о. д-р. Ігор Мончак. Розвиток синодальности в Українській Католицькій Церкві

У Католицькій Церкві останніх десятиліть сильно позначилося змагання за самоуправу складових частин Вселенської Церкви. Са­моуправа кожної помісної Церкви включає вже в своїм заложенні соборну спільну дію єпископату. Без соборної співпраці помісна Церква скоріше чи пізніше зведеться до адміністративної одиниці одної централізованої системи.

Тим то всі найсвітліші події Києво-галицької Церкви, яка зав­жди змагала до помісної самоуправи, зв’язані з її соборною діяльністю. Найвизначніше місце в тому процесі Берестейські Сино­ди, від 1590 до 1596 року. Вся реакція проти самоуправних рішень Берестейських Синодів та проти помісности Києво-галицької Церк­ви взагалі, позначувалися поборюванням соборного правління. У наслідок цього, у наступних трьох століттях Києво-галицька митрополія змогла лише двічі перевести свої помісні Собори: 1720 року в Замостю і 1891 року у Львові.

У першому з тих двох Соборів, у Замості, брала участь більшість владик Києво-галицького Верховного архиєпископства. Натомість участь у Львівськім Соборі 1891 року була обмежена до трьох єпархій Галичини. Рівночасно з цим саме розуміння і оцінювання помісности та самоуправи знизилося тоді до найнижчо­го рівня.

 1. Відродження синодальної ідеї

Ідею помісности й синодальности у новітніх часах нашого століття підніс Блаженніший Києво-галицький Верховний архиєпископ Андрей Шептицький. Своїм глибоким прозорливим умом зрозумів він суть соборного (колеґіяльного) правління Церк­вою на пів століття перед його авторитетним сформулюванням на Ватиканськім Соборі.

У нашій Києво-галицькій Церкві відродив він ідею соборного помісного правління, скликуючи два збори єпископату: у 1927 році у Львові та 1929 року до Риму.

Ці збори, хоч мали скромну офіційну назву «з’їзду архиєреїв», насправді були закроєні дуже широко, і територіяльно, і програмо­во, на взір синодів помісної Церкви. Блаженніший Кир Андрей Шептицький не обмежувався до єпархій Галицької митрополії, ані до інших давніх теренів Києво-галицької Церкви, що сягала й на південь від Карпат. Він брав до уваги також давні наші поселення в Югославії та новіші на американськім континенті. Хотів також дати поміч іншим слов’янським народам Візантійської обрядової групи на Балканах, які не були ще спроможні оформити свої власні вітки Католицької Церкви. Тому також цих владик запросив на «з’їзд архиєреїв».

Програмово це не мала бути лиш конференція, хоч також так її називали. Себто лиш обмін думок про буденні адміністраційні спра­ви, але зав’язок інституціонального оформлення помісности в двох основних аспектах: літургічному та юридичному.

Ці далекозорі ідеї збагнув уже тоді Львівський релігійний жур­нал «Нива» у своїх описах. Тому наводимо довші уривки з його передовиці «Зїзд наших архієреїв» у грудневім числі 1927 року, як свідоцтво тогочасної опінії про цю конференцію — з’їзд.

Дивні діла божого Провидіння! По світовій війні, по розпаді Австрії наша грек. кат. Церква, не лише ся, що є на терені б. Австрії, але й та за океаном, в Америці, найшлася в куди гірших обставинах…

А ратуюче боже Провидіння богатійше, чим людська думка, й приходить до нас шляхом, котрий давнійше. ще за Австрії, був тільки ілюзоричний. Деж були би Мадяри позволили гр. кат. єпископам з Пряшева і з Ужгорода приїхати до Львова на спільну конференцію всіх наших владик?!

Мрії стають дійсністю… «Ахилева пята», найтяжша рана унії — розсипаність і нескоординованість Церков — зачинає сцілятися…

***

Нам присвічувала ідея: скликати загальний «наш зїзд» на взір велеградських уніонних з’їздів — з академічним характером. Але сталося ліпше, бо доцільніше, що скликано зїзд архиєреїв.Від академічних диспут і ухвал до переведення в життя тих ухвал — дале­ка дорога. Але зїзд єпископів — сеж зїзд представників церковної власти, отже ухвали такого зїзду ipso facto на­ходяться на шляху переводження їх у життя.

Думаємо, що тим не поповнимо ніякої недискреції, коли виявимо, що «spiritus movens» сього зїзду наших архієреїв був Преосвящ. крижевецький єпископ — Др. Діонізій Няради. Серця нашого загалу тим більше при- вяжуться до сеї світлої Особи нашої гр. кат. Церкви.

Крім наших трьох галицьких архієреїв, на зїзд прибу­ти Преосвящ. єпископи: Микита Будка з Канади, Василь Такач зі Зєдин. Держав пів. Америки, Петро Гебей з Уж­города, Павло Ґойдич з Пряшева, Діонізій Няради з Крижевців, Кирило Куртев з Болгарії. Участь у нарадах брали також: Високопрепод. о. Александер Бачинський, львівський генер. вікарій, і Високопрепод. о. Йосиф Гануля, генер. вікарій єпископа Такача. Відпоручники нашої греко-української католицької Церкви з Румунії, хоч зго- лосили свій приїзд, не прибули, бо цивільні румунські власти не дали їм віза.

Наради зачалися 29.XI. й протягнулися аж до 7.XII. Під проводом Митрополита відбувалися засідання щод­ня — спершу перед полуднем, а в останніх двох днях та­кож по полудні. Вислід тих нарад, якщо йде про подро­биці, покищо обмежився на підготування дальших праць, які щойно з часом зможуть дозріти до дефінітивних рішень. Одначе вже й та перша конференція дала також позитивні висліди загальної натури. Ухвалено, що отеє єднання співпрацю між греко-кат. єпископатом в сло- вянських народів слід уважати як заснованняпостійної інституції, яка творитиме спільну базу для всіх греко- катол. Церков зі словянським Богослуженням.

Найблизша конференція має відбутися за два роки. Опісля що пять літ.

Вибрано комісії, котрі мають підготовити матеріяли для майбутньої конференції. Комісії поділено на: 1) обря­дову, 2) кодифікаційну, 3) душпастирську і 4) організаційну. Намічені мети: спільні богослужебні книги, однообразність в обряді, спільне (основне) церковне пра­во, введення зглядно поширення катол. організацій («ac­tio catholica», Апостолят св. Кирила й Методія).

Світлі ідеали — дай Боже, щоби здійснилися чимскорше.[1]

Наступна «конференція-з’їзд» Києво-галицької помісної Церкви відбулася як запляновано за два роки, 1929 року, в Римі. Уже з дещо меншим захопленням описано її в статті «конференція українського гр.-кат. Епископату в Римі» у листопадовім числі журналу «Нива» з 1929 року:

Чергова конференція наших єпископів відбулася в днях 21-29.Х. 1929 в Римі. Перша така конференція, що започаткувала нову добу в життю нашої Церкви в на­прямі консолідації поодиноких її частий, відбулася два роки тому назад, себто у грудня 1927 року у Львові…

***

Близько гробу св. Ап. Петра… розпочали Владики української зєдиненої Церкви свої наради. На зїзд прибу­ли: Впр. митрополит Шептицький, Преосв.: еп. станиславівський Григорій Хомишин, еп. перемиський Йосафат Коциловський, еп.-пом. Григорій Лакота, еп,- пом. Іван Бучко — з Галичини; еп. Петро Гебей і еп. Пав­ло Гойдич з Закарпаття; еп. крижев. Діон. Наряді з Юго­славії і еп. Конст. Богачевський з Америки. Не прибули на зїзд: еп. Такач з Америки і еп. Ладика з Канади. День перед відкриттям конференції, себто в неділю 20.Х. відбулося торжественне свячення о. д-ра Івана Бучка на єпископа, що його довершив митрополит А. Шептицький в сослуженню еп. Хомишина і еп. Коциловського.

Предметом конференції — як і перед двома роками — було: єдність обряду, літургія, церк. дисципліна, безженність духовенства і фінансові справи…

…Щодо літургічних справ, то всі Владики приняли остаточну редакцію тексту літургії св. Йоана Золотоусто- го. З инших справ належить піднести рішення щодо осно- вання катехитичних курсів і катех. шкіл для простолюддя з метою, утвердити його в правдах Христової віри та зробити його відпорним на агітацію протестантських сект. Постановлено також, що у всіх єпархіях буде при богослуженнях на властивих місцях поминатися імя митрополита…

По скінчених нарадах відбулося торжественне посвя­чення і положення угольного каменя під будинок нової Українсько-папської Колегії ім. св. свящ. Иосафата, що має станути близько Ватикану, в тій частині міста, що зветься Джанікольо… Торжество посвячення відбулося 28.Х. о 4. год. по пол. Довершив його Преосв. еп. Хоми­шин в заступстві Впреосв. митрополита А. Шептицького при численній асисті…

Слідуючої днини, 29.Х. приняв Св. Отець усіх Владик, що брали участь в нарадах на спільній авдієнції. Впреосв. митрополит А. Шептицький здавав перед св. Отцем звіт

з відбутих нарад..[2]

Центральними справами як першого так і другого «зїзду- конференціі були: єдність обряду, літургія, церк. дисципліна». Од­нак. на жаль, навіть першої літургічно-обрядової справи тоді не вирішено належно, як подано це журналі «Нива» рік пізніше:

На римській конференції наших єпископів рішено, що в найкоротшім часі має бути скликана міжепархіяльна обрядова комісія, яка зредагує текст всіх церковних книг, а єпископи на своїх майбутніх конференціях ті новозредаговані книги, з евентуальними змінами, затвер­дять і предложать Ап. Престолови до остаточного зат­вердження. Таким способом всі гр. кат. єпархії з старо- словянською мовою постепенно мали би одержати одні й ті самі богослужебні книги, що очевидно причинилось би до однообразности в обряді гр. кат. словянських цер­ков. До сеї комісії кожна єпархія має назначити одного свойого делегата…

Комісія радить у Львові, дотепер мала вже дві конфе­ренції, 16. і 29. червня. Велике діло розпочате, дай Боже, щоби Комісія щасливо довела його до кінця! [3]

На превеликий жаль, ця міжепархіяльна обрядова комісія ніколи не довела діла до кінця, бо не спромоглася на однозгідність у літургічних справах. Редагування наших літурґічних книг взяла комісія Римського престола. Таким чином найбільша Східна Като­лицька Церква, Українська, передала основний аспект своєї помісности, літургію, до вирішення Римській Церкві.

