Ідеї Патріярха Йосифа в житті Леоніда Рудницького

Рома М. Гайда

У цьому році обходимо дві дати, які особливо пов’язані з нинішним святом 80-ліття професора Рудницького: святом родинним і святом громадським, а для мене також трохи персональним. Родина напевно скаже від себе про свого улюбленого дідуся і батька, ну й про сприятливу бабусю і матір, значить про особливих батьків — подружжя Леоніда та Ірени. Сам громадський аспект Леоніда можна розділити на наукову, академічну та церковно-релігійну сторінки. Я зупинюся на останнім, a саме на мирянському русі натхненим Ісповідником віри Йосифом Сліпим. Якраз у цьому році сповняється 50-ліття Патріярхального Товариства з яким тісно пов’язане життя нашого солізіянта.

 Патріярхальний рух передовсім відповів на виклик часу. Його конкретний вимір є в самій основі повноти кожної Східної Церкви на підставі древньої традиції апостольських Церков Сходу і Заходу — самобутність її духовості та самобутність правління. Переорієнтація від тодішних прийнятих норм догідництва ватиканським чиновникам до розуміння цілісности Церкви Києво-Візантійської традиції було великим осягненням завдяки надзвичайному главі Церкви Йосифові Сліпому і його різним послідовникам. Згадаймо лише професорів Василя Маркуся, Богдана Лончину, Мирослава Лабуньку; редакторів Романа Данилевича, Василя Качмара; інжинера Сидора Тимяка; скрипаля Дарію Кузик, журналістку Еву Піддубчишин… Їх характеризує поєднання віри і науки, відданість родині, успіх професійний, та рівночасно у вирішальний період увага їхньої громадської діяльності для уніфікації – розсіяної по світі та поневоленої у Совєтському Союзі – Української Греко-Католицької Церкви. Владика Борис Ґудзяк називає працю Патріярхального Товариства реформаторським рухом.

Відданість Леоніда Рудницького ідеям Патріярха Йосифа виринули з духовних заложень віруючої людини, яка є в постійному пошуці відповідей на життєві питання. Віра є актом розуму і волі. В контексті американської культури віра є індивідуальна і приватна справа. Крапка. І навіть в сучасному думанні її відокремлюють від так званої (і в лапках) «організованої релігії», що є віроісповідання спільноти історичної Церкви.

Один із добре знайомих професора Рудницького, історик християнства і християнського богослов’я та інтелектуальної історії середньовіччя, Ярослав Пелікан, має цікаві спостереження. Визнаючи, що віра є індивідуальна і суб’єктивна, в неї притаманні висоти і низи, але ніхто не може числити постійно перебувати в стані духовного піднесеня. Вірі потрібна безпереривність з місяця на місяць, з року в рік. Та й це не все. На думку Пелікана необхідно мати пов’язання із спільнотою віруючих та тяглість минулих віків. Коливання, які нераз приходять, можуть легко звести на манівці. Захищення віруючої спільноти є Церква. Далі Пелікан доводить до сповідування самого креда – «Вірую» (як у «Вірую в єдиного Бога Отця… »), що ми мовимо кожного дня і на кожній Божественній літургії, в якій заявляємо загальні принципи і переконання, і святкуємо їх. В ній зберігається віра, яка відтак підтверджується віруючою людиною. Причина, для чого я наводжу ці думки Пелікана, є для того, що у нашого солізіянта ці речі природно пов’язані. Віра, віроісповідання, церковна спільнота із єрархічною структурою і тяглістю від далекої давнини.

Для повоєнної еміграції не можна применшити значення появи на волі ісповідника віри Йосифа, при чому церковний провід не зміг його відповідно представити нащадкам раніших еміграцій. По-перше, в контексті власного пережиття большевицького терору та насильницької ліквідації Греко-Католицької Церкви в Україні, визволення її митрополита Йосифа Сліпого було чудо майже на рівні воскресіння. По друге, невимовно смілива ідея патріярхату стрясла суспільство. Неочікувана і далекосяжна пропозиція породила різну реакцію – за і проти з різних кутків своїх і чужих.

Кухонна політика домашніх політикантів була в силі її знівечити приміром такими заявами, що у Йосифа Сліпого сполосканий мозок якого совєтський режим навмисно вислав для нашого знищення. А знов з церковної сторони не помагали мильно вплутані чеснота покори і вимоги підпорядкування церковним властям. Зчинився поважний виклик який вимагав застановлення над елементарними питаннями із знання релігії, знання історії Церков Сходу і Заходу, з еклезіології  (що є богослов’я правління Церкви у виконуванні її місії), Берестейська Унія і помісність, церковне право і т.п. Будь-яка людина з почуттям відповідальности мусіла застановитися як розібратися у цьому безпорядку щоби дійти до совісних висновків. Люди уцерковлені і з високою освітою часто мусіли вийти поза рамці своїх знань щоби попровадити церковне питання у змислі церковного буття, бо таки треба знати що це таке «еклезіологія», у чому різниться його розуміння перед і після Другого Ватиканського Собору, що воно пропонує нашій Церкві і т.п.. З одної сторони не був це легкий час для духовенства і мирян, а з другої — розв’язка дилеми відкрила унікальну нагоду розвинути внутрішний діялог до необхідних питань великого визову Патріярха Йосифа Сліпого. Іншими словами катеґоричне «carpe diem»!

Внутрішній діалог був інтенсивний і набрав різні форми. Конференції і симпозії поглиблювали і поширювали знання різних церковних ділянок – історії нашої Церкви, східного богослов’я, канонічного права та інші. В їх наслідок видавнича діяльність розповсюджувала усучаснене знання. З’їзди і конґреси мирян об’єднювали рух. Пресові конференції інформували світ. Виклади літними семестрами в унівеситеті св. Климентія Папи в Римі приготовляли молодші покоління для служіння Церкві і суспільству. Професор Рудницький у переважаючій більшості виконував у них якусь добру часть. У його бачені різних складових великої цілі не обмежувалися до ініціятив уже вичислених активностей. Починаючи від 1985 року через шість років він провадив радіопрограму спрямовану в Радянську Україну «Голос української діяспори». В ювілейному році тисячоліття хрещення Русі України Рудницький разом із покійним Лабунькою подбали про вшанування докторатом honoris causa Патріярха Мирослава Івана Любачівського в університеті Ля Саль. Гоноровий докторат на вигляд може дрібничкова справа, але гідність особи і Церкви у змаганні за визнання ще раз виявила перед світом наше рішуче стремління. Можна сказати, що такі старання і добра доповідь у природі академіка, то таки відповідати за пресову конференцію з міжнародною пресою у Римі не цілком те саме, що виклади з університетської катедри. Контакти з аґенціями, папки матеріялу, збір співбесідників з пресою, вирішення пріоритетів в передачі інформації тощо. Звичайно, добре зроблена робота завжди виглядає легкою.

