Із 2014 року ми знаємо про вбивства людей, численні зґвалтування, вивезення у рабство до Чечні жінок із ОРДЛО, катування полонених військовослужбовців ЗСУ. Із 24 лютого 2022 року Україна оплакує своїх масово розстріляних і закатованих росіянами цивільних громадян і військових у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці (Київщина); жителів села Ягідне (Чернігівщина), з яких командування двох мотострілецьких бригад російської групи військ «Центр» зробило в підвалі місцевої школи живий щит для свого пункту управління нагорі; військовослужбовців ЗСУ та цивільних в Ізюмі (Харківщина), у інших місцях. Повернення Херсона очікувано явило світові нові види тортур, застосованих окупантами, щоби зламати волю нашого населення до спротиву. Українські правоохоронці чи не вперше стикнулися з фактом організації окремої катівні для наших дітей та підлітків.
Від початку війни на Донеччині й Луганщині у 2014 році, особливо від 24 лютого 2022-го, українське суспільство запитувало себе, чому росіяни жорстокі до садизму в ставленні до українців, яких ще вчора називали братами.
А я б, натомість, поставила низку запитань: яких саме рис російської ідентичності – в її сучасній іпостасі «русского міра»/рашизму – ми практично не помічали за інерцією радянської ще пропаганди та за відблисками російського пропагандистського глянцю останніх 30 років? Які паралельні потоки історичного досвіду російської федерації як держави, росіян як народу зібрала у фокусі сучасна українсько-російська війна? Які контури російських ідентичностей увиразнилися в цьому пекельному дзеркалі до чітких об’ємних відображень? Що становить низку уявних вартостей – «крові», інтересів, історії, культурної та політичної традиції, проєктованих росіянами всередину та за межі своєї спільноти/культури/території? Як ці уявні вартості працюють, аби дозволяти Путіну з «опричниками» притлумлювати сумніви і нав’язувати консенсус суспільству 140-мільйонної країни заради підтримки її втручання у чужі збройні конфлікти або ініціювання агресії? На якому історичному етапі росіяни втратили співчуття і совість, перестали розуміти, що таке моральна відповідальність? Зрештою, навіщо нам із вами прискіпливо розбиратися у цих матеріях та що з тим робити практично?
Після перемоги небезпека не зникне
Аналізувати почну з кінця. Насамперед зауважу, що після Перемоги ЗСУ нам іншого місця на глобусі ніхто не запропонує, у Європі ніхто не відмовиться від ідеї й далі ховатися за спиною Української армії від російської загрози, яку там дуже поволі, але таки починають усвідомлювати. Остання зберігатиме актуальність, бо, як я знаю, мовиться про позбавлення РФ ядерної та максимальне зниження спроможності воювати конвенційною зброєю. Однак планів здійснити дерашизацію за аналогією з денацифікацією Третього Райху в 1945 році, тобто зсередини, за присутності там української та союзних армій наші партнери не розглядають. Та й навряд чи це можливо з огляду на масштаби країни.
Рівень якості й консолідації російської опозиції, потужність військового формування в складі ЗСУ легіону «Свобода Росії» підстав для оптимізму в цьому сенсі також не дають. З другого боку, українські історики, дослідники «русского міра» перспектив швидкого розпаду росії на національні утворення не бачать. Наприклад, членкиня-кореспондентка НАНУ докторка Лариса Якубова прогнозує, що максимумом можливої дезінтеграції країни-агресора стануть регіональні утворення, базовані на експлуатації ресурсів місцевими елітами. Навпаки, є всі підстави констатувати, що «Росія запускає оновлену програму тоталітаризму і втретє за останні 120 років намагається втиснути своїх громадян у прокрустове ложе аналога радянського державосуспільства». Поділяючи висновок колеги, зазначу, що з усіх поневолених російських регіонів реальні кроки для реалізації власного національного проєкту робить на сьогодні лише екзильний уряд Чеченської Республіки Ічкерія на чолі з Ахмадом Закаєвим, і хто знає, чи буде історія прихильною до них цього разу.
