Дослухаючись до порухів свого серця: азійсько-американський перехід від «уніатизму» до «взірцевої меншини»

Джастін Це запрошений доцент
програми азійсько-американських студій
Вайнберзького коледжу мистецтв і наук
Північно-Західного університету, США

Дух твоїх очей, сповнених краси, змусив моє серце завмерти*
Вонґ Лігом

 

Ще два роки тому я вважав себе американцем азійського походження та євангельським християнином. Тепер я греко-католик, вірний Київської Церкви. Ним я став у празник святих апостолів Петра і Павла в 2016 році через миропомазання в Річмонді (Британська Колумбія). Відомим є опис тамтешньої парохії як «Китайської місії» УГКЦ в гумористично-аналітичному шоу з Майклом Щуром. Я не впевнений, що це добрий опис нашої демографічної ситуації, хоча це просто гумористична характеристика. Авжеж, китайців у нас в церкві чимало, бо у Річмонді вони становлять 55% населення; це чверть населення великої агломерації під назвою Ванкувер, до якої входить згадане місто. Але серед тих, що регулярно відвідують літургії, є люди, які мають корені у Філіппінах, на Ямайці, в Латинській Америці, Японії та США. Ми – «канадійська» парохія. Це означає, що до неї належать люди різного етнічного походження, а нашою спільною мовою є англійська, хоча читання Апостола і Євангелія в нас відбувається і англійською, і китайською.

Я один із китайців, які відвідують греко-католицький храм. Утім моє походження дещо складніше, аніж у тих, чиї предки просто жили в Гонконгу, Китайській Народній Республіці або Тайвані. Мою етнічність можна описати як китайську, проте з усіх мов, які знаю, я найдосвідченіший у послуговуванні англійською. Водночас вірю, що кантонський** і мандаринський стандарти китайської мови спроможні торкнутися глибших струн мого серця, аніж мова, якій я віддаю перевагу в щоденному спілкуванні. Вони – як голос матері, що промовляє до дитини в мені. Однією з причин такої ситуації є те, що я народився в Канаді, перші 18 років життя провів у США, але повернувся до Ванкувера для здобуття вищої освіти. Тепер викладаю в Північно-Західному університеті біля Чикаго. Коли мешкаю там, то залучений до місії нашої Церкви у південній частині міста. Однак я досі часто повертаюся до Річмонда, особливо під час зимових та літніх канікул.

Внутрішньо я сприйняв свій прихід у Греко-Католицьку Церкву як нагоду для усвідомлення себе правдивим китайцем. Перед своїм наверненням почувався наче підвішений між двома світами: англомовним середовищем та своїм китайським серцем. Тепер все це одне ціле. Але досягнення цієї повноти вимагало подвійного навернення: духовного та інтелектуального. Справді, в ісихастській духовності нашої Церкви обидві ці сфери також змішані, і я теж намагаюся привнести свій свідомий розум у тишу власного серця, аби зустріти Господа. Для нас, християн візантійської традиції, голова і серце – одно. Усвідомлення того, що я повинен узгодити їх між собою, стало першим кроком у довгій дорозі, якою я все ще прямую попри труднощі. Згадане щойно узгодження було процесом вироблення правдивого змісту повноти розуміння того, ким я є насправді. Отож, я китаєць. Але, як покажу це в наступних рядках, я переосмислив свою «китайськість» не просто як етнічне підґрунтя. Дійсно, бути китайцем – це знайти спокій у способі буття, що глибинно гармоніює з порухами серця. Це духовна орієнтація. Це загальність у скінченності.

У поширеній американській термінології для опису таких осіб, як я, зазвичай зловживають терміном американець азійського походження (Asian American). За висловом католицького богослова Пітера Пана, це люди, які перебувають «між і поміж» (between and betwixst) культурними ідентичностями Азії та Америки. У контексті євангельського протестантизму Північної Америки американцем азійського походження прийнято вважати когось, хто є представником другого або наступних поколінь міграції, особу, чиї культурні вподобання узгоджені з «американським способом життя», як його назвав соціолог Вілл Герберґ у книзі «Протестант-Католик-Єврей» (1955 р.). Ідеологія, що криється за цим асимілятивним розумінням етнічності, є ліберальною – такою, що стверджує необхідність затирання приватної етнічної ідентичності при виході у публічну сферу. Але в моєму випадку іронією стало те, що місцем для такої асиміляції було євангельське християнство – протестантські середовища, які часто описують як консервативні в богословському, соціальному і політичному розумінні. Традиційно євангельське християнство наголошує на потребі внутрішнього навернення до ідей Христового спасіння душі від вічного пекла через богослов’я. Останнє, своєю чергою, наголошує на Розп’ятті Христа як заміннику смерті для людського гріха. Знаковим є те, що після приєднання до УГКЦ я вийшов із такої «навертальної» мережі, навіть відійшов від асимілятивного розуміння того, що означає бути американцем азійського походження. У такий спосіб я став собою більше, позаяк в українській Церкві відчув себе набагато менше підкореним векторам ідеологічної колонізації.

Я б сказав, що моє навернення було інтелектуальним зламом, оскільки у справі усвідомлення того, ким я є насправді, я змінив свій розум, свій νοῦς – як ісихасти нашої традиції. І на цьому шляху я став правдивішим американцем азійського походження, правдивішим китайцем, правдивішим кантонійцем і правдивішим християнином. У світлі сказаного додержую думки, що зазвичай неправильно вживати термін американець азійського походження для опису етнічної демографії; я не вживаю його в такому розумінні у своїй науковій практиці. Проблема цього терміна полягає навіть не в тому, що слово азійського є в ньому надто широкою категорією для характеристики етнічних груп, які ним хочуть описати: китайців, японців, корейців, малайзійців, тайців, в’єтнамців, філіппінців, індійців, пакистанців, афганців, іранців, іракців, палестинців, турків та інших. Цей термін первісно мав політичне підґрунтя в суспільних умовах 1960-их, про яке тепер мало знають. Отож, первісно бути американцем азійського походження, якщо скористатися висловом журналіста Джефа Чанга, означало «стати до бою» із системою, яка твердила вам про те, ким ви були як азійці, але не бажала слухати вашу правдиву історію і не хотіла чути про ваші людські почуття. Огидним словом, яке вживалося для накидання азійцям фальшивої ідентичності, є орієнталізм. Завданням азійських студій в Америці стало поборювання будь-яких форм орієнталізму. Останній є ідеологічною формою колонізації, а ми не зацікавлені в тому, щоб бути колонізованими.