У такім стані браку однозгідности застала Українську Като­лицьку Церкву II Світова війна і повоєнне переслідування Церкви та релігії взагалі.

 2. Конференції єпископату УКЦ з нових поселень

Повоєнне переслідування Української Католицької Церкви на українських землях унеможливило там дальший розвиток її помісної структури. Тимчасом зі зростом еміграції на нових посе­леннях постають нові українські єпископства, які в Канаді та в ЗСА оформлено потім в окремі митрополії.

Як лиш постала в Канаді перша нова українська митрополія, зараз тоді відроджується ідея соборної співпраці всього українського католицького єпископату у західному вільному світі. Прийняла вона форму щорічних Конференцій, які, починаючи від 1957 року перетривали аж до II Ватиканського Собору.

Звичайно відбувалися ті Конференції при нагоді якихось цер­ковних торжеств, які визначували час і місце Конференції, хоч уже спочатку запляновано відбувати їх щорічно. Не міг їх очолювати голова помісної УКЦ, як це є на Синодах Східних Церков, але місцевий ієрарх чи виборний предсідник, подібно як на конференціях Латинської Церкви. Та й взагалі ці українські конфе­ренції своєю структурою і діяльністю дуже уподібнювалися до ла­тинських, які саме тоді зростали на популярності. Цей факт дотепер утруднює нашому єпископатові переставитися на шлях східного си­нодального правління.

Перша Конференція українського єпископату з поселень поза Україною відбулася у Вінніпегу у лютім 1957 року при нагоді інста­ляції першого українського митрополита Канади ВПреосв. Кир Максима Германюка, ЧНІ. Взяли в ній участь, крім заокеанських єпископів, також ВПреосв. Кир Іван Бучко з Риму і Преосв. Кир Гавриїл Букатко з Югославії. В особі Кир Гавриїла Букатка було зарепрезентоване українське поселення кількох століть у Югославії, а в особі Кир Івана Бучка найновіша еміграція II Світової війни, як рівнож УКЦ на українських землях. Так то вже від самих початків ці Конференції, об’єднуючи нові поселення, лучилися до деякої міри з матірною частиною Української Католицької Церкви.

Не брали лише участи в цих Конференціях, на відміну від передвоєнних, єпископи українського поселення у ЗСА з Закарпаття: Кир Николай Елько і Кир Стефан Коцішко, хоч їх також запрошувано.

На II Конференцію, у днях 2 і 3 листопада 1958 року у Філядельфії, з нагоди установлення нової української митрополії у ЗСА, не могли прибути Кир Гавриїл Букатко і Кир Іван Бучко. Натомість прибули два нові єпископи: Кир Іван Прашко, екзарх Австралії та Кир Йосиф Мартинець з Бразилії. Так то Конференція охоплювала щораз більше теренів українського поселення.

Учасниками цієї Конференції були: ВПреосв. Кир Максим Германюк, митрополит Вінніпегу; ВПреосв. Кир Константин Богачевський, митрополит Філядельфії; Преосв. Кир Амброзій Сени- шин, епарх Стемфорду; Преосв. Ніль Саварин, епарх Едмонтону; Преосв. Кир Андрій Роборецький, епарх Саскатуну; Преосв. Кир Іван Прашко, екзарх Австралії; Преосв. Кир Йосиф Шмондюк, єпископ-помічник Філядельфії; Преосв. Кир Йосиф Марганець, єпископ-помічник Ріо-де-Жанейро.

Предсідником цієї Конференції був місцевий ієрарх і новий ми­трополит ЗСА Кир Константан Богачевський. Постійним секрета­рем усіх цих Конференцій аж до II Ватиканського Собору включно був Кир Ніль Саварин.

Наступна III Конференція відбулася у днях 12, 13 і 14 жовтня 1959 року у Римі, саме в тридцять-ліття Римського «з’їзду архиєреїв» 1929 року. Ще два учасники того «з’їзду», Кир Іван Бучко і Кир Константин Богачевський брали участь у Конференції 1959 року. Як 1929 року посвячено вугольний камінь Колегії св. Йосафа- та в Римі, так тридцять років пізніше, при нагоді III Конференції 1959 року посвячено новий будинок Української Малої Семінарії св. Йосафата в Римі.

Учасниками Конференції 1959 року були: ВПреосв. Кир Кон­стантан Богачевський, ВПреосв. Кир Максим Германюк, ВПреосв. Кир Іван Бучко, Преосв. Кир Амброзій Сенишин, Преосв. Кир Ніль Саварин, Преосв. Кир Ізидор Борецький, Преосв. Кир Андрій Робо­рецький, Преосв. Кир Йосиф Шмондюк, Преосв. Кир Іван Прашко, Преосв. Кир Платон Корниляк. Преосв. Кир Гавриїл Букатко не міг прибути, лише листовно подав свій вклад у працю Конференції. Предсідником на цю Римську Конференцію вибрано ще поперед­нього року у Філядельфії Кир Константина Богачевського.

Рік пізніше, при нагоді Світового Евхаристійного Конгресу в Мюнхені, була там IV Конференція українського єпископату. У наступнім 1961 році вийнятково не відбулася чергова V Конференція єпископату.

Щойно на передодні II Ватиканського Собору, у днях 2 і 3 лип­ня 1962 року була у Вінніпегу VI Конференція, у 50-ліття заснування української католицької ієрархії у Канаді. Числом учасників це був найчисленніший до того часу збір українського єпископату, бо бра­ло в ній участь 13 владик: ВПреосв. Кир Максим Германюк, митро­полит Вінніпегу; ВПреосв. Кир Амброзій Сенишин, митрополит Філядельфії; ВПреосв. Кир Іван Бучко, апостольський візитатор у Західній Европі; ВПреосв. Кир Гавриїл Букатко, архиєпископ- коадютор Белграду; Преосв. Кир Ніль Саварин, епарх Едмонтону; Преосв. Кир Ізидор Борецький, епарх Торонта; Преосв. Кир Андрій Роборецький, епарх Саскатуну; Преосв. Кир Йосиф Шмондюк, епарх Стемфорду; Преосв. Кир Ярослав Габро, епарх у Чікаїо; Преосв. Кир Іван Прашко, екзарх в Австралії; Преосв. Кир Володи­мир Маланчук, екзарх у Франції; Преосв. Кир Андрій Сапеляк, апо­стольський візитатор в Аргентині; Преосв. Кир Августин Горняк, помічник екзарха в Англії. З учасників попередніх Конференцій не прибули лише Преосв. Кир Платон Корниляк, екзарх у Німеччині і Преосв. Кир Йосиф Марганець з Бразилії.

На відкриття цієї VI Конференції у Вінніпегу вперше запрошено апостольського делегата монс. Sebastiano Baggio.

Тоді теж прийнято Статут Конференції, який ще на III Кон­ференції 1959 року доручено приготовити Кир Максимові Германюкові. При цій нагоді усталено тимчасову назву: «Конференція католицьких єпископів українського обряду».

Статут цей провізорично одобрила Конгрегація для Східних Церков дня 9 лютого 1962 року, ще заки прийнято його на Конфе­ренції. У Статуті, арт. 2,2, виразно зазначено, що Конференція не є Синодом і тому її рішення не мають сили закону. Статут передбачу­вав Загальні зібрання Конференції що п’ять років (арт. 20). Натомість постійна Адміністраційна рада, зложена з Митрополита- предсідника та двох єпископів: заступника і секретаря, мала збира­тися щонайменше раз у рік (арт. 23 і 25). Однак II Ватиканський собор, що почався зараз у жовтні 1962 року, увів основні зміни в трактування соборного (колегіяльного) правління Церквою і цим Статутом Конференції вже не користувався наш єпископат, що схи­лявся радше до синодального правління.

