Багатство і віра

Аналітики агентства Our World in Data, досліджуючи економічне зростання, встановили взаємозв’язок між багатством і ставленням до релігії. Виявилося, що в житті жителів бідних країн релігія відіграє важливішу роль, аніж у житті жителів багатих країн. Крім цього, були й інші дослідження, результати яких свідчили про те, що багатшими є країни, де сповідують католицизм чи протестантизм. Чи справді можна так стверджувати? Яка тут закономірність? Чи можна говорити, що віра і багатство – поняття, які чимось пов’язані? Адже і в Біблії згадуються персонажі, які були багаті.

Коли заходить мова про добробут і конфесійну приналежність і коли стверджують, що нібито та чи та конфесія напряму сприяє зростанню добробуту, виявляється, що відповідна проблематика, якщо її проаналізувати, не така вже й проста. Так само й релігійність чи нерелігійність не є прямою причиною зубожіння чи добробуту. А все тому, що релігія – не економічна програма, економіка розвивається за своїми автономними правилами. Якщо економіка офіційно атеїстичної країни недолуга, то й високого добробуту населення не буде, як це тривало довгі десятиліття в СРСР, Китаї чи ще дотепер триває у В’єтнамі або Лаосі. Натомість добре поставлена і відрегульована економічна модель, законодавчо захищена від зловживань, корупції та подібних явищ, дозволяє країні розвиватися, навіть бути серед лідерів. Прикладами тут можуть слугувати католицька Баварія і досить релігійні Сполучені Штати.

Те ж саме можна сказати про значення протестантизму і католицизму в економічному розвитку різних суспільств. Зрештою, можна додати сюди й православ’я. Якщо православний, приміром, живе у Канаді чи США, то він спокійно може досягти високого рівня добробуту. Той самий православний у країні зі слабкою економічною моделлю постійно перебуватиме на невисокому економічному рівні, якщо намагатиметься провадити чесне життя. Та й атеїстові в такій економічній системі його конфесійна приналежність не надто допоможе стати заможним.

Дуже важливою річчю, яку слід врахувати в осмисленні обраної сфери, є те, що економічно розвинені країни з’явилися в місцях, де раніше з’явилося християнство. Або, інакше кажучи, виникли там, де на території поширення греко-римської культури поширилася юдео-християнська культура. Недарма саме в Європі почали зароджуватися економічні відносити, поставати банки (Італія XV ст.), відкриватися університети. Саме Європа розвинула мистецтво, культуру, надихаючись передусім християнством.

Це вже потім на цій основі зародилися гуманізм, ренесанс і просвітництво, а також технологічна та інформаційна революції. Поки деякі країни Далекого Сходу, приміром, Японія чи Південна Корея, не прийняли західну модель економіки, що базується на християнському фундаменті (хоча часто про це вже й не згадують), до тих пір їхній економічний розвиток був досить слабкий. Там, де християнство в суспільстві не пустило глибоко своє коріння, там не відбувся економічний злет. Хіба що хтось перейняв як «саджанці» ці паростки з юдео-християнської основи, і вже тоді, навіть не сповідуючи активно якусь релігію, система на такій базі запрацювала на новому місці.

Щодо протестантизму і його впливу на економічний розвиток, то класичну працю на початку ХХ століття про це написав Макс Вебер. Це відома «Протестантська етика і дух капіталізму». У своїй роботі вчений опонує не так католицизмові, як марксизмові, хоча католикам теж дісталося: після появи кальвінізму вищий економічний розвиток перейшов із Франції, Італії та Іспанії до Нідерландів та Швейцарії. Однією з причин названого процесу було те, що католицизм (можна додати, що ще більше це стосується православ’я) сповідував ідею «марноти цього світу», а тому не дуже переймався економічним розвитком. Натомість протестантизм, передусім кальвінізм, твердячи, що земний добробут і «гонитва за економічним зростанням» є ознакою Божого благословення (або інакше – обрання та призначення до спасіння), спричинився до розвитку капіталізму, конкуренції, сучасних економічних відносин і відповідно високого рівня життя суспільства.

Не входячи у дискусію з тезою про добробут як ознаку вибраності, не розглядаючи того, наскільки вона відповідна духу Євангелія, варто сказати, що в останньому часі з’явилося багато критичних публікацій і досліджень щодо тез Вебера. Уже сам цей дослідник вважав, що Європа в Середні віки, тобто коли ще не було протестантизму, стала основою для подальшого розвитку. Деякі критики Вебера, як-от Йозеф Шумпетер, твердять, що економічне піднесення в Європі, тобто початок капіталізму, почалося не в протестантських країнах, а ще в далекому XІV столітті в Італії. І саме керівники тодішніх італійських міст – таких як Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція – створили відповідні умови для зародження і розвитку капіталізму.

Також у наші дні зазнає критики теза Вебера про достатність «духу протестантизму», тобто протестантської етики, для того щоб у суспільстві розвинувся капіталізм, а отже, й зріс добробут. Наприклад, кальвіністська Шотландія довгі століття не ставала економічно розвинутою. З другого боку, у XVI столітті економічним центром Європи був Антверпен, яким керували католицькі правителі. У наш час Франція та Італія перебувають у переліку передових економік світу і відповідно утримують лідерство щодо спроможності гарантій добробуту своїх суспільств. Або гляньмо на переважно католицьку Баварію – вона є локомотивом економіки Німеччини. Ще у ХІХ столітті також католицька Бельгія набагато швидше індустріалізувалася, аніж протестантські Нідерланди. І якраз Бельгія стала в континентальній Європі центром промислової революції. Іншими словами, попри те, що тези Вебера мають багато слушних постулатів, є у них і багато істотних прогалин та неточностей, які роблять ці тези досить сумнівними і позбавляють їх реноме аксіом. Можна взагалі сказати, що це не протестантизм чи його етика стали рушієм розвитку, хоча певною мірою підсилили його. Це зробило загалом західне християнство.

І ще один момент, досить важливий і досить важкий: на сьогоднішній день, коли мало хто звертає увагу на християнське коріння економічного розвитку суспільства на Заході, а тим паче у світі загалом, наче стає помітним «факт» того, що чим менше суспільство релігійне, то більше розвинуте, і навпаки. Утім це ілюзія.

По-перше, нікуди з цього успішного суспільства не зникли його юдео-християнські корені. Навіть якщо їх ніхто не бачить, чи не хоче бачити, вони лежать в основі та виражаються в таких формах, як права людини, рівність всіх перед законом, життя за встановленими нормами і законами, соціальна справедливість тощо. Це ті принципи, які «вилупилися» з юдео-християнського світу і тепер побутують у суспільстві, яке може й не сповідувати християнство. Причому що сильнішим християнство було в даному регіоні чи країні, то глибше ці принципи там вкоренилися.

По-друге, звичайно, хтось може помітити, що одночасно зі спадом релігійності суспільства зростав добробут у тій чи тій країні. Щодо остан-нього, то є принаймні два досить вагомі винятки – США і Китай. У першій з цих держав релігійність надалі відіграє значну роль у суспільстві (хоча й меншу, ніж колись), а економіка все одно зростає. У другій релігійність як не була поширена, так не дуже поширена й тепер, а економіка зростала незалежно від цього. Крім того, релігійні люди цілком непогано радять собі з бізнесом. Можна сказати, що кореляція між добробутом і релігією сильно перебільшена. Якісь фанатичні прояви релігійності, можливо, і мають вплив на сповільнення власного «земного розвитку», в тому числі добробуту, проте «нормальне» релігійне життя ніяк не перешкоджає бути успішним, конкурентним чи винахідливим. Єдина умова – справжня, а не поверхова релігійність накладає певні обмеження у вигляді принципів, які базуються на заповідях і християнській етиці. До речі, уже доволі багато книг написано про етику бізнесу. Серед них можу назвати хоча б працю Хелен Алфорд, ОР та Майкла Нотона «Менеджмент, когда вера имеет значение. Христианские социальные принципы в управлении современной организацией», видану київським видавництвом Інституту святого Томи в 2003 році.

По-третє, легко зробити помилку під час аналізу певних явищ, подібно до того, як це було з Максом Вебером, коли він аналізував економічні перетворення, базуючись на певних історичних періодах, і з цього зробив відповідні узагальнення. Упродовж останнього століття бачимо досить багаті суспільства і брак більшої релігійності, тобто секуляризацію у більшості громадян, яка триває останні 50-60 років. Це досить короткий проміжок часу для напрацювання певних висновків або тим паче аксіом. Світ часто розвивається за інерцією від імпульсу з минулого незалежно від теперішніх змін. Наприклад, певний імпульс, який був закладений при заснуванні США і написанні там конституції, існує досі незалежно від зміни партій чи політики. Так само в Росії імпульс того, що тиран – це добре, а народ має жити в порядку і страху, наданий колись суспільству, існує дотепер незалежно від того, що в країні радикально змінювався устрій: від царизму через комунізм і до «суверенної демократії». Подібно і в західних суспільствах поштовх, наданий християнством, ще довго буде за інерцією вести їх угору. Питання полягає в тому, як надовго вистачить цього імпульсу, якщо суспільство намагається від’єднатися від нього? І що станеться з добробутом суспільства, яке почне якийсь довший період часу, наприклад, два-три століття, жити безбожно? На ці питання можна буде відповісти лише після цих двох-трьох віків. Хоча, базуючись на попередньому досвіді «безбожних економік», можна зробити вже деякі невтішні припущення.

Натомість той факт, що на сьогоднішній день у дійсно релігійних країнах і регіонах, наприклад, у Латинській Америці, Африці чи в деяких православних державах, не спостерігається економічне піднесення, більше пояснюється культурою, аніж релігією. Мовиться про щось подібне, як брак розвитку серед народів Африки. Він існує не тому, що ці народи «чорні», бо це був би расизм. У них немає розвитку, тому що вони досі живуть в певній архаїчній культурі, з якої належить визволитися. Колись і китайців з корейцями вважали «недорозвинутими» в економічному плані. Сьогодні вони, залишаючись китайцями і корейцями, показують передові результати, тому що перейняли «юдео-християнську економічну культуру».

Подібно і з «релігійними країнами». Це не релігія їм перешкоджає в розвитку, а певна «напрацьована» віками «культура лінивства», від якої треба визволитися і почати працювати, розвивати цей світ, свою країну, своє життя. Належить врешті-решт узяти відповідальність в свої руки, бо до цього закликає Євангеліє. Віра тут лише коригуватиме розвиток, щоб він не відбувався коштом інших, а на засадах справедливості, власних талантів, які належить примножувати, та співпраці. Релігія, а конкретно – християнство, може бути найкращим партнером економічного розвитку. Головне, як каже псалмопівець: «Не надійтеся на здирство, і грабунком марно не вихваляйтесь; коли зростає багатство, не прив’язуйтесь до нього серцем» (Пс 62, 11).

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>