Отже, в повоєнній перспективі нам доведеться мати кілька тисяч кілометрів спільного кордону з гігантською країною, чиє суспільство породило тоталітаризм і тричі було ним переформатоване. Будемо сусідити із суспільством, яке вросло у «двоємисліє» як додаткову шкіру, живе у великому ідеологічному «калейдоскопі», де понад століття з кожним поворотом «дзеркала» реальне життя пересічної людини модифікувалося за законами паралельної реальності, тасувалося з фантасмагоричними ідеологічними проєкціями з уламків свого та чужого історичного досвіду. Тобто ми ще довго матимемо справу з суспільством, що його пропаганда власної держави тримає у стані безперервного синтезу культурних, історичних, політичних симулякрів, тобто в світі химер, примар та ілюзій. Ці останні за принципом ракової пухлини відбирають у росіян – як у індивідів/суспільства/держави – бажання і здатність розвиватися, жити для себе, виховують штучну безпорадність та пристосуванство до тоталітарної влади.
Цілком імовірно, а зрештою, і справедливо, що росіянам доведеться самим шукати шляхи шонайшвидшого виходу з цивілізаційного глухого кута. Або ж здатися на ласку процесові внутрішнього «гниття», що в сучасних умовах міжнародної ізоляції Росії може розтягнутися на кілька десятиліть. Якість російської опозиції не дає певності, що спільними зусиллями сучасні наукові, політичні й економічні еліти РФ у наступні 30 років зможуть подолати світогляд і політичну культуру тоталітаризму, переспрямувати зусилля суспільства зі звичної колії імперського воєнного реваншизму, як це робилося від імператора Петра І до президента РФ Путіна, на сучасний розвиток.
Отож ніхто не може гарантувати того, що через кілька десятків років новий «колективний Путін» знову не візьметься за «остаточне вирішення українського питання», звично вчиняючи геноцид. Навпаки, стаття глави управління російського президента із забезпечення діяльності держради Харичева, опублікована у співавторстві в жовтневому номері «Журнала политических исследований» із візіями «месіянських концепцій держави майбутнього» і «дописуванням другого тому «Мертвих душ» (про це далі), цілком відверто планує, що концептуально оновлена «Родіна-мать з лазерним мечем» у найближчі 10 років знову закличе молоде покоління росіян стати «світовими стражами добра» і йти «рятувати» нас від вселенського зла.
Отже, ефективна оборона сьогодні та надійний захист нашої безпеки у майбутньому потребують точного розуміння, чим є Росія онтологічно, які невирішені довоєнні проблеми в стосунках з агресивним сусідом наздоженуть нас у перспективі. З огляду на це пропоную розглянути кілька відбитків російської ідентичності (держава, православ’я, література, окультизм, армія, тюрма, суспільство в ретроспективі) та
якими їх від 2014 року показує нам дзеркало українсько-російської війни.
«Верхня Вольта з ракетами»»: віддзеркалення перше, держава
Держава, а саме «велична» і «сильна» імперія, що розкинулася на гігантській території, яка займає 1/6 суходолу, її гіпотетичний військовий потенціал та ядерна зброя, лідер зі штучною харизмою «надлюдини» є єдиною основою колективної ідентичності сучасних росіян. Більше нічого строкате населення Росії від
Калінінграда до Владивостока не об’єднує.
Секрет такої специфічної консолідації полягає в традиціях взаємодії між владою та суспільством, які століттями визначалися деспотичною природою російської держави, успадкованою від Улусу Джучі. Спробую коротко охарактеризувати її, хай уже вибачать мені цю сміливість фахівці-тюркологи. Степові імперії – це традиційні й надзвичайно експансивні держави кочових скотарів Євразії. Свідоме прагнення світового панування кочовиків спиралося на силу степової кінноти, яка тисячоліттями панувала на війні. Кінець цьому поклала воєнна революція аж у XVIII столітті. Московія виникла в складі найбільшої з цих імперій – Монгольської. Тривале перебування в ній – до 1480 року – під дуже жорстким правлінням, у
ізоляції від решти світу неминуче призвело до копіювання на Московщині державних практик та ідеології своїх степових панів. Сучасна Росія живе ними досі. Так, улюблений евфемізм президента РФ Володимира Путіна на позначення агресії проти сусідніх держав «примушувати до миру» є прямим перекладом слів тюркських каганів початку VIII століття. Отже, степовий універсалізм наклався на ідею універсальної християнської імперії, раніше успадкованої разом із церковно-державним правом (Номоканон) від Східної Римської імперії через культуру Київської церкви.
