Канонічна комісія ad hoc патріархату УГКЦ [1]

РОБОЧИЙ ДОКУМЕНТ «PRO MEMORIA»

(Проект від 15 травня 2002 р.)

Вступ

Метою цього документа є:

  • канонічний аналіз пункту 11 Декрету про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum II Ватиканського Собору та канону 57 Кодексу канонів Східних Церков;

  • представлення аргументів у справі піднесення Української Греко-Католицької (Київської) Церкви до патріаршої гідності;

  • пропозиції щодо способу піднесення.

1. Законодавчі джерела

Законодавчою основою піднесення до гідності патріархату в східній католицькій Церкві є канон 57 Кодексу канонів Східних Церков (далі – ККСЦ) [2] та його автентична інтерпретація, що опирається на загальні джерела, традицію та учительський уряд Церкви, думки каноністів і бого­словів. Оскільки визначальними для чинного законодавства є постанови II Ватиканського Собору, доцільно спершу розглянути твердження Отців Собору щодо питання творення патріархатів.

На II Ватиканському Соборі, у Декреті про Східні Церкви Orientalium Ecclesiarum (далі – ДСЦ), п. 11, Отці Собору проголосили принципову можливість створення у вселенській Церкві нових патріархатів [3]- «де буде така необхідність» (ubi opus sit).

У джерелах[4] та коментарях [5] до цього фрагмента не знаходимо кон­кретизації чи пояснень ні того, яка саме ситуація передбачена Отцями Собору, ні того, чи існують умови і які саме умови потрібні для засто­сування цієї можливості.

Можна припустити, що Отці Собору свідомо не визначали точних умов [6], оскільки історично, для кожної окремої Церкви, вони були й зали­шаються різними та формуються на основі звичаєвого права [7].

У вступі до ДСЦ Отці задекларували своє прагнення «визначити ще деякі головні засади, що відносяться до цілої Церкви, залишаючи решту дбайливості східних Синодів, а також Апостольському Престолові»[8].

Вихідною точкою міркувань щодо визнання патріаршої гідності УГКЦ повинна стати частина перша п. 11 ДСЦ, у якій подається мотив ство­рення патріархатів – «тому, що патріярхальний устрій у східних Церквах є традиційним видом управління». Отже, визнання патріаршої гідності є природним правом східної Церкви. [9] Таким чином, усвідомлення й обґрун­тована аргументація власного права можуть вважатися першою й основ­ною opus, яку Отці Собору передбачали для піднесення східної католиць­кої Церкви до патріаршої гідності.

Отже, можливість створення патріархатів є не просто новою пропо­зицією, а й серйозним наміром (exoptare) і виразним бажанням Отців Со­бору відважно йти вперед, «залишаючи непорушними традиції кожної поодинокої Церкви» (ДСЦ, п. 2). [10]

Умовами для піднесення Церкви до патріаршої гідності деякі автори, серед іншого, вважають: апостольське походження, історичну автономію, живучість та інтенсивність розвитку, наявність дієвих механізмів збере­ження спільної літургічної практики і правопорядку, традиції і культури, а також пастирську та місіонерську активність. [11] Зрештою, у формулюванні про можливість творення патріархатів у Кодексі канонів Східних Церков 1991 року вже не згадується про ubi opus sit. Обґрунтування такого акту залишено верховній владі Церкви (Папі Римському). [12]

Оскільки верховний архиєпископ та Синод єпископів кожної Церкви свого права певним чином беруть участь у верховній владі вселенської Церкви, можна вважати, що до їхньої компетенції належить також ініціа­тива піднесення тої чи іншої Церкви до патріаршої гідності.[13]

Потребу піднесення Української Греко-Католицької (Київської) Церкви до патріаршої гідності можна обґрунтувати в історичному, пастирському, еклезіологічно-канонічному та екуменічному аспектах.

