Святий Йосафат: (пере)відкриття (не)загубленого манускрипту і декілька ономастичних нотаток на полях житія Полоцького архиєпископа

Можливо, в науково-дослідницькій студії буде дещо несподівано починати з особистих рефлексій щодо знакової та яскравої постаті в історії Церкви Йосафата Кунцевича, архиєпископа Полоцького, але з огляду на 400-річчя від часу мученицької смерті цього поборника З’єдиненої Церкви рефлексії будуть цілком доречними.

Перші наближення до теми

Отже, ще якихось кілька років тому мені, православному киянину, і на думку спасти не могло, що мої історично-генеалогічні розвідки про власну родину раз у раз в дивний спосіб виходитимуть на постать священномученика Йосафата, а незабаром і взагалі випаде щаслива нагода віднайти безцінний кодекс XVII століття, пов’язаний із прославленням цього Полоцького владики, кодекс, сліди якого були давно втрачені.

Почати розповідь варто з того факту, що мої багаторічні наполегливі намагання відновити ланки свого родового дерева і знайти щонайглибше коріння своїх прямих пращурів, дідового роду Ушалевських із Західного Сибіру, по недовгому часі вивели на зовсім не знаний доти історичний регіон – Полоччину на білоруському Подвинні. Там мої пращури перебували принаймні з кінця XVII століття. А позаяк це за якихось кількадесят кілометрів від прадавнього Полоцька, то, безперечно, предки не раз бували в тому славетному місті.

Уперше я наблизився до святого Йосафата, коли дізнався, що дружина брата мого прадіда Антоніна Ушалевська походила з дому Концевичів (ймовірно, що з околиці Вітебська чи й самого міста). Вірогідним є те, що первісно прізвище цієї родини було Кунцевичі! Водночас в одній із київських книгозбірень мені до рук потрапило відоме римське видання актів беатифікації та канонізації Полоцького архиєпископа «S. Josaphat Hieromartyr»¹, підготовлене василіянськими істориками. У цьому збірнику я не міг не перечепитися за згадки про понад сотню ймень жителів Вітебська та Полоцька першої третини XVII століття, серед яких намагався знайти знайомі мені прізвища.

Родинний «детектив» розгорнувся, коли після років глибшого вивчення контекстів тамтешньої місцевої історії ХІХ століття довелося відкрити для себе, що римо-католиками мої «польські» Ушоли-Ушалевські стали не з власної волі, адже перед тим були білоруськими греко-католиками. Сам факт відкриття цього ще не відомого мені історично-релігійного феномену та його зв’язку з моєю родинною історією невимовно надихав на подальше дослідження. Тому саме під тиском «маховика» імперії Романових мої предки разом із тисячами своїх краян у добу сумнозвісного Полоцького «собору» та інсценованого «воссоєдінєнія» 1839 року, не пристаючи на пропозицію царату перейти на синодальне православ’я та зберігаючи відданість своїй католицькій традиції, змушені були записатися в «поляки». Так їх далі й називали, такими вони закарбувалися в оповідях моєї рідні. Відтак уже по Другій світовій війні якась частина нащадків нашого роду осіла в містечку Біла Підляська (саме в ньому майже два століття перед тим перебували реліквії тоді ще блаженного Йосафата після тривалої історії їх порятунку від царя Петра І на початку XVIII століття).

Щаслива знахідка в Києві

Наступним справді неймовірним епізодом у цій низці моїх наближень до теми студій життя і спадщини святого Йосафата стало цілком випадкове віднайдення в одній із архівно-історичних колекцій Києва – Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського – рукописного кодексу XVII століття, присвяченого так званому Другому полоцькому процесу 1637 року, на якому розглядали свідчення про Полоцького архиєпископа. Джерело перебуває у фонді №18, який має назву «Прилбицький родовий архів Шептицьких. Колекція документів з церковної історії України». Цей фонд, як бачимо, скомпонований з двох частин: 1) власне родинний архів Шептицьких; 2) матеріали Національного музею у Львові та Архіву історії унії. Усі вони були свого часу конфісковані комуністичним режимом і, зрештою, опинилися в Головній науковій бібліотеці України.

У манускрипті серед іншого були зібрані як давніші документи з життя та служіння Йосафата Кунцевича, його богословські й катехитичні твори (зокрема оригінальний текст його «Правил для священників»), описані факти чудесних зцілень від його реліквій і молитовних звернень про заступництво, так і ретельно занотовані нові свідчення кількох осіб із близького оточення Полоцького архиєпископа про криваві події у Вітебську 12 листопада 1623 року та в переддень тих відомих подій. Там же зафіксована історія знайдення тіла вбитого владики у водах Двіни та пошанування його реліквій у перші роки по його смерті². Дальше дослідження цього джерела переконало, що переді мною той самий манускрипт із архіву Конгрегації поширення віри, з яким свого часу працювали отець-єзуїт Іван Мартинов у Римі 1865 року та отець Діонісій Дорожинський у Львові на початку ХХ століття і який наразі вважали втраченим. Особисте вивчення цього безцінного рукопису фактично дуже наблизило мене до світу повсякденного побуту жителів моєї прабатьківщини 20 – 30-х років XVII століття на полоцько-вітебському Подвинні.

Може видатися неможливим збігом те, що вперше мені довелося відкрити цей фоліант практично у день вшанування пам’яті святого Йосафата. Саме цей манускрипт, який за велінням долі опинився у Києві, був прямо пов’язаний із частиною вже згаданого мною другого тому видання «S. Josaphat Hieromartyr». Судячи з усього, він безпосередньо був тим джерелом, з якого створили відомий у церковній історіографії латинський комплекс опублікованих текстів беатифікаційного процесу! Якщо ж говорити точніше, то документи Другого полоцького процесу в публікації римських василіян були практично повним латинським відповідником знайденого київського рукопису (останній саме мультимовний – в ньому є як тексти, писані латиною, середньопольською, тогочасною українською та білоруською мовами). Попри значне пошкодження титульного аркуша рукопису, з нього ставало зрозуміло, що він присвячений саме процесу беатифікації Полоцького архиєпископа – «POLOCEN[SIS] CANONIZATIONIS GLORIOSI MARTYRIS JOSAPHAT CUNCEVITӰ ORDINIS STI BASILӰ ET ARCHIEPISCOPI POLOCEN[SI] [PRO]CESSUS [POLOCEN. AU]TORITA[TAE] (?) STOLICA FABRICATUS».

До всього варто додати, що й греко-католицька каплиця в рідному для мене районі столиці, як виявилося, має посвяту саме на честь священномученика Йосафата, архиєпископа Полоцького. Один із фрагментів, який привернув мою увагу в згаданому манускрипті, справді не міг не зворушити киянина під час прочитання. В ньому, зокрема, були слова, сказані полоцьким владикою до свого слуги Еммануїла Кантакузена (нагадаю, що їх я читав, перебуваючи в Києві): «А поїхали-но до Києва, пане Еммануїле, та будемо проповідувати святу католицьку віру та святу Унію  з Римською Церквою»³.

Джерело повертає до автентики

Приклад переплетіння подробиць із моєї родинної полоцької мікроісторії та особистих «наближень» до постаті Полоцького архиєпископа я навів недарма, оскільки святий Йосафат нині найбільше і найпомітніше вшановується українськими католиками, хоча практично все його служіння відбувалося на землях, доволі віддалених від України, на теренах Великого князівства Литовського – у Вільні, Полоцьку, Вітебську і так далі. З часом це просторове віддалення спричинило, з огляду на тривалі історії текстів, присвячених Полоцькому архиєпископові, постання спотворених чи неіснуючих ойконімів та найменувань у друкованій популярній агіографії та в перекладах його спадщини і коментарях до них.

