Inter arma

icon-53-isichenko-igor-arhiepiskop«Inter arma silent Musae» (лат. «Поміж зброєю музи мовчать») – старе римське прислів’я, частіше вживане в дещо модернізованій формі: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Зброя доволі логічно конкретизувалася в сучасній свідомості у гармати, а от під музами модерні європейці почали розуміти мистецьку творчість як таку. Хоча для греко-римської античности дев’ять дочок Зевса й Мнемозини – музи Калліопа, Кліо, Евтерпа, Талія, Мельпомена, Терпсіхора, Ерато, Полігімнія, Уранія – уявлялися божествами, що жили біля Кастальського джерела на Парнасі й опікувалися як мистецькою творчістю, так дослідницьким натхненням (Кліо, Уранія)1. Войовничі волання бога війни Ареса/Марса, що вчувалися античним грекам у звуках битви, не залишали місця для ніжних голосів муз, як і для осяйних пророцтв їхнього покровителя – бога Аполлона.

Міфологічні ігри стародавньої фантазії виглядають кумедними для сучасного християнина. Однак, коли замислимося над підтекстом автентичного латинського прислів’я, можемо відчути в ньому драму розгубленого розуму, що постає перед питанням: чи ж долинає до людини в жорстокі дні війни голос трансценденту? Голос, який може набувати і мистецьких форм, і пророчого слова священнослужителя.

Нещодавно на круглому столі Сергій Жадан зізнався, що від початку війни не написав ані рядка, крім щоденних постів у соціяльних мережах. Час випробувань вимагає діяльної відповіді – і мій найталановитіший земляк виявив себе невтомним волонтером, а от письменницького натхнення не відчував. То й не писав нічого. Священник же, покликаний до служіння слова, не може собі дозволити за жодних умов ухилятися від виконання навчальної місії – проповідування, напучування сповідників, душпастирських бесід із парафіянами. Його слово, надто ж промовлене з амвона храму або публічно поширюване в ЗМІ, об’єктивно сприймається як позиція Церкви. Відповідно до цього й суспільний резонанс цього слова може бути доволі широким.

Це вимагає від кожного священника неабиякої чуйности та відповідальности. Як не бути запідозреним у фальшу, коли пояснюєш, що заповідь «Не вбивай» (Втор. 5:17)2 вимагає не пацифізму, а нейтралізування вбивці всіма можливими засобами? Або ж чи варто сором’язливо обминати гранично чітку й однозначну настанову Нагірної проповіді: «Любіть ворогів ваших» (Мт. 5:44)? Годі знайти готові ідеї самотужки. Та це ще переконливіше нагадує про автентичне покликання Церкви: сповіщати в світі не суб’єктивні погляди сучасників, а понадчасову Добру Новину, пильно дослухатися до голосу Духа, котрий промовляє в Церкві, й ретранслювати його в суспільний простір в гранично доступній формі.

Спокуси

Війна страшна не тільки масовими вбивствами, насильством, руйнуванням набутого важкою працею майна. Вона небезпечна плеканням ненависти. Ненависти, яка духовно руйнує людину, робить її заручницею хворобливих емоцій, психологічно узалежнює від зненавидженого ворога. Сковує із супротивником невидимими, але міцними кайданами. Як загиблого в петербурзькій в’язниці Павла Полуботка з ненависним тираном у Шевченковому «Сні», де неприкаяна гетьманова душа дорікає Петрові І:

І Бог не розлучить

Нас з тобою. Кайданами

Скований зо мною

Навік-віки3.

Чи ж реально захистити від ненависти – цієї духовної прокази, принесеної з Півночі, – бійця, виснаженого нескінченними обстрілами, зґвалтовану варварами дівчинку, самотнього дідуся, оселю якого з усім небагатим майном ворожа ракета рознесла вщент? Секулярна думка знов, як і по Другій світовій війні («Бог помер в Освенцимі»), відмовляє християнському «Богові – любові» (1 Ін. 4:8) місця у травмованому злом світі: мовляв, «Бог помер у Бучі». Вже вкотре євангельські вартості прирікаються на зникнення із суспільного простору.