Великого князя Московського вважали одним із роду князів, які володіли землею та казною і могли наділяти ними за службу, а бояри мали право обирати, якому князю служити, аж доки Дмитрій Іванович Донський (1350 – 1389 рр.) наприкінці свого князювання не примусив усіх дрібних князів жити при московському дворі. Від Івана ІІІ (1462 – 1505 рр.) там виникла тенденція відмежування своєї влади від загальнокнязівської, склалася концепція богообраності та царської спадковості влади на противагу харизмі ханів Орди. Навколо князя утворився прошарок «служилих людей», котрі отримували за службу «кормління», тобто право користування землею, населеною селянами.
Паралельно збереглася успадкована від кочовиків традиція почесної участі в царському бенкеті, але для XІV – XVII cтоліть перетворилася на натуральну оплату за службу царю. Щось подібне було характерне в певний період і для Європи, але там законодавча й судова функції королівської влади, приватна власність, розвиток ринку з часом витіснили кормління в приватну сферу. Натомість князі/царі московії століттями стверджували себе як «кормільци», а служилі люди формували навколо них єрархію «кормлєнщіков» від влади.
Традиція «кормління» московської влади так добре збереглася, що й досі визначає політику та економіку РФ. Отже, вищі сановники отримували від царя так званий «дворцовий корм»: м’ясо, рибу, вино, хміль, сіно, солод. Раз на рік їх винагороджували дорогою тканиною та/або хутром. Принагідні дари або «разові дачі» – тканини, келихи, шапки, шуби – доповнювали оплату натурою. Нижчі сановники отримували інші продукти: зерно, борошно, сіль, овес у свята від чотирьох до 10 разів на рік або як одноразову плату «замість столу»; їм вона замінювала давній привілей брати участь у бенкеті за князівським столом. Деякі привілейовані служби отримували щоденний «корм». Далі згори донизу кожен сановник відповідно до єрархії був «кормільцем» для своїх слуг.
Система кормлінь століттями функціонувала на тлі війн із сусідами та князівських усобиць, стримуючи розвиток ринку, сприяючи формуванню системи кріпацтва. Багатих чи бодай заможних людей було мало, ширилося більше показної пишноти, натомість дорогами блукало безліч бідних, волоцюг, селян і посадських, «захребетників», які нічого, окрім торби, не мали. Суспільство мусило демонструвати християнське милосердя до злидарів, тому при царському та столах сановників щодня годувалися всілякі «старці», «юродиві» волоцюги. З часом останні почали гуртуватися в окремі касти «своіх ніщіх», які ворогували й інтригували між собою, впливаючи навіть на царський двір. Будучи милосердним до волоцюг, суспільство водночас було абсолютно безжалісне до потреб сімей. Із 1560-их майже два століття поспіль сільське господарство Московії, загалом малопродуктивне, зазнавало розорення та знелюднення від опричнини Івана IV, Смути, війн, міських бунтів, голодів. Тільки на саме XVIІ cтоліття припало 24 голодні роки.
Страждання населення від злиднів та голоду поглибила опричнина, коли Іванові IV після невдалої Лівонської війни (1558 – 1564 рр.) забаглося ствердитися як «самодержцю» внаслідок завоювання не лише татарського Казанського царства (1552 р.), а й свого власного. Так зване «право меча» було покликане компенсувати помазання Івана на царство невизнаним митрополитом, адже для християнського світу Московська митрополія перебувала в розколі.