Та не лиш Статут, але також виборність змінного предсідника і вся праця перед-соборових Конференцій, не мали синодального ха­рактеру. Тематика нарад у більшості відносилася до буденних адміністраційних справ, хоч деколи підношувано також справи з значенням для всієї Української Церкви. Однак їх звичайно відсилали до рішення Римському престолові, а на останній Конфе­ренції їх ще узлежнювано також від рішень наступного Вселенсько­го Собору.

Обговорювання більшосте справ продовжувано з конференції на конференцію, не завжди завершуючи їх конкретними хоч би й не зобов’язуючими рішеннями, на яких могло б основуватися їх вико­нування. Все ж таки прийнято на цих Конференціях деякі постанови, що мали своє значення для майбутности.

До таких далеко йдучих постанов належить рішення III Конфе­ренції уживати назву «Українська Католицька Церква» для визначення нашої помісної Церкви.

Ооговорювано багато літургічних справ загального значення, таких як ревізія обов язкових свят, постів, заборонених часів, пори дня для відправи страсних богослужень, справу календаря нового стилю та вживання місцевих живих мов у богослуженнях.

Однак у більшості цих справ не прийшло до рішень. Справу ревізії свят і постів віднесено до рішення Східної Конгрегації, а потім Вселенського Собору. Місцеві живі мови допущено лише в проповідях і для приватного вжитку вірних. Видання нового провіреного архиєратикону залишено Східній Конгрегації, а видан­ня ірмологіону, гласогііснця чи інших церковних книг також не увінчалося успіхом.

Відносно приватного відмовлювання часослова владики висло­вили на II Конференції бажання зобов’язати своє духовенство хоч до деякої його частини.

На III Конференції доручено Кир Іванові Бучкові зорганізувати Літургічний центр у Римі, а інші єпископи мали у себе назначити літургічних референтів. Це до деякої міри було продовження Міжепархіяльної літургічної комісії з 1929-30 років, а з другого боку зав’язок майбутньої Літургічної комісії.

На перших конференціях проявлялося досить схильности до латинізуючих практик, як рішення вживати єпископські «піюски» і перстені; предкладано обряд Хресної Дороги, пропоновано ввести свято Христа Царя і перенести святкування Непорочного Зачаття з 9 (22) на 8 (21) грудня, так як є в Латинській Церкві. Натомість на останній з цих конференцій висловлювано вже досить багато крити­ки цих латинізуючих практик, особливо серед деяких черниць за океаном.

На кожній майже Конференції порушувано справу беатифікації Слуги Божого Андрея Шептицького, а також Кир Миколи Чарнецького, Павла Ґойдича, Діонізія Няради та інших. Турбувалися наші владики переслідуванням Церкви в Україні та поміч переслідуваним через публікацію т.зв. «Білої книги», чи через більш безпосередню поміч нашій Церкві в Польщі. Бажали вони зближення до право- ( славних українців, зокрема на передодні Ватиканського собору.

Український єпископат відчував потребу мати свого постійного прокуратора в Римі і III Конференція прийняла пропозицію, щоб о. Іван Хома був Прокуратором українського єпископату в Римі. Було також бажання мати Українську пресову агенцію чи службу в Римі, але цього проекту Конференція не зреалізувала.

Потребу видання українського перекладу св. Письма багато дискутовано, зокрема як покійний Кир Василь Ладика залишив у завіщанню відповідну суму грошей на цю ціль. Справу видання св. Письма взяли тоді Отці Василіяни.

Виданням історії Української Католицької Церкви також мали спочатку зайнятися Отці Василіяни, зокрема Впр. о. Атанасій Вели­кий, ЧСВВ. Вкінці, однак, цю справу передано проф. Миколі Чубатому.

Єпископат намітив також відновлення Українського Бого­словського Товариства. III Конференція доручила його зор­ганізувати під патронатом Кир Івана Бучка і під проводом о. Атанасія Великого, ЧСВВ. Пізніше ще дискутовано над потребою фондів для УБНТ та над його видавничою діяльністю.

Предметом нарад були рівнож католицькі товариства: сту­дентська і академічна «Обнова». III Конференція рішила, щоб па­тронат над ними взяв Кир Максим Германюк та виготовив їх статути.

Натомість поширенню Українського Християнського Руху з Европи на американський континент не дуже сприяли Владики. Так само не прийнято проекту українського місійного центру в Єруса­лимі, ані не здійснено улаштування української каплиці в базиліці св. Тереси у Lisieux, у Франції.

Багато обговорюваних справ, на жаль, не увінчалося успіхами та зовнішніми ефектами. Все ж таки вже сам факт існування єпи­скопських конференцій давав нагоду щороку збиратися нашому єпи­скопатові, видвигати проблеми нашого церковного життя і у висліді щораз зближувати між собою поодинокі частини одної Української Католицької Церкви по цілім світі.

 3. Український єпископат у часі II Ватиканського Собору

Найкращу нагоду спільних зустрічей давав українському єпи­скопатові II Ватиканський собор. У часі 1-ої сесії Собору, що трива­ла від 11 жовтня до 8 грудня 1962 року, український єпископат відбував щотижневі наради з іншими східними єпископами під про­водом енергійного оборонця східних церковних прав, мелхітського патріярха Максімоса IV у приміщенні Української Колегії св. Йоса- фата. Патріярх Максімос IV ставав на Ватиканськім соборі до дея­кої міри провідником чи авторитетом для усіх Східних Церков, зо­крема візантійської обрядової групи. Це не завжди залишало досить місця для специфічних проблем поодиноких Церков.

З прибуттям Блаженнішого Києво-галицького Верховного архиєпископа і митрополита Кир Йосифа Сліпого на 2-у сесію Ва­тиканського собору становище української Церкви та єпископату основно змінилося.

У часі трьох дальших сесій Вселенського собору, 1963-1964-1965 років, наші Владики щотижня збиралися на засідання у залі Колегії св. Йосафата, якими проводив тепер Блаженніший Кир Йосиф. Постійним секретарем цих засідань був дальше Кир Ніль Саварин.

Частина єпископату уважали ці засідання дальше Кон­ференціями, VII-VI1I-IX, на взір латинських, з виборним головою без уваги на його ієрархічний ступінь. Ці єпископи приймали, що Кир Максим Германюк, якого вибрано у Вінніпегу 1962 року предсідником наступної конференції, є дальше постійно Головою Конференцій, а тільки предсідництво поодиноких конференцій пере­дав він Блаженнішому Кир Йосифові.

Цей погляд зударився з зовсім іншим поняттям, основанім на традиції Східних Церков. Себто, що з прибуттям глави помісної Української Католицької Церкви одиноким головою і предсідником її єпископського збору міг бути Києво-галицький Верховний архиєпископ і митрополит. Послідовно за тим ці єпископські засідання уважали Архиєпископськими синодами, І-ІІ-ІІІ, помісної Української Католицької Церкви. Потрібно було деякого часу і фактів та рішень на самих засіданнях, щоб це друге поняття загаль­но поширилося.

Уже на першім засіданні нашого єпископату під проводом Блаженнішого Кир Йосифа, дня 28 вересня 1963 року, постановлено подавляючою більшістю голосів, що рішення прийняті двома тре­тинами єпископів мають зобов’язуючу силу. Це вже було виявом, що ці єпископські засідання стали радше синодами як конференціями, яких постанови були тільки незобов’язуючими вказівками.

У першім цім Синоді, 1963 року, брало участь 17 єпископів (так як подано імена й титули в протоколі): Кир Йосиф Сліпий, Києво- галицький митрополит; Кир Максим Германюк, Вінніпезький ми­трополит; Кир Амброзій Сенишин, Філядельфійський митрополит; Кир Іван Бучко, Левкадський архиєпископ; Кир Гавриїл Букатко, Моціссенський архиєпископ; Кир Ніль Саварин, Едмонтонський архиєпископ; Кир Ізидор Борецький, Торонтонський єпископ; Кир Андрій Роборецький, Саскатунський єпископ; Кир Йосиф Шмондюк, Стемфордський єпископ; Кир Ярослав Габро, Чікагський єпископ; Кир Іван Прашко, Ап. екзарх Австралії; Кир Платон Кор- ниляк, Ап. екзарх Німеччини; Кир Володимир Маланчук, Ап. ек­зарх Франції; Кир Йосиф Марганець, Ап. екзарх Бразилії; Кир Андрій Сапеляк, Ап. екзарх Аргентини; Кир Августин Горняк, Ап. екзарх Англії; Кир Йоаким Сегеді, Крижевецький помічник.

На першім засіданні, дня 28 вересня 1963 року, були ще при­сутні Кир Николай Елько, Пітсбурзький єпископ, і Кир Степан Коцішко, Пассайський єпископ, наших поселенців з Закарпаття.

На цім Синоді 1963 року відбуто 9 засідань: 28 вересня; 4, 10, 17 і 24 жовтня; 7, 15, 21 і 28 листопада 1963 р.

У другім Синоді 1964 року не брав участи Кир Іван Прашко, бо через брак священиків в Австралії, яких особисто мусів заступати, не міг прибути на передостанню сесію Ватиканського собору. То ж було всього 16 українських єпископів. При цьому Кир Гавриїл Букатко, залишаючись дальше Крижевецьким ієрархом- адміністратором, став також Білгородським латинським архиєпископом.

1964 року відбуто 11 засідань: 13, 17 і 24 вересня; 1,9, 15, 23 і 29 жовтня; 5, 12 і 19 листопада 1964 р.