В результаті інтелектуальної праці довкруги питання самоуправління Греко-Католицької Церкви були й неукраїнські науковці, як професори о. Джордж Малоні і Томас Бирд, автор о. Алексіс Флоріді, вже згадуваний Ярослав Пелікан та інші. Пелікана приєднав Леонід Рудницький і переконав його написати книжку про Патріярха Йосифа, яка цього року, знову завдяки заходам Рудницького, вийшла в українському перекладі під заголовком «Ісповідник між Сходом і Заходом: портрет українського кардинала Йосифа Сліпого».

Головним осягненням патріярхального руху було прийняття ідеї патріярхату, що до часу незалежности України взяло трохи більше одного покоління. Що за часто буває в українському середовищі, це поверховне спринимання і знання подвижників великих ідей. Велика людина відходить і ми забуваємо основи її праці для продовження в нових обставинах. Тяглість розвитку потребує інтелектуального зацікавлення. І саме у цьому професор Рудницький досі заповнює поважну прогалину.

У 120 річницю з дня народження Йосифа Сліпого, а 28 років від його смерти, в лютому 2012 року відбулася дводенна міжнародна наукова конференція. В університеті Ля Саль спеціялісти представили богословські, еклезіяльні та екуменічні аспекти праці Патріярха. Серед п’ятьох науковців були два неукраїнці. Професор католицького університету Тільбурґу в Голяндії і секретар товариства католицьких богословів Европи, був Карім Шелькенс (Karim Schelkеns). У самому заголовку «З одного вигнання в інше: митрополит Йосиф Сліпий на II Ватиканському соборі» він схопив долю Ісповідника віри у вимірах напруження, що зігравалися за стінами Ватикану. Вільям Тайґ (William J. Tighe), знавець історії ренесансу і реформації та дописувач до поважного журналу релігійної тематики First Things порівняв паралелі між Йосифом Сліпим і Папою Бенедиктом ХУІ у їх увазі літургійним перекладам. Три українські доповідачі кинули світло на інші сторінки Блаженнішого. Бібліознавець о. Андрій Онуферко з Інституту ім. Митрополита Андрея Шептицького для Східньо-Християнських Студій в Оттаві, пояснив посилання у Святе Письмо і біблійну мову Старого Завіту у Заповіті Патріярха Йосифа. Він переконливо пов’язав глибину мисленя Йосифа Сліпого і траєкції нашої Церкви в майбутні покоління. Не меншого значення був історичний контекст Церкви поселенців у США від 1867 року до другої половини 20 століття щоби зрозуміти тяглість процесів у встановленні юрисдикції Києво-галицьких митрополитів поза межами України. У тому розумінні були доцільні три апостольські візитації нашої Церкви в Америці її духовним батьком, сказав спеціяліст історії Греко-католицької Церкви в США о. Іван Кащак. Про «Дух екуменізму в житті і праці Йосифа Сліпого» о. Іван Дацько представив намагання Йосифа Сліпого розуміти суть богословських коренів Сходу і Заходу та завдання єдности Церков. Професор УКУ та директор Інституту св. Клементія в Римі о. Дацько звернув увагу його послідовності. Патріярх Йосиф був переконаний про необхідність нашої Церкви працювати в дусі екуменізму з солідною основою духовної формації та академічних студій. Це був перший день.[1] В приміщені собору митрополії другий день конференції зосередився на людськості особи. Спогади колишніхсемінаристів доповнили інтелектуально богословський вимір теплотою гумору Блаженнішого, зацікавленням їх особистим життям та присутністю у їхніх буднях.

Наведення змісту конференції у 120 річницю народження Патріярха Йосифа зорганізованої нашим солізіянтом Леонідом Рудницьким є виразом поєднання науки і віри в подальшій праці започаткованій десятки років тому. Леоніда тривале зацікавлення засвідчує вплив Патріярха Йосифа, який оновлюється у продовженні ідеї патріярхату Йосифа Сліпого у доростанні духовної, богословської та еклезіяльної повноти, що були справжні напрямні Ісповідника віри.

Відомо, що патріярхальний рух змінився. Від боротьби за патріярхат перейшли на зміст патріяршої Церкви, бо жадна зверхня структура без наповнення змістом не вдержиться. Добрий приклад цього є Україна вкінці 2013 року. Значить, подбати щоби якнайширший загал був свідомий головних об’єднюючих критерій патріярхату, а саме Києво-візантійська духовість, богослов’я, літургічно-молитовне життя і богослов’я правління – що є еклезіологія, яка включає сопричастя Церков. На відміну сконцентрованого централізму за часів Патріярха Йосифа і після, Святіший Отець Франциск хилиться до децентралізації для кращого служіння Церкви у світі. Ось знову нагода подбати і припильнувати наше доростання щоби запевнити єдність Церкви на поселенях із Київським престолом визнаним патріярхатом. Між складовими цього проєкту є праця нашого солізіянта, видання двомісячника “ПАТРІЯРХАТ”, який доступною мовою доносить свідомість про ті питання своїм читачам, а в особливій катеґорії є Інститут ім. Митрополита Андрея Шептицького для Східньо-Християнських Студій, який реально і конкретно вставляє Києво-візантійську традицію в контексті потреб діяспори для кращого сповнення місії нашої Церкви на поселенях. Цей надзвичайний ресурс є також спадщиною Слуги Божого Йосифа Сліпого.

“Віра без діл мертва”, пише св. Апостол Яків (послання Якова 2:17). Роки праці професора Рудницького випливають із глибини душі. Ось так пише Леонід Рудницький в статті “Трохи зі серця, трохи з розуму” в січневому номері Патріярхат 2013 року:

“Вплив Патріярха Йосифа на людей моєї ґенерації був величезний. У ті не геройські, угодницькі часи Ostpolitic Ватикану ми, члени УГКЦ об’єднані в Патріярхальному русі [. . .] завдяки нашому Патріярхові відчули  себе могутньої духовної спільноти…

“Я завжди буду вдячний Божому провидінню за те, що мав нагоду жити, коли Патріярха Йосиф був фізично між нас, і за те, що мав нагоду служити йому. Я завдячую тій людині дуже багато і як людина, і як науковець.”