Опричний терор – жорстокі, аж до садизму страти, примусові переселення людей, пограбування їхньої власності – чергувався з богослужіннями. Іван IV в статусі «опричного ігумена» проводив їх із опричниками іноді по 9 годин на добу. Опричнина якщо не започаткувала, то точно закріпила в свідомості підданих дві важливі речі: вони відрікаються від власної волі, віддають владу в особі монарха тій вищій волі, яка його обрала, натомість служать царю, будучи рівними між собою як його «холопи» і «раби». Сам же цар здійснює «служіння Богу» як «послушництво» і підлягає лише Божому суду. Хоча Іван IV більше, ніж будь-який інший московський правитель, був виразником банкрутства народних вірувань у те, що «землі під правлінням багатого та щедрого царя будуть плодоносити». Масштабний терор завдав населенню глибокої колективної травми, спричинив перекладання відповідальності за голод у неврожайні роки з особи «богоданного» царя на природу й містичні сили, а за всі злочини – на опричників.
Завершуючи цей сюжет, коротко окреслю ще один важливий у контексті теми наслідок функціонування системи кормлінь: природу бюрократії на Московщині. За безперервними війнами, зі слабким розвитком ринку Московщина залишалася осторонь меркантилізму та «революції цін» аж до реформ Петра І. Власного дорогоцінного металу тут було мало, тому «дєнєжний корм», тобто гроші, служилим людям давали рідко й нерегулярно, оплата натурою була невеликою. Тому царські чиновники вдавалися до «кормління від справ».
Почесті, поминки, «посули»…
Грошові або натуральні дари від населення за прискорення роботи державної машини були трьох видів. Почесть – ікона, хороша риба, велика кількість солі, частування або гроші, пироги, ягоди, лісові гриби цінувалися менше. Поминок – проситель пропонував приказному чи служилому для прискорення розгляду його справи чорнило, папір чи пергамент, пера чи свічки, але такий спосіб не завжди давав результат. Найефективнішим був третій вид дару – «посул» (укр. – обіцянка), який іноді дорівнював сумі річного утримання чиновника. Це те, що сьогодні називається хабарем (рос. – взятка) і на відміну від перших двох, відповідно до «Уложенія» 1649 року, вважалося незаконним.
Викорінити посули виявилося неможливим, бо їх маскували під законні дари. Як це було в житті, добре ілюструє приклад забезпечення воєвод, котрі презентували центральну владу по всій країні. Претендент отримував посаду, прохаючи царя «відпустити покормитися»; на посаді отримував «в’єзжеє», «корми на три празника», «гроші на харчі», «повсякденні корми» натуральними продуктами, будинок, умебльовання, домашнє начиння, слуг, транспорт, подарунки від місцевих знатних і багатих людей. А ще населення мусило виконувати дорогу повинність – постійно забезпечувати воєводу пивом і вином. Час до часу воєвода «нагадував» місцевій знаті, кому належить влада, і отримував від неї подарунки у вигляді
загорнутих в папір грошей.
Описана московська «домашня модель влади», тобто переплетення терору та кормління в уявленні про владу всередині спільноти, виявилася такою стійкою, що пережила інституційні зміни й ідеологічні розриви, практично не змінившись. На її функціонування не вплинуло проникнення з Європи на заміну московській традиції «служіння государю» нової політично-філософської концепції «служіння державі,
Вітчизні», «всенародній користі, спільному благу», яка була покликана перетворити країну на імперію європейського типу. Петро І створив регулярну армію, розширив держапарат, запровадив «Табель про ранги» і з 1715 року почав платити чиновникам утримання грішми й натурою за спеціальною шкалою відповідно до рангу.
Одночасно указом про «лихоімство» від 1714 року спробував укорінити традицію вважати службу обов’язком перед державою, а будь-який хабар – злочином. Але бюрократичний апарат і обсяг його фінансування зростали, а коштів у скарбниці на нього, на покриття витрат на економічні реформи, будівництво Санкт-Петербурга, а головне на безперервні війни, хронічно бракувало. Відтак через вісім років Сенат вимагав від чиновників поставити свої підписи під іменним указом царя від 1714 року, зобов’язавшись не зловживати службовим становищем. У 1726 році, за рік по смерті вже імператора, хронічний дефіцит бюджету змусив уряд удвічі скоротити чиновників та розмір утримання і дозволити їм спеціальним указом «вдовольнятися від чолобитників, хто що дасть», чи, як називав це князь Меншиков,
«окциденціями».
