Глухонімий хлопчик у закривавленому підгузку з міцно затиснутою в руці блакитною іграшковою вантажівкою… Він не покидає мене ось уже місяць, відтоді як я прочитала про нього в репортажі Washington Post*. У тексті мовилося про численні зґвалтування глухонімих вихованців католицьких інтернатів Італії та Аргентини. Духовний наставник ґвалтував дітей особисто, а також запрошував до інтернатів інших священників. А щоби кров після насильства не бруднила дітям одягу, їх одягали в підгузки. Деякі діти втікали з інтернатів, намагалися на мигах щось розповісти батькам, та батьки не розуміли чи не вірили і відсилали їх назад. Семирічному аргентинському хлопчикові після скоєння злочину священник подарував маленьку блакитну вантажівку і ґвалтував ще п’ять років…
Наприкінці статті надали слово єпископу, призначеному наглядати за інтернатами після викриття численних випадків зґвалтувань:
«Ми думаємо, що за цим усім стоять масони. Ми не розуміємо, чому звинувачення такі прямі й інтенсивні. Це хочуть представити домом жахів, говорять про 40 чи 50 випадків, тоді як насправді їх не набагато більше десяти… Можливо, іноді вчитель чинив неправильно. Але ми занадто дорого розплачуємось за нашу помилку, змушені закрити школу в Лухані і продати землі, на яких вона стояла».
Можливо… іноді… чинили неправильно… АЛЕ… це все масони… дискредитують Церкву… випадків не так багато… ми занадто дорого розплачуємось…
Напередодні саміту на тему сексуальних зловживань у Церкві, скликаному Папою Франциском у лютому цього року, католицькі та світські мас-медіа по всьому світу рясніли щораз новими свідченнями, офіційними переліками імен священників-педофілів, судовими процесами, обуренням, злістю і відчаєм вірних. «Нехай би вже нарешті всі атеїсти-ліваки і всі масони світу об’єднались, щоб таки остаточно дискредитувати цю Церкву, яка покриває педофілів і робить вигляд, що нічого не відбувається, – справедливо обурюються жертви, їхні родичі та друзі. – Нехай би вже хтось змусив цю Церкву розплатитись усім, що вона має, розпродати всі будівлі і землі, і все-одно це була б недостатня покута навіть за один випадок, навіть за одну сльозу дитини!»
Всі ці виправдання єпископів, конспірологічні теорії про масонів, скиглення через чергові судові позови, внаслідок яких Церкву змушують виплачувати жертвам чергові мільйони, або ж применшення масштабу проблеми – мовляв, це лише поодинокі випадки, в інших соціальних інститутах педофілії не менше – є просто ницими, а лють і огида вірян цілком виправдані. Та є один аргумент, який роззброює, принижує і заганяє в глухий кут. Це аргумент співчуття, але водночас смутку і зневіри. Аргумент добрих священників і покірних мирян, яким сумно і які не знають, як зарадити. «Розумієш… – починають вони голосом старого і бувалого мудреця, який уже все побачив у своєму житті і на кожну ситуацію має співчутливий та мудрий афоризм. – Церква водночас і свята, і грішна. Свята, бо є місцем Божої присутності. Грішна, бо складається з людей таких, як ти і я… І всі ми грішні…» Сам Папа Франциск на борту літака з Панами просив журналістів «понизити очікування» від лютневого саміту: «Проблема залишиться, бо це людська проблема».
Ісус дуже добре знає всі наші «людські проблеми», але не мириться з ними. У одній із притч Він розповідає про господаря виноградника, робітники якого вбили спершу господаревих слуг, а потім його єдинородного сина в надії, що таким чином їм дістанеться весь урожай і спадщина (Мт. 21, 33-46). Звідки беруться такі робітники, чому вони готові навіть на вбивство, як таке взагалі можливе? Ісус сам відчуває нашу лють і огиду, наш смуток і зневіру, бо Він відчуває те саме. І він дає чітку та однозначну відповідь, без жодних «але»: це зло, йому немає ніякого виправдання, вбивці будуть покарані! «Буде забране від вас Царство Боже і дане народові, який буде приносити плоди Царства» (Мт. 21, 43).
Ці відчуття знайомі й старозавітному Богові Отцеві:
«Що ще можна вчинити було для Мого виноградника, але я не зробив того в ньому? Чому Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди? А тепер завідомлю Я вас, що зроблю для Свого виноградника: живопліт його викину, і він буде на знищення, горожу його розвалю, і він на потоптання буде, зроблю Я загубу йому, він не буде обтинаний ані підсапуваний, і виросте терня й будяччя на ньому, а хмарам звелю, щоб дощу не давали на нього!» (Іс. 5, 4-6)
Жодної теодицеї, жодних афоризмів про «святе і грішне», тільки безмежний смуток і безмежна лють. Те, що Ісус переживає разом із нами всі наші людські почуття – не секрет, адже Він був людиною. Але наскільки зворушливо бачити в сльозах Бога Отця, який «сподівавсь справедливості, та побачив кровопролиття»! Ісая чітко дає зрозуміти, що мовиться про Бога, а не про якогось простого селянина («бо виноградник Господа – то дім Ізраїля»), але почуття такого безмежного смутку і відчаю я би більше очікувала саме від бідного селянина, аніж від всезнаючого і всемогутнього старозавітного Бога. І мені подобається, що мій Бог водночас «божественний» і «людський».
Виправдання педофілії, як і будь-яких інших злочинів у Церкві, через протиставлення «святого і грішного» чи «божественного і людського» базується на хибній дихотомії, подолати яку власне й покликане християнство. Бог створив нас на свій образ і подобу, у кожному і кожній з нас горить «іскра Божа». Зі свого боку ми теж, зі слів Фейєрбаха, «творимо Бога на свій образ і подобу» – чуємо, як Бог говорить до нас нашими людськими мовами з їхніми граматичними і лексичними обмеженнями, інтерпретуємо ці слова, виходячи зі свого повсякденного досвіду і соціальних норм нашого часу.
Зрештою, цю дихотомію долає сам Бог, ставши людиною, розділивши з нами нашу людяність і померши за нас, щоб ми були ближчими до Нього, більш «божественними». Коли я служила міністранткою на месі і підносила священникові воду та вино, мене щоразу вражала в саме серце тиха молитва: «Через цю тайну води й вина дай нам, Боже, участь у Божестві Христа, котрий прийняв нашу людську природу». Ці неймовірно гарні слова є, зокрема, й підтвердженням, що мовиться не про дихотомію, а про той таємничий зв’язок, який завдяки смерті та воскресінню Христа ми маємо з Богом, а Бог із нами.
Виправдання гріха через людську слабкість є хибним і з соціально-політичної точки зору. Це виправдання ставить знак рівності між людяністю та гріховністю, припускає, що, будучи людьми, ми просто ні на що не здатні, окрім як на пригноблення, ненависть і насильство. Але ж ми, люди, здатні не лише на пригноблення, але й на визволення від гніту, не лише на ненависть і насильство, але й на любов, взаємну підтримку і солідарність. І Бог у нас вірить. Він знає, що ми спроможні на більше, що здатні бути кращими, аніж є зараз. Він знає, що ми можемо приймати зрілі та відповідальні рішення щодо власного життя і взаємодії з іншими. Якщо Церква є місцем, де ми збираємось, щоби попросити в Бога допомоги і підтримки на цьому шляху до святості, то Церква має показувати і заохочувати все те найкраще, на що ми як люди здатні.
Немає жодного виправдання дискримінації жінок у Церкві, коли ми бачимо навколо так багато прикладів поваги до гендерної рівності. Немає жодного виправдання корупції та неефективному використанню коштів у Церкві, коли ми, люди, знаємо, як забезпечити публічний контроль, прозорість і підзвітність. Немає жодного виправдання педофілії у Церкві, коли ми, люди, затвердили норми кримінального права, де цей злочин карається за законом. Усі ці злочини – це неправильно не лише з Божої перспективи, але й з людської! І ми, люди, століттями боролися і боремось далі за те, щоб жити в суспільстві, яке поважає кожне людське життя, яке має демократичні інституції для громадського контролю над прийняттям важливих рішень і розподілу ресурсів, яке має верховенство права і законодавчі норми відповідно до наших цінностей.
Але Церква, попри деякі винятки, назагал чинила спротив цій боротьбі замість того, щоб долучатися до найкращих людей свого часу (тим паче очолювати їх!). Церква чинила спротив демократичним і республіканським змінам, чинила спротив ідеям просвітництва, чинила спротив робітничому рухові і рухові за права жінок. І мовиться не про те, що Бог (і та «свята і божественна» сторона Церкви) увесь цей час знав, що ці зміни на краще, але нам, «грішним людям», треба було більше часу, щоб ці зміни прийняти. Ні, були хоробрі та віддані люди, які боролися за зміни, і була Церква, яка чинила спротив (навіть залякувала цих людей відлученням від свого лона).
Варто віддати належне Папі Франциску, адже він не обмежився словами про «людську проблему». «Вирішуючи проблему в Церкві, ми тим самим допомагатимемо вирішувати її в суспільстві і в родинах», – додав він. Єдина прийнятна на сьогодні позиція – бути в авангарді боротьби проти злочину педофілії у Церкві і в суспільстві загалом, залучивши до цієї боротьби найкращих та найкомпетентніших людей і заручившись підтримкою самого Бога. На щастя, люди вже напрацювали низку орієнтирів, і ми знаємо, в якому напрямку рухатися. Ми маємо Кримінальний кодекс і судову систему, маємо приклади затверджених численними закладами освіти і охорони здоров’я (а також Церквою у багатьох регіонах світу) етичних кодексів взаємодії відповідальних дорослих із неповнолітніми, довіреними їхній опіці, маємо професійних психологів із великим досвідом роботи з жертвами сексуального насильства, маємо чуйних і безстрашних журналістів.
Рабіндранат Тагор колись сказав, що кожна дитина приходить у цей світ як свідчення, що Бог ще не розчарувався в людстві. Бог і далі саджає виноградники і довіряє їх нам. Він вірить, що ми зможемо про них піклуватися і працювати на Його славу. Він сумує, якщо ми лікуємо рани Його народу легковажно, говорячи «Мир! Мир!», коли миру нема (Єр. 6,14), коли занедбуємо Його виноградник і кажемо: «Вибач, але ми просто грішні люди». Він знає, що ми – люди, бо сам створив нас людьми. І Він навіть знає, як це – бути людиною. Але, попри всі наші гріхи і всі наші виправдання, Він не розчаровується в людстві і вірить, що ми здатні на краще.
Анастасія Рябчук
* https://www.washingtonpost.com/world/europe/the-pope-ignored-them-alleged-abuse-of-deaf-children-on-two-continents-points-to-vatican-failings/2019/02/18/07db1bdc-fd60-11e8-a17e-162b712e8fc2_story.html?utm_term=.6783f56a515f