За мого головства Патріярхального Товариства я завжди могла числити на добру пораду і співпрацю. Разом із теперішним головою Патріярхального Товариства д-ром Андрієм Сороковським і редактором журналу “Патріярхат” Анатолієм Бабинським висловлюємо признання і вдячність. Так, Слуга Божий Йосиф Сліпий дійсно бачив нас, нашу Церкву, активним чинником у встановлені і визнання патріярхату та суттєвого розуміння сопричастя з Намісником Св. Петра. Запрошуємо усіх присутніх з’єднатися у цій візії, якій не мало часу присвятив академік Леонід Рудницький.

31.10.2015


[1] Proceedings of the Internаtional Scholarly Conference Marking the 120th Anniversary of Josyf Slipyj. The Ukrainian Quarterly: A Journal of Ukrainian And Interнаtional Affairs. Volume LXVII, Numbers 1 – 4, Spring-Winter 2011 [sic.] 

Рік Митрополита Андрея Шептицького

Митрополит Андрей Шептицький1 листопада 2014, у 70-ті роковини відходу до вічності, в Українській Греко-Католицькій Церкві розпочався Рік митрополита Андрея Шептицького. Під час урочистої Божественної літургії з цієї нагоди Блаженніший Святослав сказав, що немає жодної ділянки життя і діяльності Української Греко-Католицької Церкви в ХХ столітті, яка б не була позначена особою митрополита Шептицького, його працею, його молитвою, його жертовністю. А головне – його пастирською мудрістю. Тому в рамках ювілею (у 2014 році ми також святкуємо 150 років з дня народження слуги Божого Андрея Шептицького) часопис “Патріярхат” публікуватиме уривки з багатої друкованої спадщини Митрополита, щоб наблизити своїх читачів до тієї “пастирської мудрості”, що пронизує, за словами Патріарха Святослава, всі ділянки життя українського народу.

 

 

 

Герби Української Греко-Католицької Церкви

Починаючи з 2012 року наш журнал започаткував нову рубрику “Єпархія”. Її мета полягає в короткому ознайомленні читачів з особливостями різних частин нашої Церкви. З номера в номер ми висвітлюємо історію та сьогодення єпархій, обираючи перемінно одну єпархію з України і одну з поза її меж. Паралельно з цим ми друкуємо герби владик та єпархій з детальним їх поясненням. Оскільки в інтернеті не завжди можна знайти всю необхідну інформацію, яка стосується геральдики нашої Церкви редакція “Патріярхату” буде поступово поміщати зображення гербів та їх пояснення на цій сторінці.

 

Герб Львівської архиєпархії

На синьому тлі в золотих воротах – святий Юрій у срібному обладунку та червоному плащі верхи на срібному коні пробиває списом срібного змія. Святий Юрій відображає символіку головного храму Львівської архиєпархії. Золоті ворота – стилізоване зображення воріт Святоюрського комплексу у Львові – вказують на територіальну приналежність. За щитом – золоті жезл і хрест. Увінчує герб митра.

 

Герб митрополита і архиєпископа Львівського Ігоря Возняка

На синьому тлі щита – срібний стовп, з лівого боку – три срібні листки липи, з правого – на золотому тригорбі золотий хрест, спис і губка. Над ними, у срібному трикутнику – Всевидяче Око.  Під щитом на синій стрічці золотими літерами зроблений напис: «Господи, милосердя прошу». Герб і стрічка розміщені на пурпуровій мантії, підшитій хутром горностая і увінчаній золотою митрою з червоним підкладом. З-поза мантії виступають золотий єпископський жезл і хрест. 

Три срібні листки та срібний геральдичний стовп вказують на походження владики (с. Липиці над Дністром): листки символізують назву поселення, а вертикальна смуга – річку Дністер. Золотий хрест, спис і губка на тригорбі та Всевидяче Око є символом чину Найсвятішого Ізбавителя (отців-редемптористів), до якого належить владика. Мантія, митра, єпископські жезл і хрест, відповідно до традиції української церковної геральдики, вказують на єпископський статус власника герба.

 

Герб єпископа-помічника Львівського Венедикта Алексійчука

Щит напіврозтятий і перетятий, на синьому тлі – золота Оранта, на червоному – срібний лапчастий хрест, на зеленому – срібна стіна і дві вежі Святоуспенської Унівської лаври, де владика Венедикт довгі роки був ігуменом студитів. Щит розміщений на пурпуровій мантії, підшитій хутром горностая та увінчаній золотою митрою з червоним підкладом. Обабіч – золоті єпископські жезл і хрест. На синій стрічці написаний золотими літерами девіз: «Возлюбимъ другь друга».

 

Герб Самбірсько-Дрогобицької єпархії

Герб Самбірсько-Дрогобицької єпархії паритетно поєднує образ і сим­вол, притаманні християнській іконографії. Він має два плани – верхній і нижній, що символізують Небесну та Земну Церкви. Небесний план представлений срібним тлом, що вказує на чистоту і непорочність, до яких маємо прагнути. Зелене поле, що репрезентує земний план, акцентує на особливостях розташування єпархії, багатої на гірський та лісовий ланд­шафти. Ламана лінія між небесним і земним планами схематично відтворює вершини гір, бо значна частина єпархії лежить у передгір’ї Карпат.

На небесному плані споглядаємо постать Пресвятої Богородиці як Оранти і Покровительки. Три золоті зірки на пурпуровому мафорії сим­волізують Її дівоцтво перед, під час і після Христового воплочення. Своїм омофором Богородиця покриває територію єпархії і, зокрема, храм. Як  Матір Божа (на це вказують грецькі літери „МР” та „0У”) Вона є Матір’ю Христової Церкви і Покровителькою місцевої Церкви – Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Піднесені руки Оранти символізують заступництво та молитву Небесної Церкви за Земну.

В центрі земного плану розміщене стилізоване зображення храму, характерне для місцевої архітектури. Трикупольність храму символізує Пресвяту Трійцю, що Її – як досконалу спільноту Божественних осіб Отця, Сина і Святого Духа – повинна наслідувати церковна спільнота. Пресвяте таїнство Євхаристії, звершуване у храмі, є центром, джерелом та вершиною існування і розвитку Христової Церкви.

Першим у євхаристійній любові є єпархіальний єпископ. Саме тому щит герба розміщений на знаках єпископської влади (жезлі, патериці та панагії) як на фундаменті, адже «де буде єпископ, там повинен бути й народ, так само й де Ісус Христос, там і Католицька Церква» (св. Ігнатій Антіохійський, Послання до смирнян, 8). Як головний предстоятель земної Євхаристії, єпископ очолює місцеву Церкву (митра над щитом). Усі знаки єпископської влади, неначе промені, розходяться від храму в різні боки. Це означає, що єпископська влада живиться євхаристійною любов’ю та слугує її зростанню на всій території єпархії і поза нею. Виступ знаків єпископської влади за щит символізує | те, що служіння єпископа не обмежується єпархією – він представляє свою місцеву Церкву і за її І межами, творячи у сопричасті з іншими єпархіальними єпископами помісну Українську Греко-Католицьку Церкву.