Наприклад, біографія священномученика, викладена в працях різних дослідників, містить кілька сюжетів із останніх років його земного життя, в яких фігурують місцевості та люди з околиць Полоцька і Вітебська, назви яких насправді звучали інакше, аніж у цих розвідках, а то й узагалі в них не згадуються. Головною причиною їх спотворення став подвійний переклад текстів джерел та адаптація (із втратами) ономастики білоруського походження. Мовиться спершу про переклади із середньопольської та білоруської мов на латину в XVII столітті, а згодом зворотний їх переклад (а радше реконструкцію) українською мовою у ХХ столітті. І от саме змога відчитати низку назв безпосередньо за першоджерелом допомогла мені повернути їм первісне звучання.

Як у житіях священномученика Йосафата, записаних первісно зі слів його архидиякона Доротея Лециковича, так і в працях, присвячених святому, часто фігурує епізод, який стався в січні 1623 року, коли Полоцький архиєпископ сам на лютому морозі в своєму певному столовому маєтку бичував себе до знемоги, а опісля хрестом падав на сніг та довго молився (під час таких практик його мимоволі побачив архидиякон). Отець Євген Козаневич у своїй праці «Життя святого великомученика Йосафата» зазначає, що це відбулося «у владичому селі Усятині» ⁴, натомість отці Мелетій Соловій та Атанасій Григорій Великий описували цей же випадок як такий, що стався у «єпископському маєтку Визлятин» або ж «у визлятинському лісі»⁵.

Архидиякон Доротей згадану історію в своїх показаннях на полоцьких процесах описував двічі: перед комісією в 1628 році та в 1637-му. В опублікованому латинському перекладі свідчень архидиякона бачимо, що спершу він описав цю подію як «discedens Polocia Vitepscum in intensissimis frigoribus in bonis archiepiscopalibus Vizlatinae nuncupatis»⁶, а через дев’ять років – «prope Vitepscum…, in bonis archiepiscopalibus Uslatinum nominatis»⁷. Видається, що для свого викладу отці Соловій та Великий узяли назву осади за її звучанням у латинському перекладі з джерела 1628 року. Однак отець Козаневич, напевно, спробував знайти власну версію звучання цього ойконіма, припускаючи, що в латинському тексті у назві осади були сплутані графеми «l» та «i» (з Usiatinum на Uslatinum).

Утім якщо проаналізувати місцеву вітебську історіографію, то можна дізнатися, що осідок місцевих, спершу вітебських, а відтак полоцьких, владик був розміщений у селі, нині званому Ужлятино (з білоруської –  Ужляціна). Цей факт легко можна перевірити за новознайденим київським рукописом. Зокрема, в ньому, у відповідному розділі оригінальних показів архидиякона Доротея, останній говорить таке (дослівно): «bȩdąc raz z nim pod Witebskiem roku 1623 miesiąca januarii w maiȩtnosci archiepiskopskiej Użlatinie nazwaney»⁸. Отже, стає зрозуміло, що мовиться про село Ужлятино (теперішній Шумилинський район Вітебської області Білорусі). Тепер це фактично невелике село і дачне селище для вітебців.

Цікаво, що свого часу знаний краєзнавець білоруського Подвиння Олексій Сапунов опублікував випис із віленських трибунальських книг клирової відомості 1552 року про декотрі вітебські й могилівські церкви та монастирі, виданий на вимогу Полоцького архиєпископа Йосафата 31 травня 1619 року. Згаданий випис містить, до речі, інвентар маєтку Ужлятино, де за Вітебською єпархією числився «наперве дворъ на Ужлятине с пашнею, к тому двору людей долныхъ прихожихъ с тивуномъ дворным трынадцат человековъ»⁹. У нетривалий період московської окупації Полоччини в 60 – 70-х роках XVII століття у кадастрових джерелах згадане «с. Ужлятино владычне Полотцкого повѣту»¹⁰. Водночас варто зазначити, що перед тим, у XVI столітті, у вжитку був відомий також варіант Вижлятино (у сучасному білоруському звучанні – Выжляціна), що одразу дає змогу пригадати варіант архидиякона Доротея з його слів 1628 року¹¹. Цікаво, що майже століття по тому, в 1716-му, дідичі із сусіднього маєтку Старе Село Богдан-Геронім Гарасимович Красносельський із жінкою покликалися на певні старі межові акти «jaśnie wielmożnego s[wię]tey pamiȩci przebłogosławionego świȩtego (!) Jozephata, arcybiskupa połoсkiego y całey Białey Rusi (!)». Ці акти, можливо, походили з 1619 року, а позивачі згадували про настанови нібито Полоцького архиєпископа «chłopom swoim wyżlacinskim y innym»¹². У своїй скарзі на економа владичих дібр у 1710-ті роки пана Кароля Гребницького через вивезення ним кількох десятків возів майна згадувалося, що це відбулося «do maiȩtności obżałło (!) jmci, nazwaney Użlaciną»¹³. Тож можемо обережно висловитися про те, що досліджений ойконім мав подвійне звучання: головно Ужлятино, а часом Вижлятино.

Крупевичі, Круп’євичі? – Крупеничі!

Тепер звернімо увагу на інший епізод із життя Полоцького архиєпископа. В описі подій у переддень кривавої неділі, 11 листопада 1623 року, агіографи вказують на те, що Кунцевич був на маєтковому розмежуванні під Вітебськом, у контексті чого згадується ймення одного шляхтича. Причому отець Козаневич стверджує, що «виїхав він (Йосафат – Авт.) на один зі своїх хуторів, щоби полагодити граничний спір із одним шляхтичем на ім’я Крупевич»¹⁴. Натомість отці Соловій та Великий ведуть мову про те, що «дня 11 листопада 1623 року Йосафат був поза Вітебськом у справі розмежування єпископських маєтків від посілостей шляхетських, зокрема з своїм сусідом Круп’євичем»¹⁵. У друкованому латинському тексті з римського видання полоцьких процесів зазначено, що Йосафат Кунцевич був «in disterm inandis lim itibus bonorum ecclesiasticorum a bonis nobilium, cum quodam suo vicino dicto Crupievicz»¹⁶. Знову ж таки бачимо, як доступне історикам джерело дало підстави говорити про прізвище цього шляхтича як Крупевич або Круп’євич.

Коли ж узяти цей самий випис зі свідчень слуги полоцького владики Кантакузена в первісному звучанні середньопольською мовою, то виявляється, що в ньому мовилося, що все відбувалося «z szlachcicem na ymie Krupenicże[m]»¹⁷. Тобто заноситься на те, що згаданий дідич таки був Крупеничем! Подальші порівняння і звіряння з результатами сучасних студій згаданого регіону цього ж періоду білоруського історика Максима Макарова дають змогу стверджувати, що мовилося про якогось представника відомого роду вітебських міщан і патриціїв Крупеничів, найімовірніше, про Себастіяна Петровича Крупенича (або ж удвох із його рідним братом Ісаком)¹⁸. Перевірка маєтків Крупеничів під Вітебськом, як і напрям, з якого повертався до переправи на Двіні біля Вітебська Полоцький архиєпископ зі своїми слугами ввечері 11 листопада¹⁹ (вони прямували з заходу), схиляє до думки, що, вочевидь, це маєток Крупеничів М’яделено (із білоруської – Мядзелена), розміщений на 17 кілометрів західніше від теперішнього Вітебська. Він, судячи з усього, безпосередньо межував зі згадуваним Ужлятином-Вижлятином, і саме ці межові питання могли того дня залагоджувати Йосафат Кунцевич та Крупеничі.

М’яделено – вже неіснуюча осада. На складеній наприкінці ХІХ століття мапі Єремєєва фільварок М’яделено був розташований між сучасними селами Чирино, Волково та Побединщина Вітебського району Білорусі²⁰.

Так само в історіографічних описах життя священномученика Йосафата, створених на основі свідоцтв осіб із його оточення, як і в осучаснених текстах самого Полоцького архиєпископа, зустрічаємо місцевість під назвою «Бєсєнковичі»²¹ або вже у похідній прикметниковій формі «безенковицький» («декан Безенковицький»)²². Зокрема, покликаючись на свідчення Яна Ходики, отці-василіяни Соловій та Великий ведуть мову про те, як так само за день до вбивства Кунцевича, в суботу, 11 листопада 1623 року, головні призвідці змови проти владики Наум Вовк, Семен Нєша та Григор Боніцький виїхали з Вітебська до «Бєсєнкович»²³. А далі згаданими василіянськими авторами в перекладі цитований відповідний уривок зі свідчення Ходики: «в понеділок ніччю, себто 13 листопада, прибув я до Бєсєнкович». Як позначає уточнення зі свідчень згаданого Яна Ходики, це «город, положений між Полоцьком і Вітебськом, 12 миль туди і 12 сюди»²⁴. У тексті римського видання документів беатифікації повністю цей фрагмент звучить так: «feria secunda noctu, hoc est Novembris 13, cum venissem Busiencoviscum (sic!) (oppidum hoc 12 leucis distans Polocia a Vitepsco 12 etiam in ipso medio positum»²⁵. Поза тим латинські тексти процесу 1628 року також означують цю осаду як «confectum est. Biesiencoviis» (у свідченні Симеона Неша, Федота Євстахія та Григора «Бонича») та «iam vesperi venissent Biesienkovios» (від князя Яна Друцького-Соколинського)²⁶. Крім того, у латинському перекладі «Правил» Йосафата Кунцевича згадується «decanus Besenchoviensis»²⁷.

Тепер звернімося до нашого київського кодексу. У ньому в первісному, іще не перекладеному латиною, а потім із неї, варіанті, перший епізод із уст Яна Ходики звучить так: «w poniedziałek w nocy, to jest 13 novembr[is] przyjadȩ do Bieszenkowicż miasteczka, (miasteczko to 12 mil od Połocka y od Witebska, także 12. leży)»²⁸. Натомість згаданий протопресвітер у першотексті «Правил» Полоцького архиєпископа зветься як «протопопа Бєшинъковъскиі»²⁹.

Людині, навіть поверхово обізнаній з географією білоруського Подвиння, зрозуміло, що мовиться про старовинне містечко під назвою Бешенковичі – нині районний центр Вітебської області Білорусі.

Джерело повніше за видані тексти

У ще одному сюжеті відбулася загалом дуже показова деформація тексту під час перекладу. У ньому вже згаданий слуга Йосафата Еммануїл Кантакузен оповідає щемливу історію, як він, напівживий, через шість діб після вітебського погрому в домі вітебського гродненського підписка Юрія Буєвича (по тому, як його підлікував місцевий «цилюрик» Бартош) став мимовільним свідком того, як несли витягнуте з води тіло Полоцького архиєпископа, проваджене до церкви святого Михаїла у Верхньому замку Вітебська. В оригінальному тексті Кантакузен говорить: «leżałem napoł umarły w Witebsku przeprowadzony z domu cyrulika pomienionego do Jerzego Buiewicza na ten cżas podpiska grodzkiego witebskiego kiedy mimo ten dom niesiono ciało mȩczȩnika Bozego»³⁰. Вже у латинському перекладі перекладач, можливо, через неуважність згубив пару рядків польського тексту, внаслідок чого «цирулик»-хірург та вітебський підписок дивним чином трансформувалися в одну персону: «iacui enim semimortuus Vitepsci, conductus de domo dicti chirurgi vitepscensis; dum penes illam dom um deferretur corpus S.ti Martyris»³¹.

Отже, пастки подвійного перекладу в ономастичному матеріалі, який дуже проблемно передається графічними засобами іншої мови, можуть надалі спровокувати появу й побутування в агіографії та історіографії спотворених та неіснуючих ойконімів і антропонімів. Праця ж історіографів, котрі творять той чи той opus magnum і тому часом неуважні до потреби перевіряти «дрібні деталі», або неможливість віднайдення першоджерела часто не дає змоги авторам докладно зупинятися на таких на перший погляд незначущих випадках. Отже, ономастичну плутанину, яка стала наслідком багаторазового перекладу текстів за схемою «середньопольська + білоруська → латина → українська», і втрату з поля зору першоджерела вдалося розплутати й відновити завдяки щасливому віднайденню нашого, тепер київського, раніше втраченого рукописного кодексу з Другого полоцького процесу 1637 року. Зрозуміло, що цей манускрипт здатний допомогти розв’язати ще багато головоломок і пролити світло на чимало подробиць із життєпису священномученика Йосафата Кунцевича.