У III Синоді, в часі останньої сесії Ватиканського собору 1965 року, брало участь 18 українських єпископів, бо не лише прибув з Австралії Кир Іван Прашко, але був також новий помічник Торон- тонського епарха, Кир Михайло Руснак.

У тому 1965 році було 13 засідань: 13, 23 і 30 вересня; 7, 14 і 28 жовтня; 11, 18 і 25 листопада; 1, 2, 3 і 6 грудня 1965.

На цих засіданнях прийнято деякі постанови, які оформлювали наш єпископат в одну цілість. Так ще дня 4 жовтня 1963 року домо­вились наші владики, що виступи на Ватиканськім соборі від усього українського єпископату повинні бути спершу розглянені й уманда- товані на засіданнях Синоду.

Згідно з цим рішенням, Блаженніший Кир Йосиф прочитав на засіданні дня 10 жовтня 1963 текст своєї заплянованої промови на Вселенськім Соборі, в кінці якої робив внесок, щоб Собор підніс Києво-галицьке архиєпископство до патріяршої гідности. Як запи­сано впротоколі: «Всі присутні ієрархи згодилися, щоб цей текст Первоієрар.ха був прочитаний у імені всього українського єпископа­ту». Так само продовження старань про український патріярхат і письмо в цій справі до Римського архиєрея було дискутовано і рішено на засіданнях 13 і 17 вересня 1964 і 23 та 29 жовтня 1964.

Рівнож заплянований виступ Блаженнішого Кир Йосифа в імені всього українського єпископату на третій сесії Ватиканського собо­ру проти латинізації Східних Церков, спершу узгіднено й умандато- вано на засіданні Синоду дня 13 вересня 1964 року.

У часі III Архиєпископського синоду дискутовано про установ­лення українського єпископства в Польщі (7 жовтня 1965) і за одно­голосним рішенням (14 жовтня 1965) вислано спільного листа в цій справі до Римського Престолу. Синод і окрема його комісія, зложе­на з Кир Йосифа Шмондюка, Кир Платона Корниляка і Кир Андрія Сапеляка, розглядала (29 жовтня і 11 листопада 1965) можливості співпраці та зближення з єпископами наших закарпатських поселенців у ЗСА.

На своїх засіданнях розглядав наш єпископат також інші спра­ви загального українського значення, як: можливість беатифікації українських владик-мучеників за віру з останніх часів (29 жовтня 1965); евентуальну участь українських православних єпископів на Ватиканськім соборі як офіційних обсерваторів (10 жовтня 1963): а окремо вибрана комісія зложена з Кир Максима Германюка. Кир Йосифа Шмондюка, Кир Платона Корниляка, Кир Андрія Сапеля­ка і Кир Івана Прашка (11 листопада 1965), навіть вигірацьовувала вже правильник екуменічної співучасти з православними українцями. Потверджено тоді також (28 листопада 1963) рішення II Конференції з 1959 року в Римі про назву нашої Церкви: «Українська Католицька».

Найбільше, однак, часу й енергій зужито на дискусію про українську живу мову в літургії та про скорочення богослужень; подібно як для цілої Католицької Церкви це було головною пробле­мою на першій сесії Ватиканського собору. Конкретно доручено розглядати цю справу, як рівнож приготовити переклади богослу­жебних книг на українську мову, Міжепархіяльній Літургійній Комісії під проводом Кир Івана Бучка при співпраці о. Мирослава Марусина. Основано її дня 28 листопада 1963 року, немов продов­ження Міжепархіяльної Літургійної Комісії створеної в Римі ще 1929 року та заплянованого 1959 року також у Римі, Літургійного центру.

На підставі дуже подрібно випрацьованого проекту цієї нової Літургійної Комісії, рішено на Синоді 1965 року читати на богоелу- женнях по-українськи св. Письмо і такі молитви як «Отче наш» чи «Вірую». Скорочення богослужень впроваджено тоді такі, як їх уживаємо дотепер.

Заторкнено тоді також справу постів в Українській Церкві, але лише настільки, наскільки мали вони відрізнятися від Латинської Церкви.

З практичних більш проблем Блаженніший Кир Йосиф предло- жив ще 17 жовтня 1963 року проект оснування в Римі Українського Католицького Університету. По довшій дискусії цей проект у прин­ципі прийнято, доручаючи при цьому, щоб окрема комісія ще його розглянула.

Історія християнства Руси-України, що її з доручення Конференцій почав писати проф. Микола Чубатий ще перед почат­ком Ватиканського Собору, дочекалася свого завершення першим томом у 1965 році. Ще раніше зреалізували Отці Салезіяни під про­водом Кир Андрія Сапеляка давно пляноване Українське Пресове Бюро в Римі, починаючи від 23 вересня 1963 року видавати пресо­вий бюлетень «Вісті з Риму».

Єпископат дискутував також над зактивізуванням студентсько­го і академічного товариств «Обнова» (21 листопада 1963), про ви­дання катехизму українського мовою (5 листопада 1964), започатку­вав фонд «Наша Церква в потребі» (12 листопада 1963) та обговорював багато актуальних справ зв’язаних з Ватиканським Собором та перебуванням владик у Римі.

Та коли в грудні 1965 року закінчився II Ватиканський собор, а з цим закінчилася неповторна нагода для нашого єпископату пере­бувати довший час разом, залишилося ще дуже багато нерозв’яза­них проблем Української Католицької Церкви.

4. Змагання за синодальне правління

З закінченням II Ватиканського Собору дня 8 грудня 1965 року не занехаяно ідеї синодального правління в Українській Католицькій Церкві. Намічено було відбути наступний синод за два роки, від 20 до 27 жовтня 1967 року, при торжественнім відзначенні століття канонізації св. Йосафата.

Для приготування цього чергового синоду Блаженніший Кир Йосиф скликав до Риму на передсинодальну нараду європейських владик: ВПреосв. Кир Івана Бучка, Преосв. Кир Платона Корниля- ка і Преосв. Кир Володимира Маланчука. На цій нараді, що відбулася від 6 до 8 грудня 1966 року в залі УКУ, виготовлено до­сить обширну програму наступного Синоду, як рівнож розплянова- но святкування століття канонізації св. Йосафата на день 19 жовтня 1967 року. Протокол з цього передсинодального збору опубліковано у «Благовіснику», рік V, 1969, стор. 77-79.

Однак з різних причин заплянований IV Архиспископський Си­нод відбувся щойно аж у 1969 році, від 29 вересня до 4 жовтня, у приміщенні Українського Католицького Університету в Римі, зараз по торжесгвеннім посвяченні новозбудованого собору Святої Софії у Римі, у днях 27 і 28 вересня 1969. У посвяченні собору взяв особи­сту участь папа Павло VI.

Участь у IV Архиєпископському Синоді взяло 17 владик: Блаженніший Кир Йосиф. ВПреосв.-і Кир Максим Германюк. Кир Іван Бучко. Кир Гавриїл Букатко; Преосв.-і Кир Ніль Саварин, Кир Василь Гопко, Кир Ізидор Борецький, Кир Андрій Роборецький, Кир Йосиф Шмондюк, Кир Ярослав Габро, Кир Іван Прашко, Кир Платон Корниляк, Кир Володимир Маланчук, Кир Йосиф Марга­нець, Кир Андрій Сапеляк, Кир Августин Горняк і Кир Йоаким Сегеді. Присутність Кир Василя Гопка з Пряшева скріпляла безпосередній вклад матірної частини УКЦ у праці Синоду.

Протокол з цього IV Архиєпископського Синоду з усіма його рішеннями, постановами та іншим документарним матеріялом опубліковано в «Благовіснику», рік V, 1969, стор. 79-130. Тому переповідати це тут щераз зайво.

Згадаємо лише, що чинники Римського Престола мали до цьо­го Синоду застереження, тому що скликано його поза українською територією з єпископів майже виключно з-поза України. Основується це застереження на принципі територіяльности. який постав у давніх часах різних єресей, коли правовірні та єретичні єпи­скопи спорили між собою за право до єпископського престолу. З цього зродилося переконання, що на одній території може мати юрисдикцію лише один католицький єпископ і без його згоди жоден інший не може нічого виконувати. Послідовно за цим принципом, не звертаючи уваги на обрядову зрізничкованість, обмежують діяльність Східних Церков лише до східних теренів. Не звертають уваги, що єпископи латинського обряду від давніх віків постійно діють на східних теренах Близького Сходу чи України, скликають там свої синоди, зовсім не в’яжучися принципом територіяльности. Натомість як багато зусиль потрібно було, щоб добитися колись номінації східних єпископів на західних теренах, а тепер права зби­ратися їм на синоди.

Не зважаючи на перепони, два роки пізніше відбувся в Римі, від 31 жовтня до 5 листопада 1971 року V Архиєпископський Синод. Було це зараз по посвяченні чи радше оновленні храму Жировиць- кої Богородиці і свв. Сергія й Вакха в Римі, у днях 30 і 31 жовтня 1971. Цей храм і сусідуюче приходство, що було осідком Київо- галицьких католицьких Верховних архиєпископів і митрополитів ще від XVII століття аж до 1960 року, назад відкупив від світських власників Блаженніший Кир Йосиф і привернув знов до церковного українського вжитку. Тоді з оновленням храму відзначувано також 375-ліття Берестейського і 325-ліття Ужгородського церковного поєднання.