2. Історична потреба

У випадку Української Греко-Католицької (Київської) Церкви питання патріархату не є новою ініціативою. Потреба завершення патріаршої структури і старання про її визнання мають глибоке історичне коріння. Ці питання неодноразово піднімалися на рівні верховної влади Церкви.[14] Змагання за автономію управління та патріархальне завершення цер­ковної структури велися:

  • від самих початків розбудови церковного устрою – до унії з римською Столицею; [15]

  • за папи Урбана VIII, у 1623-1644 роках; [16]

  • за папи Александра VII, у 1655-1667 роках; [17]

  • за папи Климентія IX, у 1667-1669 роках; [18]

  • за папи Климентія X, у 1670-1676 роках; [19]

  • за папи Григорія XVI, у 1840-х роках; [20]

  • за папи Лева XIII;[21]

  • за папи Пія X;[22]

  • під час II Ватиканського Собору;[23]

  • за папи Павла VI [24].

Наведений короткий історичний екскурс підкреслює тяглість усвідом­лення патріаршої гідності в Київській Церкві, а також факт, що перешкоди на шляху визнання патріархату Української Греко-Католицької (Київської) Церкви були здебільшого політичного характеру. Здобуття українською державою незалежності й відновлення історичної справедливості вка­зують на те, що потреба піднесення української Церкви до патріаршої гідності виглядає обґрунтованою. [25]

3. Пастирська потреба

Після неодноразових звернень Синоду єпископів УГКЦ [26], 1995 року Конгрегація у справах Східних Церков декретом № 249-95 визнала юрис­дикцію верховного архиєпископа та Синоду єпископів над всіма спільно­тами греко-католиків на території України (окрім Мукачівської єпархії). Це відповідає приписам і традиції ранньої Церкви, згідно з якими в одній дер­жаві – одна Церква (у цьому випадку структурно об’єднана в патріархат та в сопричасті з Римським Апостольським Престолом).

Якщо аналізувати сучасний стан УГКЦ, то стосовно канонічних умов заснування єпархій (див. кан. 85 ККСЦ) можна ствердити, що це найбіль­ша східна католицька Церква у світі та друга за величиною Церква в Україні [27] (понад 5 млн. вірних, кількість духовенства – близько 3000 осіб), її характеризують: велике зростання покликань; динамічна катехизація (понад 3000 катехитів) [28]; завершена розбудова церковних структур – 5 митрополій (2 на території України), налагоджене відповідне матеріальне забезпечення, активний розвиток наукової та освітньої бази. [29]

Потрібно зазначити також, що зміцнення корінної для цього реґіону Церкви свого права в конкретній східноєвропейській дійсності психологічно матиме великий вплив на тих, хто досі ще перебуває в пошуках Христа.

4. Еклезіологічно-канонічна потреба

Враховуючи, що християнство в апостольських часах ширилося на слов’янські народи з київських та херсонеських земель завдяки зусиллям апостола Андрія та папи Климента, саме Київська Церква вважається материнською для Московської Церкви. [30] Визнання Київського патріар­хату стане актом виразної пошани до східної церковної традиції, у якій саме материнська Церква повинна мати патріаршу гідність.

Необхідно зазначити, що київські і галицькі митрополити de facto во­лоділи більшими правами, ніж патріархи.[31]

Крім того, патріархат об’єднав би існуючі de iure митрополії: Львів­сько-Галицьку з діючим митрополичим престолом та Київську з вакантним, але й не ліквідованим формально митрополичим престолом, митрополити яких, з точки зору чинного канонічного права, володіють правами вер­ховного архиєпископа.[32]

Слід також враховувати, що титул верховного архиєпископа не зна­ходить обґрунтування в традиції, джерелах і ментальності Української (Київської) Церкви, і тому на практиці не тільки не сприяє душпастирству, а навпаки – помагає марґіналізації нинішньої Греко-Католицької Церкви.

Важливою екпезіологічною підставою визнання патріаршого статусу є виразна консолідація позицій всього єпископату Української Греко-Като­лицької (Київської) Церкви щодо потреби цього визнання та умов його реалізації. [33]

Оскільки суттєвою характеристикою Церкви є святість, треба підкрес­лити вікове багатотисячне свідчення віри і єдності Української (Київської) Церкви та факт, що декого з цих свідків вже піднесено на вівтар все­ленської Церкви.[34] Це додатковий, але не менш важливий аргумент на користь визнання патріархату Української (Київської) Церкви як данини справедливості й пошани до тих вірних Церкви, які спричинилися до зростання її святості.