19437217_10155564239500962_7747367738893223145_nЯк фаховий учений, заангажований до азійських студій в Америці, я в своїй світській роботі зосередився на відновленні розуміння того, що первісне поняття американець азійського походження мало політичне значення. Метою цього нарису є показати, як моє навернення від євангельського протестантизму до УГКЦ забезпечило мене неочікуваними інтелектуальними інструментами для виконання наукового завдання, про яке я щойно писав. Двома термінами, які хочу осмислити глибше як маркери мого навернення, є уніатизм та модель зразкової меншини. Обидва ці терміни глибоко ідеологічно навантажені, і їх розглядають як образливі в греко-католицькому середовищі та азійських середовищах Америки. Я розумію, що православні вживають слово унія не тільки для опису повної єдності нашої Церкви з Апостольським Престолом у Римі, але й для звинувачення нас у тому, що ми запозичили в латинян богословські формулювання, молитовні практики та літургійну чутливість коштом візантійської традиції. Уніат – це термін, як я розумію, який використовують для образи людей, чий комплекс меншовартості щодо Риму веде їх до відмови він власної традиції в іншу традицію.

Але в часі роздумів над терміном уніатизм під час катехизації в Церкві я зауважив, що він резонує з деякими моїми власними труднощами з приводу терміна американець азійського походження. Я запитав себе, чи не є комплекс меншовартості уніатизму тим же чинником і для моделі зразкової меншості – терміна, що його ліберальні американці вживають на позначення співгромадян азійського походження як ще «біліших», аніж білі, в процесі їхнього «вростання» у американський спосіб життя засобами освіти та економіки. Хіба я не виніс зі свого попереднього життя усвідомлення глибокого болю буття таким же уніатом, бо все, що робив досі, було участю в грі, влаштованій не для мене? Хіба я не навернувся до розуміння греко-католицизму через відкидання нападів уніатизму і через усвідомлення себе в правдивому розумінні православним у єдності з Римом, згідно з формулюванням деяких членів Студійної групи Київської Церкви 1990-их? Чи не було моє навернення особистим шляхом неприйняття принизливої позиції як відкинутого в рамки зразкової меншини?

І тут я хочу звернути увагу на можливість того, що моє навернення до греко-католицизму було, ймовірно, більш радикальним кроком, аніж я міг зрозуміти це, прийшовши до Церкви два роки тому. Я спостеріг, що поводився як «уніат» впродовж усього періоду своєї приналежності до асимілятивної структури моделі зразкової меншості, сам цього не розуміючи. Вбачаю дію Божого милосердя у тому, що я прийшов у Церкву, історична боротьба якої з терміном уніатизм постійно провадить її до глибшого розуміння того, ким вона є насправді. Приєднавшись до цієї боротьби шляхом залучення у життя Церкви, я також дійшов до повнішого осмислення своєї ідентичності. Я правдивий американець азійського походження, бо відкидаю орієнталістські тенденції асимілятивної ідеології. Але те, що прихід в УГКЦ допоміг мені стати собою, не має видаватися дивним, бо й сама вона працює над тим, щоб уповні бути собою. Я можу засвідчити правдивість твердження, яке часто повторюють у нашій Церкві: УГКЦ – не тільки для етнічних українців, вона – Церква з України, але для всього світу. Я став одним із тих людей зі світу, котрі отримали благословення з України. І замість того, щоб робити з мене українця, Церква просто зробила мене самим собою.

Подальший свій виклад я розділю на дві частини. У першій з них постараюся повніше описати власний досвід зустрічі з ідеологією зразкової меншості в середовищі євангельського християнства американців азійського походження, а також свою особисту боротьбу з уніатизмом ще до того, як я зустрівся з УГКЦ. У другій частині поясню, як процес мого перетворення у греко-католика, що відбувався синхронно з викладанням азійсько-американських студій у Північно-Західному університеті, провадив мене до самопізнання – навернення, через яке я повільно позбувався наслідків впливу ідеологічної колонізації свого серця. Сподіваюся, ця стаття стане першим кроком до демонстрації того, що інтелектуальне життя Греко-Католицької Церкви та її боротьба з ідеологічною колонізацією може слугувати орієнтиром для таких навернених, як я, в пошуку власного спасіння у страху і тремтінні, що супроводжують внутрішню подорож для досягнення єдності наших розумів та сердець.

Частина 1: Модель зразкової меншості як уніатизм у євангельському християнстві американців азійського походження

Спершу слід пояснити, чому я використовую суперечливий термін уніатизм для опису свого минулого в середовищі євангельського християнства американців азійського походження. В класичному нарисі під заголовком «Уніатизм» східний католицький богослов Кирило Королевський аргументує, що навіть якщо слово уніат допустиме щодо Берестейської унії, через яку православні єпископи Київської митрополії прийшли до єдності зі Святим Престолом у Римі, то уніатизм на практиці є виробленням комплексу меншовартості греко-католиків щодо Латинської Церкви. Розглядаючи візантійські богословські формулювання і літургійні особливості як нижчі за гідністю порівняно з латинськими, практичний уніатизм, згідно з твердженням Королевського, змішує грецькі та латинські практики в способи, що показують перевагу римських традицій, як-от розарію, Пресвятого Серця, стацій Хресної дороги, юридичного modus operandi римо-католицизму загалом. Таким чином, Королевський виразно розкриває образливий зміст, який наші православні брати і сестри вкладають у термін уніатизм, розуміючи, що він означає неправильне перебування в підпорядкуванні Риму як mater ecclesia замість участі в сопричасті з ним як рівні з рівними. Як доводить екуменіст Джон Мадей, завданням греко-католиків є «освідомлення» Католицьких Церков того, що Латинська Церква є не «матір’ю-Церквою», а Церквою-сестрою. Уніатизм при такому розумінні лише відсилає до випадків, коли деякі східні католики помилково вбачають у Церкві Риму вищу матір. Натомість істина полягає у тому, що покликання греко-католиків якраз не в бутті уніатами, бо повна єдність означає, принаймні теоретично, що Латинська Церква розглядається як рівна з нами.