 

Герб Івано-Франківської архиєпархії

Герб Івано-Франківської архиєпархії паритетно поєднує в собі образ і символ, притаманні християнській іконографії та геральдиці. Він має два поля: верхнє і нижнє, які символізують Небесну та Земну церкви. Верхнє представлене синім тлом, що вказує на чистоту і непорочність, до яких маємо прагнути. Нижнє – зеленим, що пояснюється особливостями географічного положення архиєпархії, у якій є і гірський, і лісовий ландшафти. Ламана лінія між «небесним» і «земним» полями схематично відтворює вершини гір, тому що значна частина архиєпархії – в передгір’ї Карпат.

У верхній частині щита на синьому тлі зображений золотий трираменний митрополичий хрест. У нижній, на зеленому, – золота корона галицьких князів. Щит увінчаний єпископською митрою і розміщений на покладених навхрест золотому процесійному хресті та єпископському жезлі. Поверх них – золотий ланцюжок з панагією (відзнакою єпископа) внизу щита.

 

Герб митрополита Філадельфійського Стефана Сороки

Щит герба увінчує єпископська митра, з обох боків якої хрест і жезл -символи пастирського служіння єпископа Української Греко-Католицької Церкви. У лівій частині гербового щита зображена Богоматір Оранта з піднятими в благанні руками – це символ передання архиєпархії під покров і особливе молитовне заступництво Пресвятої Богородиці. У правій частині гербового щита – палаюче серце, що повинне нагадувати про головну заповідь любові: «Любити Бога всім серцем і любити Іближнього, як себе самого» (пор. Лк. 10, 27). Літери «ІС ХС НІ КА» всередині серця вказують на Ісуса Христа як завойовника наших сердець, закликаючи архиєпископа і його вірян жити христоцентричним життям.  Полум’я над серцем пригадує улюблену біблійну цитату владики: «Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли він промовляв до нас у дорозі та вияснював нам Писання?» (Лк. 24, 32) і заохочує до заглиблення у зміст Святого Письма. Тлом цієї частини герба є американський прапор – нова батьківщина архиєпископа.

Нижня частина герба обрамлена українським вишиваним рушником, у центрі якого – кленовий лист, який вказує на те, що митрополит Стефан народжений у Канаді. Крім того, рушник є й натяком на особу святого Стефана – тезоіменника митрополита, перводиякона і мученика за віру (на іконах святий Стефан, як правило, зображений із рушником, який покриває його ліву руку). Девіз митрополита «Той що служить» виражає призначення архиєпископа як наступника апостолів, покликаного і поставленого служити Христові та Його народові (Лк. 22, 27).

 

Герб єпископа Петра Стасюка,  очільника єпархії свв. Петра і Павла (Австралія, Нова Зеландія і Океанія)

Щит поділений на п’ять частин: напіврозтятий, із вістрям унизу, та перетятий. У верхньому правому блакитному полі – золотий Тризуб святого Володимира. У верхньому лівому жовтому полі – два золоті ключі. Внизу у правому зеленому полі – шість жовтих зірок. У блакитному вістрі – велика біла літера «М». У лівому темно-синьому полі – жовтий хрест із схрещеними губкою та списом, вище – Всевидяче око. Білим на темно-синій стрічці девіз –  «ХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ». Щит увінчаний золотою візантійською митрою, обабіч нього – золоті процесійний жезл  і хрест. Тризуб святого Володимира свідчить про те, що владика Петро працював більшу частину свого життя в Колегії святого Володимира. Ключі символізують владу святого Петра – покровителя владики. Катедра і єпархія в Мельбурні (Австралія) також під покровом верховних апостолів Петра і Павла. Тризуб і ключі на синьо-жовтому тлі зображають український прапор. Шість зірок Південного Хреста –  це сузір’я на небі над Австралією та Новою Зеландією. Південний Хрест є на прапорах Австралії та Нової Зеландії. Зелений і золотий – це національні кольори Австралії. Маюскула «М» символізує Марію – Матір Божу. Ця літера на блакитному тлі представляє традиційні кольори Пречистої Діви Марії. Хрест, губка і спис – елементи герба отців-редемптористів, до яких належить єпископ Петро. Гасло взяте з молитви «Отче наш», якої нас навчив Господь.  (Устим Хаварівський, Герби владик Української Греко-Католицької Церкви: 2013 рік (Україна та діаспора)) .

Передплата журналу

«Патріярхат» можна передплатити через:

 

  • Укрпошту

Передплатний індекс – 90827.
Вартість річної передплати – 80.88 гривень (за шість примірників)
До того ж, Ви маєте можливість оформити on-line передплату, завітавши на сайт Державного підприємства по розповсюдженню періодичних видань “Преса”.

  • Редакцію

Для цього потрібно завітати до редакції журналу у Львові,
на площі Святого Юра, 5.
Вартість редакційної передплати на 2018 рік – 100.00 гривень.
Телефон для довідок: (+38 032) 247-40-56, 067-353-68-68 (Ліда Мідик)

Передплата у США, Канаді, Австралії та країнах Західної Європи здійснюється через адміністратора журналу в США:

P.O. BOX 285, Cooper Station
New York, N.Y. 10276
Світлана Махно – адміністратор журналу у США

e-mail: SvitlanaMakhno@gmail.com

Умови передплати:

у США (USD)

на 1 рік – $ 40,
на 2 роки – $ 70,
на 3 роки – $ 100.

в Канаді (CAD)

на 1 рік – 45 C$,
на 2 роки – 80 C$,
на 3 роки – 115 C$.

Австралія (AUD)  

на 1 рік – 50 $,
на 2 роки – 90 $
на 3 роки – 130 $.

У Великій Британії – £ 15.

В країнах Західної Європи та Південної Америки ціна еквівалентна ціні в США
(станом на 2018 рік – 25 євро).

Serge Keleher, larger than life

Padraig Purcell

Fr. Serge Keleher was one of the greatest friends of Ukraine who is not well known in Ukraine. I knew him for nineteen years and I am happy to share my personal impressions of this most remarkable person and priest. He did much to help oppressed believers, (who lived behind an ‘Iron Curtain’) during an ideological ‘Cold War’ that mocked God and brutalized humanity. First, I will share some of his biographical information and then try to capture the essence of the ‘larger than life’ Fr. Serge.

