Між american dream та києвоцентричністю

intervju«Церква завжди і всюди з тобою!» – це не лише гасло Патріаршого Собору єпископів УГКЦ, запланованого на 2020 рік, і надія для вірних, а й дороговказ руху – зовнішнього та внутрішнього – для духовенства, питання і завдання. Бо щоб бути зі своєю паствою в тому глобальному «всюди», необхідна жертва, необхідне постійне відкриття наново вічно змінних запитів, потреб і характеру пастви. В цьому гаслі є щось від шлюбної обіцянки «не покину тебе аж до смерті», і говорити про неї варто не з ким іншим, як із тим, хто зобов’язався ту обіцянку виконати, – з главою УГКЦ Святославом Шевчуком.

 

– Блаженніший владико, вже понад століття українці населяють різні країни на різних континентах, і це розселення стає щораз інтенсивнішим. Значна частина цих людей є греко-католиками, і через них Церква теж стає присутньою в різних країнах на різних континентах. Це визначає її спосіб буття та діяння. Які основні процеси відбуваються в поточному розвитку УГКЦ як глобальної Церкви і яке їхнє значення?

– Саме поняття глобальності чи глобалізації доволі молоде. Світ почав ставати щораз тіснішим, коли суспільства зі статичних почали перетворюватися в динамічні, коли все зарухалося – не тільки ідеї, думки, а й навіть люди, навіть релігійні вірування і переконання. Коли світ почала щораз активніше об’єднувати мережа комунікацій, коли новини перелітають із одного кінця світу в інший за лічені секунди, очевидно, що світ почав говорити про те, що ми сьогодні в рамках цілої земної кулі стаємо «одним селом». Часто кажуть global villagе, тобто ми є таким собі «всесвітнім селом». Сам процес глобалізації сьогодні щойно починають оцінювати, і хтось вважає його позитивним, а хтось – прямо загрозливим. Хтось бачить у ньому певні шанси, нові можливості. Але я хочу сказати, що наша Церква почала глобалізуватися майже сто років до того, як з’явився термін, про який ми зараз говоримо.

Глобалізація Української Греко-Католицької Церкви абсолютно пов’язана з еміграцією. Ще наприкінці ХІХ століття почалася масова еміграція, зокрема вірних нашої Церкви, у різні країни світу. Хоча я би сказав, що процес глобалізації в сенсі виселення українців із їхніх автохтонних земель почався значно швидше. Українці з території, яку вважають територією помісної Церкви, територією київського християнства, розселилися у своїх дітях як на Схід, так і на Захід. Тож глобалізація як еміграція, глобалізація як розселення українців по цілому світу є певними словами, які надають світло і значення одне одному.

Перед собою я ставлю питання: що робить нас глобальною Церквою? Чи тільки географія нашого розпорошення по світу? Моя відповідь – ні. Глобальною нашу Церкву робить внутрішня єдність, яку ми зберігаємо між собою попри це розпорошення. Пригадую слова, які почув колись, ще будучи студентом, від нині покійного єпископа Мирослава Марусина, коли він служив літургію на гробі святого Йосафата в базиліці апостола Петра: «Над головою українського священника ніколи не заходить сонце». «Як то так?» – подумав я. Потім він пояснив, що якщо в котромусь часовому поясі священник закінчує молитися літургію, то в іншому інший душпастир прокидається і стає до престолу. І це уперше в моїй уяві намалювало образ моєї Церкви, Церкви глобальної, того українського священника, який стоїть перед Божим обличчям на різних частинах земної кулі, молячись у лоні тої самої церковної спільноти. Тому ми й є глобальні, бо присутні не лише в різних куточках України, але й світу. Водночас ми і помісна Церква, глобальна. Попри розпорошення через церковну спільноту, через її елементи внутрішньої церковної єдності ми зберегли контакти, стосунки між собою. З другого боку, ми об’єднуємо різні культурні, мовні контексти, навіть вихідців із різних народів. Тому ми є водночас глобальною і помісною Церквою, українською, але теж глибоко інтернаціональною, яка об’єднує синів і дочок різних народів.