Уміщуючи тези Королевського в контекст унікальної традиції східних католиків, архимандрит Роберт Тафт, ТІ зазначив, що основним завданням східного католицького богослов’я є усвідомлення гідності оригінальних практик Східних Католицьких Церков саме як католицьких. При такому підході єдність із Римом відділяється від богословського комплексу меншовартості. Можливо, коментарі Патріарха Святослава, зроблені під час останньої зустрічі з Папою Франциском з приводу питань відновлення єдності Церкви, можуть допомогти осягнути таку потрібну ясність у цій темі. Отож, глава УГКЦ в присутності єпископа Риму спостеріг, що найбільшим актом уніатизму в ХХ столітті стало примусове «возз’єднання» греко-католиків із Московським Патріархатом за наслідками Львівського псевдособору 1946 року. Тут уніатизм знову отримав подвійну характеристику як підлеглість і примусове злиття, що їх уже описав Королевський. При цьому радикальна характеристика нашого Патріарха, надана цьому концепту, припускає існування православного уніатизму. Адже ми фіксуємо стан підпорядкування греко-католиків православним, що веде до невиправданої унії – дзеркальної протилежності їх підпорядкування Риму як «Церкві-матері». У такий спосіб наш Патріарх показує, як заданий Королевським ужиток терміна уніатизм на позначення ідеологічної колонізації, особливо виразної в історичному досвіді греко-католиків, можна використати в значно ширшому контексті – у загальній дискусії нашої Церкви про християнство. Відмова самих греко-католиків від свого опису як уніатів і критика уніатизму, можливо, є тим еклезіальним внеском, який наша Церква робить тепер для світу.

Моя позиція, що уніатизм є невиправданим для опису Греко-Католицької Церкви, можливо, випливає з богословського заангажування у нашій улюбленій Київській Церкві. Під час катехизації в нашому річмондському храмі нам докладно розповіли про дослідження Студійної групи Київської Церкви 1990-их як групи богословів, залучених до спілкування з представниками екуменічного Константинопольського Патріархату щодо справи визнання нашої Церкви легітимною Православною Церквою в єдності з Римом. Уже з власного досвіду буття в Київській Церкві я виніс розуміння того, що ми, греко-католики, усвідомлюємо себе католиками, бо наша традиція, передана всім духовним дітям святих рівноапостольних Ольги та Володимира, у тому числі й мені, є такою ж вселенською, як спадщина Римської Церкви. Вона вселенська настільки, що греко-католики насолоджуються повною єдністю з нею. Справді, спроби деяких наших богословів «відкотити» ті практики нашої Церкви, які більше латинські, аніж візантійські, насправді є намаганням бути правдивими католиками в своїй православності і йти за настановами єпископів Риму з Orientalium Dignitas, Orientalium Ecclesiarum та Orientale Lumen. Мета цих спроб – бути собою вповні у вимірах нашої власної традиції та літургії відповідно до незабутнього формулювання Лева ХІІІ nec plus, nec minus, nec aliter. Своїм досвідом ми показуємо, що католицькість не залежить від асиміляції у Латинську Церкву. Насправді вона є буттям, відмінним від неї, залишаючись з нею в єдності. Дійсно, згідно з думкою Патріарха Святослава, поданою у пастирському листі «Жива парафія…», правдиво католицьким кроком буде пізнати себе повніше у спільній традиції, яку поділяємо з нашими братами і сестрами Київського Патріархату, Автокефальної Православної Церкви, навіть Московським Патріархатом, а також працювати для сповнення нашого життя разом.

Залучення до життя Греко-Католицької Церкви та її критики уніатизму дозволило мені побачити те, що я несвідомо діяв як уніат, коли був євангелістом азійського походження. Я виростав у Церкві, яка в двох аспектах дуже подібна до української Церкви. Китайська Церква, хоча й моя була протестантською, також є Церквою мучеників, тож вона також має діаспору по всьому світу, у тому числі в Північній Америці. Церква мого дитинства в агломерації затоки Сан-Франциско була заснована одним зі сповідників віри – пастором Стівеном Чіу. Він зазнав тортур з боку китайських комуністів, але уникнув ув’язнення завдяки втечі до Гонконгу. Там він приєднався до групи китайських емігрантів-євангелістів, яка започаткувала євангельські церкви по всьому світу. Як і українські церкви в діаспорі, наша мала китайську школу, і я відвідував її щотижня. А оскільки в околиці жили переважно іммігранти з Тайваню, я вивчив мандаринську китайську мову з легким нальотом мовних звичок Тайваню, хоча моя сім’я спілкується кантонською мовою і походить з Гонконгу. Коли ж мій батько став пастором і проходив практику в китайській церкві, де спілкуються кантонською, мене почали відсилати на навчання до двох шкіл – кантонської та мандаринської.