Богоборницькі фрази на кшталт «Бог помер у Бучі» не варто сприймати буквально. Травмована людина часом волає ними про свій біль, розпач, зневіру. Як ображена дитина може голосити до матері: «Я тебе не люблю!» або навіть «Я тебе ненавиджу!», щоб за хвилину горнутися до тієї самої матері, аби відчути себе захищеною її обіймами. Важка місія Церкви – свідчити про Христа не лише словом, але й усією своєю поставою. Поставою непереможної любови. Відтак же – вислухати кожного скривдженого, пригорнути його, виявити йому розуміння й щире співчуття.

Тут ключове слово – щире. А отже, правдиве й відверте. Але ж війна неминуче передбачає змагання в інформаційному просторі, коли правдива, але невигідна інформація може бути використана ворогом. Діє цензура, яка суворо обмежує повідомлення про бойові дії. Ворожим соловйовим і симонянам протистоять наші власні арестовичі, котрі з патріотичних мотивів створюють прикрашену картину збройного протистояння. Відкриття невідповідности цієї картини реальній дійсності та розчарування в оптимістичних прогнозах вітчизняних аналітиків неминуче провокують масову недовіру до ЗМІ. Коли ж і духовна особа оперує сумнівними сюжетами з масмедіа, то ставить під загрозу власний авторитет, а через це й довіру до Церкви.

Не менш небезпечною спокусою для духовної особи є мислення дипломатичними категоріями, намагання стати в позицію третейського судді, перед яким однакові напасник і жертва. Мабуть, найбільшого болю для християн в Україні завдавала відмова зарубіжних церковних лідерів перейнятися їхнім болем, виявити відверту солідарність зі стражденним народом, назвати речі своїми іменами, а не ховатися за обтічними фразами. Ну а про відверту підтримку агресії особами, належними до церковного клиру, годі й говорити – жоден атеїст не міг би вигадати переконливішої форми дискредитації Церкви…

Полеміка з офіційною пропагандою, спростування прикрашених картин війни абсолютно не потрібні в священничому служінні. Зрештою, для Церкви зайве або навіть шкідливе занурення в деталі збройних баталій. Її місія – формувати бачення війни в системі вимірів, що визначається християнськими, євангельськими вартостями. «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Ефес. 6:12).

Саме в цій площині й може з’явитися відповідь на фатальне питання, сотні разів почуте за ці місяці: «За що це нам?» Для тієї частини українців, які досі зберегли ментальну залежність від російської мови, культури, історичної мітології, війна ж бо й досі виглядає абсурдом і викликає екзистенційний шок. Знов і знов у їхній свідомості виринає оманливий стереотип: «Ми ж брати!» А ще спрацьовує віками нав’язуваний православним вірянам міт про унікальну російську духовність і непохитний традиціоналізм Московської Церкви. Завдяки безсоромному маніпулюванню фактами та щедрому фінансуванню Кремлем агентів його впливу цей міт останнім часом трансформувався в ідеологему «останнього бастіону» традиційної моралі, підхоплену західноєвропейськими правими радикалами та вразливими до пропагандистських махінацій особами.

Хто, як не Церква, може дезавуювати цей міт? Адже ж мовиться, по суті, про новітню облуду, яку група православних богословів ще 13 березня 2022 року (між іншим, у неділю православ’я, коли Східна Церква нагадує про осуд давніх єресей!) засудила як небезпечну єресь – «православний етно-філетистський релігійний фундаменталізм, тоталітарний за своїм характером, який називається русский мир»4. Спокійний, переконливий академічний аналіз цього вчення та антихристиянської сутності дій його адептів – від патріярха Кирила Гундяєва до священників-колаборантів на терені воєнних дій – має бути природною захисною реакцією вселенського християнства на брутальну профанацію віри та її інструменталізацію із суто політичною метою. Адже ж і Папа Франциск, попри свою граничну делікатність, не стримався в розмові з Кирилом Гундяєвим від застереження: «Патріарх не може бути міністрантом Путіна»5, де образ міністранта (помічника священника на богослужінні) можна сприймати як «хлопчик на побігеньках».