[He was known as ‘Monsignor’ to the Latin Catholics, Archimandrite Serge Keleher, Fr. Brian Keleher, and known to the UGCC community in Ireland as Fr. Serge. ]

Kyr Izydor, Metropolitan Volodymyr and Archimandrite Serge Keleher

Kyr Izydor, Metropolitan Volodymyr and Archimandrite Serge Keleher

 

Brian Eugene Regis Keleher was born on 7 June 1942 in the French Hospital in New York City to Irish American parents; James and Dorothy Keleher. He was Baptized a Roman Catholic in the hospital Chapel and his Baptism is registered at St. Michael’s Roman Catholic Church in mid-town Manhattan. He received the Sacrament of Confirmation in St. Jean Baptiste Roman Catholic Church, also in Manhattan. He graduated from River Dell High School, in New Jersey in 1960 and he joined the Eastern Orthodox Church in February 1961. From 1969 to 1964, he studied in St. Vladimir’s Orthodox Theological Seminary. He was ordained subdeacon in October 1964 by Bishop Dositheus (Ivanchenko) in St. Demetrius Church, Jackson, Michigan. From 1964 to 1967 he resumed his studies and in 1966 he earned a B.A. in Political Science and Religious Studies from Michigan State University. He became very interested in Liturgical Studies and he attended Notre Dame Summer School of Liturgy in 1966 and 1967. He was ordained deacon in June 1966 in Ohio by Metropolitan John (Wenland). Just over a year later he was ordained priest, taking the name Serge, by Bishop Dositheus (Ivanchenko) in St. Nicholas Cathedral, New York City. Not long after he was appointed as Pastor of Holy Trinity Church in Baltimore Maryland. He served there until 1970.

Then the direction of Fr. Serge’s priestly life changed. Archbishop Joseph Raya (Archbishop of Galilee, Palestine) reconciled him back to the Catholic Church and he was assigned to the Ukrainian Catholic Eparchy of Toronto, Canada. Archbishop Raya (now Fr. Serge’s spiritual father) supported Fr. Serge’s desire to begin to review and reprint liturgical texts and to begin the restoration of existing but very old liturgical text books. With the kind support and funding of many great people, many valuable liturgical texts were preserved and republished as exact copies of originals and in their original languages. It was very labour intensive work but the results were very impressive. He loved this traditional monk-like work and he was recognized as a world expert in this field and he continued this labour of love until his heavenly repose.

In 1971 Fr. Serge was assigned to serve in Holy Ghost Church in Wellland, Ontario. The following year he was asked to serve in Holy Protection Church and Holy Cross Church in Thunder Bay, Ontario. He was also responsible for 5 mission stations (Geraldton, Nipigon, Attikokan, Fort Frances and Rainy River). Later he was assigned as Chaplain to the Missionary Sisters of Christian Charity in Queenstown, Ontario.

In 1974 Fr. Serge he was invited to do chancery work along with his priestly duties. On Sundays he often had to travel more than 500 kilometres to fill-in for priests who were on leave or parishes that were between priests. At the same time he resumed his Theological studies at the University of St. Michael’s College, University of Toronto, under the direction of Professor (later Archpriest) Petro B. T. Bilaniuk. He received an M.A, in Sacred Theology from Emmet Cardinal Carter, in 1980. He never pursued a doctorate but his scholarship was recognized in the fact that he was consulted often on many important religious issues by high ranking clergy and lay people.

Fr. Serge was fully a Catholic and he was always first to comment and to provide practical support when Catholic (or any) other people were being abused. This naturally led him to support the plight of Catholics in Northern Ireland during the ‘pogroms’ where Protestant paramilitaries engaged in what can only be called sectarian ethnic cleansing by burning Catholics out of their homes. Fr. Serge befriended Cardinal O’Fiach, made contact with Irish Republican leaders and was available to assist in many ways with his advice and experience as well as the Sacraments of the Church. He told me that he visited some of the Irish Republicans who were on a hunger strike against British prison policy and British atrocities against Irish Catholics.

At that time in Northern Ireland (only 40 years ago) Roman Catholics were restricted in access to University education, to management positions in workplaces, to freedom of movement and to many ordinary civil rights. Fr. Serge was able to share with the Irish Republicans his experiences in the American Civil Rights Movement, where he supported equality for coloured peoples. These movements were very bitter and led to the assassinations of Irish American President John F. Kennedy, his brother Robert Kennedy and Dr. Martin Luther King Jr. (at which Fr. Serge told me he was a pall-bearer). Fr. Serge also was involved in assisting Catholics in China (he spoke a little Chinese) but that story cannot be told at this time due to the ongoing situation.

 Fr. Serge first visited Ukraine (then in the Soviet Union) in August 1981. From that time he became very involved in efforts on behalf of the persecuted Greek-Catholic Church. His activities in this regard intensified over the next ten years. In 1989 with the support of Bishop Basil of Stamford and the blessing of Bishop Isodore of Toronto Fr. Serge moved to Dublin in Ireland, to take up a position at Keston Institute Oxford, England, with responsibility for all matters relating to the Ukrainian Greek Catholic Church. He commuted regularly from Dublin to Oxford. Between 1989 and 1992 he visited Ukraine more times than he could remember and he was able to record valuable information, as well as set up networks of support for the UGCC clergy and faithful in many ways.

Much of this work still remains unwritten (and I did ask him to do so many times) due to the necessity for secrecy at the time of the ‘Cold War’ and due to the official persecutions and the infiltrations on many levels. If you are Ukrainian, you know and understand, because you lived in these times. But maybe you didn’t know that a very large and very smart Irish-American priest was planning Ukrainian freedom and sharing information about Ukrainian struggles with the world, and all from a small house in Dublin, Ireland. For these activities, Fr. Serge told me he was awarded all the honours the Church could give. He named sixteen of them to me. Few except his close friends know this.

In the late 1980’s it became obvious that the USSR was failing. Their systems began to crack and crumble and some type of break-up was expected. It was a joyous day, and a day of great thanksgiving to God, when the Church became free in Ukraine. This really came to world attention when Pope John Paul II visited Ukraine. Fr. Serge, of course had some part in the planning and he ghost-wrote one of the Pope’s speeches (as he did for an uncountable number of communications from other Eastern Church leaders). The rest of this story you know. A lot of educating, building and re-generating of the UGCC needed to be done. In the beginning overseas assistance was greatly relied upon at all levels. Fr. Serge involved himself in this in every way he felt that was useful. Today, 2012, only one generation later, the UGCC is the most organized most educated organization in Ukrainian society. What a wonderful achievement in such a short time!