У церковних школах я вивчив слова, поезію, пісні, музику, історію і літературу обох китайських мов. Належав до спільноти і був частиною традиції. Якби мені тоді довелося охарактеризувати культуру церковного життя, в якій я зростав, я зробив би це, застосувавши мандаринське слово ґандонґ, значення якого полягає у тому, що емоції людини на рівні серця були здвигнені та зворушені, можливо, Святим Духом. Кантонською це звучатиме ґумдонґ, але попри те, що воно означає ту ж річ, ця мова є чимось на зразок іншого методу зворушення мого серця. Вона теж китайська, але з іншим присмаком. І от спроможність відчувати духовний світ свого серця як мандаринською, так і кантонською лежить в осерді мого розуміння китайського християнського життя часів дитинства. Справді, у китайській мові слово серце використовується для опису всіх видів відчуттів. Якщо я кажу, що маю відкрите серце, це означає, що я щасливий. Зачинене серце означає, що я стурбований, і якщо я хочу позбутися своїх турбот, я повинен також звільнити своє серце. Коли я закликаю когось бути уважним, то раджу цим людям мати маленьке серце – так вони дійсно зможуть звертати увагу на деталі. Хорошу людину описують як таку, що має чисте серце. Серце злої людини гниле. Щоб цілковито поринути в свою роботу, я повинен звернутися до серця. Коли я сповнений почуття любові, моє серце повне. Моє серце і серця людей довкола є такими, якими я їх відчуваю. Це мова, яку я вживаю для опису світу духів і суспільства людей.

Утім з плином часу я привчився до думки, що цей чудовий шлях серця недостатній для повноцінного провадження християнського життя. Коли оглядаюся назад, то бачу, що могло бути багато чинників, котрі породили цей комплекс неповноцінності. Це міг бути, до прикладу, харизматичний рух, який промчався моєю церквою тоді, коли я був дитиною. Або дехто з людей, причетних до мого виховання, не мав змоги провадити церковне життя повноцінно і конструктивно. Або ж це був сексуальний скандал, який стряснув моєю спільнотою до основ. Та якщо подумати над сказаним, більшість із цих проблем, а вони були серйозними, таки виявляться непричетними до нашого власного розуміння богословської неповноцінності. Натомість скажу, що багато справжніх причин цього явища виникли внаслідок нашої полюбовної згоди з ідеєю Америки як землі, куди ми, попри втечу від комунізму, іммігрували ще й заради особистих економічних можливостей. Про ці речі рідко дискутували. До прикладу, відомою лінією, якої дотримувався пастор Чіу, була теза «де християнство, там процвітання». Він часто повторював: «Погляньте на Китай! Там немає християнства, отож, він не успішний! Погляньте на Америку! Там є християнство, тому вона успішна!». З років шкільного навчання пам’ятаю, як численні вчителі недільної школи говорили, що бажають нам вирости і стати успішними. На практиці успіх означав, що нам слід вступити до найкращого американського університету, а тоді знайти добре оплачувану роботу в шанованій професії, що зазвичай повинна бути пов’язана з юриспруденцією, медициною, інженерною справою або світом фінансових інституцій. За такими думками крилася ідея, що вказана траєкторія розвитку започаткує нашу прибуткову кар’єру, завдяки якій ми зможемо турбуватися про матеріальний стан наших сімей.

Я не знаю, чи ці китайські іммігранти-протестанти першого покоління справді розуміли, що ми, англомовні молоді люди, цілком серйозно сприйняли їх, коли приєдналися до їхньої великої зневіри, аби відкинути те, чим, як ми думали, є «китайська культура», і замість того поринути у версію американського способу життя, донесену масовими ідеологічними потоками білого протестантського євангелізму. Терміном, що знову і знову виринав у англо- і китайськомовних оцінках того, що було помилковим у китайському християнстві в Америці, стало конфуціанство. За цим фактом криється хибна думка, що китайська культура дійсно базується на низці єрархій: правителя і підлеглих, батька і сина, чоловіка і дружини, старших і молодших, друзів між собою. Насправді Праці Майстра Конґа (Конфуціяред.) безпосередньо стосувалися питань відновлення порядку в часи хаосу династії Чжоу шляхом відновлення ритуалів поклону, ввічливості та сімейних зв’язків. Проте сучасні автори, дискутуючи на теми китайського християнства в Америці, як видається, не переймаються своєю малою обізнаністю з працями класиків. Руйнуючи нашу віру в духовне значення нашого серця, вони ствердили, що загальне призначення китайських церков Америки полягало в організації англомовних церковних служб, які можна ідентифікувати як азійсько-американські у демографічному вимірі.

Далі з’явилася ідея, що культурно-китайське християнство давало неповне розуміння того, що означає бути християнами, оскільки було начебто ґрунтоване на єрархії та владі. Справді, ми приписали риси зразкової меншини цьому першому поколінню, бо саме його представники, як видається, штовхали нас до освітнього та економічного успіху, самі відштовхуючись від чогось, що відчувалося як їхні авторитарні цінності. Друге покоління, згідно з цією ж ідеологією, було надією китайської Церкви, бо це його представники мали потрапити в суспільство рівних, котре полегшить індивідуальну посвяту Богові та його місійну мету в світі. Ми гадали, що, творячи такий спосіб буття, набували імунітет щодо моделі зразкової меншості з її етосом, спрямованим на успіх. Звісно, ці ідеологи не знали про антиорієнталістський політичний сенс слова азієць американського походження. Інакше не робили б подібних узагальнень.

Можливо, найбільшою іронією англомовних служінь у китайських церквах, як я можу підсумувати на основі багатого власного досвіду, здобутого в численних храмах (у тому числі тих, де я був залучений до англійського служіння), є те, що в протистоянні міфології моделі зразкової меншості вони стали нею ще більше. Проблема в тому, що богословські ресурси, які оживлювали спільноти, які я відвідав, були цілковито змальовані зі світу американського євангельського протестантизму. Основна ідеологічна правда цих матеріалів тяжіє до утвердження логічного мислення коштом мови серця. Ключовим словом, на якому вони наголошують, є інтенціональність (наміреність – ред.). Як мовиться в одному тексті проповідника Джоша МакДовела, ви повинні зробити вибір у своєму розумі, щоб бути спроможними робити моральний вибір з приводу спокус ще до того, як вони виникнуть. Рух «Справжня любов чекає» (The True Love Waits) 1990-их років – частина мережі, яку коротко можна назвати «культурою чистоти», був характерний для підлітків, які обіцяли на рівні наміру залишатися незайманими до одруження. Романтичні залицяння, описані в книгах Елізабет Еліот і Джошуа Гаріса (про які він нещодавно висловив свої наступні думки) стосуються наміру одружитися, а не просто зустрічатися для розваги. Діяльність в рамках статевої ролі, у якій Бог створив тебе, є справою психічного рішення: чоловіки повинні намірятися бути воїнами і лідерами, як їх вчать; а жінки повинні намірятися бути підпорядкованими, намірятися до ролі об’єктів залицяння. Так само йшли справи з організацією громади в інтенційні малі групи: команди похвали і культу, які декларували свій намір поставити Бога на перше місце: перед усіма людськими взаєминами. Вони ж декларували місійне спрямування для втілення наміру використати місцевий вимір життя для привнесення Євангелія у глобалізований світ.