Унікальність місії Церкви – в…

Але, крім критичного аналізу чужих помилок, надзвичайно важливо маніфестувати свою інакшість на всіх рівнях – змістовому, стилістистичному, словниковому. Немає гіршого, як протиставляти войовничій демагогії Московського Патріярхату аналогічну риторику проукраїнського характеру, підхоплювати й поширювати з церковного середовища радикально патріотичні гасла, хай навіть доречні в державних заявах або на партійних акціях. Унікальність місії Церкви, особливо важлива й відповідальна за умов війни, в плеканні духу миру. Миру, що народжується в наших душах і проєктується в довкілля.

Проповідь миру – найвідповідальніша й найвідповідніша форма суспільного служіння Церкви. Та не досить нагадати Господню заповідь «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5:9). Варто ще й вказати спосіб творення миру. Адже наївні рецепти на кшталт «треба просто припинити стріляти» можуть нині викликати принаймні саркастичну посмішку. Годі забути, який шквал обурення спровокувала народжена в утопійній свідомості римських сценаристів картина публічного порозуміння українки з росіянкою, Ірини та Альбіни, на ХІІІ зупинці Хресної дороги 15 квітня 2022 р.6 Зрештою, декларативний монолог із первісного сценарію замінила таки єдина фраза: «Тож зупинімося в молитовній тиші, і нехай кожен у своєму серці помолиться за мир у світі»7.

Якщо виходити зі слів Христа «Царство Небесне здобувається силою» (Мт. 11:12), мусимо розуміти, що й для досягнення справжнього миру як непроминущого етапу нашого простування в Небо необхідна сила. Коли це необхідно – і сила зброї, без якої годі знешкодити напасника. Неможливо припинити варварські обстріли Харкова або Чорткова, не знищивши баз, із яких вилітають ракети й бомбардувальники. Але сила переможця полягає не лише в потужних засобах ППО та новітніх ракетних комплексах. Її запорука – внутрішній спокій, духовний захист від панічних настроїв, непохитна віра в перемогу. Слово Церкви покликане плекати ці якості, формувати осіб, гідних здобуття перемоги.

А це передбачає, серед іншого, правдиве сприйняття реальности, вільне від ілюзій. За вісім років від початку московської аґресії безліч разів доводилося чути – переважно в клерикальних колах – претензійний трюїзм: мовляв, «на фронті не буває невіруючих». Якоюсь мірою він справедливий, адже природний інстинкт змушує людину перед загрозою смерти шукати рятунку де завгодно, в тому числі у сферах, від яких за мирного часу більшість вояків трималася осторонь. І в панічному «Господи, помилуй!», що проривається крізь звуки обстрілів, напевне що відчутна сила інстинктивної молитви. От тільки чи буде здоровою й міцною віра, виплекана страхом?

Виміри прихованої експансії

Війна здатна стимулювати духовний пошук, спрямувати до відкриття надприродного джерела наснаги, але ж вона неминуче травмує людську свідомість, робить її заручницею цивілізації смерти, що справляє посеред гуркоту гармат свій тріумф. Мова Марса нав’язлива й експансивна. Один фронтовик, просячи про молитву, знічено зауважував: йому самому на війні молитися не вдається, бо уста занечищені вульгарною лайкою. Це дуже болюче й щире зізнання. Протягом перших місяців війни ми з відразою слухали перехоплені СБУ розмови окупантів зі своїми матерями й дружинами, де кожне друге слово було нецензурним. Слухали й зверхньо дивувалися: як же ж вони в Росії виховані, що без матюка не можуть і слова сказати! А при цьому ми самі намагалися не звертати увагу на те, що за спиною в секретаря РНБО України висить плакат із чітко прочитуваним телеглядачами непристойним висловом. Що більше – те саме побажання російському кораблю полтавська міська влада навіть поквапилася продублювати на білбордах. Недолугі пропагандисти, явно далекі від нашої культурної традиції, спробували були перетворити його мало не на девіз української визвольної війни.