Репресії – «компенсатор» неефективної держави
Не надто привабливий історичний образ Росії після Петра І й до 1917 року не змінився: малопридатність бюрократії до управління державою завжди супроводжувалася репресіями стосовно підданих. Застосування тілесних покарань практично до всіх суспільних станів так чи інакше тривало до 1904 року, кріпаччина, яку ми звично пов’язуємо лише з селом, – до 1861 року. Тоді кріпаки отримали волю не лише в селі, а й у промисловості: звільнили посесійних селян, куплених підприємцями і прикріплених ще указом Петра І від 1721 року до промислових підприємств. Винуватцем консервації економічного розвитку був страх монархів позбутися влади внаслідок революції, спричиненої, як у країнах Європи, появою буржуазії та пролетаріату. Тому кріпаччина зберігала серед підданих традиції особистої залежності та «попечітєльства» (укр. – піклування), і промисловий переворот у Росії завершився аж наприкінці ХІХ століття, а країна, зрештою, так і не спромоглася на створення і розвиток власних промислових технологій. Знизу розвиток стримував страх населення перед ринком. Після провалу «маленької переможної війни» з Японією (1904 – 1905 рр.), під тиском першої російської революції (1905 – 1907 рр.) міністр Петро Столипін намагався змінити звичну «домашню модель влади» та суспільні уявлення про неї. За короткий період реформ населення в місті та селі почало багатіти, поволі позбуваючись економічної залежності від монархії, і привчатися до участі у політиці через вибори до Державної думи в складі партій. Процес подальшої трансформації держави, перспективу для суспільства відмовитися від самодержавства, відійти від моделі кормління від влади знищив імператор Микола ІІ, згорнувши в 1912 році реформи, а відтак вступивши у Першу світову війну.
Революція 1917 року була кульмінацією кризи релігійної (про це теж нижче) і кризи влади. Остання вийшла з неї у вигляді особливого цивілізаційного проєкту, винайденого Ульяновим-Леніним російського комуносоціалізму. Комуністичну цивілізацію в СРСР творила партія, зрощена з радами, з парадоксальною претензією штучно надати суспільству здатність до саморозвитку, і то блискавично – з 1917 по 1939 рік, методами продукування законодавчих/підзаконних актів, застосування всеохопного державного терору, пропаганди, виховання, освіти і творенням специфічної культури (театр, плакат, література). Відкинувши всі давні релігії, більшовики наклали на імперську політичну традицію свою «революційну культуру», намагаючись створити абсолютно підконтрольну новій владі радянську «надлюдину». Позбавлена всієї приватної власності (від нерухомості/житла до повноцінних авторських прав на інтелектуальний продукт чи мистецький витвір) та нормальних сімейних стосунків, вона мусила працювати там і стільки, де і скільки цього потребувала держава. Незгодних позбавляли роботи, житла і ув’язнювали в концтаборі (ҐУЛАҐ), застосовуючи покарання працею, поєднане з «перековкой сознанія», що потребує окремого аналізу. На невиправно незгодних громадян, окрім концтабору, чекали позбавлення громадянства (до початку 1930-их), розстріл, засоби впливу медично-педагогічного та медичного характеру, тобто започатковане в 1921 році Дзержинським за підтримки Леніна примусове «лікування» в психіатричних
лікарнях. Спеціальні статті з’явилися в Карних кодексах РСФРР та УСРР, відповідно, у 1926 і 1927 роках. Популярності в застосуванні «каральна» психіатрія набула з 1960-их років, коли для контролю над упокореним державосуспільством вже було достатньо «профілактичного нагляду» з боку КДБ. Окреме місце в переліку репресій із 1920-их років посідали терор голодом аж до геноциду, як в Україні, та «покарання простором»: прописка паспортів, адміністративні вислання певних категорій громадян, депортації національних чи суспільних груп і цілих народів. Цілком природно, що репресії вбили й без того мінімальну здатність радянського суспільства до саморозвитку. Як і в часи опричнини Івана IV, комуністичне будівництво – вдруге в історії імперії – позбавило СРСР перспектив створення власних технологій. Вже у 1970-их роках представники Академії наук доповідали Політбюро ЦК КПСР про істотне технічне відставання СРСР від Заходу. Варто було генсеку КПРС СРСР Михайлу Горбачову конституційною реформою 1988 року витягнути з державної конструкції скелет, ліквідувавши тандем «партія-ради», і це «миттєво призвело до суверенізації «ялтинської Європи» та республік СРСР».
Українці й держава-комуна
Українці тричі ламали плани будівників держави-комуни. Вперше – у 1919 році: селянські повстання проти більшовицької продрозверстки майже поховали комунізм у «Росії». Леніна врятував відступ до непу й політики українізації радвлади. Вдруге – у 1933 році: ціною страшних втрат населення під час Голодомору, українське село не допустило повної ліквідації приватної власності та втрати національної ідентичності. Втретє – у 1991 році: відмова президента України Леоніда Кравчука, підкріплена консолідованою позицією українців, підписати Біловезьку угоду та ввійти до оновленого СРСР вбила у росіян відчуття повноцінного імперського буття.
«Верхня Вольта з ракетами» (так іронічно характеризували СРСР його колишні громадяни) раптом помітила, що випала з «великої історії». Вчорашні «брати»-українці, забравши «славне минуле», зосередилися на власних проблемах; вчорашні співмешканці по соцтабору, вигнавши вже нерадянські контингенти «братніх» військ, побігли в ЄС і НАТО, а вчорашній «заклятий ворог» – колективний Захід –
постачає «другій супердержаві світу» гуманітарку.
Російські еліти виявили дивовижну нездатність до саморефлексії. Замість переосмислення минулого, очищення історії країни від міфів, проведення повноцінних економічних реформ вони взялися за проведення «кримінальної революції» та воєнного реваншу. Більшу увагу місцю війни в політичній культурі росіян я приділю у наступній частині статі. А тут лише зазначу, що вести її звично
далеко за межами країни не дозволяли стан економіки, спротив суспільства (у 1989 році вивели «обмежений військовий контингент» з Афганістану) та… вакуум на місці образу ворога.
Американський професор Френсіс Фукуяма поспішив назвати це «кінцем історії». Ейфорія від несподіваного фіналу «холодної війни» завадила західним радянологам зауважити за фасадом реформ команди президента РФ Бориса Єльцина початок відродження тоталітаризму через розв’язання «малих війн» на території колишніх республік СРСР. Світове співтовариство не відреагувало на війну в Придністров’ї (1990 – 1992 рр.), Абхазії (1992 – 1993 рр.), заплющило очі на першу Чеченську війну (1994 – 1996 рр.).
Так, Горбачов усунув від політичної влади КПРС, але її щит, меч і кат – КДБ – нікуди не подівся. Офіцер КДБ, а з 1998 року й до призначення виконувачем обов’язків голови уряду РФ, директор ФСБ Путін став гарантом недоторканності клану Єльцина. Організовані ФСБ теракти в Буйнакську, Москві були покликані створити Путіну в Росії імідж президента-мачо, «надлюдини», надійного захисника від «внутрішніх ворогів», мали консолідувати навколо нього суспільство. Водночас для світу вони повинні були явити образ гаранта стримування «терористичної загрози». Попри криваві наслідки другої Чеченської війни (1999–2009 рр.), збройну агресію в Грузії (2008 р.), президент США Барак Обама пішов на «перезавантаження» у стосунках з Росією (2011р.). Наслідком цього стала російська анексія Криму і окупація частини Луганської та Донецької областей України в 2014 році.
Тетяна Євсеєва
Продовження в наступному числі