Як нам сьогодні цю глобальність зберегти і як плекати єдність, не розсипатися, не заникнути в процесі тої глобалізації в сучасному значенні цього слова? Це виклик, на який ми будемо шукати відповідь.

– Суспільство сьогодні дуже інформатизоване, на відміну від перших хвиль еміграції, коли було чітке розуміння «Батьківщина – діаспора». Це розуміння сьогодні затирається, люди стають все більше «космополітами». Завдяки сучасним технологіям не відчувають такої великої туги за Батьківщиною і рідними, бо можуть щодня бачитися і спілкуватися через вайбер або скайп. Відчуття, що я поза домом, майже немає. Разом із тим людина почувається щораз більше загубленою в цьому «глобальному селі»…

– Сьогодні ця інформатизація чи спосіб віртуальних контактів, які дають нам сучасні технології, глибоко впливає на динаміку міжособистісних стосунків, способи спілкування між людьми. Ви згадали, що такого типу контакти часом виводять людину за рамки часу і простору, простір зникає. Іноді те, що діється на порозі мого дому, хтось може швидше запостити у фейсбуці, і мій брат може прочитати це, перебуваючи в Америці, а я, будучи є за метр від тої дійсності, можу про неї не знати. Людина входить у інший вимір часу і простору. Коли ми говоримо про глобальний вимір нашої Церкви, наша комунікація, наше спілкування теж набуває нових форм. Але це, з одного боку, є нагодою, а з другого – викликом. Це і можливість, і небезпека. Коли мовиться саме про важливість міжособистісних людських стосунків у будуванні спільноти, зокрема церковної, це має свої особливості. Дам вам кілька прикладів. Мені розповідали наші люди в різних країнах світу, що коли, наприклад, людина виїжджала з України на роботу, то спершу їхала туди, де вже є українська громада, бо розуміла, що саме в тій громаді буде прийнята, інтегрована, захищена через те, що є українкою чи українцем, а вже потім, перебуваючи в лоні цієї громади, забезпечить решту своїх потреб. Такого типу громади були для наших людей на старих поселеннях дуже важливими. Навіть розпорошуючись, люди збиралися, і осердям такої громади завжди була Церква. Довкола неї громада себе консолідувала.

В сучасному світі відбувається щось інше: люди ставлять питання громади, Церкви, культури, навіть національної приналежності на останнє чи, може, передостаннє місце. Виїжджають не туди, де є громада, а туди, де можуть отримати працю, тоді вся решта вибудовується в іншій послідовності. Такого типу зміна пріоритетів, на мою думку, показує, що в сучасних моделях міжособистісних стосунків дуже змінюється сам спосіб ідентифікації себе тою чи тою спільнотою або громадою. Моя приналежність «до», спосіб виявлення тої приналежності радикально змінюється. Ми бачимо, як сьогодні непросто збирати людей у якісь спільноти. Подивіться, як мало тепер дітей, які разом бавляться на вулицях чи майданчиках. Це означає, що вони є, але десь у іншому місці. Сьогодні ми можемо бути в контакті з цілим світом, але наші людські стосунки дуже бідненькі. Ми можемо бути поінформовані про те, що діється з нашими братами чи сестрами в іншому кінці світу, але людського стосунку, відчуття можемо прямо не мати. А відкласти все і поїхати відвідати своїх тата і маму часом стає серйозною проблемою, хоча я можу щовечора говорити з ними по скайпу. Чи віртуалізація наших стосунків може бути причиною нашої розгубленості, затиранням маркерів нашої ідентичності? Думаю, до певної міри так. Ще один цікавий феномен: дуже багато парафій, навіть наш патріарший собор, мають он-лайнові трансляції богослужінь. Ми тішимося, що з нами в контакті можуть бути наші люди в глобальних масштабах Церкви, але часом людина обирає можливість сидіти за комп’ютером зі склянкою кави в теплій кімнаті замість того, щоби піти до храму. Відбувається віртуалізація парафії, церковної спільноти як такої. Змінюється спосіб вияву нашої віри, нашої релігійності, нашої приналежності до тої чи тої парафії, громади.

– Останнім часом люди виїздять не так на заробітки, як на пошуки кращого варіанта самореалізації, особливо освічена молодь. Церква може запропонувати їй певні способи самореалізації в своїй структурі?

– Абсолютно так. Людина сьогодні шукає простору, де зможе реалізуватися, розвинутися. Але такого типу поняття «самореалізації» є симптомом індивідуалістичного суспільства, ми дуже акцентуємо на своїй окремішності. Особливо це видно на прикладі пострадянського суспільства, яке переживає процес компенсації після колективізації. Розпад на окремі індивідууми дуже яскраво виражений. Тому нам так тяжко сьогодні соціалізуватися, тяжко будувати спільноту. Не думаймо, що такі глобальні речі стаються, коли ми говоримо про еміграцію, виїзд за кордон. Дивіться, ми сьогодні маємо рухоме суспільство навіть в межах нашої країни. Як багато людей рухається із села до міста на навчання, наприклад, чи з міста на периферії до столиці. І цей рух уже сам собою спричиняє певну розгубленість чи загубленість. Знаємо, що в Києві є кількасот тисяч вихідців із Галичини. Потенційна більшість із них – греко-католики. Ми питаємо себе: «А де вони?». Рухаючись зі Львова до Києва, вони випадають із мережі спільнот своєї Церкви, і тоді нам потрібно справді великих пастирських зусиль, щоб реінтегрувати їх у спільноту Церкви. Ви собі уявіть, наскільки більшими є труднощі реінтеграції в спільноту, коли хтось виїжджає за кордон. Як сьогодні наші єпархії, наші парафії повинні потрудитися, щоб інтегрувати новоприбулих! Зокрема, коли говоримо про Польщу, Канаду, Сполучені Штати, там, де є ті хвилі нової еміграції. Ці труднощі, безперечно, сьогодні існують. І тому ми так багато говоримо про маркери нашої християнської ідентичності. З одного боку, це нагода, бо нашого квіту по цілому світу. Наші вірні розносять нашу Церкву по тих країнах, де її раніше не було, вони є насінням, зародками нашої Церкви в країнах нових поселень як нова еміграція. Але нам треба запитати себе, чи та ідентичність, свідомість приналежності до нашої Церкви настільки сильна в тих людей, щоб бути зародком громади, парафії в країні, де парафій ще нема?

Дам вам приклад: цього року ми справді тішимося створенням нового екзархату для наших вірних у Італії. Чому ця структура постала? Тому що наші віруючі жінки, які в 90-их роках поїхали до Італії, привезли туди свою Церкву. До країни, де існує тисячолітня традиція християнства. Але вони хотіли там саме своєї Церкви. Вони її шукали, просили, домагалися. І тоді до них приїхали їхні священники. Право мати свого священника для українських жінок визнали навіть римо-католицькі єпископи в тих містах. І сьогодні там є наша структура. Мені дуже хотілося б, щоб так само своєї Церкви хотіли, шукали і вимагали її як права на душпастирську опіку в своєму обряді, у своїй традиції наші люди у Південній Африці, на Близькому Сході, в Арабських Еміратах, навіть у Польщі, Франції, Німеччині, тих країнах, де вже є наші структури, але нема парафії саме там, де вони живуть! Тож сьогодні власне наша Церква працює над приготуванням Патріаршого Собору, який відбудеться наступного року у Львові. Темою цього Собору є саме те, про що ми говоримо: еміграція, поселення і глобальна єдність УГКЦ. Гаслом Собору стали слова «Церква завжди і всюди з тобою!». Що це гасло означає? Перш за все те, що Церква завжди з тобою, бо ти є сином/донькою Української Греко-Католицької Церкви, ти є носієм і насінням Церкви. А з другого боку – ми як спільнота хочемо бути з тобою, щоб ти не був сам, щоб ми тебе могли огорнути опікою, увагою, послужити тобі відповідно до твоїх потреб. Спершу, можливо, віртуально, а потім реально. Щоб наша Церква виконала свою місію – збирати. Збирати не тільки вірних наших парафій, а й тих, що є в розсіянні – так, як це проголосив і здійснив Патріарх Йосиф.

– Мене приємно вразило те, що на одному з будинків поруч зі собором Воскресіння розміщений великий банер із цитатою Митрополита Андрея Шептицького. Закономірним чином сучасна УГКЦ постійно тримає в полі зору вірних та всього суспільства людей доброї волі – його візію Церкви як стратега і великого попередника екуменізму. Що зі спадку Шептицького вам особливо часто спадає на думку, коли мислите про глобальну дійсність та УГКЦ в ній?

– Найперше я б сказав, що Митрополит Андрей Шептицький був першим глобальним главою нашої Церкви, першим, хто сформулював візію глобального душпастирства, першим, хто не просто проводжав своїх вірних у різні країни світу, пишучи до них потім листи, щоб вони не втратили того скарбу батьківської віри, а той, хто дбав, аби потім до них поїхали священники, монахи, монахині. Понад те, він сам до них їздив. Зі свого досвіду єпископа в Аргентині можу сказати, що там донині пам’ятають візит Митрополита Андрея до Бразилії та Аргентини, коло наших храмів стоять пам’ятники Митрополитові Шептицькому на коні, який їздив джунглями, відвідуючи українців. Це образ пастиря з глобальним виміром відчуття обов’язку бути зі своїм народом, вберегти його від небезпеки втрати віри, вічного спасіння, небезпеки втрати надії, небезпеки бути дезорієнтованим і загубленим у далеких лісах, небезпеки втрати того, що потім Патріарх Йосиф назвав «здатність бути собою». Наша Церква де-факто сьогодні росте в глобальному масштабі на тих фундаментах, які заклав своїм баченням, своїм служінням Митрополит Андрей Шептицький. Це він виборов українцям право мати своїх єпископів у діаспорі. Шукав усякої нагоди бути в контакті з тими єпископами, творити прототип того, що ми сьогодні маємо як відроджений Синод УГКЦ, який об’єднує всіх наших владик. Очевидно, що за такою візією лежать певні ідеї, думки, бачення, народотворчі, державотворчі та церковні принципи, почуття обов’язку допомогти людям лишитися вірними Христові в новітніх обставинах і викликах, мати належний імунітет, щоб бути християнами навіть тоді, коли тебе агресивно атакують інші ідеології. Знаємо, як неприхильно приймали Шептицького ті українці, що були носіями комуністичних ідей. Просто ревниво відчували його присутність. Як непросто було українцям разом із Митрополитом та першим своїм єпископом у Канаді протистояти намаганням навернути наших людей у лютеранство. Їх вважали невігласами, невченими, дикунами, нехристиянами… Як нам було потрібно на найвищих культурних щаблях суспільства захищати свою тотожність! Митрополит Андрей був чи не єдиним, хто захищав право нашого народу на свою державу перед Лігою Націй у 20-их роках як законний представник народу, що втратив свою державу. Його вважали тим, хто має право говорити в імені свого народу. Це той набір ідей, які намалювали нам приклад, ікону першого глави Церкви із глобальним баченням своєї місії.

– Говорячи про Церкву емігрантів і Церкву глобальну, усвідомлюємо різницю, і якщо раніше нам на чолі з Митрополитом Андреєм треба було доводити, що ми християни і частина Католицької Церкви, просто триматися вкупі, то тепер УГКЦ як глобальна Церква більш відкрита до того, щоби приймати в своє лоно неукраїнців. З вашого досвіду, чим наша Церква цікава людям інших народностей?

– Готуючись до Синоду єпископів, який нещодавно відбувся у Римі (я був відповідальний за підготовку головної теми «Сопричастя, єдність у житті і свідченні УГКЦ»), ми провели опитування у різних країнах світу через мережу координаторів стратегії «Жива парафія». Одним із запитань було «Що, властиво, нас сьогодні робить єдиною Церквою, що нас єднає? Які елементи, ознаки нашої єдності, завдяки яким ми себе відчуваємо приналежними до цієї церковної спільноти?». Можливо, на це запитання у різних часах процесу глобалізації УГКЦ ми знайшли б різні відповіді. Сьогодні ж переважна більшість на це запитання відповіла, що нас єднає наша східнохристиянська духовність і київська духовна традиція. Вже не мова, не етнічне, національне походження є підґрунтям, підставою для церковної єдності, а саме наша духовна спадщина Київської Церкви. Що цікаво, наскільки ми ефективно можемо, по-перше, самі нею жити і наскільки успішно можемо передавати цю спадщину в контексті різних мов і культур, настільки успішними будемо в нашому розвитку.

Якщо ми десь у якомусь контексті закриваємося на собі, на основі нашого етнічного походження чи навіть мовного, то там ми стаємо нездатними ділитися нашим скарбом з іншими і починаємо завмирати. Цікаво, що перед викликом асиміляції (бо це розпорошення нас ставить перед викликом асиміляції) є два види реакції. Перша – закритися і зберігати, як у музеї, весь наш спадок, відмежовувати себе від інших. Це як спосіб самозахисту. Такого типу рефлекс приводить до фрагментації та завмирання. Друга – входження у культуру, зберігаючи свою тотожність, не боятися казати про неї іншим, шукаючи тої мови, того способу, завдяки якому стаємо зрозумілими. Чому? Бо щоб могти іншим про себе розказати, мусимо себе глибше пізнати. Як у тому жарті, коли викладач читає на якусь тему лекції впродовж кількох років, то сам нарешті починає її розуміти (Сміється). Ми зможемо самі для себе відкрити багатство своєї культури, традиції, багатство Київської Церкви, коли будемо пояснювати, передавати себе іншим. Тоді ми станемо здатними зберегти те, що отримали в спадок, тоді він не перетвориться для нових поколінь на валізу без ручки чи скриню без ключа, а буде живим корінням, яке пустить наступні паростки, забезпечить ріст і розвиток єдиного організму. Там, де наші громади, наші церковні спільноти мали сміливість відкритися, заговорити іншими мовами та інтегрувати у своє лоно вихідців із інших націй, інших культур, ми отримали нове дихання, новий старт. Очевидно, тут є теж нові небезпеки. Але, що цікаво, сьогодні такі відкриті спільноти відчувають необхідність зв’язку із Церквою-матір’ю в Україні, бо розуміють, що можуть бути відкриті лише тоді, коли зав’язані на «корені» київського християнства. Громада може давати плід, коли, як гілка виноградної лози, не відокремлена від лози, а є на ній.

Сьогодні ми хочемо шукати найкращий спосіб того, як бути живими і діяльними в цьому глобальному світі, не загубити свій скарб традиції київського християнства, а розвинути його, не асимілюватися, а бути глобальними.

Справді, ми стаємо цікавими для світу, для латинської християнської культури, нас починають вивчати, запрошувати до себе. Наприклад, цього року відкрили Центр українських християнських студій в Університеті Вашингтона. Якщо маємо сміливість і хочемо йти до інших, то тільки тоді розуміємо: гей, ми маємо що сказати!

– Говорячи про києвоцентричність, як досягти балансу між нею та прагненням вірних до втілення american dream?

– Думаю, це можливо тільки в церковному контексті. Не в контексті громадсько-політичному, бо цей контекст поляризуватиме ідеї, протиставляючи одну одній. В церковному контексті існує поняття єдності в різноманітності. У інших країнах поселення де-факто об’єднують людей, які є нащадками нашої Церкви в третьому, четвертому, а то й більше, поколіннях. Як для них зберегти києвоцентричність, будучи носіями american dream? Знову ж таки через єдність у різноманітності.

Ви знаєте, ту єдність у різноманітності ми сьогодні переживаємо не як небезпеку, а як багатство. Наприклад, коли тепер на Синод збираються єпископи з цілого світу, які виросли в різних культурах, і ми дискутуємо якусь одну тему, то владики з Бразилії, Канади, Америки, України, отці з Казахстану розуміють її кожен по-своєму. Тоді бачимо, наскільки одна тема може бути багатогранною, тоді маємо справді нагоду об’єктивно бачити ту чи ту істину, яку сповідуємо разом як єдине церковне тіло. Тоді можемо добачити такі грані київської традиції, які до того часу ніхто ніколи не бачив. Чому? Бо не було, з другого боку, скеровано на неї такого світла. Така єдність у різноманітності є викликом і нагодою, небезпекою і багатством. Я це бачу, в принципі, як можливість, і то саме в церковному контексті. Чому? Тому що єдність у різноманітності можлива лише силою і діянням Святого Духа. Бо, по-людськи кажучи, різноманітність заперечує єдність.

Ми говорили на початку, що тяжко тепер у культурі, яка підкреслює індивідуалістичність, будувати спільноту. І тому кажуть, що слово «спільнота» дуже церковне. Бо справді спільнотою (не колективом чи організацією!) можна бути лише тоді, коли ми натхнені одним і тим самим Духом, коли ми збираємося – такі різні, з різними дарами, різними мовами – і відчуваємо, що єдині. Чому? Бо маємо одного Духа, в ім’я якого об’єднані. У нас глибша мотивація і глибша спільність, яку не може знівелювати різноманітність культурних, мовних, інтелектуальних контекстів, у яких ми живемо і душпастирюємо.

– Попри те, що Церква в особі своїх вірних рухається на Захід, вона в особі капеланів і благодійних церковних структур рухається на схід України, і цей рух значною мірою спричинений війною. Завдяки цьому люди в позитивному світлі пізнають УГКЦ. Як це змінює обличчя самої Церкви?

– Тут, у центрі України, а також на півдні чи сході ми не є діаспорою, ми вдома, це наше коріння. Ми не створюємо тут нічого нового в плані церковної інституції, а відновлюємо. І це ознака києвоцентричності та великого багажу. Ми не є приходнями, які починають щось із нової сторінки, ми відкриваємо тут те, що вже є нашим скарбом!

Те, про що ви говорите, в пастирському плані позначене таким чином: коли говоримо про Україну, ми маємо вірних, які є вірними з походження, і вірних, які є греко-католиками з власного свідомого вибору. Тих перших все ж таки багато на заході України, і це має свої переваги та свої небезпеки в сучасному контексті. Перевагами є традиція, яка передається з покоління в покоління, та свідомість і маркери ідентичності. З другого боку – є небезпека пасивності, галицького антиклерикалізму, недооцінювання ролі церковної ідентичності в своєму особистому житті і суспільному будівництві. А тут, на сході України, маємо сьогодні велику, можливо, більшу частину вірних, які є греко-католиками з особистого вибору.

Я хрестив професора одного з київських університетів, який захотів свідомо та добровільно у старшому віці стати греко-католиком. У своєму пошуку Бога він засоціював себе із нашою Церквою. І таких дуже багато. Київська громада назвала одну з вулиць міста іменем Митрополита Андрея Шептицького. Це було не з традиції, а з дуже непростого вибору. Багато людей починають бачити себе дітьми нашої Церкви, бо вона до них промовляє своїм свідоцтвом. Ви згадали про благодійні організації, а існують ще інші види служінь, які є виявом євангелізаційної місії нашої Церкви. Ми проповідуємо нашим способом життя і для багатьох є автентичними, тому вони віднаходять Бога серед греко-католиків. Ця частина нашої спільноти в Україні має теж свої труднощі та виклики. Вірні з вибору дуже активні, ставлять глибокі та важкі питання своїм священникам і єпископам, активно діляться своєю вірою з іншими, бо часом є єдиними греко-католиками в сім’ї… З другого боку – часом бракує тут певних елементів, які дають закоріненість, якір, бо це часто є щось свіже, що потребує дозріти, відбутися, як то кажуть. А значить потребує особливої уваги та опіки Церкви.

Дам такий приклад. Я дуже тішуся нашою Київською Трьохсвятительською семінарією. Одного разу на вступних іспитах я побачив молодого киянина, хлопця сімнадцяти років, який закінчив школу в столиці і тут, у Києві, вступав до семінарії. Я намагався зрозуміти, чи зможе він у тій семінарії вчитися, чи він достатньо зрілий у своєму досвіді християнського життя і вірі, щоби продовжувати свою дорогу в семінарії. Я його запитав: «Слухай, брате, скільки тобі було років, коли ти прийшов до нашої Церкви?». Він зашарівся і відповів: «Знаєте, Блаженніший, мене моя мама принесла до церкви ще в животі». І тут я зрозумів, що в Києві ми вже маємо цілі покоління молоді, яка народилася, виросла й усвідомила себе у наших парафіях, відчула тут своє покликання. Маємо тут новітню традицію, яку треба доцінити. Ця Київська семінарія змінить невдовзі наше обличчя, тут її перестануть сприймати навіть самі греко-католики як галицьку діаспору.

– Говорячи про глобальність Церкви, не можемо не порушити питання її відносин з іншими Східними Католицькими Церквами. Якою є стратегія УГКЦ щодо цих відносин, що дає ця взаємодія в глобальному контексті?

– Перш за все треба собі пригадати, що хоч ми і є найбільшою Східною Католицькою Церквою, проте не єдиною. З другого боку – католиками є не лише вірні латинського обряду, ми не є якимось додатком, до того ж не цілком католицьким. Це хибне поняття про Вселенську Католицьку Церкву як таку. В лоні Католицької Церкви є більш ніж двадцять Східних Католицьких Церков, і ми намагаємося плекати дуже глибокі стосунки з ними. Це нам потрібно для того, щоб дати собі відповідь на питання, яка наша спільна місія у Вселенській Церкві сьогодні. Зокрема, коли мовиться про те, щоб пояснити, що Церква – це вселенське сопричастя помісних Церков. Ми хочемо одні одних пізнавати, тому щороку кличемо на наші синоди представника тої чи тої Східної Католицької Церкви. До нас приїжджали владики з Індії, із Сиро-Малабарської Церкви, з Маронітської Церкви, архиєпископ Бейрута, з Лівану, приїжджав Патріарх Мельхітської Церкви Григорій Лахам, який теж був свідком моєї інтронізації. Отже, наша стратегія – розвиток контактів на різних рівнях, у тому числі богословському, канонічному, душпастирському, для того, щоб ми справді могли розвивати і свідчити вселенськість Католицької Церкви перед тими, що ще не живуть у сопричасті з наслідником апостола Петра, свідчити свою східну традицію так, як живемо її ми. Особливий виклик, завдання – екуменічна місія Східних Католицьких Церков. Нещодавно в Римі відбулася дуже важлива зустріч східних католицьких єпископів Європи (бо маємо в Європі не лише католиків візантійського обряду, а й вірних вірменського, маронітського, сиро-малабарського обрядів). Ми хотіли разом прийти до розуміння своєї місії стосовно православних братів. І Святіший Отець нам про це сказав, що наше завдання – глибоко і автентично плекати нашу східну традицію, яка є тим спільним корінням із православними братами, щоб вони бачили, що єдність із Римом не означає втрати своєї еклезіальної тотожності, а є нагодою її розвинути, що вселенське сопричастя – необхідна умова розвитку в своїй східній традиції, а брак сопричастя на вселенському рівні чи рана в тому сопричасті є перешкодою, щоби повноцінно розвивати цю традицію у спільному корінні. Той екуменічний вимір нашого свідчення дуже важливий, зокрема в нашому східноєвропейському контексті.

Розмовляла Лідія Мідик

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web