзвичайно добре. Це була зустріч для Північної та Південної Америки і Австралії. Але темп збавили. Наступну зустріч ми мали у 2006-ому, і я знову головував на ній. Це була зустріч для англомовних США та Канади із запрошенням Австралії. Вона зібрала в Чикаго понад 130 учасників: єпископи, освітяни, миряни, священство і черниці. У 2010 – 2012 роках ми мали третій тур зустрічей, розбили одну подію на чотири: для Сходу, Заходу, Середнього Сходу і Півдня США. Учасниками цих зустрічей стали понад 1000 осіб – ми відкрилися для мирян. І вони закликали: «Хочемо більше!». На цих заходах ми пізнавали наші традиції та одні одних. Декілька років тому на єпископській конференції вирішили, що більше не хочуть проводити такі зустрічі, але тепер ми знову заговорили про це і збираємося діяти. Я відповідальний за створення комітету духовенства – дияконів і священників – для планування чотирьох або п’яти зібрань східних католицьких єпископів, але не тільки їх, а й мирян. Тобто духовенства і мирян – для зростання наших Східних Католицьких Церков у США. Це дуже важливо і це вийшло від АСК.
– До якої міри миряни в Мельхітській Церкві залучені до вирішення церковних проблем не тільки у США, але й у інших країнах? У чому полягає активність мирянських організацій?
– Знаю, що на Середньому Сході вони мають так звану неофіційну Велику раду або Єпархіальну раду, яка співпрацює з єпископом. Але цей феномен мав неоднозначний розвиток у османські часи, коли мирянам було дуже важливо брати участь в обранні такого єпископа, який міг би бути добрим політичним гравцем. Адже під Османами Церква мала цивільний авторитет у сферах, за винятком смертельного криміналу. Тоді саме єпископ і патріарх управляли своєю Церквою. Це був спосіб, у який Османи ділили християн і Церкви за обрядами. Миряни побоювалися, що коли отримають надзвичайно духовного єпископа, то він не знатиме, як будувати відносини зі світською імперією. Після того, як Османи минулися, по Першій світовій війні, цей феномен продовжив відігравати роль на Середньому Сході. Церква і далі дещо включена в політику, що є не дуже здоровим явищем. І ми усвідомлюємо, що це для нас велика проблема.
Коли наші люди прийшли в цю країну, вони мали ту ж ментальність, що Церквою управляють церковні ради. І це створило для всіх нас багато проблем. Коли Архиєпископ Тавіль прийшов у 1970 році, він встановив єпархіальні та парафіяльні ради. Роль мирян дуже важлива в Церкві, але ми вважали, що потрібне навчання того, як ці ради мають належним чином діяти. Не всі вони тепер добре працюють, особливо там, де присутні сім’ї іммігрантів, члени яких вважають, що рада – це орган контролю. Зрештою, з новим канонічним правом відійшли в минуле пасторальні ради, які мають справи з усім. В Мельхітській Церкві у США ми розвинули три ради: 1) Парафіяльна пасторальна консультативна рада має справу виключно з пасторальними питаннями: як підтримувати парафію живою, у тому числі живою літургійною спільнотою; турбота про потреби старших людей і молоді, відвідини шпиталів. 2) Окремий Фінансовий комітет у складі фахівців цієї галузі як дорадчий для священників. 3) Рада з будівництва і ремонту.
Отже, немає єдиної всеохопної ради, у якій всі хочуть говорити про гроші. Це повільний процес, який стартував. У деяких парафіях, де миряни боролися з духовенством, я скасував парафіяльні ради. У таких випадках ми виробляли зобов’язання, які я описав вище, і комітети працюють. Відтак ми спромоглися на «перезавантаження» заради розвитку.