Вважаю, що такий модус інтенціональності веде до несподіваного конструювання моделі зразкової меншості. Річ у тім, що поза шляхом серця лежить шлях розуму. І в протестантському богослов’ї було підґрунтя для такої одержимості інтенціональністю; його можна описати висловом Мартіна Лютера «виправдання однією лише вірою». Серед протестантів точилося багато дебатів з приводу значення цього вислову, і тут не місце давати їм оцінки. Достатньо зазначити, що це вчення дало нашим спільнотам імпульс зводити усе християнське життя до рівня інтенції – наміру. За цією традицією хтось стає християнином, увірувавши в Ісуса Христа або принаймні наміряючись це зробити. Якби віра в цьому сенсі була тим, що Бенедикт XVI назвав «особистою дружбою із Христом», то була б одна справа, проте дійсні питання в світі євангельського протестантизму обертаються довкола ідей того, що ви увірували в Ісуса і чи ви дійсно прийняли цю віру з інтелектуальною чистотою та щирістю.

У відповідь на вказані питання вірним пропонували те, що ми називаємо богослов’ям. Таких пропозицій серед євангельських християн, особливо нашого азійсько-американського сорту, був цілий спектр. Ті з них, котрі наголошували на богословських формулюваннях, вирізнялися турботою про «істину». Тих же, які прагнули розробити більш «терапевтичний» підхід до життя, можна описати через їхній наголос на «милосердя» і «благодать». І найкумеднішим, якщо говорити про останню групу, буде те, що вони також вживали практики, з-поза меж своєї традиції, як-от «молитва зосередження»***, вшанування ікон, монаші практики та lectio divina. Уніатизм такого типу по-богословському «серйозних» мирян полягає, з одного боку, в очорненні ними голосу серця та слідуванні за інтелектом. З другого боку, він криється у тому, що його носії використовують духовні практики, запозичені у їхню традицію з чужого контексту так, наче їхні власні традиції є недостатньо добрими. У час, коли я належав до того світу, мені було важко виразно догледіти вказану проблему. Тоді, коли я погоджувався з багатьма своїми євангельськими колегами, цей євангелізм виглядав як надзвичайно фрагментований рух із багатьма ідеологічними напрямками. Тепер я перебуваю поза його рамками і маю змогу з новою ясністю бачити, що в ньому все було спрямоване на вміщення індивідів у тих чи тих місцях одного спектра – богословської серйозності. І бачу, що це зовсім не було частиною властивого нам способу життя. В описаному щойно вимірі шлях серця, якого я дитиною навчився у китайському християнстві, виглядав як несерйозний. Я ж прагнув бути серйозним. Це тепер я розумію, що моя проблема полягала у тому, що, помінявши місцями «успіх» та «серйозність», я потрапив у логіку дій моделі зразкової меншості, сподіваючись піднятися інституційними щаблями, які насправді не були моєю вотчиною.

У такий спосіб мій досвід моделі зразкової меншості в її мирському та богословському вимірах у світі азійсько-американського євангелізму може бути описаний як особиста боротьба з уніатизмом до знайомства з УГКЦ. Тоді, в тих умовах, китайські християнські практики, котрих я навчився дитиною, наголошували на вагомості шляху серця та його порухів у розпізнаванні духовного світу. Натомість і ті, що дотримувалися цієї традиції, і друге покоління, яке прагнуло відділити себе від неї, були охоплені комплексом меншовартості. Причім у моєму азійсько-американському випадку уніатизм мав стосунок не до Латинської Церкви чи Московського Патріархату, а до Америки: її освітніх та економічних інституцій, її раціоналістської релігійності, втіленої для моєї спільноти в євангельському протестантизмі. Термін, який автори праць у сфері азійсько-американських студій можуть застосовувати до цього феномену, – модель зразкової меншості. Але з перспективи східного католицького богослов’я це також приклад уніатизму. Останньому притаманне очорнення власного богословського праксису, що провадить до злиття з чужими церковними культурами американського євангелізму: розмаїттям його практик щодо інтенціональності, богословським пропозиціоналізмом**** і дивовижною «уніатською» схильністю вдаватися до православних і католицьких контемплятивних практик для вираження власної духовності. Такою уніатською зразковою меншістю, вважаю, є євангелізм американців азійського походження. І тільки ставши греко-католиком, я отримав змогу чітко побачити цю дійсність.

Бути американцем азійського походження завдяки УГКЦ. Історія навернення

 Як переформатування греко-католицизму є критикою уніатизму, так і буття правдивим американцем азійського походження є відкиданням моделі взірцевої меншини, а не її посиленням. Мій шлях означав, що замість утечі від свого китайського дитинства через наполягання на кращому знанні англійської, аніж китайської, я мав пізнати останню. Але для того, щоби повною мірою заманіфестувати цей процес, потрібно було стати греко-католиком. І тут маємо цікавий факт: входження до Київської Церкви спонукало мене не прийняти етнічне українство, а більше думати про те, як моє китайське виховання, мої знання кантонської та мандаринської сформували моє серце і його здатність відчувати надприродне. Термін «американець азійського походження» у цьому ключі, можливо, найвдаліше схопив історик Гарі Окігіро, який задекларував, що не азійці прибули до Америки, але Америка прийшла в Азію. Як греко-католики інколи впадають у спокусу уніатизму, розглядаючи Латинську Церкву (або в деяких випадках Московський Патріархат) як колонізуючу матір, так і американці азійського походження іноді потрапляють у пастку бажання бути американцями, бо в останні два століття піддавалися постійній експансії США як глобальної імперії. Але бути правдивими американцями азійського походження означає чинити спротив такому виду ідеологічної колонізації через повніше буття собою. Моїм духовним шляхом до цього спротиву став прихід в УГКЦ.

Можливо, умови, за яких я зазнав першого серйозного контакту з УГКЦ, спроможні пояснити те, як я пізнав свою «китайськість» через приєднання до цієї Церкви і чому не прийняв потенційну «українськість». Остання була б настільки ж чужою шляху мого буття, як і спосіб життя, за яким я залишився б на рейках американського євангелізму. Отже, я вперше зустрівся з УГКЦ у Ванкувері в дні гонконгського демократичного Руху Парасольок у 2014 році. Трохи менше ніж за півроку після українського Майдану студенти та їхні однодумці в Гонконзі поставили перед місцевим урядом і його політичними володарями у Пекіні вимогу забезпечити народу Гонконгу право на справжній універсальний голос: радикальну форму демократії, в рамках якої люди самі можуть обирати кандидатів, а не отримуватимуть їх шляхом попереднього відбору Компартією Китаю. Те, що сталося потім, 26 – 28 вересня, майже точно віддзеркалило зіткнення з «Беркутом» у Києві в грудні 2013-го. Під час окупації центральної площі Гонконгу, відомої як Громадський майдан, поліція зробила 87 пострілів сльозогінного газу в юрбу, намагаючись розсіяти її. У відповідь десятки тисяч жителів Гонконгу вийшли на вулиці, вигукуючи: «Захистіть студентів!». Результатом цього стало 79-денне стояння людей у трьох кварталах міста, важливих політично, економічно і соціально. Були там і християни, які облаштували вуличні місця для моління поряд зі святилищами кантонських героїв-божеств. Дійсною відмінністю від Майдану є хіба те, що у Гонконзі немає Небесної сотні, бо уряд не вбивав протестувальників, хоча така небезпека була. Та насправді політичні переслідування учасників руху тільки починаються – чотири роки по тому.

Отож, я жив у Ванкувері в 2014 році і почув про дуже цікаве моління біля китайського консульства, яке організовує на підтримку Руху Парасольок екуменічна мережа християнських спільнот. Коли я прийшов на зібрання, то дізнався, що етнічний китаєць, священик-єзуїт, який очолює моління, є греко-католиком. Особливо пам’ятним для багатьох людей у юрбі, більшість яких не були знайомі з візантійськими церквами, стало те, як вони співали: «Устань, Боже, судити землю, бо ти народами усіма володієш» (Пс. 82, 8), що є частиною Великої і Святої суботньої служби. Ми почули оголошення священика, що його парохія розташована в Річмонді і що вона є Східною Католицькою Церквою. Більшість присутніх ніколи не чули про цю Церкву, але ті з нас, що були вкорінені у китайському протестантизмі, відчули, що в нас виник зв’язок із нею, бо дуже мало наших власних церков бажали відкрито підтримувати Рух Парасольок. Багато з тих, що прийшли на зустріч, були працевлаштовані їхніми об’єднаннями і відповідно навчені. На основі їхньої поведінки ми побачили, що протестантські спільноти сприймають Рух Парасольок як надто політичний і не хочуть виглядати такими, що стали на бік однієї зі сторін протистояння. Погляд у минуле, на ті події, підказує мені, що саме ці протестантські спільноти грали роль «уніатів» і «моделі зразкової меншості», в якій я був розчарований. Вони хотіли скласти враження, що є політично нейтральними, аби зберегти добрі відносини з усіма, навіть із урядом у Пекіні.

Але євангельських християн, які взяли участь у зібранні та протестах солідарності, туди привели серця, а не розум. Відтак настала зміна: у річмондській церкві, де ми обговорювали духовні виміри Руху Парасольок, етнічний китаєць, греко-католицький священик-єзуїт пояснив нам практику розпізнання духів. Він сказав, що в серці є два рухи, які заслуговують на увагу: утіха (розрада) і відчай. Утіха зазвичай породжує почуття присутності Бога і його благодаті, а також супроводжується почуттям свободи. З другого боку, відчай відчувається як відсутність Господа і супроводжується атакою злого духа. У політичному вимірі відповідне почуття зазвичай гнітюче в тому значенні, що чиясь суб’єктність усувається силою з метою позбавлення особи її законної свободи. Протести в Гонконзі за демократію показали складну суміш утіхи та відчаю: ситуація, у якій Пекін відмовляє людям Гонконгу в демократії через свій маріонетковий уряд, є актом гніту, а протести є також знаком Бога, який працює поміж людьми з вимогою свободи. Відтак священик порівняв, як учасники Майдану відкинули утиски пропутінського режиму та його московську ідеологію «русского міра» через утіху Революції Гідності.

Потроху і я почав відвідувати літургії у греко-католицькій церкві, а через свої містагогійні роздуми і духовне спрямування відкрив, що розпізнавання утіх і відчаїв як порухів серця вимагає літургійного контексту для відчуття Божого милосердя. Такий досвід є дійсним наближенням до богослов’я, як сказав мені священик, оскільки об’єктивна реальність духовного світу може бути відчута особою. Важливою річчю є розпізнати почуття і перебувати з ними. Вступивши до катехуменату наприкінці 2015 року, я перебував у єдності з порухами свого серця як у особистій молитві, так і в часі літургій. Одним дуже особливим моментом для мене стали доземні поклони, які ми сповняли під час Великого канону святого Андрія Критського перед п’ятою неділею Великого посту. Не тільки читання життя святої Марії Єгипетської зачепили мене дуже глибоко, а й моє тіло почало виконувати поклони автоматично, наче вони були частиною мускульної пам’яті. Ці дії трансцендували інтенції мого євангелізму, подолали мій ум так, що тіло отримало змогу поєднатися безпосередньо з духовними порухами серця.

Приблизно в часі свого входження до УГКЦ через миропомазання я усвідомив, що потрапив до Церкви, в якій можу нарешті цілковито зазнати досвіду почуттів, котрих не зазнавав з часу дитинства в китайській Церкві. Я пам’ятаю свої спроби пояснити декому з моїх друзів – американців азійського походження, чому я став греко-католиком. Деякі з них сказали, що, можливо, мені сподобалася структура, базована на авторитеті; у той же час інші міркували, що, можливо, для моєї академічної роботи помічним стало відсторонення від протестантизму. Я погоджуюся з усіма цими можливостями на інтелектуальному рівні. Особливо через першу з них мій катехитичний курс був коротшим, аніж більшість таких. Це сталося тому, що я одержав роботу в Північно-Західному університеті, де мав навчати американських азійських студій, і повинен був отримати змогу також брати участь у літургіях в Чикаго. Утім роздуми моїх євангельських друзів крутилися довкола думки, що приєднання до цієї Церкви було моєю персональною стратегією. Пориваючись донести до них те, що сталося в моєму серці, я написав багато невдалих чернеток статті з поясненнями. Але ті, що прийшли на моє миропомазання, сказали мені, що набагато глибше зрозуміли те, що сталося. На тлі браку моїх власних пояснень вони змалювали мені, що в той час, коли я ввійшов за єпитрахиллю мого духовного отця і розпростерся в доземному поклоні перед тетраподом, моє лице виражало умиротворення того, хто нарешті прийшов додому. Один китайський протестант вибухнув сльозами, коли споглядав це. Він сказав мені, що я виглядав цілковито вільним. То був момент, правдиво пройнятий китайським духом: я проходив описане, а мій біологічний батько, англіканський священик, читав Псалом 66 кантонською.

Коли я вже почав навчати азійських американських студій, водночас проходячи власну катехизацію, у мене з’явилося чимало роздумів над цими почуттями, багато з яких я спробував описати в своєму блозі. Але всі ті писання не охопили боротьби, крізь яку я пройшов у своїй кар’єрі. В процесі навчання я відкрив, що є натренованим у специфічній ділянці азійських американських студій, а також те, що потрапив до УГКЦ завдяки людям із антиколоніальними переконаннями. Як і в УГКЦ, де частина наших людей помилково думає про себе як про уніатів, непоодинокі азійсько-американські дослідники і студенти концептуалізують поле своїх студій як асиміляцію іммігрантів із Азії в американське суспільство. Усе виглядало так, що в своїй світській роботі я не покинув обмежень моделі взірцевої меншини через своє китайське протестантське виховання. І під час обмірковування цієї незручної позиції, в якій я опинився, прийшло усвідомлення, що уніатизм та модель взірцевої меншини діють за однією логікою. Представники їх обох намагаються припасуватися до інституційних мереж, накинутих їм колонізаційними чинниками, що знижують їхнє відчуття, духовні почуття; вони підходять до щоденного життя, як хтось неповноцінний. І перші, і другі виявляють схильності та стратегії ставати піддатливими названим чинникам замість того, щоби провадити життя за своїми власними словами у почутті повноти, базованому на голосі своїх сердець. Те, що я зустрів у академії, було незвично подібним до того, що я пережив у церкві. Це так, наче ми постійно жили з гнітючим почуттям того, що якась стороння сила дозволяє нам існувати.

Моє навчання на полі азійсько-американських студій фокусується на дослідженні уявлень про домівки і суспільства, що їх вихідці з Азії, чиї світи були колонізовані американським колоніалізмом, вибудовують згідно з власними духовними розуміннями того, як насправді функціонує світ. Сюди входить і вивчення способів організації соціальних рухів для відстоювання власної свободи. Однією з тем, на якій я почав зосереджуватися і яка корениться, зокрема, на моїй роботі про Рух Парасольок, став контраст між західними християнськими баченнями надприродного як сфери, відділеної від природного порядку, і тим, як азійські літературні традиції органічно для себе припускають, що духи є частиною буденного світу. Я почав усвідомлювати, що спроби пониження рівня відчуттів, творених такою комплексною духовною дійсністю (відбувається це внаслідок місіонерської активності чи діяльності атеїстичних режимів капіталістичних і комуністичних сортів), були формами ідеологічної колонізації і що спроба артикулювати ці надприродні чутливості в способи, зрозумілі цим панівним силам, є саме видом уніатизму моделі взірцевої меншини, який наша дисципліна засуджує.

Справді, досліджуючи працю католицького богослова і патролога Анрі де Любака, ТІ, я усвідомив: те, що християнська традиція розуміє як le surnaturel, у дійсності є ближчим до названої азійської чутливості. Le surnaturel стосується того, як благодать завжди наповняє створений порядок, і водночас того, що святий апостол Павло говорить про наповнення дійсності первнями світу*****. Вони вмонтовані у гармонію Богом, який облаштував світ як ікону, що відображає Його славу. Якщо це означає, що розбудова своєї домівки є входженням у такий духовний спосіб існування, тоді вивчення щоденного життя американців азійського походження має за мету опис боротьби за збереження відчуття цілісності цього світу таким, яким він є. Ці люди не отримують дозволу на життя від інституції. І ця чутливість є подібною до чутливості, вираженої словами Патріарха Святослава після того, як Єпископ Риму і Московський Патріарх у 2016 році підписали спільну декларацію у Гавані. Наш Патріарх сказав: це добре, що і Рим, і Москва визнають право греко-католиків на існування, але істина в тому, що ми не потребуємо чийогось дозволу, за винятком дозволу Святого Духа, аби бути Церквою. Наше завдання – відчувати духовний світ своїм серцем і перебувати з цими відчуттями в молитві, щоб вони отримали шанс квітнути завдяки нашій спільній праці як людей, котрі розбудовують суспільство солідарності на зразок того, що ми побачили в Русі Парасольок та Майдані.

