Довіру можна відбудувати, якщо Церква діятиме послідовно

 Продовжуючи тему сексуального насильства в Церкві, розпочату Анастасією Рябчук у попередньому номері журналу, пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з отцем Гансом Цольнером німецьким єзуїтом, богословом і психологом. Він викладає в Папському григоріанському університеті і є провідним експертом у питаннях сексуального зловживання проти дітей у Церкві: очолює Центр захисту дітей при університеті та є членом Папської комісії у справах захисту неповнолітніх. Він відомий своїми радикальними висловлюваннями, що Церква має реагувати на випадки зловживань щодо дітей швидше і чіткіше та віддано захищати жертв насильства.

 – Багато людей в середовищі нашої Церкви говорять про те, що, можливо, не варто надмірно зосереджуватися, адже в Українській Греко-Католицькій Церкві немає публічних зафіксованих випадків насильства щодо дітей. Чому важливо діяти наперед?

 – На мою думку, це важливо вже з тієї причини, що сам Ісус нас закликав захищати дітей. Якщо в УГКЦ все гаразд, то, мабуть, не треба нічого змінювати. Однак якщо ви в цьому не впевнені, а ніхто не може бути впевненим, то краще щось робити наперед.

У багатьох країнах, наприклад, у Німеччині, люди були впевнені, що це чужа проблема, яка нас не торкнеться. У нас немає випадків – це проблема Північної Америки чи Ірландії. Ми так думали аж до того часу, поки не зрозуміли, що це і наша проблема. Бо немає країн чи культур, у яких відсутнє насильство над неповнолітніми. Це є всюди і це загальновідомо! У деяких країнах воно може бути менш поширене, але можемо не сумніватися, що цей феномен є у всіх країнах та контекстах і у всіх Церквах.

Єдиний вихід, який Церкви мають, це вирішити, чи діяти самим до того, як вибухне скандал, чи чекати, поки щось станеться, і діяти під тиском преси та громадськості.

 – В країнах так званого східного блоку ми не чуємо новин про скандали. Чому так? Люди намагаються не говорити про це чи є інші причини?

 Частково причина може полягати у тому, що люди в Східній та Центральній Європі через сором чи культурну стриманість не звикли говорити про сексуальність та нездорову поведінку в цій сфері. Церкви – і Католицька, і Православні – теж про це мало говорять. У колишніх комуністичних країнах існує культура замовчування: люди нечасто говорять про те, що їх турбує. До того ж панує недовіра до поліції та судової системи, нема віри в те, що справа буде вирішена справедливо. Тому є менше звернень і природні сумніви, чи взагалі можна про це говорити. Така стриманість присутня в багатьох країнах, але в Східній та Центральній Європі особливо яскраво виражена.

 – Тобто в нашій частині світу ця «біла пляма» ще біліша?

 

– Можна і так сказати. Але зараз це швидко змінюється.

 

Чому про сексуальні злочини в Церкві заговорили саме зараз, хоча більшість випадків відбулися кілька десятків років тому?

 

– По-перше, люди зараз стали чутливішими до автентичності та вірогідності того, що проповідують у Церкві, відповідності між тим, що Церква навчає, і тим, як вона живе. Якщо порівнювати зі сприйняттям людей кілька десятків років тому, це стало критично важливо. Тому люди набагато легше критикують навіть авторитети чи владу, що було неможливо раніше. По-друге, розвиток суспільства приніс покращення стану, в якому перебувають діти. У Європі вже не практикують дитячу працю і не використовують дітей-солдатів, діти не помирають з голоду. Тому сфера, до якої люди стали дуже чутливими, це безпека дітей, протидія насильству, зокрема сексуальному. В Церкві завжди були випадки насильства, і це не зовсім новий феномен. Уже на початку IV століття про це говорив Синод у Іспанії. Є багато ранніх свідчень, що ця проблема існувала завжди і що Церква з нею стикалася. Та й законодавство завжди було дуже суворим.

Що призводить до зловживання? Люди, які публічно присягали жити в стані целібату, не можуть собі з ним дати ради, не можуть знайти допомоги, тому починають шукати простого виходу, «компенсації». Це може бути алкоголь, відеоігри, порнографія чи сексуальне надужиття з дорослим або неповнолітнім. У церковному контексті ми переважно не говоримо про складні патології – радше про зловживання осіб, що не могли дати собі ради з бажанням прийняття та близькості. Вони цього не отримують у звичайному житті, тому шукають і знаходять у зловживанні та насильстві – сексуальних стосунках із неповнолітніми.

 – Щоб виростити дитину, потрібне ціле село, і щоб образити дитину, потрібне ціле село. Питання сексуального надужиття над неповнолітніми часто трактують досить єрархічно: що робить чи не робить єпископ і церковна влада? А як щодо парафіяльного життя? Що можна зробити на парафіяльному рівні, щоб захистити дітей і неповнолітніх?

 Кожна людина мусить розуміти, що на своєму місці вона може багато зробити, аби середовище для дітей у Церкві стало безпечним. Не треба бути священником, лікарем чи психологом, позиція не мусить бути високою. Якщо ви бачите, що дитина поводиться по-іншому, стала надто сором’язливою і дуже сумною, колись була довірливою, а тепер закритою, якщо ви бачите дорослого, який постійно підозріло крутиться біля дитини, і у вас виникає думка, що відбувається щось неправильне… Кожен може зробити багато для захисту дитини від насильства, відкривши очі та вуха, не будучи параноїком, але уважним. Бо й раніше (у час, коли було найбільше випадків) люди щось бачили, щось чули, щось відчували, але нічого не робили, бо їм здавалося, що не треба пхати носа не в свої справи, або ж не могли повірити, що цей священнослужитель чинить щось недобре. Я не кажу, що ми маємо впадати у крайність і підозрювати всіх у всьому, але коли є конкретні доведені факти, які показують, що коїться щось недобре, тоді треба говорити з людьми, які можуть щось змінити. Але справді кожен може долучитися!