Церква дещо мляво відреагувала на цю пошесть. А пошесть тим часом набувала неабиякого поширення. На початку війни зі мною в монастирі опинилася молода родина з кількарічним сином. Кожен із нас тоді хапався за смартфон, аби знайти якісь обнадійливі новини. Але досить було відшукати відеосюжет про бойові дії – і з динаміків лилася у вуха дитини добірна лайка. Поблажливе ставлення до цієї тенденції я б сприймав як різновид колабораціонізму. Адже російський матюк – потужна зброя «русского мира», не згірш за «Газпром» чи класичну літературу з Пушкіним і Булгаковим, від яких нині активно очищується український культурний простір. Свідчення Церкви про креативну силу слова – Слова, котрим «постало все» (Ін. 1:3) і котре відлунює в нашій мові, – мусить постійно застерігати перед прихованою експансією ворожого, руйнівного слова в наш духовний світ.

Реагуючи на виклики суворого воєнного часу, Церква цілком мотивовано зосереджується на актуальних бідах нашого народу. Війна трансформує ритм щоденного життя Церкви, визначає характер проповіді, інтенційність молитви. Необхідно нагодувати зголоднілих жителів прифронтових міст, забезпечити одягом і предметами першої потреби втікачів зі зруйнованих осель, дати притулок переміщеним особам. А ще ж треба підтримати оборонців нашої землі, віддати останню шану загиблим, не забуваючи при цьому необхідности постійно молитися за перемогу над загарбниками. Істотно розширюється вимір харитативного служіння, яке часом починає домінувати в церковному повсякденні. В цьому є певна небезпека. Ми можемо слідом за євангельською Мартою (Лк. 10:38-42) надто захопитися видимими формами служіння ближньому та ще й вільно чи невільно долучитися до змагання за кількісні показники гуманітарної допомоги. Безоглядне роздавання одержаної з чужих рук допомоги часом дає негативні наслідки не лише для Церкви, а й для цілком працездатних осіб, які відвикають від самостійного заробітку або ще й ховаються від призову до війська.

Постійно пам’ятати про мету

Варто звернути увагу ще на один аспект церковного служіння під час війни. Це постійне нагадування про мету збройного спротиву агресору. Важливо не припуститися – ані для нашого народу в цілому, ані для Церкви – вживання у війну, психологічного узалежнення від її перебігу. Тим більше, що прогнози щодо часу закінчення війни стають усе більш непевними, хоч і лишаються для України оптимістичними. Колись, у атмосфері європейського передгріззя 1938 – 1939 років, німецький драматург Бертольд Брехт написав уже в еміграції п’єсу «Матінка Кураж та її діти» («Mutter Courage und ihre Kinder», 1938 – 1939)8. Її головний персонаж, маркітантка на прізвисько «матінка Кураж», настільки зжилася з війною (а мовиться про Тридцятилітню війну 1618 – 1648 рр.), що не уявляє собі життя за інших обставин і сприймає перемир’я 1632 року як особисту катастрофу. Жертви війни – не тільки ті, що загинули або зазнали каліцтва. Це й особи, емоційно полонені війною, цілком занурені в її атмосферу.

Церква, благословляючи визвольну боротьбу й заохочуючи до загальнонаціонального спротиву загарбникам, має дбати про чітке усвідомлення перспективи збройної боротьби – здобуття гідного миру. Розгром ворожого війська, перемога у війні не є самодостатньою метою. Це лише засіб до входження в спокійне, захищене, творче майбутнє. Не відриваючись від реальности, в якій Україна ще має на своїй землі хижого, агресивного ворога, ми покликані вже зараз закладати підвалини цього майбутнього.

Довоєнне минуле в уяві багатьох українців нині оповивається ностальгічним серпанком. От, мовляв, повернутися б у ці часи, опинитися у власній затишній оселі серед безпечного району поряд зі станцією метро, супермаркетом, знов увійти в спокійний ритм роботи – і годі. Мусимо звільняти земляків від цієї ілюзії! Хіба не ганебно знову відчути себе в олігархічному баговинні, в залежності від некомпетентних чиновників, у країні суцільної корупції та непрозорої економіки, звідки навсібіч тікають здібні й працьовиті люди? Церкві не пасує бути таким собі фіговим листком, прикриваючи побожною риторикою аморальність суспільних відносин! Реалізувати належне їй пастирське покликання можна, коли ми чітко визначатимемо суспільно-етичні параметри майбутнього та спонукатимемо земляків шукати засоби їхнього втілення в життя.

Важко це зробити, утримуючись від критики суспільних еліт, які сформувалися в довоєнні часи й мусили очолити нині спротив агресії. Але свобода Церкви від партійно-кланової залежности, як і заповідана Євангелієм коректна делікатність («Будьте… прості, як голубки» (Мт. 10:16), створюють оптимальні передумови для діяльної, конструктивної участи в творенні моделі українського майбутнього. Тим більше, що УГКЦ, зокрема, її Патріярх, здобули під час війни небачену довіру та суспільне визнання.

Віра, дар якої несе в собі Церква, має неосяжний потенціял, і його реалізація здатна змінювати майбутнє. Адже віра в Бога передбачає і віру в передбачливу мудрість Його творчого задуму, а відтак і віру в нас самих, Боже творіння, котре несе в собі образ Творця (Бут. 1:27). Руйнівна роль мітів про фатальну порізненість українців, їхню нездатність консолідуватися перед зовнішніми загрозами, зрадливість і несамостійність – очевидна. Ніщо так не паралізує природний талант людини, як нав’язані їй сумніви, вагання, зневіра у власних можливостях. Це стосується й усього нашого народу.

Духовний провід мусить вивести українців із полону оманливих стереотипів. Героїчний спротив агресорові, незліченні взірці мужности українських воїнів і жертовности волонтерів є чудовим підґрунтям для відкриття народові його прихованих, переважно занедбаних ресурсів. Вразивши світ звитяжною боротьбою із зухвалим самовпевненим монстром, українці здатні ще більше вразити його красою відбудованих «розумних» міст і сіл, конкурентоспроможною економікою, демократичною культурою, якістю продукції, інноваційними технологіями і багато-багато чим іще. Скромний, але потужний і переконливий голос Церкви, попри гуркіт зброї, кличе нас до перемоги – насамперед над власними сумнівами і комплексами, а відтак і над ворожою агресією та її руйнівними наслідками. Перемоги, яка неодмінно виросте з віри – віри в Бога, в свій народ, у себе самих.

 

1 Словник античної міфології / Уклад. І.Я.Козовик, О.Д. Пономарів. 2-е вид. Київ, 1989, с. 145.

2 Тут і далі посилання на переклад Біблії о. Івана Хоменка: Святе Письмо Старого та Нового Завіту: Повний переклад… Barañain, Navarra, 1988.

3 Шевченко Тарас. Повне видання творів, т. 2: Поезії 1843 – 47 рр. /За ред. Павла Зайцева. 2-е вид. Чікаґо, 1961, с. 38.

4 A Declaration on the «Russian World» (Russkii mir) Teaching. // Πολυμερω̃ς χαὶ πολυτρόπως (www.polymerwsvolos.org). (13.III.2022).

5 Luciano Fontana. Intervista a Papa Francesco: «Putin non si ferma, voglio incontrarlo a Mosca. Ora non vado a Kiev» // Corriere della sera (https://www.corriere.it) (4.V.2022).

6 Good Friday. The Passion of the Lord. The Way of th Cross led by His Holiness Pope Fransis. Colloseum, Rome, 15 April 2022 // La santa Sede (www.vatican.va) (15.IV.2022).

7 Ватикан почув обурення українців і змінив текст роздумів на XIII стації Хресної дороги в Колізеї // Zbruč (zbruc.eu/node/111546) (16.IV.2022).

8 Брехт Бертольд. Копійчаний роман. Матінка Кураж та її діти. Кавказьке крейдяне коло: Пер. з нім. Дмитра Затонського. Київ, 1973, с. 359 – 431.

 

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt