о. Андрій Танасійчук. Східний єпископ у світлі сучасного католицького церковного законодавства

Для кращого розуміння особи і уряду єпископа в Церкві, який він виконує згідно з вченням сучасно­го церковного законодавства, – Ко­дексу канонів Східних Церков (далі ККСЦ), проголошеного Святішим Отцем Іваном Павлом II 1990 р. для всіх Східних Католицьких Церков, необхідно звернутись до витоків іс­торії розвитку церковних структур.

Початок організації Церкви ся­гає часів Римської імперії, яка скла­далась з різних географічних тери­торій. Слід зазначити, що структу­ра первинної Церкви, сформована в перші віки існування, у великій мірі продовжує зберігатись і сьогодні. Сучасна церковна термінологія для окреслення та визначення певних церковних одиниць або дій у Церкві ґрунтується на словництві адміні­стративного поділу східної частини Римської імперії. Вона поділялась на чотири префектури, які, в свою чергу, підрозділялись на дієцезії. Ді- єцезії охоплювали великі території, які в сучасному розумінні можна прирівняти до території кількох держав. У межах дієцезій була низка провінцій.

Зростаючи, первісна Церква по­требувала відповідної організації і, для цього запозичила вже наявний геополітичний поділ цивільної вла­ди. Наприклад, на місцевому рів­ні поодинокі християни спочатку згуртовувались у громади під про­водом пресвітера. Громади, чис­ло яких сягало близько двадцяти, об’єднувались у більші спільноти під керівництом єпископа. Слід за­значити, що термін ерізсороз, який походить з грецької мови, у бук­вальному перекладі означає нагля­дач: «ері» – над, «зсороз» – глядіти. Тобто єпископ -це особа, яка має наглядати за групою вірних, що проживали на одній, досить вели­кій території.

Наступний етап організації ді­яльності первинної Церкви стосу­вався особи митрополита, осідок якого був у головному провінційно­му місті, і який об’єднував декілька спільнот, очолюваних окремими єпископами.

Крім митрополита, який голо­вував над єпископами, церковна історія вказує й на особу екзарха (не плутати з поняттям екзарха в сучасному канонічному праві), пізніше перейменованого на архи- єпископа. Архиєпископ отримував владу над кількома митрополита­ми, які управляли окремими ми­трополіями.

Сучасна ситуація

Сьогодні, після довгих років праці й досліджень, Східні Като­лицькі Церкви отримали єдине церковне право. Воно дає їм змогу ефективніше реалізувати постав­лені завдання в різних вимірах що­денного церковного життя, а також розбудовувати й модифікувати власні церковні структури.

Слід зазначити, що сучасні цер­ковні структури мають трохи ін­ший канонічний вимір і відрізня­ються від структур минулих часів. Крім того, на них не можна диви­тись у світлі церковного права Ла­тинської Церкви (Кодекс каноніч­ного права), тому що.вони значно відрізняються від латинських цер­ковних структур. Прикладом такої відмінності може бути виконання законодавчої влади в Церкві. Як Вселенський Архієрей є найвищим законодавцем для всієї Католиць­кої Церкви, так для окремої Церк­ви свого права, включно з Україн­ською Греко-Католицькою Церквою (далі УГКЦ), таким законодавцем на нижчому рівні виступає Синод єпископів патріаршої або верхо- вноархиєпископської Церкви. До складу Синоду входять лише єпис­копи, які виконують власний уряд в межах території патріаршої або верховноархиєпископської Церкви чи поза нею і мають право вирі­шального голосу. Натомість, цього не можна сказати про національні Єпископські конференції, які є зі­бранням владик Латинської Церк­ви. Східні єпархи або екзархи поза територією власної Церкви свого права можуть бути запрошеними на ці зібрання, але з дорадчим го­лосом, хіба що статути Єпископ­ських конференцій вказують на щось протилежне. Участь східних католицьких єпископів у Єпископ­ських конференціях здебільшого зосереджується на питаннях душ- пастирського характеру й змісту, тому що в усіх дисциплінарних питаннях вони керуються власним церковним законодавством, тобто ККСЦ, а також постановами Сино­ду єпископів власної Церкви свого права.

Богословське поняття

Окрім історичного походження і юридичного розвитку значення особи і уряду єпископа, слід під­креслити також і його богослов­ський характер. Єпископи є прав- ними наступниками апостолів, які об’єднані між собою вузлами лю­бові, що виражається через відпові­дальність за розвиток не тільки сво­єї Церкви, для якої були поставлені, а й за всі Церкви. Будучи наслід- никами апостолів «(…) від Господа, якому дана всяка власть на небі і на землі, одержують місію навчати всі народи й проповідувати Євангеліє всьому сотворінню, щоб усі люди через віру, хрещення та виконуван­ня заповідей осягнули спасіння».

Канонічна структура Церкви

Щодо сучасної канонічної орга­нізації структур Східних Католиць­ких Церков, то вони складаються з єпархій і екзархій, над якими стоять єпископи, що іменуються, відповід­но, єпархом або екзархом. Вказані церковні одиниці (єпархія і екзар- хія) входять до складу однієї Церк­ви свого права, яка окреслюється спільною богословською, літургій­ною, дисциплінарною і духовною традицією, як, наприклад, УГКЦ, і виконують своє завдання в межах партіаршої чи верховноархиєпис­копської Церкви або ж поза нею.

Окремі єпархії об’єднуються або входять до складу одного регіону (провінції), тобто території, яка в канонічному праві отримала назву митрополії. Над таким об’єднанням єпархій або екзархій стоїть митро­полит, який, згідно з традицією і за­провадженою практикою (оскільки канонічного обґрунтування у схід­ному Кодексі немає), називається архиєпископом, а його єпархія – архиєпархією.

Митрополії, в свою чергу, мо­жуть входити до складу патріар­шої або верховноархиєпископської Церкви, яку очолює Патріарх або Верховний Архиєпископ. Визначен­ня Патріарха також бере свої початки в далекому минулому, натомість термін Верховний Архиєпископ є порівняно сучасним і об’єднує дав­ну традицію з новими церковними обставинами та вимогами сучаснос­ті. Як вже було сказано попередньо, архиєпископ у минулому стояв над митрополитом. Однак, сьогодні в Церкві латинської традиції цей ти­тул надається й митрополитам та іншим єпископам, які не мають під­леглих єпископів. Тому, отже, щоб не плутати понять і чітко вияснити застосування титулу архиєпископа, поставленого над митрополитами у Східних Католицьких Церквах, правники вирішили впровадити термін Верховного Архиєписко­па, що, з одного боку, сягає почат- ків розвитку структур первинної Церкви, а з другої – відрізняється від сучасної практики церковної юриспруденції і традиції Латин­ської Церкви. На сьогодні в Ка­толицькій Церкві існують чотири Верховноархиєпископські Церкви: Сиро-Малабарська Церква, Сиро- Маланкарська Церква, Румунська Греко-Католицька Церква і Україн­ська Греко-Католицька Церква.

Єпархіяльний єпископ

Загального окресливши історич­не виникнення, розвиток і організа­цію уряду єпископа і єпархії в мину­лому, а також їхнє віддзеркалення в сучасній Церкві, перейдемо до їх детальнішого представлення і роз­гляду, згідно з канонічним правом для Східних Католицьких Церков.

Насамперед потрібно сказати, що церковне право передбачає дві категорії єпископів, а саме єпар­хіяльний єпископ і титулярний єпископ. Перша категорія характе­ризується самою назвою: єпископ, поставлений для управління окре­мою єпархією. Говорячи про єпар­хію, слід наголосити, що вона, як і екзархія, є частиною Божого наро­ду, довіреною душпастирській опі­ці окремого єпископа, який разом із священнослужителями, співп­рацівниками в Христовому вино­граднику, що підпадають під його юридичну владу, здійснює в цій визначеній Церквою території про­голошення Божого Слова і уділення Святих Тайн. Слід також підкресли­ти важливість єдності в єпархії між вірними християнами, тобто духо- венстом, чернецтвом, мирянами й поставленим для них єпископом. Перебування в єдності з владикою свідчить про перебування в єдності з Католицькою Церквою.