Водночас я чітко переконаний, що ми не приділяємо достатньо часу євангелізації. Було природним те, коли ми щойно прийшли до цієї країни і були групами людей за етнічною ознакою, наші люди гуртувалися. Слов’яни полюбляли робити пироги (вареники – Ред.), араби – якісь свої арабські страви, як-от салат табуле, котлети кіббех, ще щось, і для цих людей було нормою єднатися. Та вже друге-третє покоління вважає так: «Я можу купити всю їжу в крамницях. Так, мама готує краще, але я все одно можу купити». Тож тепер ми переосмислюємо свій образ виключно етнічної Церкви. Ми тут, щоб євангелізувати світ. Писання вчить нас, що немає грека, сирійця, українця – все є одним тілом у Христі. Кожну людину ця спільнота радо вітатиме як свого члена, і ми маємо дати Заходу щось особливе. Натомість досі наші миряни були церковними кухарями і прибиральниками: коли було святкування, вони все облаштовували і потім розбирали. Чоловіки вичищали підлоги, а жінки готували страви. Але ж є більше духовних дарів, аніж прибирання і куховарство. І ми маємо сфокусуватися на освіті й катехизації, на євангелізації наших людей. Мені ненависно це казати, але я дійсно переконаний, що 80, а може, 90% наших вірних неєвангелізовані. Вони знають: «Один Бог, Три Особи, Ісус Христос, Марія, Матір Божа», але не відають, як це все задіяти і жити цим. Попросіть католика – чи то східного, а чи західного – висловити свідчення про те, що для нього означає Христос? О Боже – вони злякаються! Вони бояться щось промовити. Тож ми дійсно маємо потребу зосередитися на євангелізації наших людей. Ми згаяли багато часу, але справа ще не втрачена. Христос почав із дванадцятьох. Ми можемо зробити так само і працювати на збільшення.
– Ваша Церква у США приблизно тоді ж, як і наша (в той час як наші вірні сильно обстоювали збереження літургії українською мовою – не традиційною церковнослов’янською на противагу англійській), рано прийняла англійську. В останні десятиліття всі ми зазнали нового припливу іммігрантів. Який досвід ваша Церква винесла в питанні мови?
– Звичайно, для першого покоління рідна мова була дуже потрібна, бо люди із Середнього Сходу прибували сюди навіть неписьменними. Обидва мої дідусі не могли читати й писати рідною мовою. Звісно, вони могли розмовляти своїм діалектом. Арабська для її носія – це дві мови: класична та діалект. Це як українська і церковнослов’янська. На своїй батьківщині люди володіли цими мовами, розуміли їх. Натомість у міру зростання Церкви діти не пізнавали їх так добре. Українці прагнули зберегти мову, греки також. Але тепер ми добачаємо, що ці цифри (носіїв батьківських мов – Ред.) значно менші, аніж люди думають. І Схід завжди мав такий підхід: ми ніколи не мали священної мови виключно для літургії. Церковнослов’янська, коли вона була поширена у відповідних країнах, була природно зрозумілою. Та коли люди втратили її знання, мали прийти нові мови, як-от українська.
І коли наші люди прийшли до цієї країни, вони повинні були почати адаптовуватися. Я переконаний, що в основу нашого літургійного життя покладена англійська мова. За потреби вживається мова предків. Якщо хтось цього не розуміє, я не збираюся дражнити його, кажучи, що нею не можна послуговуватися. Але в духовному житті це має бути зрозумілим, і люди адаптуються до цих реалій. Вони дивовижно пристосовуються, відвідуючи банк, супермаркет, купуючи автівки, ходячи на роботу, навчаючись мови. Так само вони повинні адаптуватися і вивчати літургійну мову країни. Я не «випихаю» мову, але тепер у наших церквах ми маємо проблеми. Адже коли люди фокусуються тільки на етнічній мові, вони насправді фокусуються на етнічності. Мовиться не просто про мову. Ви не можете завжди, навічно, на п’ять наступних поколінь залишатися сирійцями Середнього Сходу і ліванцями. Для прикладу, я – один із чотирьох дітей у сім’ї. Якщо мій молодший брат чи сестра знають трохи арабську, то це буде кілька слів, що стосуються їжі. Їхні діти не знають нічого. Це просто загальнопоширене явище. Архиєпископ Тавіль був дуже стійкий у цьому питанні: приєднатися може кожен, хто хоче бути мельхітом, а мова необов’язкова.