Безпосередньо по тих торжествах відбулися синодальні наради в залі над церквою Жировицької Богородиці. Участь у цьому V Си­ноді брало 16 владик: Блаженніший Кир Йосиф, ВПреосв.-і Кир Максим Германюк, Кир Амброзій Сенишин, Кир Іван Бучко; Преосв.-і Кир Ніль Саварин, Кир Ізидор Борецький, Кир Йосиф Шмондюк, Кир Ярослав Габро, Кир Іван Прашко, Кир Плятон Корниляк, Кир Володимир Маланчук, Кир Андрій Сапеляк, Кир Августин Горняк, Кир Йоаким Сеґеді, Кир Іван Стах і Кир Василь Лостен.

Протокол та інший документарний матеріял з цього V Синоду поміщено в «Благовіснику», рік VII, 1971, стор. 49-85. Одною з го­ловних справ на цьому Синоді було подрібне продискутування Кон­ституції помісної Української Католицької Церкви. Текст цієї Кон­ституції, як матеріял до предложення Римському архиєреєві, опубліковано в «Благовіснику», рік VIII, 1972, стор. 79-90, під на­звою «Патріярхальний устрій помісної Української Католицької Церкви».

Іншою важливою справою було вибрання Постійного Синоду у складі: Кир Іван Бучко і Кир Амброзій Сенишин, як найстарші єпи­скопством владики, Кир Максим Германюк номінований Блаженнішим Кир Йосифом і Кир Андрій Сапеляк, вибраний Синодом.

Постійний Синод перевів свою першу сесію у днях 4 до 8 червня 1972 року в залі при церкві Жировицької Богородиці в Римі. Взяли в ній участь, під проводом Блаженнішого Кир Йосифа, крім вищезга­даних вибраних членів ще Преосв. Кир Василь Величковський, що прибув тоді з України, і Кир Іван Прашко як секретар. Постійний Синод видав тоді Послання до духовенства й вірних УКЦ. яке опубліковано в «Благовіснику», рік VIII, 1972, стор. 25-27.

Другу нараду відбув Постійний Синод у днях 19-21 лютого 1973 року в Мельборні, в Австралії, при нагоді там 40-ого Міжнародного Євхаристійного Конгресу. Склад Постійного Синоду був у міжчасі дещо змінений чи радше доповнений. Місце ВПреосв. Кир Івана Бучка, який зрезиґнував з членства, зайняв черговий по роках єпископства Кир Ніль Саварин. Крім цього запрошено ще Ізидора Борецького як референта економії. Тим то у цій сесії брали участь: Блаженніший Кир Йосиф, ВПреосв. Кир Максим Германюк, Преосв.-і Кир Ніль Саварин, Кир Ізидор Борецький і Кир Іван Прашко. Звідомлення про ці наради Постійного Синоду поміщено в «Благовіснику», рік IX, 1973, стор. 25-26.

Ще цього самого 1973-ого року, від 18 до 23 листопада, відбувся у Римі, у залі УКУ, VI Архиспископський Синод, разом з відзначуванням 350-ліття мученичої смерти св. Йосафата. При цьо­му також торжественно перенесено тлінні останки Блаженнішого Києво-галицького Верховного архиєпископа й митрополита Йоси­фа Сембратовича (1870-1882) з римського цвинтаря Кампо Верано до крипти в соборі Святої Софії в Римі.

Участь у цьому VI Синоді брали: Блаженніший Кир Йосиф, ВПреосв.-і Кир Максим Германюк і Кир Амброзій Сенишин: Преосв.-і Кир Ніль Саварин. Кир Ізидор Борецький, Кир Ярослав Ґабро, Кир Іван Прашко. Кир Платон Корниляк, Кир Володимир Маланчук. Кир Августин Горняк, Кир Василь Лостен і Кир Єфрем Кривий, як також о. мітрат Іван Олійник, уповноважнений Кир Андрія Роборецького.

Комунітат з нарад цього VI Архиєпископського Синоду опубліковано в «Благовіснику», рік IX, 1973, стор. 52-53, де подано також справи, над якими радили владики. Між іншим, прийнято тоді Конституцію, опубліковану в «Благовіснику» за 1972 рік, як проект до предложення Римському архиєреєві.

Два роки пізніше відбувся ще VII Архиспископський Синод дня 14 липня 1975 року в залі УКУ в Римі, при нагоді української прощі Святого року в днях 10 до 20 липня. Участь у цьому Синоді брали: Блаженніший Йосиф, ВПреосв. Кир Максим Германюк. Преосв.-і Кир Ніль Саварин, Кир Ярослав Габро, Кир Іван Прашко, Кир Платон Корниляк і Кир Дмитро Грещук. Преосв. Кир Василь Ло­стен. виїжджаючи того дня ранком до хворого Кир Амброзія Сени- шина у Філядельфії, передав свої уповноважнення Кир Ярославові Габрові.

Одною з точок нарад було створення фінансової корпорації То- вариства Святої Софії як власника українських посілостей у Римі.

Синод відбув лиш одну сесію 14 липня 1975 року. То ж може зовсім правильно у «Благовіснику», рік XI, 1975, стор. 82, названо це скромнішою назвою: «Синодальні наради українського като­лицького Єпископату».

У наступнім 1976-ім році відбулися подібні Наради Єпископату Української Католицької Церкви, у залі УКУ в Римі, у днях 9, 10 і 11 грудня 1976 року. Участь у цих Нарадах взяли особисто: Блаженніший Йосиф, ВПреосв. Кир Максим Германюк, Преосв.-і Кир Ніль Саварин, Кир Ізидор Борецький, Кир Ярослав Габро, Кир Іван Прашко, Кир Василь Лостен і Кир Дмитро Грещук. Листовно солідаризувалися з присутніми: Преосв.-і Кир Платон Корниляк Кир Володимир Маланчук, Кир Йосиф Мартинець, Кир Михайло Руснак і Кир Єфрем Кривий.

Про ці Наради Єпископату подано до відома в описі та в комунікаті поміщених у «Благовіснику», рік XII, 1976, стор. 92-95.

По закінченні Нарад єпископат мав 13 грудня 1976 року спільну авдієнцію в папи Павла VI, яка радше своїм фактом як змістом відновляла безпосередній контакт між Римським архиєреєм і українським єпископатом як цілістю.

Наступні Наради Єпископів Української Католицької Церкви відбулися в Римі 17 і 18 листопада 1978 року, місяць по виборі вже нового папи Іван-Павла II. У цих нарадах брали участь: Блаженніший Йосиф, ВПреосв.-і Кир Максим Германюк і Кир Йо­сиф Шмондюк; Преосв.-і Кир Ніль Саварин, Кир Ізидор Борецький, Кир Андрій Роборецький, Кир Ярослав Габро, Кир Іван Прашко, Кир Платон Корниляк, Кир Василь Лостен, Кир Єфрем Кривий і Кир Дмитро Грещук. Хворий Кир Володимир Маланчук уповажнив ВПреосв. Кир Максима його репрезентувати. Крім цього були за­прошені на наради головні настоятелі українських чернечих спільнот, з яких прибули о. архимандрит студитів Любомир Гузар і о. протоігумен Михайло Гринчишин ЧНІ. Брали також участь як дорадники: о. д-р Іван Хома, о. д-р Іван Музичка і о. д-р Віктор Поспішил.

Головною темою нарад 1978 року було започаткування десятилітньої підготовки до 1000-літнього ювілею оснування помісної Церкви Київської Руси за св. Володимира, який популярно називають 1000-літнім ювілеєм християнства чи хрещення Руси- України. У тій цілі створено дня 17 листопада 1978 року Централь­ний Комітет для відзначення 1000-літнього ювілею, який, як записа­но в протоколі Нарад буде: «зложений з голов епархіяльних Комітетів під проводом своїх Владик, під патронатом Блаж. Патріярха Йосифа і ВПреосв. Митрополитів Кир Максима і Кир Йосифа. Цей Комітет діятиме при помочі Екзекутивного секретаріяту з осідком у Вінніпегу під директивами ВПреосв. митроп. Максима».

На Нарадах єпископату 1978 року зложили Владики окремий меморіял про актуальні проблеми й труднощі Української Като­лицької Церкви. Цей меморіял вручив Блаженніший Йосиф новови- браному папі Іван-Павлові II в часі авдієнції поодиноких наших Владик дня 20 листопада 1978 року.

Рік пізніше відбулися ще одні Синодальні наради єпископату Української Католицької Церкви, у днях 19 і 20 вересня 1979 року в Римі при соборі Святої Софії, саме в 50-ліття нарад українського єпископату в Римі 1929 року. У Синодальних нарадах 1979 року взяли участь: Блаженніший Йосиф, ВПреосв. Кир Максим Германюк, Преосв.-і Кир Ніль Саварин, Кир Ізидор Борецький, Кир Ярослав Габро, Кир Іван Прашко, Кир Платон Корниляк, Кир Андрій Сапеляк. Кир Василь Лостен, Кир Мирослав Марусин і Кир Дмитро Грещук. З головних настоятелів чернечих спільнот були присутні: о. архимандрит студитів Любомир Гузар, о. протоархи- мандрит Ізидор Патрило ЧСВВ і о. протоігумен Михайло Гринчи- шин ЧНІ. Як дорадники брали участь о. д-р Іван Хома, о. д-р Іван Музичка і о. д-р Віктор Поспішил.

Про наради у 1978 і 1979 роках є опубліковане звідомлення та документарний матеріял у «Благовіснику», рік XIII-XV, 1977-79, стор. 19-36.

На Синодальних нарадах 1979 року продовжувалося обговорювання підготовки до 1000-літнього ювілею. На пропо­зицію ВПреосв. Кир Максима Германюка наші Владики звернулися до православних українців з пропозицією спільно відзначити 1000- літній ювілей. Для просгудіювання екуменічної проблеми між українцями вибрано Комісію зложену з ВПреосв. Кир Максима Германюка, Преосв.-их Кир Івана Прашка і Кир Ярослава Габра; яка була свого роду «екуменічною комісією» Центрального Комітету для відзначення 1000-літнього ювілею.

На Синодальних нарадах 1979 року відчувалося брак правиль­ника нарад і були пропозиції, щоб такий правильник виготовити.

Постановлено також основно простудіювати проблему свяще- ничих і чернечих покликань. У тій цілі вибрано єпископську Комісію у складі: Кир Андрій Сапеляк, відповідальний як голова Комісії, Кир Василь Лостен, Кир Дмитро Грещук і Кир Платон Корниляк.

Так то до 1979 року включно вибрано на Синодах і синодаль­них нарадах наступні, ще актуальні, Комісії:

  1. Міжепархіяльну Літургічну Комісію, створено 28 листопа­да 1963 року, під проводом ВПреосв. Кир Івана Бучка, яку потім очолив Блаженніший Йосиф, як повідомлено на IV Архиєпископськім Синоді.
  2. Комісія апостоляту мирян, створена 23 листопада 1973 року, у складі: ВПреосв. Кир Максим Германюк і Преосв.-і Кир Ізидор Борецький та Кир Василь Лостен. Пізніше на Синоді в ли­стопаді 1980 року цю Комісію заступлено вужчою у складі- ВПреосв. Кир Максим Германюк, а його заступником став о. Ми­хайло Гринчишин.
  3. Центральний Комітет для відзначення 1000-літнього ювілею, створено 17 листопада 1978 року, під патронатом Блаженнішого Йосифа, ВПреосв. Кир Максима Германюка та покійного вже ВПреосв. Кир Йосифа Шмондюка.Цей Центральний Комітет мав діяти через свій Екзекутивний секретаріят під директивами ВПреосв. Кир Максима Германюка.Екуменічним аспектом 1000-літнього ювілею мала б зайнятися Комісія, створена 20 вересня 1979, у складі: ВПреосв. Кир Максим Германюк, Кир Іван Прашко і Кир Ярослав Габро, вже покійний.Синод у листопаді 1980 року дав мандат ВПреосв. Кир Мак­симові Германюкові і Кир Василеві Лостенові займатися екуменічними справами.
  4. Комісію священичих і чернечих покликань створено 20 ве­ресня 1979 року, у складі Кир Андрій Сапеляк – голова, Кир Василь Лостен, Кир Дмитро Грегцук і Кир Платон Корниляк.

Цей склад єпископських Комісій перейняли наступні Синоди Української Католицької Церкви 1980 і 1983 років, які збиралися вже за благословенням папи Іван-Павла II.

 5. Два Синоди 1980 року за папським благословенням

Новий Римський архиєрей вибраний у жовтні 1978 року, пер­ший слов’янин на Римськім Престолі, виказав далеко більше зрозуміння української проблеми як його попередник. То ж взявся позитивно, хоч обережно постепенно, розв’язувати наболілу про­блему соборного помісного правління Української Католицької Церкви. На меморіял, що його вручив був Блаженніший Йосиф на авдієнції дня 20 листопада 1978 року, відповів папа Іван-Павло II дня 19 березня 1979 року досить довгим листом, виразно покликуючись на меморіял, пишучи: «у різних письмах, які Ви пред- ложили у часі Авдієнції 20 листопада 1978, порушуєте також інші аргументи, а передовсім, найважніший з них, себто юридична уніфікація Вашої Церкви».

У свому листі — відповіді Римський архиєрей висловив своє переконання, що помимо всяких трудностей, треба запевнити на майбутнє канонічну єдність всієї ієрархії Української Католицької Церкви… Уважаю, що до оільш завершеної єдности можна дійти лише постепенно… (Треба) створити стабільну канонічну форму єдности ієрархії Вашої Церкви, яка відповідала б своїм актуальним вимогам і могла б творити наче посередній і перехідний етап до більш повної розв’язки.

Проминув ще рік заки Римський архиєрей уточнив свої пляни. У міжчасі відбулися в Римі, у вересні 1979 року, чергові Синодальні наради владик Української Католицької Церкви. Вкінці папа Іван- Павло II у своїм другім листі до Блаженнішого Йосифа, дня 5 лютого 1980 року, подав конкретні директиви відносно цієї «стабільної канонічної форми єдности ієрархії».

У своїх директивах полишив Папа на боці справу те- риторіяльного обмеження влади східних владик. Натомість своєю перво-престольною властю надав надзвичайне дотепер право Львівському архиєпископові-митрополитові скликати на синод, за попереднім благословенням Римського архиєрея. всіх єпископів з- поза української території.

Проблема самої синодальної участи єпископів з-поза матірної території була розв’язана ще Деклярацією Священної Конгрегації для Східних Церков, виданої дня 25 березня 1970 року за підписами тодішнього префекта кард. М. Де-Фюрстенберга і секретаря М. Бріні. На цю Деклярацію покликувався Папа в своїм листі з 5 лютого 1980. Текст цієї Деклярації такий: [4]

Апостольський престіл… для більшого скріплення зв’язку між Патріярхатами та Ієрархами свого обряду установленими поза патріярхальною територією…, уважав, що треба усталити деякі норми.

Тому Священна Конгрегація для Східних Церков схиляючись до бажань, щоб увести у практику припис третього параграфу ч. 7 Соборового Декрету «Східних Церков», з доручення Найвищого Архиєрея декляруе наступне:

  1. Східні Ієрархи, установлені поза границями патріярхальної території можуть брати участь з рішаючим голосом у патріярхальних Синодах власного обряду, як для виборів, так і для полагодження справ.
  2. Патріярх чи Патріярхальний Адміністратор опо- рожненого або перешкодженого Престолу, зобов’язаний покликувати на Синоди, про які в ч. 1, всіх і поодиноких Ієрархів свого обряду, встановлених поза границями патріярхальної території.
  3. Що відноситься до визначення Ієрархів свого обряду для східних вірних, проживаючих поза патріярхатом, Патріярха з своїм виборчим Синодом має у відповідний час запропонувати Апостольському Пре­столові листу щонайменше трьох гідних кандидатів, зберігаючи право Римського Архиєрея номінувати на таке призначення кого сам воліє.

Вище усталені норми важні тимчасово доки східний канонічний правопорядок не буде органічно переглянений згідно з Декретами і по думці II Ватиканського Все­ленського Собору…, цим не поширюється влада юрис­дикції Патріярха поза границі свого патріярхату.

Для примінення норм цієї Деклярації до українських обставин виринала трудність у цьому, що при теперішніх обставинах на український синод можуть прибути майже виключно лише єпископи з-поза української території. Вони, без ефективної участи ієрархії матірних земель, мали б рішати за цілу Українську Католицьку Церкву. У принципі це застереження є правильне, але теперішні вий- няткові обставини вимагають рішень поза-українських єпископів за всю Українську Церкву. Розуміючи ці вийняткові обставини, Папа з-під комуністичного режиму погодився, щоб Львівський архиєпископ-митрополит скликав за папським благословенням си­нод майже виключно з єпископів з-поза України.

Щобільше, такий перший Синод скликав сам Римський архиєрей своєю перво-престольною властю на день 24 березня 1980 року і був його предсідником. То ж ніхто не міг підносити вже застереження. На програмі цього Синоду української ієрархії був лише вибір трьох кандидатів на коадютора, себто помічника з правом наслідства, для Львівського архиєпископа-митрополита. З вибраних і запропонованих Синодом кандидатів, Римський архиєрей зараз 27 березня 1980 року назначив ВПреосв. Кир Мирослава Любачівського коадютором з правом наслідства на Львівський престіл.

Зараз потім почалися пляни й підготовка до наступного синоду, який зайнявся б уже різними іншими проблемами Української Церкви. Блаженніший Йосиф волів би, щоб такою підготовкою зай­нявся Постійний Синод. Однак, тому що Римський Престіл не го­дився на зібрання Постійного Синоду, зложеного з єпископів з-поза України, для приготування наступного Синоду створено спеціяльну Підготовчу Комісію.

У склад Підготовчої Комісії, очоленої Блаженнішим Йосифом, входили: ВПреосв.-і Кир Мирослав Любачівський і Кир Максим Германюк та Преосв.-і Кир Ніль Саварин, Кир Ізидор Борецький, Кир Іван Прашко і Кир Мирослав Марусин. Як дорадники брали участи: о. д-р Іван Хома і о. д-р Віктор Поспішил.

Найважнішою справою для цього Синоду було вибрання по трьох кандидатів на опорожнені єпископські престоли Філядельфії і Чікаґо та на деяких єпископів-помічників. Потреба заповнити опо­рожнені престоли визначувала реченець скорого скликання Синоду, вже за чотири тижні, на день 25 листопада 1980 року, що в свою чергу унеможливлювало належне підготування Синоду. Все ж таки, Підготовча Комісія на двох своїх засіданнях 28 і 29 жовтня 1980, приготовила на наступний Синод, крім вибору кандидатів на єпископів, ще досить велику програму нарад, яку предложено Римському архиєреєві до одобрення.

Приготована програма, за якою велися потім наради Синоду, була така:

  1. Привіт для Святішого Отця.
  2. Заперечення канонічности т.зв. Львівського Собору 1946 р.
  3. Положення Церкви в Україні.
  4. Послання до Братів в Україні.
  5. Приготування до 1000-літнього ювілею.
  6. Кодифікація східного канонічного права.
  7. Спільна опінія про проект кодифікації «De cultu divino» і «De Sacramentis».
  8. Збірка матеріялів партикулярного права Української Церкви.
  9. Спільне великоднє послання.
  10. Правильник перевірки кандидатів на єпископські гідності і правильник зібрань Синоду.
  11. Справа покликань до священства і чернецтва та про семінарії.
  12. Доповнення Літургійної Комісії та дальше видавання перекладів літургічних книг.
  13. Завдання мирян в Українській Церкві.
  14. Роля української родини в модерному світі.

Підготовча Комісія розглядала також проект «Правильника зібрань Священного Синоду Єпископів Української Католицької Церкви» і проект процедури вибору кандидатів на єпископів, що його приготовив о. Віктор Поспішил. Однак Комісія не видала сво­го остаточного осуду про цей проект, а відложила його до Синоду.

Сам черговий Синод ієрархії Української Католицької Церкви, скликаний за благословенням Римського архиєрея, тривав від 25 ли­стопада до 2 грудня 1980 року. Переведено у тому часі 12 сесій у цій самій Ватиканській синодальній залі, що й попередній Синод у бе­резні 1980 року. Представником Римського архиєрея на Синод був Кардинал Владислав Рубін, префект Конгрегації для Східних Цер­ков, але у ведення нарад Синоду він не втручався.

Очолював Синод Блаженніший Йосиф, але нарадами проводив ВПреосв. Кир Мирослав Любачівський. Секретарями Синоду були Кир Іван Прашко і Кир Мирослав Марусин. Участь у Синоді брали: Блаженніший Йосиф, ВПреосв.-і Кир Мирослав Любачівський, Кир Максим Германюк; Преосв.-і Ніль Саварин, Кир Ізидор Борецький, Кир Андрій Роборецький, Кир Іван Прашко, Кир Платон Корни­ляк, Кир Андрій Сапеляк, Кир Августин Горняк, Кир Василь Ло­стен, Кир Єфрем Кривий, Кир Мирослав Марусин, Кир Єронім Химій і Кир Дмитро Ґрещук. Не могли взяти участи у Синоді, ос­обливо через слабість і старість: Кир Гавриїл Букатко, Кир Йосиф Мартинець, Кир Володимир Маланчук і Кир Йоаким Сегеді.

Почався Синод дня 25 листопада 1980 року соборним Молеб­нем у базиліці св. Петра при мощах св. Йосафата. По Молебні вла­дики перейшли до Ватиканської синодальної залі. Спершу, заки нриступлено до нарад за вище поданою підготованою і одобреною програмою, переведено вибір по трьох кандидатів на опорожнені єпископські престоли та на єпископів-помічників. Пізніше з цих кандидатів Римський архиєрей номінував єпископів. Вибори кандидатів протягнулися через три сесії.

У ході нарад за точками наміченої програми. Синод вибрав деякі Синодальні Комісії. Так то 27 листопада 1980 вибрано Комісію допомоги церкві в Україні, у складі: Блаженніший Йосиф. ВПреосв. Кир Мирослав Любачівський і Преосв. Кир Мирослав Марусин.

Наступного дня 28 листопада 1980 вибрано Комісію для справ кодифікації канонічного права для Східних Церков, зложену з митрополитів Вінніпегу й Філядельфії та Кир Сроніма Химія.

Дня 29 листопада 1980 підтвердив Синод давніше вже вибрану Комісію покликань і семінарій у цьому самому складі.

Дня 1 грудня 1980 створено тимчасову Комісію апостоляту ми­рян під проводом ВПреосв. Кир Максима Германюка, з участю о. Михайла Гринчишина, яка властиво заступала дотогочасну ширшу Комісію апостоляту мирян, вибрану ще 23 листопада 1973 року.

На цім Синоді намічено також Комісію збірки документів і матеріялів помісного права УКЦ (28 листопада 1980) і Комісію по- стулятури (1 грудня 1980). однак нікого до цих Комісій не вибрано.

У висліді цього по Синодах 1980 року склад Синодальних Комісій був такий:

  1. Комісія допомоги Церкві в Україні: Блаженніший Йосиф. ВПреосв. Кир М. Любачівський, Преосв. Кир Мирослав Марусин.
  2. Літургічна Комісія: Блаженніший Йосиф, ВПреосв. Кир М. Любачівський.
  3. Комісія для справ кодифікації канонічного права для Східних Церков: ВПреосв. Кир Максим Германюк. Митрополит Філядельфійський, Преосв. Кир Сронім Химій.
  4. Комісія покликань і семінарій: Преосв. Кир Андрій Сапе­ляк. Преосв. Кир Василь Лостен, Преосв. Кир Дмитро Грещук, Преосв. Кир Платон Корниляк.
  5. Комісія апостоляту мирян: ВПреосв. Кир Максим Германюк.
  6. Комісія (Комітет) 1000-літнього ювілею: ВПреосв. Кир Максим Германюк.

Намічені, але не вибрані:

  1. Комісія збірки матеріялів помісного права УКЦ.
  2. Комісія постулятури.

Згідно з програмою, Синод виготовив також Пастирське по­слання до духовенства, чернецтва й вірних УКЦ в Україні і на за­сланні. Текст цього Послання вже по Синоді подано Римському архиєреєві до одобрення, так само як протокол і рішення Синоду

Під кінець Синоду, дня 1 грудня 1980 вполудне. Синодальні Отці під проводом Блаженнішого Йосифа були на авдієнції в папи Іван-Павла II. Як продовження цієї синодальної авдієнції, була за­раз потім спільна для всієї української громади зібраної годі в Римі числом около 250 осіб.

На закінчення нарад Синод доручив був Кир Андрієві Сапеля- кові подати до загального відома пресовий комунікат, що й виконав він на пресовій конференції. У Синодальнім комунікаті було між іншим сказано:

На Синоді Владики Української Католицької Церкви опрацювали спільний документ «Торжественного запере­чення канонічности т.зв. ’’Львівського Собору 1946 ро­ку” та проаналізували стан Української Церкви в Україні, зложивши відповідний плян дії в обороні прав віруючої людини в Україні, а зокрема в обороні прав для Української Католицької Церкви. Синод Єпископів Помісної Української Церкви звернувся до своїх терпля­чих вірних в Україні і на засланні Соборним Посланням для піддержання їх у боротьбі за свою віру і Церкву.

Цей уривок пресового комунікату викликав негайно реакцію Московського патріярхату, ставлячи Римський престіл у прикре по­ложення. Вслід за цим прийшла у днях 20 і 22 грудня 1980 року вимога Римського престолу не проголошувати нічого з синодаль­них документів, ані не виконувати нічого з синодальних рішень чи постанов без виразної згоди Римського архиєрея.

Дещо пізніше, дня 15 квітня 1981 року, прийшло повідомлення, що Синодальной Соборне Послання до духовенства й вірних в Україні та на засланні також

не може бути прийняте, а це з уваги на добро самої Української Церкви, а особливо українських вірних, які знаходяться в СРСР.

Однак Його Святість погоджується з думкою, що Єпископи зібрані на Синоді можуть видати звернення як вияв їх постійного дбання за всіх українських вірних, а не лиш за цих, які знаходяться в Україні чи на засланні, і то зокрема духовного й пасторального змісту, що принесе добро цілій Українській Церкві. У залученні знайде Ваша Еміненція цей Документ також в українськім перекладі.

Відносно рішень та постанов Синоду 1980 року, українські вла­дики кількакратно зверталися з питанням до чинників Римського престолу про їх одобрення та можливість публікації і виконування. Вкінці дня 9 березня 1983 року прийшло вияснення, що «одобрення праць того Синоду міститься в Синодальнім Листі, що його дещо зміненого вислано Вашій Еміненції» 15 квітня 1981 року. Таким чи­ном проблема одобрення Синоду 1980 року була остаточно розв’язана.

Більшість матеріялу з оригінального синодального Соборного Послання до українців в Україні та на засланні, використав був Блаженніший Йосиф у своїм особистім посланні з нагоди 90-ліття своїх уродин у лютім 1982 року. До деяких висловів цього послання Конгрегація для Східних Церков приневолена була висказати засте­реження чинників Римського престолу, у місяці липні 1982 року. Треба однак завважити, що опрокидувані вислови не були взяті з тексту оригінального синодального Послання.

6. Синод ієрархії Української Католицької Церкви 1983 року

На останнім Синоді 1980 року, подібно як на попередніх, дуже прикро відчувався брак належно випрацьованих правил ведення Си­ноду і це дуже плутало порядок синодальних нарад. На це звернув увагу наш єпископат уже на Синодальних нарадах 1979 року, а потім у часі підготовки та переведення Синоду 1980 року. Також Римський архиєрей. особисто присутній на Синоді з березні 1980 року, зажадав, щоб перед скликанням наступного Синоду був виго­товлений правильник Синоду.

Також потрібно було ввести якусь періодичність і тяглість си­нодальної праці. У часі Синодальних нарад 1979 року рішено відбувати їх кожного року, натомість на Синоді 1980 року постанов­лено скликувати Синод що два роки. З цього випливала потреба якогось постійного органу, Секретаріяту Синоду, який завідував би синодальними справами поміж синодальними засіданнями. Зокрема по Синоді 1980 року заокеанські владики кількакратно наголошува­ли потребу постійного Секретаріяту Синоду, відокремленого від Патріяршої Канцелярії.

Ото ж, по довгій застанові і підбиранні відповідних осіб з різних пропонованих, Блаженніший Йосиф грамотою з дня 12 квітня 1982 року встановив Секретаріят Священного Синоду Українських Владик та іменував Головним секретарем Кир Андрія

Сапеляка з Аргентини, а Діловим секретарем о. д-р Ігоря Мончака пароха парохії св. Михаїла у Монтреалі в Канаді. Повідомлений про це Римський архиєрей потвердив дня 24 травня 1982 номінацію обох Секретарів Синоду та застеріг собі також на майбутнє пот­вердження кожночасного вибору чи номінації Секретарів.

Секретаріят почав працювати в Римі від 16 червня 1982 року, під проводом Блаженнішого Йосифа, при постійній співпраці з коадютором ВПреосв. Кир Мирославом Любачівським та при частій консультації з усіма українськими єпископами у західному вільному світі. Згідно з дорученням, першим ділом Секретаріяту було приготовити проект правильника чи статуту Синоду. Рівночасно з цим опрацьовувано надіслані від Владик проекти і по­бажання до наступного Синоду для виготовлення його програми.

За п’ять місяців підготовчих праць, між 16 червня а 11 листопа­да 1982 року, було 26 багатогодинних сесій Секретаріяту. У чоти­рьох з цих 26 сесій брав особисту участь Блаженніший Йосиф, а у вісьмох ВПреосв. Кир Мирослав Любачівський. В останній сесії, 11 листопада, на якій устійнено програму та намічено дату Синоду, брали участь також оба ВПреосв. митрополити Кир Максим Германюк і Кир Стефан Сулик.

На сесіях Секретаріяту більше як половину часу присвячено ви­готовленню проекту Статуту Синоду. Вже 24 червня 1982 розіслано всім Владикам перший проект синодального Статуту. Узгляднюючи прислані завваги і доповнення, Секретаріят вигото­вив другу редакцію проекту і розіслав його всім Єпископам дня ЗО липня 1982. Тому що дальше приходили завваги Владик, включно аж до сесії з ВПреосв. Митрополитами дня 11 листопада, Секретаріят виготовив третю редакцію і розіслав її Єпископам для

12    листопада 1982. У цілому десять Владик у різний час прислали свої доповнення до проекту Статуту.

У виготовленні проекту Статуту Синоду, Секретаріят користу­вався Декретами II Ватиканського Собору, Загально-церковним правом для Східних Церков, Статутом Української Католицької Конференції з 1962 року, директивами папи Іван-Павла II у листах до Блаженнішого Йосифа з 19 березня 1979 і 5 лютого 1980 відносно Синодів, проектом Правильника Священного Синоду Єпископів, предложеним на Сином 1980 року та іншими джерелами.

Треба однак завважити, що більшість цих матеріялів не відноситься прямо до єпископських Синодів. Канонічне право для Східних Церков так як воно є зібране в декретах папи Пія XII, зо­крема «Про східні обряди» і «Про осіб» («Cleri sanctitati») з 1957 року говорить лише про патріярхальні, архиєпископські, а також митрополичі синоди з участю представників ченців і священиків, які збираю і ься рідко, щонайменше раз на двадцять років. Це є те зако- нодатне тіло, яке тепер звичайно називають Собором цілої помісної Церкви. Натомість про Синод самих лише єпископів у цьому зако­нодавстві для Східних Церков взагалі немає мови.

З другого боку, Статути Української Католицької Конференції з 1962 року відносяться до «конференції», що інституціонально є зовсім щось відмінного від Синодів єпископів. Вкінці папські дирек­тиви з листів до Блаженнішого Йосифа це лише дуже загальникові напрямні.

Небагато могло помогти також порівнування з практикою інших Східних Церков, бо теперішнє становище Української Като­лицької Церкви є унікальне. Це вперше в історії якась Східна Като­лицька Церква має у своїм складі кілька оформлених митрополій, єпархій та екзархатів розкинених по різних континентах; а рівночасно матірну частину Церкви може репрезентувати дуже об­межене число Владик. То ж участь поза-матірних єпископів у патріярхальних синодах різних Східних Церков, де репрезентація матірної частини становить подавляючу більшість, представляється зовсім інакше, як у нашій Українській Церкві під сучасну пору.

На Синодах інших помісних Церков поза-матірні єпископи ста­новлять незначну меншість, немов додаток до матірного єпископсь­кого збору, без рішаючого впливу на рішення Синоду. Противно є тепер в Українській Церкві, де поза-матірні єпископи становлять на українськім Синоді подавляючу більшість. Постає аномалія, що за­прошені «агреговані» – «долучені» мали б рішати про цілу Церкву, включно з її матірною частиною. Однак «теперішні виняткові і болючі труднощі, у яких перебуває Українська Католицька Церква у Батьківщині», як писав папа Іван-Павло II у своїм листі з 5 лютого 1980 року, вимагають допущення такої аномалії, застерігаючись при цьому, що синодальна більшість «агрегованих» рішаючи також про матірну частину Церкви не вчинить їй нічого некорисного. У цьому власне полягає ця «надзвичайна влада» (fa- coltà straordinaria»), як називає це Римський архиєрей у своїм листі, скликувати єпископів на Синоди, на яких матірну частину репрезен­тує нечисленна меншість. При складанні проекту Статуту та при його ухвалюванні, треба було завжди мати на увазі, що ця нечисельна репрезентація матірної частини Церкви є ядром Синоду, яке осмислює його існування.

Для приготування програми Синоду, Секретаріят розподілив увесь синодальний матеріял, себто рішення і доручення попередніх Синодів та внески й побажання Владик, по Комісіях, беручи до ува­ги стан і склад Комісій так як вони представлялися по закінченні Синоду 1980 року. Розсилаючи цей матеріял усім єпископам дня 16 липня 1982 року, Секретаріят просив і від багатьох Комісій одержав звіти з дотогочасної їх діяльности та пляни праці на найближчі роки, разом з конкретними пропозиціями на Синод 1983.

Так по пів-річній наполегливій праці Секретаріят належно зібрав матеріял для синодальних нарад і виготовив відповідну про­граму Синоду.

На закінчення підготовчої праці Секретаріяту, папа Іван-Павло II, за старанням Блаженнішого Йосифа, прийняв дня 9 грудня 1982 на приватній авдієнції ВПреосв. Кир Мирослава Любачівського, як представника Первоєрарха, та обох Секретарів Синоду. Ціллю авдієнції було одержати благословення Римського архиєрея на скликання Синоду та устійнити остаточно дату його. У висліді узгіднено як найбільш відповідний час наступного Священного Си­ноду Ієрархії Української Католицької Церкви від 30 січня до 12 лютого 1983 року. Хоч остаточне благословення на скликання Си­ноду прийшло телефонічно аж 14 січня 1983, а письмом щойно 19 січня 1983 року.

Синод Ієрархії Української Католицької Церкви 1983 року розпо­чався у неділю 30 січня архиєрейською Службою Божою в соборі Святої Софії в Римі при співучасті всіх Отців Синоду. У часі цієї св. Літургії Блаженніший Йосиф рукоположив нового українського ек­зарха для Франції Кир Михайла Гринчишина. Номіновано його на місце хворого Кир Володимира Маланчука, коротко перед цим Си­нодом з листи кандидатів вибраних на Синоді 1980 року для північної Америки. Саме відкриття Синоду, під кінець цієї Служби Божої попередили молитви призивання благословення Святого Духа на праці Синоду.

Ділові наради почалися наступного дня 31 січня 1983 у цій самій синодальній Ватиканській залі, що два попередні Синоди. Очолював Синод Блаженніший Йосиф, але безпосередньо проводив нарадами ВПреосв. Кир Мирослав Любачівський. Учасниками Си­ноду були: Блаженніший Йосиф, ВПреосв.-і Кир Мирослав Любачівський, Кир Максим Германюк і Кир Стефан Сулик; Преосв.-і Кир Ніль Саварин, Кир Ізидор Борецький, Кир Іван Прашко, Кир Платон Корниляк, Кир Андрій Сапеляк, Кир Авгу- стин Горняк, