Мир – від стану до Особи

Парадоксальним чином у Єрусалимі – місті миру
(так перекладається ця назва) століттями точаться війни.
Аналогію тут можна провести з цілим християнським світом,
який мав би променіти цим Божим даром.
Проте як зовні, так і всередині нам, християнам, бракує миру.
Чому так є і як той мир здобути, питаємо в сестри Теодори Шулак,
провінційної настоятельки Згромадження Місіонерок
Найсвятішого Ізбавителя, практикуючої психотерапевтк
и.

1  (1) – Сестро Теодоро, дивлячись критично, можемо з упевненістю сказати, що лише мала горстка християн усіх часів розуміла і розуміє глибину важливості миру та відповідальності за нього. Чому так? Чи не занадто мало приділяється уваги проповіді про мир, який починається у серці і в ньому ж закінчується? Можливо, ми не сприймаємо серйозно те, що мир є дарунком і заповіддю нашого Бога, адже руйнуємо цей дар уже в площині міжособистісних стосунків?

– На мою думку, кожна особа в глибині свого серця розуміє важливість миру, бо його потреба вписана у наше єство так само, як потреба любові, безумовного прийняття, довіри… Відрізняємось ми тим, що кожен із нас вкладає щось своє у розуміння миру, а тому й різняться шляхи його осягнення. Для когось мир – це стан емоційного спокою і безпеки (такі особи робитимуть усе, щоб захистити свій мир від будь-якого досвіду болю чи зранення), а для когось – відсутність міжособистісних непорозумінь та конфліктів. Тоді найважливішим є за всяку ціну уникати провокувальних ситуацій назовні. Ще для когось мир є входженням у «нірвану забуття». Творячи паралельну медитативну реальність, такі особи не сильно перейматимуться війною, що поруч них же. Назагал мені видається, що кожній особі властива більша чи менша схильність інструменталізувати мир, роблячи його насамперед засобом для здобуття особистого внутрішнього комфорту. В таких випадках великих зусиль для здобуття миру не потрібно: за себе та свій емоційний мир більшість із нас часто готова жертвенно постояти. І в певній здоровій дозі така позиція є цілком виправдана, бо кожен повинен вміти ставити межі, дбаючи про своє фізичне, психічне та духовне здоров’я. Проте якщо наш підхід до миру здебільшого або цілком зосереджений на нас самих, то, образно кажучи, ми крадемо в миру щось дуже істотне – його незалежність від нас та наших емоційних потреб. Мир, що поза нами, має цілком «особливий смак», він підвладний лише глибокій внутрішній інтуїції осіб, котрі шукають чогось більшого та глибшого, аніж вони самі. Відомою є фраза отців пустелі: «Знайди мир, і біля тебе спасуться тисячі». Мир – це не «прикраса», за його здобуття треба багато платити – рішучістю, щедрістю серця, терпеливістю, прощенням, стоянням у правді та смиренні, щоб могти врешті визнати себе «блудним сином», який не умів зберегти багатство Отцевого миру.

Вживаючи євангельську термінологію, я назвала б мир «скарбом, схованим у полі». І тільки ті, що переконалися в його пріоритетній цінності, будуть здатні «продати все, щоб купити поле, в котрому мир-скарб». Думаю, в даному контексті важливо час до часу запитувати себе, що насправді є скарбом мого життя, заради якого я готовий/ готова продати все? Тільки те, що для нас є насправді цінністю, заслуговує на нашу увагу та зусилля.

– Говорячи про мир, маємо мати на увазі не лише міжнародні відносини, а й стосунки між чоловіком та жінкою чи батьками та дітьми, бо насилля в сім’ї – це війна, яка породжує смертельні втрати, мабуть, не менші, аніж втрати у війнах. Що тут Церкві, зокрема УГКЦ, варто було б зробити сьогодні, аби слова, які чуємо від самого Ісуса Христа: «Блаженні миротворці, бо вони синами божими назвуться», були серйозно взяті на озброєння?

– Нещодавно слухала в новинах, що кожна п’ята дитина в Україні страждає від насилля, зокрема сексуального. Жахливою є також статистика узалежнень та співзалежностей в українських родинах. Можемо з певністю твердити, що в Україні війна ведеться не лише на сході, а й у всіх її куточках – відкрито та приховано. Диявол – той, хто розділяє та руйнує мир, займається найперше сім’єю, бо розбита сім’я – це розбите життя. Мусимо розуміти, що сім’я діє як система, в котрій кожен впливає на кожного, а не веде свою окрему незалежну боротьбу. Якщо один член сім’ї живе у внутрішньому стані «роздертя» та браку миру, уся система сім’ї в той чи той спосіб страждає і відчуває наслідки. Важливо усвідомити, що проблема однієї особи в сім’ї здатна так «закрутити на собі» всіх і вся, що ціла родина житиме проблемами лише цієї особи і наче її життям. Мир, втрачений для одного, затягує всіх і творить мережу співзалежності, з котрої дуже важко вирватися. Саме тому сьогодні як ніколи авторитет та допомога Церкви в проповідуванні й захисті миру є неодмінною. Думаю, дуже важливим у даному контексті є не втомлюватися пригадувати про важливість читання Божого Слова та життя Таїнствами, у яких криються правдиві джерела миру. В практичному вимірі важливо пропагувати мир, творячи при парафіях групи взаємодопомоги як для допомоги узалежненим, зокрема від алкоголю, так і для співзалежних жінок і дітей. Із ділення осіб, котрі належать до подібних груп, видно, наскільки життєво важливими стали для них такі кола взаємної допомоги. Важливо було б також пропонувати лекції про вміння діалогувати в сім’ї, бути здатними до асертивності, розуміти і ставити здорові межі в стосунках, захищаючи свою гідність та, зокрема, дбаючи про захист гідності дітей.

Як на мене, жива парафія – це та, де захищається життя у всіх його вимірах. А захист життя – це пропагування справжнього миру.

– Кажуть, агресія є виявом відсутності миру. Чи так все однозначно?

– У своїй суті агресія є нейтральним почуттям. З латинської слово «агресія» (ad gredi) означає зблизитися, приступити, творити зв’язок. Отже, агресія – це сила, енергія всередині людини, завдяки якій людина спроможна творити зв’язки, охороняти межі, боротися з кривдою. В даному розумінні агресія просто необхідна особі, щоби боротися за мир і могти оберігати його. Та все ж людина через свою пошкоджену гріхом природу і здебільшого автоматичний вибір часто використовує агресію в деструктивний спосіб, кривдячи творіння та руйнуючи мир.

Якщо ж розглядати конструктивну силу агресії як знаряддя в боротьбі за мир, то виявом відсутності миру буде не агресія, а страх. Адже саме страх паралізує здатність людини до здорового мислення та реагування, не дозволяє відважно дивитися правді у вічі та рішуче зробити вибір на користь миру, а не війни, життя, а не смерті. Христос входить до наляканих учнів зі словами «мир вам», приносячи мир у контекст паралізуючого страху. Саме страх витісняє мир і здатен прикривати себе чи то втечею та відмовою від будь-якої відповідальності, чи деструктивним способом вживання гніву та агресії. Авторитарні особистості часто мають переконання «коли мене боятимуться, то поважатимуть». Присутність агресії в такому випадку виконує роль захисту від глибокого неусвідомленого страху. Отож одним зі способів зупинити деструктивний гнів є усвідомлення того, який страх за ним стоїть. Гнів у прихованому страху – це завжди відкидання частини себе та іншого. Ми потребуємо Христового «мир тобі», щоби перестати боятися, відкидати та руйнувати.

– Теперішнє покоління має дуже високий рівень агресії. З чим це пов’язане?

– Дозволю собі пов’язати відповідь на це запитання з попередньою відповіддю. Якщо деструктивна агресія так тісно пов’язана зі страхом, то, мабуть, сучасна людина чогось дуже боїться. Дані дослідження свідчать, що за останні 20 років наше життя змінилося сильніше, аніж за півтора століття до цього. Божевільна швидкість змін у сучасному світі та виклики, із цим пов’язані, – не відставати у розвитку, бути «в тренді», досягати щоразу нових успіхів у всіх можливих сферах, самотужки долати труднощі і так далі – творять для сучасної молодої людини сильний внутрішній стрес, з яким вона часто не знає, як правильно дати собі раду. Тривалий стрес може легко провокувати злість на всіх і на все. А за стресом та гнівом схований вже згадуваний нами страх не дати собі ради та опинитися «на маргінесі», що для сучасної людини рівнозначне забуттю та смерті.

Назагал в обставинах стресу особі необхідно мати на кого покластися, довіряти, могти проявити слабкість. Сьогодні стрес зростає, а довіра зменшується. Брак довірливого спілкування та взаємних живих стосунків, а не лише контактів через екран, є ще однією дуже вагомою причиною зростання агресії. Людина, яка живе в емоційній ізоляції, постійно борючись та конкуруючи за місце у всесвіті, це людина, яка носить у собі «отруту» та поширює її на оточення. Вона зла, бо не має в собі жодного пристановища безпеки та миру.

– Нещодавно на сайті zbrucz.eu з’явився переклад тексту Кармен Посадас «Лихі існують» як реакція на популярний фільм «Джокер». Авторка критикує тих, що виправдовують лихі вчинки головного героя, мотивуючи це тим, що у нього було важке дитинство… Зараз справді модно казати, що хтось не винен у тому, що людина погана, бо зростала в атмосфері агресії, є зраненою і так далі, тому й чинить лихо, бо по-іншому не може… Але як відкрити очі людям на те, що внутрішній мир можливий для кожного, адже кожен із нас напевне свідомий своїх злих учинків?

– Психологи стверджують: нема осіб, які не зазнали б тих чи тих зранень у дитинстві. Не існує також ідеальних батьків. Психоаналітик Фройд вважав, що ідеальною є «достатньо добра мама» – як замало, так і забагато опіки шкодять дитині. Це правда, що деякі особи зазнали серйозних кривд у дитинстві, наслідки яких даються взнаки у дорослому житті. Дослідження в ділянці педофілії, наприклад, показують, що певний відсоток особистостей, які самі зазнали сексуального, емоційного та фізичного скривдження у дитинстві, в дорослому віці підсвідомо вибирають моделі подібної деструктивної поведінки. Звичайно, не всі особи, що зазнали кривд, одразу ж повторюватимуть таку агресивну і руйнівну поведінку, проте ймовірність того, що жертва в тих чи тих обставинах «включатиме» кривдника, велика.

Важке минуле, однак, у жодному разі не може бути виправданням чиїхось деструктивних – малих чи більших – життєвих виборів. Кожна повнолітня та психічно здорова особа несе відповідальність за своє життя, свою історію та свій вибір. Рани кожної особи, коли вони прийняті й переосмислені самою особою, стають нагодою для глибокого пошуку сенсу місії життя, сенсу страждання та відкупительної дії Ісуса Христа. Ми стаємо набагато сильнішими, коли через процес усвідомлення, прийняття та примирення зі своїм минулим виходимо із замкненого кола своїх кривд та образ. Сьогодні маємо безліч нагод допомогти собі. Це виявлення правди свого стану під час духовних розмов чи сповіді, особиста чи групова психотерапія, групи взаємної допомоги, читання книг на різну тематику…

Виправдання поведінки через скидання із себе відповідальності шкодить не тільки поширенню миру, а й завдає серйозної кривди, створюючи духовно-емоційний застій самій особі.

– Сестро, без чого мир душевний неможливий у першу чергу? Яким є шлях до миру серця?

– Євангельський мир неможливий поза контекстом правди та внутрішньої свободи від гріха і пристрастей. Тому боротьба за його здобуття – це глибокий та радикальний процес навернення. Такий процес, з одного боку, відкриває перед людиною правду її особистої, скривдженої гріхом та власними виборами історії і втраченого миру-раю, а з другого – запрошує у простір свободи Божої дитини, де мир стає її основним здобутком.

Отже, щоб могти в боротьбі за внутрішній мир протиставити себе гріху, необхідно насамперед прийняти себе від Бога, почуватися любленим Ним. Протягом усього свого життя ми не раз втрачаємо мир тому, що знову і знову віримо «кривому дзеркалу» сприйняття самих себе: «ти ні на що не здатний/ здатна, «тобі це не вдасться», «через тебе один лише клопіт». Саме тому повернути мир, прийнявши себе як улюблену Божу дитину, стає для нас неабияким завданням і викликом. Тільки щоденне слухання Бога-Любові здатне пробудити у нас віру в себе і насамперед віру в правдивого Бога, а не вимогливого та хворобливого голосу сумління. Це початок процесу здобуття миру.

Прийняття себе як Божої дитини додасть відваги наблизитися до своєї особистої історії з усіма її успіхами та поразками, вміннями та невдачами, дарами та втратами. Євагрій Понтійський каже: «Якщо хочеш пізнати Бога, познайомся спочатку зі самим собою». Лише через прийняття себе правдивого та своєї «кольорової» життєвої історії з усіма її відтінками, можна дійти до глибокого примирення зі самим собою. Примирення, народжене з багатьох конкретних питань та сумнівів, відкриває перед нами неочікувану відповідь про правду Божої присутності на кожному етапі нашого життя. Така певність уже не є певністю лише розуму, а всієї нашої особи і стає внутрішньою певністю всього життя – миром, що його ніякі життєві бурі не зможуть похитнути.

Вживаючи радикальні слова: «Не мир приніс я на землю, а меч», Христос наголошує на відповідальності кожного в здобуванні миру: не готовий результат перед нами, а знаряддя для його досягнення – меч, котрий має допомогти відсікти все, що не веде до миру.

– Отже, мир у глибокому розумінні цього слова повязаний із глибоким особистим вибором – вибором не стану, не теорії, а Особи!

– Кожен свобідний вибір – це відмова діяти автоматично, це глибоке вміння слухати і серед «галасу своїх потреб» все ж могти вибрати цінність. В християнському розумінні уособленням правдивого миру є сам Христос, наша найбільша цінність: «І коли Христос, Ваш мир, з’явиться…». Вибираючи, отже, мир як цінність життя, ми відмовляємось від автоматичного приймання «заспокійливих» і завдяки присутності Святого Духа ризикуємо довірити наше життя Тому, Хто з нашого серця зробить правдиву оазу миру.

 Розмовляла Лідія Мідик