Важливою характеристикою уряду єпархіяльного єпископа є те, що він виконує доручений йому уряд від власного імені, а не від іме­ні Папи Римського (як його вико­нують титулярні єпископи, напри­клад, Апостольські або Патріарші екзархи). Тому уряд єпархіяльного єпископа є власним, і у його вико­нанні він «(…) керує своєю Церквою від першої особи, як заступник і по­сланець Христа, а не як заступник Папи чи Патріарха». Такий єпископ носить титул єпархії, для якої був призначений. Його уряд є звичай­ним, тому що виконується через повірений йому уряд над спасінням душ, і, вкінці, безпосередньою, тому що між єпархіальним єпископом і Вселенським Архиєреєм немає по­середників, хоча «(…) його влада підлягає обмеженням, окресленим найвищою владою Церкви заради спільного добра».

Другою вагомою характерис­тикою уряду єпархіяльного єпис­копа є його служіння, яке виража­ється у трьох сферах церковного життя: виконавчій, законодавчій і судовій. Єпископ може виконувати служіння сам або ж з допомогою інших осіб, передбачених церков­ним законодавством. Наприклад, виконавчу владу єпархіальний єпископ може виконувати через протосинкела [генерального віка­рія (вікарій - з лат. «заступник»)], завдання якого охоплює кожну ді­лянку церковного життя єпархії, або через синкела (єпископського вікарія), який призначається для певної частини єпархії або для ви­конання окремого роду завдань. В деяких випадках він може бути призначений навіть для окремої групи вірних, які не належать до тієї самої Церкви свого права, але для яких його призначено, щоб гаран­тувати їм отримання Святих Тайн згідно з власним обрядом.

Судову владу єпархіяльний єпис­коп виконує особисто або через су­дового вікарія, який разом з інши­ми суддями, промотором справед­ливості, захисником вузла, нотарем, аудиторами утворює церковний трибунал єпархії.

Законодавчу владу єпархіяль­ний єпископ виконує особисто і не може делегувати її нікому. Слід пам’ятати, що єпархіяльний Со­бор має лише дорадчий голос, тому рішення і постанови, прийняті на ньому, отримують силу закону ли­шень після того, як будуть проголо­шені окремим декретом єпархіяль- ного єпископа.

Що стосується категорії титу- лярних єпископів, то ними є ті вла­дики, які виконують інше довірене їм завдання в Церкві, тобто вони не є єпархіяльними єпископами або ж вже перестали ними бути, з огляду на досягнення відповідного віку – 75 років, або ж на стан здоров’я.

Титулярний єпископ

На відміну від єпархіяльних єпископів, які призначені для од­нієї єпархії, титулярні єпископи ха­рактеризуються окремим поділом, відповідно до виконання поставле­них Церквою завдань. ККСЦ пред­ставляє класифікацію титулярних єпископів розрізняючи два рівні завдань – завдання Вселенського (світового) або партикулярного (місцевого) масштабу. Розпочнемо з другого рівня – виконання уряду титулярного єпископа в межах пар­тикулярної Церкви.

Екзарх

Екзархи, залежно від географіч­ного місця виконання уряду і від церковної влади, яка їх призначи­ла, поділяються на Апостольських і Патріарших чи Верховноархиєпис- копських. Згідно з канонічним пра­вом, влада управління екзархією, яка, як і єпархія, є частиною Божого народу, окреслена відповідною те­риторією і довірена окремому пас­тирю, екзархові, що прирівнюється до влади єпархіяльного єпископа. Екзарх може виконувати її від іме­ні особи, яка його призначила, або від власного імені, але останнє по­винно бути чітко вказано під час за­снування або зміни екзархії. Тому, отже, в Східних Католицьких Церк­вах існують Апостольські екзархії і Патріарші/Верховноархиєпис- копські екзархії. УГКЦ налічує три Апостольські екзархії, розташовані поза територією головного осідку Патріарха/Верховного Архиєпис- копа: екзархія у Великобританії, у Німеччині і у Франції. Також іс­нують три Патріарші/Верховноар- хиєпископські екзархії, утворені в Україні: Донецько-Харківський екзархат, створений 11 січня 2002 року, Одесько-Кримський екзар­хат, заснований 28 липня 2003 року та Луцький езархат, який розпочав свою діяльність 15 січня 2008 року.

Єпископ-помічник

Єпископ-помічник є титуляр- ним єпископом, який признача­ється для допомоги єпархіяльному єпископові у виконанні душпас- тирських обов’язків. Призначення єпископа-помічника зумовлене, в першу чергу, душпастирськими потребами єпархії і відбувається на прохання єпархіяльного єпис­копа. В єпархії може бути один або й більше єпископів-помічників. У виконанні свого уряду в єпар­хії єпископ-помічник діє від імені єпархіяльного єпископа, і йому під­порядковується у владі управління. Обсяг завдань може охоплювати усі справи єпархії, а також містити до­даткові уповноваження з огляду на певні обставини.

Єпископ коад’ютор

До титулярних єпископів на­лежить також єпископ-коад’ютор. Єпископ-помічник, єпископ-коад’ю­тор призначається для допомоги єпархіяльному єпископові у вико­нанні довірених йому завдань. Пра­ва і обов’язки єпископа-коад’ютора регулюються східним Кодексом і завданнями, вказаними в грамоті призначення. Вагома різниця між єпископом-помічником і єпископом- коад’ютором полягає в тому, що єпископ-коад’ютор у випадку вакант- ності єпархії автоматично успадковує право управління нею.

Єпископи патріяршої курії

Патріарх або Верховний Архиє- пископ, згідно зі східним католиць­ким законодавством, має право на­магатися мати єпископів патріяр­шої курії, які допомагають йому. Ці єпископи виконують різні функції, доручені Блаженнішим, і відпові­дають за певні відділи й напрямки діяльності патріаршої курії. Кіль­кість владик патріаршої курії не повинна перевищувати трьох. Ці єпископи належать до категорії ти­тулярних, але не ототожнюються з єпископами-помічниками єпархії, ані з «Генеральними вікаріями» для усієї патріаршої Церкви.

Титул вислуженого єпископа

Як вже згадувалося вище, у Церкві можуть бути й такі єписко­пи, які через досягнення приписа­ного правом віку або через інші об­ставини припиняють виконувати обов’язки єпархіяльного єпископа. Вони переходять до категорії титу­лярних єпископів з титулом вислу­женого єпископа єпархії.

Інші види титулярних єпископів

Ми розглянули визначення і уряд титулярного єпископа, заді- яного в житті партикулярної (міс­цевої) Церкви. Однак, є ще катего­рія титулярних єпископів, які, на відміну від попередніх, виконують уряд на рівні Вселенської Церкви. Тобто мова йде про тих єпископів, які виконують завдання, довірені безпосередньо Римським Архієре­єм в межах Римської Курії або при окремій Церкві свого права чи в окремій державі.

Обов’язки і права єпископа

Права і обов’язки єпархіяльного єпископа, передбачені в церковно­му законодавстві для всіх Східних Католицьких Церков, пов’язані з уділюванням Святих Тайн, пропо­відуванням Божого Слова, а також управлінням (адмініструванням) єпархією.

Виконання уряду і влади єпар­хіяльного єпископа стосується усіх вірних, тобто духовенства, черне­цтва і мирян.

Одним із головних завдань єпархіяльного єпископа є душпа- стриська опіка над усіма довірени­ми йому вірними. Під виразом ві­рні розуміємо усіх католиків, які є членами тієї ж Церкви свого права, що й єпископ, а також тих христи­ян, які через різні обставини осе­лилися на території єпархії, але не мають власних душпастирів.

Адміністративні обов’язки єпархіяльного єпископа стосу­ються здебільшого духовенства, яке священнодіє під його владою у єпархії. Серед таких обов’язків згадується завдання охороняти єдність усієї Церкви, запорукою якої є вірне дотримання церковної дисципліни з боку духовенства та усіх інших вірних, які перебува­ють на його території. Крім того, найвищий законодавець, яким є Святіший Отець, вказує, що про­явом порядку і єдності в Церкві, а в нашому випадку мова йде про єпархію на чолі з єпархіяльним єпископом, також є дотримання літургійних норм власної Церкви свого права при уділюванні вірним Святих Тайн, а також вірного пере­казування навчання Церкви щодо проповідування Слова Божого.

Іншою ознакою адміністратив­ного управління єпархіяльного єпископа є канонічна візитація, тобто відвідування і перевірка осіб, церковних інституцій і майна Церкви в межах його єпархії. Такі відвідини відрізняються від зви­чайної душпастирської візитації, тому що під час канонічної візи­тації відбувається перевірка цер­ковного майна, парафіяльних книг (хрещення, вінчання, померлих, а також книг, приписаних партику­лярним правом,і книг економічно­го характеру, наприклад, інвентару церковних речей парафії тощо), а також чистоти церковного посуду і речей, які вживаються на богослу­жіннях. Канонічна візитація пови­нна передбачати зустрічі з різними товариствами та організаціями, які діють в межах парафії. Об’єктом таких відвідин можуть бути й інші юридичні церковні особи (чернечі доми, садочки, школи, семінарії, які діють від імені Церкви) і пере­вірка катехитичного навчання.

Окрім дисциплінарних дору­чень з боку Церкви, єпархіяльний єпископ виконує й низку завдань літургійного і освячувального ха­рактеру. Він повинен дбати про зростання святості вірних, яке відбувається через активну участь у Святих Тайнах. До цих завдань належить також часте відправлян­ня Божественної Літургії за народ довіреної йому єпархії. Єпархіяль­ний єпископ є захисником обряду власної Церкви свого права, який виражається у літургійній, дисци­плінарній, богословській і духо­вній спадщині.

Щодо обов’язків навчально­го характеру то вони полягають у проповідуванні Слова Божого. Тому що «(…) єпископи є пропо­відниками віри, що приводять до Христа нових учнів, та справжні вчителі, тобто обдаровані властю Христовою, що проповідують по- рученому собі народові віру, для прийняття та примінення обича- їв, пояснюючи її в освітленні Свя­того Духа, виймаючи з скарбниці Об’явлення нове і старе, роблять її плідною та захоронюють чуйно своє стадо від помилок, що загро­жують йому». Це завдання містить також організацію духовних вправ, тобто реколекцій для вірних, під­тримку різних ініціатив з боку вірних єпархії, діла апостоляту. Крім того, єпархіяльному єписко­пові належить обов’язок огортати любов’ю неохрещених осіб і нама­гатися, щоб вони змогли прийти до пізнання Христової науки. Єпархі­яльний єпископ є відповідальним за правильне катехетичне навчан­ня, яке проводиться в його єпархії.

Закінчення

Переглянувши основні поняття і твердження про єпископа, може­мо підсумувати, що обрання на цей уряд в Церкві, а також служіння довіреній йому пастві потребують постійної допомоги Святого Духа. Наказ, даний єпископам щодо про­вадження інших до Бога через ви­конання різних видів служіння в Церкві, має богословське коріння в навчанні II Ватиканського Со­бору. В декреті про пастирський уряд єпископів підкреслюється велике значення такого служіння, тому що походить воно від задумів самого Спасителя, Який «(…) дав апостолам та їх наслідникам до­ручення і власть, щоб навчали всі народи й освячували людей у прав­ді, й пасли їх. Тому єпископи, через Святого Духа, який був їм даний, стали правдивими й автентични­ми Вчителями віри, Архиєреями і Пастирями».

о. д-р. Андрій ТАНАСІЙЧУК, доктор канонічного права, про­фесор Папського Східного інституту в Римі та факультету канонічного права св. Пія X у Венеції

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>