5. Екуменічна та загальноцерковна потреба

Хоча згідно з каноном 152 ККСЦ статус верховного архиєпископа ви­знається рівним патріаршому, de facto в Україні, де є два (хоч не визнані такими Католицькою Церквою, але реально існуючі) православні патріар­хати і яка оточена патріаршими Церквами (Росія, Сербія, Болгарія, Румунія, Грузія), цей канонічний статус аж ніяк не однаковий,[35] що не сприяє рів­ності стосунків та налагодженню екуменічної співпраці.

Ще під час творення ДСЦ деякі Отці Собору наголошували, що для кращого знаходження єдності необхідно, щоб католицькі Церкви були в рівних умовах з православними братами.[36]

Піднесення до патріаршої гідності сприятиме усвідомленню реальнос­ті УГКЦ як законної спадкоємиці Київського престолу, а не як чужорід­ного, ворожого для України тіла.

Необхідно зазначити, що створення католицького патріархату не по­винно розглядатися як перешкода для можливого католицько-православ­ного об’єднання, оскільки Глава Української Греко-Католицької (Київської) Церкви традиційно декларує свій намір – у разі об’єднання зректися уряду на користь вибраного з православних патріарха. [37]

Мало того, піднесення УГКЦ до патріаршої гідності сприятиме нала­годженню ефективної співпраці її єпископських структур з українською римо-католицькою Церквою, оскільки сьогодні об’єднання євангелізаційних зусиль цих двох Церков sui iuris сприймається не як співпраця, а як злиття в одну структурну єдність.[38]

Треба визнати, що, оскільки «добро душ» завжди було і є метою Цер­кви, справедливий і справжній діалог та співпраця ніколи не повинні ви­кликати почуття меншовартості через свою тотожність. [39] Крім того, унійний патріархат не вважається остаточною метою української (Київської) Церкви.

6. Спосіб піднесення до патріаршої гідності

У ситуації УГКЦ найбільш адекватним видається піднесення до патрі­аршої гідності шляхом визнання Римським архиєреєм відповідного рішен­ня Синоду єпископів УГКЦ.

Хоча § 1 канону 57 ККСЦ, на перший погляд, не дає такої можли­вості, врахування герменевтичного правила, згідно з яким усі слова од­ного канону взаємно доповнюються [40], дозволяє поширити термін agnitum (визнання) з §2 цього канону на § 1. Таким чином, замкнуте коло роз­ривається й відкриваються можливості для розвитку тих Східних Церков, що вже перебувають у сопричасті з Римським Апостольським Престолом.

Для інших східних католицьких та некатолицьких Церков такий шлях повинен свідчити про реальне пошанування їхньої традиції. Для цього вони повинні бути принаймні повідомлені про процес інституціональної еволюції української (Київської), а разом із тим – вселенської Церкви.

Отже, створення нового патріархату не буде лише актом адміні­стративної влади з боку Римського Апостольського Престолу; воно буде чинником природного зростання, підтриманого і визнаного тією Церквою, яка служить єдності.[41]

7. Титул Глави Української Греко-Католицької (Київської) Церкви

Даниною традиції і свідченням історичної тяглості мав би стати титул: патріарх Києво-Галицький та всієї Руси-України. [42] Подібну пропозицію (патріарх Київський) подавала підготовча Комісія II Ватиканського Собору щодо Східних Церков.[43] Згодом, віддаючи данину титулам глав-попередників, титул поширився. Таке ж звертання використовували в листуванні працівники Римського Апостольського Престолу. [44]

8. Прецеденти

У відповідь на твердження, що післяапостольське творення нових патріархатів не відповідає східній традиції,[45] можна навести відомий при­клад – творення 1589 р. Константинопольським патріархом Єремією II Московського патріархату, згодом підтверджене на Соборі в Константи­нополі іншими східними патріархами. Сербія, Румунія та Болгарія – інші, ближчі за часом конкретні приклади [46]

Підсумки

Проаналізувавши найважливіші джерела та коментарі у справі ви­знання нових патріархатів у католицькому сопричасті, слід підкреслити, згідно з духом і буквою II Ватиканського Собору, існування реальної по­треби, актуальної як ніколи для вселенської Церкви, – діяльно заохо­чувати природний ріст Східних Католицьких Церков та всіляко сприяти (exoptare) цьому природному ростові у формі, адекватній конкретному Божому народові, завжди опираючись на традицію.

Ця реальна потреба сьогодні виразно притаманна Українській Греко- Католицькій (Київській) Церкві, яка відзначається тяглістю традицій, чи­сельністю, динамізмом розвитку та прикладом мученицької вірності.

____________________

[1] Комісія, до складу якої входили: вл. Софрон Мудрий (голова), оо. Й. Андріїшин, М. Димид, М. Квятковський, О. Каськів, Т. Коцюба, М. Хомів та Леся Коваленко, була створена патріархом Любомиром (Гузаром) 12.04.2002 р. і працювала до 14.05.2002 р.

[2] Див.: Motu proprio Cleri sanctitati (1957), can. 159 Pius XII: «…erectio seu restitutio, immutatio et suppressio patriarchatuum [...] competit Romano Pontifici vel Oecumenicae Synodo…» {AAS. – 49 (1957). – P. 433-603); джерела до цього канону: Chalcedonensis, an. 451, can. 12; S. Innocentius I. Litt. Et onus et honor, a. c. 415, Nam quid’, S. Nicolaus I. Litt. Ad consulta vestra, 13 nov. 866, LXXIII; Innocentius III. Litt. Rex regum, 25feb. 1204; Leo XII. Const, ap. Petrus Apostolorum princeps, 15aug. 1824; Leo XIII. Litt. ap. Christi Domini, an. 1895.

[3] Тим самим колегіально підтвердивши викладені в Cleri sanctitati положення папи Пія XII.

[4] Про процес становлення законодавчої норми та дискусії Отців Собору див.: Acta et Documenta Concilio Oecumenico Vaticano II apparando. Series II (praeparatoria). – Vol. II: Acta Pontificiae Commissionis Centralis Praeparatoriae Concilii, Pars II. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1967. (Далі – Acta et Documenta… Vol II). – P. 179-279; ibid. – Vol. Ill: Acta Commissionum et Segretariatuum praeparatorium Concilii, Pars II. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1969. (Далі – Acta et Documenta… Vol. III). – P. 189-238; остаточну версію п. 11 із зауваженнями Отців див.: Acta Synodalia Sacrosancti Concilii Oecumenici Vaticani II. – Vol. Ill: Periodus Tertia. (Далі – Acta Synodalia… Vol. Ill), Pars VIII. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1976. – P. 494; проголошену норму див.: Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium auctoritate loannis Pauli PP. II promulgatus, fontium annotatione auctus. – Liberia editrice Vaticana, 1995. У посиланнях до кан. 57 джерела подаються ті самі, що в Cleri sanctitati, включно з останнім. 

[5] Зокрема: С. Pujol. Decretum concilii Vaticani II Orientalium Ecclesiarum. Textus et Commentarium. – Romae, 1970; N. Edelby, I. Dick. Les Eglises catholiques. Décret Orientalium Ecclesiarum. – Paris, 1970. – P. 316-317; R. Esposito. Il Decreto conciliare suile Chiese Orientali: testo e commento. – Roma, 1965. – P. 168-172.

[6] Acta Synodalia… Vol. Ill, див. прим. 4, Pars VIII. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1976. – P. 593.

[7] Цей звичаєвий характер підтверджує η. 23 Догматичної конституції II Ватиканського Собору про Церкву Lumen gentium та п. 7 ДСЦ. 

[8] Благовісник Верховного Архиєпископа Византійсько-Українського (Греко-Руського) обряду. – Рік І. — Кн. 1. – Кастельґандольфо, 1965. – С. 19. Такі ж були вказівки Центральної підготовчої Комісії: говорити тільки про загальні справи, див.: Acta Synodalia… Vol. Ill, див. прим. 4, Pars IV. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1974. – P. 494.

[9] Пор. : W. De Vries. The Origin of the Eastern Patriarchates and Their Relationship to the Power of the Pope // One in Christ. – 1966. – P. 50-59, 130-142; J. Faris. Eastern Catholic Church: Constitution and Governance. – New York, 1992. – P. 140, 214.

[10] Крім того, важливо зауважити, що Собор ліквідував різницю між патріархатами (т. зв. більші й менші патріархати, що розрізнялися за часом створення), зберігаючи при цьому «право почесного першенства» патріархів, визначене Традицією (ДСЦ, п. 8).

[11] Зокрема: J. Madey. Le Patriarcat Ukrainien vers la perfectionne l’état juridique actuel. – Romae, 1971. – P. 232.

[12] Can. 57, §1: «…erectio, restitutio, immutatio et suppressio Ecclesiarum patriarchalium supremae Ecclesiae auctoritati reservatur…» Джерела до канону повністю дублюють джерела до п. 11 ДСЦ, однак, що цікаво, на сам цей пункт законодавець не посилається. Ані під час творення норми: Nuntia. – 19 (1984); 22 (1986); 24-25 (1987); 28 (1989), ані в коментарях, зокрема: J. Faris, D. Salachas. Istituzioni di diritto canonico delle Chiese cattoliche orientali. – Roma, 1993; J. Chiramel. The Patriarchal Structure in the Oriental Canon Law. – Rome, 1992, не уточнюються умови застосування цієї норми.

[13] Див.: Cleri sanctitati, Tit. IV: «De suprema auctoritate deque iis qui eiusdem sunt canonico iure»; положення, що «Patriarchae et Synodi iure canonico supremae Ecclesiae auctoritatis participes sunt» (Ap. const, loannis Pauli PP. II Sacri canones // AAS. – 82 (1990). – 1037).

[14] Подається за: V. Pospishil, Н. Luznycky. The Quest for an Ukrainian Catholic Patriarchate. – Philadelphia, 1971 (включно з поданими джерелами); О. Лотоцький. Автокефалія. – Варшава, 1935.

[15] Мова насамперед про Київських митрополитів Клима Смолятича (1147-1155 pp.) та Григорія Цамблака (1415-1419 pp.), а також про старання канцлера Польщі Яна Замойського 1453 p.; див. зокрема: P. Lozovei. De Metropolitarum Kioviensium Potestate. – Romae, 1962. – P. 25-26; A. Amman. Storia della Chiesa Russa e dei paesi limitrofi. – Torino, 1948. – P. 105-110.

За папи Григорія XIII папський делегат до Польщі і Москви о. Антоніо Поссевіно 1583 р. піднімав питання про створення патріархату з осідком у Києві, який виконував би завдання модератора між Римським престолом та патріархом Константинополя, і патріарх Єремія II не мав щодо цього плану заперечень. Див.: Documenta Pontificum Romanorum historiam illustrantia. – Vol. I. – Romae, 1958. – P. 228-229; J. Krajcar. The Ruthenian Patriarchate // Orientalia Christiana Periodica. – 30 (1964). – P. 74; D. Tanczuk. Questio Patriarchatus Kiovensis tempore conaminum unionis Ruthenorum // Analecta OSBM. – Ser. II. – Vol. I. – Fasc. І. (Далі – Tanczuk). – P. 131-134.

[16] Митрополитами Йосифом-Велямином Рутським та Петром Могилою було розроблено план створення Київського патріархату. Римський архиєрей та король Польщі високо оцінили цей проект, а 1635 р. Конгрегація поширення віри його апробувала. Смерть Йосифа-Велямина Рутського та початок польсько-козацької війни не дозволили реалізувати проект. Див.: Epistolae Josephi Velamin Rutskyj. – Romae, 1956. – P. 193; Acta SC de Propagandae Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantia, 1622-1862. (Далі – Acta SC de Propagandae Fide). – Vol. 1. – Romae, 1953. – P. ЗО, 153-154; Tanczuk, див. прим. 15. – P. 134-136, 141-144.

[17] За гетьмана І. Виговського питання про патріархат знову піднімалося під час підписання Гадяцького перемир’я. Див.: Audientiae Sanctissimi, 1650-1862. – T. 1. – Romae, 1963. – P. 52, 59; Epistolae Metropolitarum Kiovensis catholicorum, 1613-1838. – T. 1. – Romae, 1956. (Далі – Epistolae Metropolitarum Kiovensis). – P. 287, 289.

[18] Київський унійний митрополит Гавриїл Коленда та православний митрополит Михайло Балабан робили нову спробу примирення православних і уніатів в одному, Київському патріархаті. Див.: Epistolae Metropolitarum Kiovensis, див. прим. 17. – Р. 282- 283; J. Pelesz. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom von den âltesten Zeiten bis auf die Gegenwar. – T. II. – Wien, 1880. (Далі – Pelesz). – S. 270. 18

[19] Київський православний митрополит Кипріян Жоховський згодився відродити проект Йосифа-Велямина Рутського та Петра Могили. Крім того, він просив Констан-тинопольського патріарха Методія III зректися прав щодо київської Церкви, як це зробив Єремія щодо московської. Цей план також розглядався в Римі, але через турецьку інвазію в Європі не був завершений. Див.: Acta SC Propagandae Fidei, див. прим. 16. – Vol. 2. – Romae, 1954. – P. 42, 51.

[20] Папа Григорій XVI особисто сприяв створенню руського католицького патріархату. До цього патріархату мали б входити, за його задумом, «Львів, Перемишль, Пряшів, Мукачів, Крижівці, а також усі слов’яни Австро-Угорщини». Протести угорського уряду стали на перешкоді реалізації цього плану. Див.: А. Вагап. Progetto del Patriar- cato Ucraino di Gregorio XVI // Analecta OSBM. – Vol. III. – Rome, 1960. – P. 454-475 (з поданими документами); Peiesz, див. прим. 18. – S. 278.

[21] Папа Лев XIII 1886 р. звертався до Конгрегації поширення віри з пропозицією знову розглянути можливість створення руського патріархату. Див.: Г. Лужницький. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія, 1954. – С. 535-536.

[22] У 1926 р. митрополит Андрей Шептицький писав до нунція у Варшаві Лорі Лорен- цо, що папа Пій X прийняв засаду, згідно з якою територія Російської імперії є патріаршою територією. Саме на цій підставі в 1917 році священика Леоніда Федорова було призначено патріаршим екзархом Росії, з осідком у Петербурзі. Див.: Postulatio de beatificationis et canonisationis Dei Andreae Szeptycky episcopus Leopolinensis Ukrainorum Metropolitae Halyciensis. – Romae, 1965; C. Korolevskij. Metropolite André Szeptyckyj. – Rome, 1964. – P. 197. Згодом, 1936 p., y Львові, на конгресі, присвяченому Берестейській унії, Йосиф Сліпий (тодішній ректор Львівської Богословської Академії) казав: «Всі ідеї митрополита Рутського для нас актуальні, включно з ідеєю патріярхату… як гарантією розвитку Церкви». Див.: Opera omnia Josephi archiepiscopi maioris et cardinalis. – Vol. V. – Romae, 1971. – P. 142.

[23] Питання про піднесення Української Греко-Католицької (Київської) Церкви до патріаршої гідності розглядалося Підготовчою комісією Декрету про Східні Церкви: «ADD. – Studio benevolo submittatur, an non in dignitatem Sedis Patriarchalis sublevanda sit pro Ucrainis Catholicis Sedes ex antiquis temporibus clarissima Kioviensis» (Propositio ad modum desiderii: sess. Plenaria XXX, die 1-7-1961: 13 ex 18 obtinuit vota, ut nomine Commissionis proponatur). Див.: Acta et Documenta… Vol. Ill, див. прим. 4. – P. 194-195; див. також промову митрополита Йосифа (Сліпого) 11 жовтня 1963 р. в: Opera omnia Josephi patriarchae et cardinalis. – Vol. XII. – Romae, 1981. – P. 90.

[24] У 1971 р. папа Павло VI писав до верховного архиєпископа Йосифа Сліпого, що не може створити українського патріархату через не залежні від нього обставини. Насамперед йшлося про територію Церкви, згадує про це Й. Пелікан (J. Pelikan. Confessor between East and West: a Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – Grand Rapids, Michigan. – 1990. (Далі – Pelikan). – P. 205-206). Сам лист див.: Archivum Patriarchale Sanctae Sophiae, Université Cattolica Ucraina, Roma. (Далі – Archivum). – 40: 204-7.

[25] Саме історичне підґрунтя деякі Отці II Ватиканського Собору, зокрема кардинал Сірі, називають найважливішою умовою творення нових патріархатів: …Quod sint patriarchae a clarissima traditione probati nihil officit quia ratio historica iustificat; quod sint novi patriarchatus sine ratione historica perantiqua et probanti induceret paulatim comparationes, appetitus et difficultates cuiuscumque generis. Censeo res esse consideranda, futura prospicientes ex his quae ab historia hausimus. Praeterea quia structura divina Ecclesiae constat in sua hierarchia solummodo episcopis, inter se omnino aequalibus et Romano Pontifici omnibus praestanti, ut res complicetur ratio debet esse gravis et evidens (Acta et Documenta… Vol. II, див. прим. 4. – P. 205-206).

[26] Див.: Матеріали Синоду УГКЦ 1992 року // Рішення і постанови Синодів Єпископів УГКЦ 1989-1997. – Львів, 1998. (Далі – Рішення і постанови), а також: Study Paper: The Territory of the Ukrainian Greco-Catholic Church // Logos: A Journal of Eastern Christian Studies. – Vol. 35 (1994). – Nos. 1-4. – P. 313-385. (Далі – Study Paper).

[27] Див.: Annuario Pontificio per I’anno 2002. – Citta del Vaticano, 2002; R. Roberson. The Eastern Christian Churches: A Brief Survey / 6th edition. – Rome, 1999. (Далі – Roberson). Ці дані стосуються України та західної діаспори, проте не враховують східної діаспори. Статистичні дані щодо України щороку подає Державний комітет [України] у справах релігії (див. сторінку цього комітету в часописі «Людина і світ»).

[28] Дані (на травень 2002 р.) надала голова Патріаршої катехитичної комісії черниця Луїза Цюпа, СНДМ.

[29] Станом на 1 січня 2002 р. в Україні діє 13 освітніх закладів УГКЦ. Див.: Людина і світ. – 2002. – Січень-лютий.

[30] Див.: Привітальна промова папи Івана Павла II в аеропорту в Борисполі, Київ, 23 червня 2001 року, п. 1-2 // «Вітаю тебе, Україно!» Пастирський Візит Святішого Отця Івана Павла II в Україну 23-27 червня 2001 року: промови і проповіді. – Львів, 2001. – С. 7-8; Промова на зустрічі з діячами політики, культури, науки та підприємництва в Президентському палаці, Київ, 23 червня 2001 p., п. 2 // Там само. – С. 17-18; Катехиза Святішого Отця, виголошена 4 липня 2001 року на загальній аудієнції на площі св. Петра у Римі, п. 2 // Там само. – С. 104-105. Див. також промову митрополита Йосифа Сліпого на аудієнції українських владик у Римського архиєрея 13.12.1976 в: Opera omnia Josephi patriarchae et cardinalis. – Vol. XIV. – Romae, 1985. – P. 120-121.

[31] Див. джерела до п. 10 ДСЦ, зокрема булли Decet Romanum Pontificem та in universalis Ecclesiae, Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ukrainae illustrantia. – Vol. 1. – Romae, 1953. – P. 268; І. Хома. Київська митрополія в Берестейськім періоді. – Рим, 1979. — С. 111 ; М. Rizzi. De Archiepiscopui maioris iuridico fundamento in Ecclesia Catholica // Богословія. – T. XXV-XXVIII. – Рим, 1964. – C. 123; І. Мончак. Становище Верховного Архиєпископа в ієрархічнім устрою Церкви // Там само. – С. 136; I. Patrylo. Archiepiscopi – Metropolitani Kievo-Halicienses attentis praescriptis motu proprio Cleri Sanctitati. – Romae, 1962. (Далі – Patrylo). – P. 117 (включно з посиланнями).

[32] Study Paper, див. прим. 26. – P. 326-336.

[33] Див.: Рішення і постанови, див. прим. 26, а також неопубліковані матеріали наступних Синодів.

[34] Celebrationis Liturgicae quibus praeest Summus Pontifex loannes Paulus PP. II. – Typis Vaticanis, 2001.

[35] Пор. процедуру виборів (ККСЦ, кан. 154), а також ступінь кардиналіату (пор.: Motu proprio Ad purpuram Patrum, 1965 // La Documentation catholique. – Nr. 1444). Крім того, верховні архиєпископи виключені з нарад патріархів з Римським архисреєм.

[36] Зокрема, кард. Таппуні під час обговорення п. 11 ДСЦ зазначив: «Coram in oculis tam optatam unitatis Christianae restitutionem habentes, ne inferiorem alioquin ostendant, prae separatis Patriarchis, conditionem catholici Patriarchae» (Acta et Documenta… Vol. II, див. прим. 4. – P. 205-206).

[37] Epistolae Josephi Velamin Rutskyj. – Romae, 1956. – P. 229, 231-239; Док. 166 // А. Шептицький. Церква і Церковна єдність: документи і матеріали (1899-1944). — T. І. — Львів, 1995. – С. 419-433.

[38] Див.: О. Турій. Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом? – Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001 р. – (Україна християнська. – Випуск 7).

[39] Див.: W. Kasper. Le radici teologiche del conflitto tra Mosca e Roma. // La Civiltâ Cattolica. – 2002. – T. 1. – P. 531.

[40] Per analogia до випадку кан. 77 ККСЦ. У відповідь на запитання щодо суперечності між двома його параграфами, Coetus de expensione observationum відповіла, що «ці два параграфи взаємодоповнюються». Див.: Nuntia. – 28 (1989). – Р. 34.

[41] Верховний архиєпископ Йосиф Сліпий писав, що потрібне «визнання Патріярха- ту Української Католицької Церкви і респектування всіх прав Східних Церков, щоб дати доказ вселенськости Христової Церкви» (Благовісник Патріярха Києво-Галиць- кого і всієї Руси. – Рік XII. – Кастельґандольфо, 1976. – С. 70).

[42] Див.: Patrylo, див. прим. 31. – Р. 51-56.

[43] Пропозицію про піднесення Київського митрополичого престолу до гідності патріархату, не визначаючи його католицького чи православного характеру, Комісія передала Римському архиєреєві на особисте вирішення (формулою «До Святішого», див.: А. Великий. Діяння Ватиканського Собору. – Т. 1. – Рим, 1966. – С. ЗО).

[44] Див.: Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Illustrantia (1075-1953). – T. 1. – Romae, 1953. – P. 276, 472. Цей же титул згадується в листі кардинала Силь- вестріні до Мирослава Івана кардинала Любачівського, датованому 21-м червня 1992 р. Див.: Study Paper, див. прим. 26. – Р. 314 -315.

[45] Згідно з Д. Салахасом, принаймні 6 разів Римський Апостольський Престол створював чи визнавав патріархати. Див.: D. Salachas. Tit. IV. Le Chiese Patriarchale // Commento al Codice dei Canoni delle Chiese Orientali. – Libreria Editrice Vaticana, 2001. – P. 69-76.

[46] Див.: Roberson, див. прим. 27. – Р. 68-79. Слід зазначити, що східні патріархи: халдейців, коптів, вірмен, мелхітів та сирійців – також підтримували старання верховного архиєпископа Йосифа Сліпого у справі визнання українського патріархату Див.: Pelikan, див. прим. 24. – Р. 198-199; Archivum, див. прим. 24. – 34: 142а; 34: 142Ь; 34: 153а; 34: 109а).

 

Джерело: Богословія 66, Кн. 3-4, (2002). – с. 269-279

Свіжий номер

6 (446) 2014 Патріярхат №6 2014