 – Ви розмовляли з багатьма священнослужителями, які чинили сексуальне насильство над неповнолітніми. Чи вони каються, чи розуміють, скільки зла наробили, а чи частіше виправдовують себе?

 

– Кожен злочинець – інший, у кожної жертви – своя історія. На жаль, і це мене вражає: багато з них не каються, намагаються применшувати, пояснювати чи навіть заперечувати те, що сталося. Це справді розчаровує, бо якщо людина робить зле і кається, усвідомлює – це по-іншому. Але, на жаль, типові злочинці, з якими мені доводилося говорити не лише в Церкві (але прикро, що в Церкві також), просто заперечують те, що вони зробили…

 

Чи можливо створити щось таке, як Комісія правди і справедливості в Південній Африці, яка займалася питанням після апартеїду, щоби справу з насильством над дітьми вирішувати цілісно, а не в окремих випадках?

 

– Є намагання створити спеціальні комісії, як це, наприклад, зробила Єпископська конференція Австрії, щоб отримувати і вислуховувати скарги жертв, а тоді пропонувати єпископам спосіб компенсації цим жертвам. Це досить добре спрацювало. Багато жертв пройшли через цей процес і були певною мірою задоволені. Хоча це, по суті, не є примиренням, бо примирення і прощення залежить винятково від жертви. Жертва може знайти в собі силу пробачити, але її неможливо до цього змусити. Жертві завжди треба залишати право сказати: «Ні, я не можу пробачити».

 

Ви кажете, що дивним чином з процесу осмислення шкоди, яку завдає Церкві сексуальне зловживання, виключені богослови. Цим питанням займаються каноністи, фінансисти, часом психологи. Як Церква повинна залучати богословів?

 

– Найперше богослови теж мають слухати жертв, прислухатися до реальності світу. Церковний світ сьогодні включає цей аспект. Богослови повинні розмірковувати над реальністю і ставити питання, де в цьому Бог. Який богословський зміст того, що ми зараз переживаємо? Як я можу говорити з жертвами зловживань про спасіння, відкуплення, яке розуміння прощення злочинця? Який образ Бога Отця?

Це глибокі богословські питання, і я не бачу, щоб хтось намагався їх ставити. Отже, треба прислухатися до реальності, передусім реальності жертв. Ця реальність має бути включена в програми, навчальні курси, семінари, майстер-класи. Вони не мають бути чимось окремим чи зовнішнім, а частиною звичайної богословської думки. Зараз ми над цим працюємо із богословськими факультетами в Німеччині. Наприклад, запитуємо себе, як справа сексуального зловживання щодо дітей у Церкві впливає на систематичне богослов’я, моральне богослов’я, етику, як це впливає на наше пасторальне планування. Це не питання, яке треба делегувати одному відділові. Треба сформувати сам спосіб мислення, бо таким чином ми як Церква серйозно сприймаємо проблему і за наказом Христа хочемо зробити Церкву безпечним і справедливим місцем.

 

– У багатьох католицьких країнах ця довіра настільки зруйнована, що сотні тисяч відійшли від Церкви… Як гадаєте, скільки часу займе її відновлення?

 

– Довіру, яка формувалася століттями, у деяких частинах світу зруйновано повністю. Особисто я вірю, що довіра може зрости впродовж наступних кількох років, якщо будуть послідовні дії , якщо люди зможуть побачити і переконатися, що те, що говорять єпископи чи церковні провідники, відбувається насправді. Якщо будуть непослідовності та розбіжності між словами та діями, довіра знову падатиме. Я завжди кажу, що цей виклик є поколіннєвим: нам потрібне покоління, яке працювало б послідовно і справді гоїло рани. Лише тоді зможемо сказати: «Так, довіра зростає, бо ми діяли відповідно».

 

У викритті сексуальних надуживань не останню роль відіграють журналісти. Саме вони часом потрапляють у немилість. Як журналістам відповідно та відповідально трактувати цю тему?

 

– Коли ви як журналіст виконали свою роботу: провели розслідування і маєте докази (навіть якщо це коїться на найвищому рівні в Церкві або це дуже відомі люди), то не має значення – ваше завдання бути співпрацівником правди! Ісус казав, що правда зробить нас вільними, тому журналісти мають прийняти і поширювати правду. Сам Папа Франциск сказав про це журналістам: ви робите свою роботу, і ми вам за це вдячні.

Мусимо визнати, що в багатьох країнах Церква не почала б діяти, якби не було тиску громадськості, до якого доклалися журналісти. Я мав нагоду працювати з багатьма, і це переважно чесні люди. Так, вони критичні, вони ставлять неприємні запитання, але вони не злі і не намагаються обманути. Звичайно, є вороги Церкви, які її ненавидять і вигадують справи, але їх зовсім мало. Журналісти намагаються писати переважно правду, і нам теж треба її знати.

 

Вам доводиться мати справу з дуже складними речами, що відбуваються в Церкві. Як ви собі радите, щоб їх опрацьовувати?

 

– Я йду на прогулянку перед сном – і звільняю мозок, йду до каплиці – і вивільняю своє серце, покладаюся на те, що багато людей молиться за мене. За мене моляться жертви. Тому відчуваю, що не несу цей тягар сам, є багато людей, які зі мною його ділять.

 

 Розмовляла Мар’яна Карапінка

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>