Роман Захарченко, історик

1. S. Josaphat Hieromartyr. Documenta romana beatificationis et canonizationis, 1628-1637, vol. 2 / Ed. Athanasius G. Welykyj. Romae, 1955.
2. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі – ІР НБУВ), ф. 18, спр. 419.
3. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі – ІР НБУВ), ф. 18, спр. 419.
4. Євген Козаневич. Життя святого великомученика Йосафата Чину св. Василія Великого, архиєпископа Полоцького. Жовква 2023, с. 120
5. Мелетій Соловій, Атанасій Великий ЧСВВ. Святий Йосафат Кунцевич: його життя і доба. Торонто 1967, с. 290.
6. S. Josaphat Hieromartyr: Documenta Romana beatificationis et canonizationis, 1623-1628, vol. 1 / Ed. Athanasius G. Welykyj. Romae 1952, p. 155.
7. S. Josaphat Hieromartyr, vol. 2, p. 315.
8. ІР НБУВ, ф. 18, спр. 419, арк. 142.
9. Витебская старина / Сост. и изд. Алексѣй Сапуновъ, т. 1. Витебскъ 1883, с. 341 (№153).
10. Писцовыя книги Московскаго государства. Писцовыя книги XVI вѣка. Отд. 2: Местности губерній: Ярославской, Тверской, Витебской, Смоленской, Калужской, Орловской, Тульской. Санктъ-Петербургъ 1877, с. 425.
11. Энціклапедыя гісторыі Беларусі: У 6 т., т. 2: Беліцк – Гімн / Рэдкал.: Барыс Сачанка (гал. рэд.), Міхаіл Біч і інш.; Маст. Эдуард Жакевіч. Мінск 1994, с. 117.
12. Историко-юридическіе матеріалы, извлеченные изъ актовыхъ книгъ губерній Витебской и Могилевской. Витебскъ 1892, с. 49.
13. Историко-юридическіе матеріалы, извлеченные изъ актовыхъ книгъ губерній Витебской и Могилевской. Витебскъ 1892, с. 49.
14. Козаневич. Життя святого великомученика Йосафата, с. 160.
15. Соловій, Великий. Святий Йосафат Кунцевич, с. 292.
16. S. Josaphat Hieromartyr, vol. 2, p. 261.
17. ІР НБУВ, ф. 18, спр. 419, арк. 82 зв.
18. Макараў Максім. Ад пасада да магдебургіі: прававое становішча насельніцтва местаў Беларускага Падзвіння ў XIV-першай палове XVII ст. Мінск 2008, с. 167. Принагідно висловлюю подяку Максиму Макарову за можливість уточнення цього моменту.
19. Соловій, Великий. Святий Йосафат Кунцевич, с. 292, 293
20. Макараў Максім. Крупенічы: гісторыя віцебскага мяшчанскага роду XVI ст. // Архиваріус: зборнік навуковых паведамлленняў і артыкулаў, вып. 4. Мінск 2006, с. 165.
21. Соловій, Великий. Святий Йосафат Кунцевич, с. 294, 305.
22. Правила святого Йосафата для своїх священиків // Кафедра богослов’я. Український католицький університет.
23. Соловій, Великий. Святий Йосафат Кунцевич, с. 294.
24. Соловій, Великий. Святий Йосафат Кунцевич, с. 294.
25. S. Josaphat Hieromartyr, vol. 2, p. 303.
26. S. Josaphat Hieromartyr, vol. 1, p. 273, 274.
27. S. Josaphat Hieromartyr, vol. 1, p. 273, 274.
28. ІР НБУВ, ф. 18, спр. 419, арк. 128.
29. ІР НБУВ, ф. 18, спр. 419, арк. 128.
30. ІР НБУВ, ф. 18, спр. 419, арк. 84зв.
31. S. Josaphat Hieromartyr, vol. 2, p. 262.

Поділитися: