“Бог посеред міста – воно не похитнеться” (Пс. 46, 6)

о. Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ, ТІ

Упродовж лише кількох місяців поширення світом коронавірусної інфекції глобальна людська спільнота раптом відчула брак чогось настільки важливого, настільки «нашого», людського. За умов карантину нам ніби раптом забракло самих себе. Два перші уроки, засвоєні сьогодні людством, – «ми безпорадно глобальні» та «ми глобально вразливі». Особлива небезпека вірусу в тім, що вражає він не лише людину, а механізм генерування людського суспільства. Суспільство ж – складна система комунікацій. Спілкування формує його тіло, уможливлює економічні, політичні, правові, культурні відносини, міжособистісні стосунки. Тому так важливо відшукати силу, здатну нас зцілити саме в епіцентрі нашої соціальної онтології. Необхідні правильні смисли та ефективні соціальні механізми, що можуть допомогти вистояти в умовах «дефіциту нашої людяності», спричиненої не лише сьогоднішнім браком соціального контакту, тотальної вразливості глобальної спільноти, а й в умовах крихкості сучасної кульури. Адже крихкість – передумова хаосу, здатність розсипатися на атоми, втратити форму та цілісність, пірнути у безлад.

Куди йдемо?

В євангельських повчаннях і притчах Ісус часто говорить про майбутнє, звертаючи увагу слухачів уперед до вічності, яка розпочинається тут і тепер із особистого навернення. У своїх посланнях апостоли заглядають у минуле виключно з перспективи світу, що гряде. Книга Одкровення розгортає перед читачами епічний ландшафт прийдешньої дійсності з остаточною перемогою добра. Іншими словами, Новий Завіт – це про нове, про те майбутнє, що починається вже сьогодні, але про майбутнє. На жаль, упродовж кількох останніх століть ми ніби втратили цей герменевтичний вектор. Варто лише прислухатися до недільних проповідей у наших храмах. Ми ніби згорнулися в політичну апологетику замість того, аби дарувати людям надію: ми виправдовуємося, а мали б творити. І не всупереч, а задля. Інколи виникає враження, що ми відмовилися від мети й «місійного авантюризму», що дозволяє нам не завмерти перед викликами, а пропонує сенс та снагу рухатися далі. Наша проповідь сьогодні розвернулася в минуле. А людству так потрібен альтернативний сценарій прийдешнього. Рання Церква стала ідейним проривом крізь тодішню систему смислів, вона боролася за виживання під стягом майбуття, а нам сьогодні доводиться виживати, реабілітуючи наше минуле. І мало кому спадає на думку вимагати іншого жанру парафіяльної гомілетики. Якість спілкування визначає якість відносин. Щоб майбутнє існувало, про нього необхідно мріяти вголос, ділитися власним баченням і малювати спільні горизонти, що об’єднували б наші свідомості, сформовані в епоху смислової розпорошеності. Чи ми сьогодні справді знаємо, куди йдемо?

Церква Христова – не музей, а місія

Незмінним маркером сучасності є теза про невпинну та неприборкану мінливість: «Світ змінюється!». Цього годі не зауважити. Зміни торкаються основ індивідуального та соціального буття. Автор однієї з найпопулярніших книг сучасності «Людина розумна» Ювал-Ной Харарі в процесі аналізу історичного розвитку людства звертає особливу увагу на нестримне прагнення наших сучасників озброїтися божественними компетенціями: здолати смерть, уможливити вічне існування, навчитися творити та безповоротно нищити. Соціальна робототехніка, квантові комп’ютери, геномна медицина, «дружній» штучний інтелект, планетарна цивілізація тощо вже сьогодні вимальовують перед нами все ще несміливі, але щодня реальніші горизонти нашого майбуття, проте не пропонують відповідей на питання про сенс, справжню естетику людського існування, остаточне подолання бідності, повагу до кожного людського життя, про те, що по-людськи гріє. Хто ми сьогодні як Церква в контексті цієї невблаганної трансформаційної метушні?

Ідентичність твориться в процесі подолання екзистенційних викликів, у боротьбі за існування в нових обставинах, за майбутнє, а не спробами реінкарнувати «старі добрі часи», коли все було «правильно». Церква Христова – не музей, а місія. Вона покликана до постійного втілення в соціальні структури людства Божого задуму спасіння. Від ранку воскресіння Христового і в мить формального усвідомлення Його учнями колективної місії у день Зіслання Святого Духа перед Церквою було лише майбуття і жодного права на минуле. Тому визначати церковну ідентичність кількістю кроків в обрядових дійствах чи барвою ризи у відповідні літургійні дні настільки ж недоречно, як неможливо. Церква Христова не може завмерти, споглядаючи минуле. У своїх Таїнствах вона вириває з обіймів часу історично об’явлене людству Богом і актуалізує вічність. Отже, невпинно творить нове. З великим захопленням завжди уявляю, як жменька рибалок і колишніх митарів з відвагою прямували в розлогий і незнаний новий світ без наміру відтворити уже наявне, а з чітким сподіванням створити щось зовсім нове, з амбітною претензією відкрити людству двері до Царства Божого, явити Божу Премудрість – «ганьбу для юдеїв і глупоту для поган» (1 Кор. 1, 23).

У світі Великих даних

У сучасному світі, на жаль, ніхто вже не очікує від Церкви благої вісті, ніхто взагалі не шукає якогось спільного для всіх горизонту. Звідси й культура ментальної крихкості. Можливо, тому що колись ми почали надто тихо мріяти. Якщо в основі організації людського суспільства в домодерну епоху були об’єктивні метафізичні принципи універсального характеру, а домінувальний у сучасному світі ліберальний порядок орієнтується на примат суб’єктивного сприйняття індивідом себе та світу, то в розпорошеному, деконструйованому класиками постмодерну світі з-підуламків метанаративів виринає нова сила, новий ресурс влади – Big Data, структуровані та неструктуровані Великі дані, що завдяки аналітичним спроможностям технологій надходять з великою швидкістю та в дуже великих обсягах, обробляються в майже реальному часі та визначають алгоритми нашого сприйняття дійсності й реакції на неї. І попри галасливе декларування особистої свободи вільні громадяни сучасного світу без зайвих підозр на глобальному ринку ідеологічного розмаїття приречені обирати лише з-поміж чітко де термінованого спектра можливостей. У світі Big Data діалог не потрібен, політика неможлива, а людської особи просто не існує. Механізми досягнення суспільного консенсусу також не потрібні, бо й сам консенсус – результат ретельно визначених аналітичними інструментами алгоритмів взаємодії. Це майбутнє без війн, голоду та бідності, але й без людини, як ми її знаємо сьогодні – з особистою свободою та гідністю.

За таких обставин чи не єдиним ідейним союзником Церкви – як би це не видавалося парадоксальним – може виявитися лише ліберальний гуманізм, який, по суті, є секуляризованою версією християнської релігійної думки: там все ще існує людська природа і невідчужувані природні права людини, поняття свободи й гідності людської особи. Там існував майданчик для діалогу між розумом і вірою. І не лише: там існували можливості для ціннісно-раціональних сценаріїв розвитку людства. Але, на жаль, проєкт Просвітництва добігає остаточного завершення. Упродовж кількох століть протистояння Церкві вдалося вистояти, узгодити термінологію та пристосуватися до умов секулярної держави. «Силлабус» Пія ІХ став історією, а свобода сумління та віросповідання – однією з улюблених тем церковних проповідників. Та попереду вимальовуються обриси світу, який ми ще не відкрили.

У новому світі не існує свідомості, не існує свободи волі та свободи вибору, зрештою, не існує свободи як такої. І це не про наступне століття, це про фейсбук, твіттер, інстаграм тощо, у яких ми «мешкаємо» вже сьогодні; це про можливості, що не знають національних кордонів, але відповідають інтересам транснаціональних корпорацій. Це про владу. Але не цінностей чи об’єктивних принципів і норм взаємодії, а про владу даних і сучасних розвинених технологій. Це навіть не про «владу-знання» (Мішель Фуко), яка нас «нормалізує» та синхронізує зсередини нашої свідомості, а про владу формул і алгоритмів, які не потребують нашої свідомості взагалі, а натомість чітко розраховують наші схильності й детермінують наш вибір. Саме тому одним із найактуальніших питань, що турбує дослідників сучасності, залишається питання межі: де проходить та межа, за якою інформація та новітні технології переймуть контроль над людським суспільством?

В епоху глобальної крихкості

Ми звикли жити, спостерігаючи, як світ стає складнішим, ефективнішим, краще керованим. Ми почуваємося дуже немічними, коли раптом не можемо впливати на дійсність і просто не маємо куди сховатися від власної слабкості. Коронавірус дещо натиснув на гальма нашої самовпевненої динаміки. В якусь мить епоха футуристичних сподівань перетворилася для нас в епоху глобальної крихкості. Однак це лише коротка перерва для адаптації. В епоху хаосу виживають ті, кому вдається скористатися його енергією для організації нового формату соціальної взаємодії. Наш історичний досвід свідчить, що в часи занепаду соціальних інститутів та послаблення інституційної спроможності суспільства в людини загострюється потреба надприродного. Коли руйнується світ людини, людство в особливий спосіб починає шукати захисту на небесах. Тому Церкві слід промовляти, мріяти вголос – словами і жестами, пригадуючи собі та світові власну місію, альтернативу інфікованого ментальною крихкістю майбутнього, про вічне, ціннісне, суттєве, що закладає основи суспільної та інституційної довіри.

Із часів Володимирового Хрещення Київська Церква в українському суспільстві відігравала роль інституту артикуляції ціннісних засад. Наша свободолюбність, наш соборний спосіб прийняття суспільно важливих рішень, наша повага до внутрішнього світу кожної людини, що лежить в основі розуміння людської гідності в національному філософському і культурному дискурсі, наша вимога соціальної справедливості у функціонуванні державних інституцій, турбота про спільне благо, увага до незахищених членів суспільства та етика влади мають в основі ті ціннісні засади, які проголошували в суспільстві з амвонів українських храмів і які синтезувалися із секулярними цінностями відповідної доби, ставали невід’ємною складовою певної культурної епохи. Вони становлять геном нашої духовної та національної самобутності, дозволяють долати нові виклики, завжди залишаючись собою. На нашому історичному шляху державотворення в Україні Церква, попри свою універсальну місію та розмаїття конфесій, набула певної національної особливості. У нас не існувало імператорських палаців, де формувався б культ легітимації влади імператора; ми не мали розлогих академічних аудиторій, в яких розвивалася б богословська думка і творилися богословські школи на рівні з тогочасними європейськими, що уможливлювали б існування класу академічного духовенства з певним «потойбічним» способом мислення; Київська Церква не ставала заручницею інтересів окремих суспільних класів. Вона в різні способи була органічною складовою суспільної дійсності, пропонуючи ціннісну матрицю, в якій формувалися та розвивалися основні типи суспільних відносин.

Наша духовна спадщина

У духовній спадщині київського християнства збережена та особлива мудрість, що заклала основи нашої народної та національної самобутності. Як про це згадує в своєму посланні «Наша Свята Софія» глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук: «У хрещальних водах Володимирової купелі Премудрість Божа воплотилася в тіло нашого національного буття – стала кров’ю та плоттю історії українського народу» (НСС, 5). З висоти київських пагорбів Київська мудрість розлилася по нашій рідній землі, сягаючи далеко за її межі. Відтак Київ стає в народній свідомості «другим Єрусалимом», джерелом ціннісної трансформації глобального людського суспільства. Уже Сергій Аверинцев, аналізуючи філософсько-богословський смисл духовно-символічної архітектури собору Софії Київської, бачив модель трансляції святості концентричними колами: «Храм – Град – Держава». Божественна мудрість наповнювала смислами увесь навколишній соціальний простір. У наш час ця духовна динаміка може набути глобального масштабу, пропонуючи альтернативу футуристичної ідейної розпорошеності. Сформована в затишку київської цивілізації софійна спадщина нашої Церкви може стати успішним знаряддям вселенської місії Христової Церкви у сучасному світі. Можливо, нам просто сьогодні бракує відваги.

Серед основних морально-етичних і культурних орієнтирів нашої софійної духовної спадщини можна легко виокремити повагу до цілісності людської особи, соборний спосіб прийняття суспільно важливих рішень, відповідальну свободу, соціальну справедливість, пам’ять, що дарує надію, святість творіння, мудрість буття та діяльне споглядання як спосіб світосприйняття. Софія Київська – жива мудрість нашого народу – це спосіб онтологічної опірності, індивідуальної та національної, що шукає інституційного оформлення. Це не про минуле, а про постійно актуальне та потенційно можливе; про перевірений часом механізм національного самовідтворення; про соціальну динаміку, рух і розвиток в умовах екзистенційних загроз; про те, що в нашій історії спрацювало вже не раз. Це про те, що може спрацювати й сьогодні, коли в умовах глобальної турбулентності суспільство очікуватиме термінових магічних рішень і вимагатиме політики сильної руки, послаблюючи демократичні інститути та уповноважуючи авторитарні тенденції.

Ідентичність – це завжди про унікальний спосіб подолання екзистенційних загроз, сукупність соціальних механізмів, що уможливлюють індивідуальне й колективне виживання. Символи, образи, наративи лише забезпечують їх комунікацію. Ідентичність Київської Церкви, виписана словами з псалма на апсиді вівтаря собору Святої Софії Київської: «Бог посеред міста – воно не похитнеться; Бог йому допоможе перед світанком» (Пс. 46, 6). В цих словах, якщо бажаєте, сутність київської духовної традиції: Бог не над містом, не поза його мурами, а посеред міста, в центрі нашої соціальної дійсності. Втіленням цієї живої та діяльної присутності покликана сьогодні стати Церква в Україні, що власним словом і прикладом завжди залишалася серед свого народу. Звідси й наше засвоєне впродовж століть усвідомлення необхідності діяти в умовах загроз відповідно до певних моральних принципів, проявляти, як сьогодні українські медики та військові, героїчну турботу про спільне благо: Бог допомагає тим, що наближають світанок. Це дуже відповідальне усвідомлення, яке дозволяє нам знову з апостольським запалом перших Христових учнів розгледіти на обріях сучасності образ нашої надії.

Спільнота надії

Духовна спадщина Київської Церкви, мабуть, тим і відрізняється від інших національних церковних традицій, що вона глибинно-соціальна за своєю сутністю: наша Церква завжди була з народу і з народом. Саме тому в умовах суспільних загроз у нас спрацьовує духовний рефлекс Київської Церкви – швидка масова мобілізація задля ціннісно обґрунтованої софійної дії соціального характеру. Схожу поведінку українських Церков можна було спостерігати й під час Революції Гідності, впродовж російської воєнної агресії проти України. В умовах загроз, спричинених сьогоднішньою епідемією, від Церкви в Україні можна очікувати багато, а понад усе: 1) пропозицію сенсу; 2) платформу соціальної взаємодії; 3) комунікацію надії. Цього нас навчила історія. І наша віра.

Надія потребує спільноти вірних, очей віри, звернених у напрямку того ж горизонту. Тут вона проростає з усвідомленого досвіду випробувань. Спільноту людей об’єднують спільні мета, цінності та дія, що породжує усвідомлений досвід і розділену емоцію. Характер та ідентичність кожної спільноти визначаються її місією. З огляду на випробування, з якими доводилося зустрічатися першим християнам у своїх культурних середовищах, апостол Павло зауважив, що «утиск виробляє терпеливість, терпеливість – досвід, а досвід – надію» (Рим. 5, 3-4). В розхитаному викликами світі наша надія має стати платформою для побудови нової культури відносин. Християнську спільноту сьогодні понад усе мають визначати орієнтація на ціннісну діяльність, залучення кожного члена до спільних проєктів, взаємоповага та емоційна підтримка, ділення пережитим досвідом, час для спільної молитви, можливості для особистого зростання і розвитку власних талантів для служіння іншим. Наша участь у місії Христової Церкви в сучасному світі не може обмежитися рівнем усвідомлення власної приналежності до загальної Спільноти спасіння, а має стати живим свідоцтвом, конкретною дією у повсякденному житті.

Вектор воскресіння

Місія сьогодні, як і тоді, вимагає відваги. Ми замало дивимося в майбутнє. І забагато – в минуле. Ми навіть проповідуємо минулим. А мали б, напевне, проповіддю майбутнього наповнювати сенсом наш історичний досвід: заглядати в історію очима віри крізь призму вічності. Наші літургійні тексти – це тексти молитов, які також виконують соціальну функцію, формуючи нас до певного типу взаємин. Вони все ще прошиті багатьма термінами, які описують невідомі для нас соціальні практики та стосунки: «царство», «раб», «пан». Ніхто із нас, людей ХХІ століття, не може чесно асоціювати власні стосунки з Богом із відносинами, які передають ці поняття. Сучасна держава – не «царство», президент у демократичній країні – не «цар» і громадянин, навіть у не дуже ефективній демократії – точно не «раб». Літургія – це не лише молитва і таїнство, це ще й культурний механізм соціальної організації: тексти, жести, події мають значення.

Ми часто використовуємо літургійні категорії, які мали чітку ідеологічну функцію легітимації влади імператора чи феодала, консервацію в людській свідомості того типу суспільних відносин, у яких формувалися наші літургійні практики. Звичайно, згодом ми знаходимо богословські шляхи інтерпретації, але нам не до снаги позбавити окремі жести їх історичної валентності. До прикладу, всупереч самому Спасителеві, який під час останньої вечері в колі дванадцяти чітко наголошує: «Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви – друзі мої. Тож слугами вже не називатиму вас…» (Ів. 15, 14-15); і всупереч Апостолові народів, який у своєму Посланні до галатів формує богословські засади християнської свободи, нагадуючи кожному з Христових послідовників: «Ти вже не раб, а син» (Гал. 4, 7), ми все ще з пієтетом і насолодою називаємо себе «рабами Божими». З якою метою? Можливо, щоб уникнути відповідальності? Адже раб не має свободи, а значить і не завдає собі клопоту турбуватися про зцілення людства. А Христос довіряє своїм учням місію – турботу про світ, людину та людство, про ціннісну трансформацію історії. Місія вимагає вільних і гідних, щоб були здатними любити, бо без любові, довіреної нам Спасителем, місію не здійснити.

В моїй уяві ранок воскресіння віддає особливою свіжістю: попереду обрій і простір безмежних можливостей, наповнений вірою в те, що новий світ реальний, що вічність розпочинається десь зовсім поруч, але попереду лежить безкраїй шлях, і пройти його – особливе запрошення та відповідальна місія. Щойно тут починається процес осмислення раніше сказаного Учителем. І все, що Ісус розповідав упродовж земної мандрівки, раптом починає складатися в єдине ціле, вимальовуючи певний горизонт – все ще не чіткий, але надзвичайно привабливий. Історія в очах його учнів стає стрункою, цілеспрямованою, набуває чітких орієнтирів, стає місією. Упродовж наступних століть вона набуває різних інтерпретативних оформлень: перші учні живуть у постійній есхатологічній напрузі – «Господь близько» (Фил. 4, 5). Згодом світ осідлає цю нестримну духовну динаміку і скерує її на розбудову земних царств та легітимацію транснаціональних імперій. В інтелектуальній парадигмі епохи Просвітництва та на хвилі Наукової революції християнську есхатологію замінять поняттям прогресу. А на стрімкому схилі непевної сучасності вона набуває концептуальних ознак розпорошеної футуристичної туманності. Очевидним залишається той факт, що євангельські тексти мають чіткий вектор, вони скеровують в напрямку майбутнього. І ми, його учні, не маємо права про цей напрямок забувати. Євангеліє – не ідеологія, створена для легітимації минулого, а шлях до остаточного зцілення людського серця та відновлення ціннісної архітектури глобальної людської спільноти. Євангеліє Христове – це завжди про майбутнє, за яке ми відповідальні вже сьогодні.

Можливо, настав час повернутися до нашого майбуття – того, що зоріло перед несміливими учнями смиренного Учителя з Назарета зранку першого дня в тижні, коли Ісус воскрес із мертвих. Можливо, настав час голосніше мріяти про нашу місію. Бо якщо не встигнемо зробити цього сьогодні, завтра доведеться волати в глобальній пустелі. Ми не самотні в цих реаліях: «Бог посеред міста – воно не похитнеться…» (Пс. 46, 6). Ми – Христова Церква і у нас є смисловий горизонт: місія і випробуваний духовний шлях її реалізації. А раз так, у нас є майбутнє. Не забракло б нам лише відваги у нього повірити.