 

Fr. Serge, Padraig Purcell, Bishop Hlib Lonchyna

Fr. Serge, Padraig Purcell, Bishop Hlib Lonchyna

In 1992 Fr. Serge celebrated the Silver Jubilee of his ordination. Through his writings, a group of his traditional Latin Catholic friends had become interested in the Eastern Churches and they decided to organize a Divine Liturgy to celebrate the occasion. The chief celebrant was Bishop Basil of Stamford. Bishop Vsevolod of Scopelop also came and many others. The group organized chanters and all the basic essentials for a Divine Liturgy. These Liturgies continued on a monthly basis and then a weekly basis in St. Paul’s Church in Arran Quay, Dublin. They were mostly in the Greek language in the beginning and occasionally in Old Church Slavonic (his favourite language) and then in the Irish language. It was here that I first met the very large and vivacious ‘Monsignor’ (as I called him). Over time he convinced me to assist with serving at the Divine Liturgies in Dublin and on pilgrimages. Cardinal Connell asked the Greek Congregation to move to St. Kevin’s Oratory in the Pro-Cathedral because St. Paul’s needed structural repair work. But there was no Ukrainian presence until 1999, and this happened totally by co-incidence (or the Will of God).

A lifelong friend of Fr. Serge, Fr. John Lundberg was coming to celebrate Pascha in Dublin. Fr. Serge arranged for him to stay at a local guesthouse. While both priests were speaking in the guesthouse a woman came up to them, and seeing how Fr. Serge was dressed, she asked in Ukrainian if he was a priest. ‘Indeed I am’ he replied. Zenovia was overjoyed. She came to the Divine Liturgy the next Sunday, and the Sunday after she arrived with more Ukrainian Greek Catholic friends. All were overjoyed and we were very happy to welcome them. This marked the birth of the Ukrainian Greek Catholic Community in Ireland and it has grown ever since.

In the following years Fr. Serge was visited by many of his friends and we got used to serving for (and entertaining) visiting Bishops; including Bishop Peter Stasiuk, Bishop Paul Chomnycky and mainly Bishop Hlib Lonchyna. In 1992 we were also visited by Patriarch Gregory III of Antioch and Jerusalem. He consecrated the Patronal Icon of our Community, that of Blessed Nicholas Charnatsky, (who had visited Ireland during the 1932 International Eucharistic Congress). More recently, His Beatitude Sviatoslav, visited during the 2012 International Eucharistic Congress. Sadly, Fr. Serge didn’t live to see this wonderful event.

Fr. Serge loved and knew the Divine liturgies of all the Churches, East and West, in great detail. He believed totally in the Divine Liturgy and he strongly defended it against those who sought to change or dilute it. Publicly, Fr. Serge offered the Divine Liturgies of St. John Chrysostom and Basil. In private, in his latter years, he preferred the Old Latin Rite. He was also involved in the restoration of the Old Latin Liturgy (at the highest levels) because he saw no reason or evidence that this Rite was ever, or could ever be, abrogated. He was vindicated and there was glee in the tone of his mail to me in 2006 that Jorge Cardinal Medina Estevez, former prefect of the Congregation for Divine Worship, had publicly declared this. Recent statements by Pope Benedict XVI have also copper fastened this.

Fr. Serge’s priestly approach was that of a loving Christ-like father. He knew that it is almost customary for Eastern priests to adopt a demanding style of administration but he felt it was more Christ-like to behave as a loving father. No matter how busy he was, he always made time for his parishioners. His priestly duties always came before everything else. He used to describe himself as a priest who really does pray for the people who ask for his prayers. His prayers were very powerful and I have known them help many sick people. He was always first to visit the sick. He offered prayers and lightened their moods with stories of his ‘infamous’ Aunt Margaret. He also comforted the dying and was great support to me (as was Bishop Hlib) when my own parents reposed in the Lord.  

For the same reasons Fr. Serge also preferred the traditional sacramental rites. In Ireland he always performed Baptism by immersion. So I was surprised when I came to Ukraine, and my Daughter Teresa was born the priests looked puzzled when I asked them to do this. No problem, a call to Fr. Serge got a reply of many pages of Canon Laws (East and West) showing that this is the correct canonical Baptismal sacramental procedure. He also included some writings from his good friend Fr. Robert Taft, S.J. and anecdotes of how Fr. Robert baptised children by immersion. However there was no need to quote canons. The local priests were happy to confer the sacrament in the traditional way. Thank God for all that is good!

As a friend and advisor, Fr. Serge was always available to listen and offer advice about the various pro-family campaigns I had leadership or advisory roles in. Sometimes I had to make very difficult decisions with no indication of the right course of action. Fr. Serge didn’t always have the answers but I felt secure in his guarantee of prayers and stories from his vast knowledge and experience. [The Pro Life Movement was very successful during time in Ireland but a new government are again searching for ways to enact laws that permit the slaughter of innocent preborn babies in Ireland. I ask your prayers.]

Fr. Serge was also available to help Ukrainian parishioners in their complicated dealings with Irish authorities on various issues relating to immigration, registration, work references, education, housing and integration in many ways. The Ukrainian community in Ireland didn’t know about his other works. To them he was Fr. Serge, their priest. As such, they loved him and made regular collections to support him in his final years because he had only a small pension from Canada to live on and he had high costs related to his medical condition.

In his day, Fr. Serge knew everybody who was anybody in the Church, and they knew him, because was impossible not to notice. He had anecdotes about many Church figures and they had anecdotes about him. Among my personal favourites are the story of the two Cardinals and the cow; where one Cardinal bought a cow from another and sought to return it because it stopped giving milk (look it up!). At an important conference somebody started making some extraordinary comments. Fr. Serge made a paper plane and threw it. Seeing this, many others did the same. Once a local Dublin man asked Fr. Serge why he was wearing a strange hat (Eastern Catholic attire is not common in Ireland). ‘Because I like it’ replied Fr. Serge. His birth name was Brian, but he was always known as ‘Brain’ Keleher because he was very smart. Church authorities acknowledged this when the sent him a certificate awarding ‘Brain’ Keleher the position of Monsignor. In his own words ‘a friend in Canada made one of those funny tape recordings of himself singing Ukrainian Christmas hymns in four-part harmony. Many people have commented on how nice the recording is, and how they would enjoy hearing the quartet give a live concert!’. Met. Kallistos is reported to have said to Fr. Serge that it was not enough to have the Orthodox faith; it was also necessary to be under the Orthodox hierarchy. ‘Which one?’ replied Fr. Serge. It’s not polite to publish the answer that is attributed to Met. Kallistos.

Fr. Serge loved books and he had a collection that was admired and coveted by many visitors. He also wrote many books and many thousands of articles (also ghost writing for others). He was editor of the Eastern Churches Journal (from 1994). He wanted his books to stay in Ireland in one collection there were no facilities to do this, so they were all stamped, ‘The Serge Keleher Collection’ and some went to Lviv, some to London and many still remain stored in Dublin, I think unsorted and boxed. I often borrowed books from him (as did many others) and I learned a lot about Liturgies, Patriarchs, traditions, Theology and the Genocidal Famine of 1932-1933 (Eternal Memory). In fact the last sentence of the last line of his last email to me (a few weeks before his repose in the Lord) related to books. He was concerned that Ukrainians in Ireland didn’t have great access to good spiritual books.  His last written words to me were ‘Svichado, we must do more to promote Svichado’.

Fr. Serge Keleher was known to many people in many ways.  I remember him as a friend, priest, scholar, historian, linguist, liturgist, human rights activist, civil rights campaigner, defender of liturgical tradition, fine vocalist, teacher, writer, restorer of ancient books, editor, holy man, and full of life person. Fr. Serge knew how to push people and situations to get results. He showed by his faith and his actions that it is possible to defeat powerful evil ideologies. He had many God-given abilities and he used all of them. All that he did was ultimately because of his love for God. As always with Fr. Serge, his death was as memorable as his life. On the eleventh day of the eleventh month of two thousand and eleven at about eleven o clock, Fr. Serge reposed in the Lord. Remember him in your prayers (and anecdotes) on this day. Fr. Serge – Eternal Memory+ вічна пам’ять+

Andrii Krawchuk. Review on the book “Clerical Fascism in Interwar Europe”

 Review on the book   Clerical Fascism in Interwar Europe. Matthew Feldman and Marius Turda with Tudor Georgescu. London–New York: Routledge, 2008. xviii, 246 pp.

After an introduction and an introductory chapter that prepare the way for a discussion of “interwar fascism in Europe,” fourteen articles focus on specific countries in three religious groupings: Orthodox Greece, Serbia, Romania Ukraine), Protestant (Britain, Sweden, Germany) and Catholic (Italy, Belgium, Portugal, Austria, Croatia, Ireland, Hungary).

Most readers of this journal will be interested in the article “By Cross and Sword: ‘Clerical Fascism’ in Interwar Western Ukraine” by Anton Shekhovtsov, a graduate of the Sevastopol National Technical University – in philology. At the time of publication, he was completing his doctoral thesis – in political science – at the same institution with a focus on “the political process of European Christian and radical right movements in interwar Ukraine and Eastern Europe generally.”

The introduction discusses the problematic nature of the term “clerical fascism,” with reference to Luigi Sturzo, Roger Eatwell, Mark Juergensmeyer, Robert Lifton, Mircea Eliade and Hugh Trevor-Roper, and proposes a working definition: “an authoritarian socio-political current, which emerges within clergy holding nationalist views, legitimising and supporting fascistized politics as a means of creating a state, in which religion’s authority, once forfeit, is expected to be revived, bringing order and earthly salvation to the nation” (61). The aim of the article is to present western Ukraine as a case study of this interwar European phenomenon.

The next section considers Ukrainian nationalism as a type of fascism – in a few sentences, the nineteenth century and early twentieth century processes are dispensed with and we are taken to 1929 Vienna, where the First Congress of Ukrainian Nationalists formed the OUN. What follows is a survey of this national movement through the prism of its leaders and ideologues – the OUN’s first chief (or vozhd’) Yevhen Konovalets; OUN leader Volodymyr Marynets; the writers Mykola Mikhnovs’kyi and Dmytro Dontsov – neither of whom ever joined the OUN; Mykola Stsibors’kyi, whose 1935 work Natsiokratia outlined organizational principles; Stepan Lenkavs’kyi, author of the “Ten Commandments for the Ukrainian Nationalist”; and Zenon Kossak, whose “Twelve Traits” and Forty-four Rules” developed further on the same theme. The transition of this topic to the religious sphere is made with reference to Dontsov’s 1924 Tserkva i Natsionalizm, which argued that the Catholic Church’s anti-materialism, intolerance and fanaticism imparted nationalism with “theological qualities;” to Maksym Orlyk, whose 1940 Ideia i Chyn Ukrainy argued for religious and national renewal in the face of Bolshevism and materialism; and Stepan Bandera, who we are reminded was the son of a Greek Catholic priest and who wrote in the 1954 article “Ukrains’kyi natsionalizm i relihiia” that Ukrainian nationalism was a Christian movement.

Finally, we arrive at the core of the article, “Ukrainian Greek Catholic Church between Conservatism and ‘Clerical Fascism’,” which will lead to the conclusion that while the study of clerical fascism remains at a preliminary stage, the social and political activities of the Ukrainian Greek Catholic Church may be classified according to the attitudes of three groups towards Ukrainian nationalism: clerics who rejected the idea of the nation’s primacy before God and who had a negative view of fascism and Ukrainian nationalism; nationalist clerics, who while lacking direct ties to the OUN felt that it could be exploited for proselytism and “enforced monoconfessionalism;” and “clerical fascists,” who tried to fuse Greek Catholicism and Ukrainian nationalism through a religious notion of revival, and who legitimated violence against Ukraine’s foes.

However, this framework is not applied in this analysis of the confluence of interwar western Ukrainian religion and nationalism, and no direct separation of three groups is given. Instead, we have a series of constructed theses, including the following:

1. “Many Greek Catholic priests took part in battles on the side of the UHA and USS against the Polish army.” Sheptytsky “blessed the yellow and blue banner of the Sich Shooters.” In this connection, Polish Commander Grabovsky is quoted from a discussion of the 1946 Lviv pseudo-Sobor, describing Sheptytsky as “a politician rather than a priest or a bishop” (65). In fact, priests serving on the battlefront would have been chaplains, not front-line soldiers. The Lviv-pseudo-Sobor, an initiative of the NKVD, was a spectacle designed to “justify” the arrest, deportation and murder of the entire episcopate and the coerced, staged “self-liquidation” of the Ukrainian Greek Catholic Church.

2. “Terrorist actions against Poland by the OUN were condemned by official circles of the UGCC; activities in which, however, it did not internally prohibit the clergy from participating. For example, Polish police arrested 30 Ukrainian clerics for terrorism over only five months in 1930.” The story of the 1930 Polish pacification campaign remains a contested historical issue, with allegations of brutality on both sides. The arrest of clerics or other individuals at this time establishes neither guilt nor specific the nature of allegations. It is not a conclusive example of anything.

3. Bishop Hryhorii Khomyshyn is singled out for his opposition to Ukrainian nationalism, even in its most moderate forms, and his rejection of Ukrainians’ right to call themselves a nation. In the socio-political dynamics of interwar western Ukraine, such “moral heroism” only gave him cause to fear for his life. The contrary position, which advocated a synthesis between Ukrainian Catholicism and nationalism, while more predominant, was also a source of divergent views (Ivan Kedryn: “one should choose between fascism and Catholicism,” and Yevhen Onats’kyi: “there is no ground for making such a statement”).

4. In the 1930’s the rhetoric of anti-communism was also a powerful instrument that may have inclined some Greek Catholics to favor a synthesis with nationalism.  In this connection, Metropolitan Sheptytsky’s 1936 pastoral letter on Communism is cited with reference to his warnings against collaboration. But there is no mention of his nuanced discussion of Ukrainian communists, or to his earlier reference to the monastery as  “a small communist community” (O kvestii sotisial’nii).

5. Sheptytsky’s 1934 condemnation of the OUN’s assassination of Ivan Babii as a criminal act is contrasted with Osyp Nazaruk’s legal representation of an OUN fighter accused of murdering the secretary of the Soviet Consulate in Lviv. Then, this supposed contradiction is elevated to the status of a “double standard” within Ukrainian Catholicism, and the author claims that what we have is “the condemnation of one act of violence and the simultaneous legitimation of another” (67, emphasis mine). The author either does not understand the meaning of a double standard, or he is unaware of the right of an accused to legal defence and a fair trial. The condemnation of violence by the leader of the Church was not compromised by the legal action of a private individual. To associate the two events is absurd.

Yet the author persists: “This double standard was dictated by the dualistic struggle of the ‘religious Cosmos’ against the ‘Chaotic godless communism.’ In this struggle, no prisoners were to be taken.” Then he attributes the following words to Metropolitan Sheptytsky:

 “All laws which are offensive to the laws of God and nature, all the laws which are unjust and harmful for citizens and people, are not obligatory in the context of Catholic doctrine… Ukrainian nationalism must be ready to use all means of fighting against communism, not excluding mass physical extermination, even at the cost of millions of lives.” (67).

The first sentence resonated with other known statements of the Metropolitan, but the second was suspect and needed to be verified. The footnote citation is fragmentary, lacks a title and is incorrect: Sheptytsky’s little-known article “Ukrains’kyi Katolyts’kyi Soiuz i polityka,” is found – not in Meta #31, 12 August, 1934 pp. 1–2 – but on the front page of Meta, year II, #14 /56/ (10 April, 1932). The first sentence is indeed found in the article, but not the second.

Our author concludes that the UGCC demonized communism and called for violence against it. Sheptytsky’s critique of Stalinist Bolshevism was elaborated at length in his 1936 pastoral letter Ostoroha pered zahrozoiu Komunizmu  and consisted of three parts: it was a form of militant atheism that was bent on the destruction of the Church – as such, it was incompatible with Christianity; its state capitalism led to collectivization of land and a war on peasants – as such, it was impervious to social justice; its genocidal program was aimed at erasing the Ukrainian people from the face of the earth – as such it excluded legitimate efforts at self-determination. While he did refer to that genocidal intent as “diabolical,” Sheptytsky adamantly insisted that Christians meet the challenge as Christians – violence was not an option.

The author refrains from placing specific individuals into one or another of the three proposed camps, so one is left only with constructed theses, implied associations and generalization. While a few Greek Catholics were staunch opponents of nationalism, the Church as a whole probably did demonstrate different levels of commitment to nationalism. But the suggestion that the entire Church was mobilized around an idea of violent opposition to communism is not borne out by the evidence.

 – Andrii Krawchuk, University of Sudbury, Canada

 
 
 
 
 
 
 

Де придбати?

СТОРІНКА ПОСТІЙНО ОНОВЛЮЄТЬСЯ

м. Київ 

  • Патріарший собор Воскресіння Христового (вул. Микільсько-Слобідська, 5 (станція метро «Лівобережна»))
  • Храм святого Миколая на Аскольдовій могилі (вул. Паркова Дорога, 1)
  • Храм св. Василія Великого (Вознесенський узвіз, 7)
  • Храм святого Миколи Доброго (вул. Покровська 6)

м. Львів

  • Книгарня “Свічадо” (вул. вул. Лисенка, 2)
  • “Українська книгарня” (пр. Шевченка, 8 )
  • «Церковна крамниця» (пл. Святого Юра, 5)
  • Храм Різдва Пресвятої Богородиці (пр. Червоної Калини, 70)
  • Храм Преображення Господа нашого Ісуса Христа (вул. Краківська, 21)
  • Храм Пресвятої Євхаристії (Домініканський собор), (пл. Музейна, 1)
  • Храм свщмч. Йосафата (вул. Замарстинівська, 134)
  • Храм святих Ольги і Єлизавети (пл. Кропивницького,1)
  • Храм Святого Йосифа (вул. Залізняка, 11)
  • Храм Святого Архистратига Михаїла (вул. Зелена, 385)
  • Храм Святого Духа (Львівська Духовна Семінарія Святого Духа), (вул. Хуторівка, 35)
  • Храм Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (вул. Івана Франка, 56)
  • Храм Всіх святих (вул. Вічева, 2)
  • Храм Блаженних мучеників УГКЦ (вул. Стрийська, 29а)
  • Храм Положення Пояса Пресвятої Богородиці (вул. Головатого, 7а)
  • Храм блаженного Климентія Шептицького (вул. Кривоноса, 1)
  • Храм Всіх святих українського народу (вул. Симона Петлюри, 32)

м. Золочів

  • Храм Вознесіння ГНІХ (вул. Львівська 48)
  • Храм Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього

м. Тернопіль

  • Катедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (вул. Сагайдачного, 14)
  • Храм Святого Йосафата (вул. Лучаківського, 5)
  • Храм Святого Апостола Петра (вул. Володимира Великого)
  • Храм Матері Божої Неустанної Помочі (б-р Данила Галицького, 92А)

м. Івано-Франківськ

  • Храм Матері Божої Неустанної Помочі (вул. Володимира Івасюка, 46а)
 
м. Новояворівськ
 
  • Храм свв. апп. Петра і Павла (вул. 50-ліття УПА, 4)