Занурившись у цю містагогійну рефлексію, я відкрив, що описані антиколоніальні роздуми еманують із моєї практики азійсько-американських студій і мають широкий вияв поза тим, що зазвичай тлумачать як «азійська Америка». Я не єдиний американець азійського походження у широкому чиказькому гурті, який ми жартівливо називаємо Київською психоаналітичною студійною групою. Це група людей переважно з нашої Церкви, що регулярно збираються для обмірковування шляхів продовження роботи з осягнення свободи. На останньому протести Майдану зосередили великий фокус уваги, у тому числі шляхом відкочування ідеологічної колонізації у вимірах наших власних життів. У Річмонді ми не тільки постійно раді бачити стійкий приплив зацікавлених протестантів, частина яких – азійці. У 2018 році до нас, до УГКЦ, приєдналися шестеро осіб: один канадієць японського походження, двоє осіб із Японії, двоє з Гонконгу і одна з материкового Китаю. І хоча кожен із них приєднався до Церкви з власних причин, усі вони кажуть, що зустрічають нашу літургію як досвід глибокого сердечного почуття і що відчули поштовх глибше дослідити його. І коли вони це зробили, то відкрили, що почуття розради наблизило їх до Бога і привело, зрештою, до нашої Церкви.

Але, як і я, жоден із них не став почесним етнічним українцем. Навпаки, вони теж більше стали собою. Один чоловік із Японії спостеріг, що його прихід у нашу Церкву розширив його богословські рефлексії з приводу того, як Японська держава-нація відмовилася від війни як засобу імперської експансії, і ця його участь в УГКЦ забезпечила розуміння того, що мир є правдивою істиною світу, створеного Богом. Якщо говорити іншими словами, то проходження власного шляху до греко-католицизму зробило його ще більше японцем. У той же спосіб жінка з Китаю, яка прийшла до нас, докладно розповіла про своє дослідження почуттів утіхи, котрі зродилися в її серці. Слухаючи її, моє серце розкрилося, позаяк я усвідомив, що вона зазнає тих же відчуттів, котрих зазнавав я в часи дитинства. Це було почуття ґандонґ******, яке промайнуло на глибинному рівні. Ці порухи серця – все, чого ми потребуємо в процесі спільного зведення нашого дому, вони не піддаються поясненню в якихось інших інституйованих словах. Моїх і її слів було достатньо, бо вони близькі до правди наших сердець: ми прийшли зустріти Господа і зазнати його благодаті в цій Церкві.

 Висновок

 Дослухаючись до серця і перебуваючи вдома – у Греко-Католицькій Церкві, я дійшов до усвідомлення того, як відбувається зміна далеко поза моделлю уніатизму взірцевої меншини. Ідеологічна колонізація зазнає поразки не намірами і не тим, що вона стає видимою. Вона повільно підмивається увагою до об’єктивної духовної реальності наприродного з її переповненою ареною духів, упокорених Богом, який їх створив і який показує нам себе як Отець, Син і Дух Святий. Це християнське завдання є також завданням для американців азійського походження, бо воно доручає нам дослухатися до слів, за якими люди Азії по всьому світу живуть на рівні серця під ідеологічними конструкціями національних імперій та редукціоністськими системами богослов’я, символізованими словом «Америка». Коли ж люди, як я, мої сестри та брати, входять до Греко-Католицької Церкви, це розширює та інтенсифікує почуття серця проти кожної сили, котра намагається колонізувати його.

Моє серце, сформоване на духовних почуваннях, які я використовую у навчанні та студіюванні на полі азійсько-американських студій, підказує мені, що Греко-Католицька Церква не є уніатською. Греко-католицизм сформований із людей, які витерпіли століття тяжкої колонізації, але ще здатні воздавати хвалу милосердному Господу в своїх власних словах, котрі описують притаманні цим людям духовні реальності. Справді, шлях, яким греко-католики та американці азійського походження подібно одні до одних чинять спротив колоніалізму ідеології, завдячує своїм існуванням не аргументам на користь ваговитості нашого існування. Це відбувається завдяки життю в способи, чутливі до порухів серця і його почуття домівки. Я назвав це відчуття духовних порухів «китайськістю» мого дитинства. Я пережив його в Греко-Католицькій Церкві. Його антиколоніальні тенденції притаманні реальності американців азійського походження. Але правда в тому, що який би окремий випадок ми не розглядали, універсальним є те, що, виявляючи фальшивість ідеологій уніатизму та моделі зразкової меншини, ми потребуємо в якийсь спосіб стати більш універсально чітко оформленими інституційно. Звичайно, все, що ми маємо робити, як кажуть ісихасти, це дозволити нашому розумові перебувати в тиші нашого серця – там Господь знаходить нас і робить нас більше нами у спосіб, яким він нас створив. Тільки в такому розумінні ми можемо сказати, що без жодного сумніву це Святий Дух дає нам дозвіл існувати.

* Це спрощений і дещо незугарний переклад речення, що також може бути передане як «Краса споглядання тебе змусила моє серце завмерти». Та я волію зберегти скрутну для думки дослівність, аби показати, що китайська мова є мовою, яка за допомоги кількох слів може відтворити словесні образи краще, аніж якась із європейських мов, відомих мені (Авт.)

** Кантон – французька назва міста Гуанчжоу, адміністративного центру провінції Гуандун на півдні Китаю.

*** Молитовна практика, яку часто називають медитацією, що робить наголос на внутрішню тишу. Розроблена ченцями-трапістами на основі опису контемплятивної молитви в працях Томаса Мертона.

**** Пропозиціоналізм – етична теорія, що лежить між консеквенціоналізмом (як утилітаризм) і деонтологізмом (як вчення канта) і твердить, що ніколи не можна йти проти принципів, незважаючи на причини, які начебто виправдовують їх порушення.

***** Ми йдемо за перекладом Святого Письма отця Івана Хоменка. В англійській традиції перекладів мовиться про elemental spirits, у перекладі Івана Огієнка – про стихії світу.

****** Ґандонґ – термін мандаринською китайською, значення якого полягає в тому, що емоції людини на рівні серця були здвигнені та зворушені, можливо, Святим Духом.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

4 (474) 2019 2019-4-obklad-w