З новими іммігрантами ми зіткнулися з новою проблемою. У мене є декілька таких нових церков, приміром Аллентаун у Пенсильванії. Це все нові іммігранти, які прибувають із Сирії, з Долини християн. Головна мова тут зараз арабська. Але я настановив там половину англійської, і їхні діти зраділи, бо вони ще можуть розмовляти з батьками ламаною арабською, але не знають класичної арабської. Я сам був дуже щасливий, коли навчився читати класичну арабську. Коли я поїхав із семінарії додому, то читав моїм дідусеві й бабусі. Я не міг говорити з ними, трішки підучив арабську, а вони не могли говорити англійською. Тож я брав зі собою дитячу книжку «Піннокіо», читав їм цю історію арабською, а вони у відповідь: «Що ти кажеш?». Вони не розуміли текст, бо це була класична арабська. Діалекти на Середньому Сході різняться від міста до міста і від країни до країни. Якщо ви назвете когось азіз, тобто святитель, у Сирії, то маєте на увазі священника. Якщо ж ви промовите це в Лівані, то говорите про протестантського служителя. Так отримуємо розрізнені діалекти…
Є шляхи обійти цю проблему. Латиняни зараз роблять це в своїх церквах у випадку іспанської мови. В латинських церквах, де я часом допомагаю їм із миропомазанням, якщо апостольське послання звучить іспанською, то в обіжнику вміщений англійський переклад. Маємо якось оперувати цими питаннями. Он у флоридському Джексонвілі нова громада переважно арабська, але священник, якого я туди посилаю і якого висвятив у липні, є уродженцем Лівану, котрий прибув до США 18-річним і є одруженим. Він вільно говорить обома мовами спільноти, а ще розуміє, що люди потребують вивчити англійську. І вони це теж розуміють. Я мав один п’ятиденний візит до них, і знання мови покращилося. Серед них були люди, які казали мені: «Єпископе, вони кажуть «Саїд-мем», що означає «пан», «владика». Нам потрібна англійська. Наші діти не розуміють класичної арабської». Тож, дякувати Богу, зрушення є. Там-сям є незначне число людей, які не хочуть іти до церкви, бо в ній нема арабської мови. Добре, нехай Бог благословить їх, вони можуть пошукати її в латинській церкві, але сумніваюся, що знайдуть. Як бачите, є певні речі, з якими ми ототожнюємося. Зміни, на мою думку, – повільний процес.
– Які конкретні форми співпраці з православними співбратами з вашого досвіду є ефективними?
– Щодо цього останнього питання – співпраці з православними, впродовж 31 року я є членом діалогу православних і католицьких єпископів. Ми зустрічаємося щорічно. Є два відділи: окремо зустрічаються богослови, окремо єпископи. Участь беруть по двоє єпископів (від кожної Східної Церкви – Ред.) і богослови. Ми здійснили значні прориви. Богослови спільно опрацювали багато речей. Замість того, щоби шукати те, що нас роз’єднує, ми шукаємо те, що нас єднає. І виявили, що перебуваємо всього лише на відстані простягнутої руки одні з одними. Ми навіть дійшли до пункту, де можемо сказати, що питання Філіокве не має сенсу. І це по довгих роках… Врешті-решт, у рамках діалогу єпископів ми не зациклюємося на тому, що називають «аспектами поділу». Ми разом обговорюємо наше пастирське життя. Як діяти, коли стається шлюб між православними і католиками? Що з цим робите ви? Як нам слід чинити? Як щодо дітей? Тож тут ми розвинули значний діалог. Цьогорічну зустріч пропускаємо через коронавірус, але це тільки перерва. Не в спілкуванні з усіма, а проте перерва.
Також ми спромоглися на значущий діалог із греками, коли тут, у Бруклайні (штат Массачусетс – Ред.), користали з освітніх можливостей їхньої Богословської школи Пресвятого Хреста. Впродовж одного року я був ректором семінарії. Коли в цьому статусі бував на зустрічах, то тодішній єпископ, а тепер Архиєпископ Деметріос казав: «Наші найкращі студенти – це мельхіти». Греки ходили (на навчання – Ред.) лише тому, що треба. Це все показово, і діалог триває. Він займе багато часу. Я мав зустріч через сервіс Zoom із нашими кандидатами на дияконські свячення (наша літня програма відтермінувалася, і ми не знаємо, можливо, перенесена на наступне літо), і вони просто хочуть зібратися разом для розмови. Одне з питань, яке вони порушували, чому ми не можемо святкувати Пасху разом із православними. Сумно, дуже сумно. На Середньому Сході ми пробували це робити, але відчуваємо потребу бути одностайними з іншими Східними Церквами. Та ця одностайність поки не спрацьовує. Ви вважаєте, що хтось мав би робити щось, друга сторона – що не мав би… І це дійсно складно.
розмовляв д-р Андрій Сороковський
переклад Володимира Мороза
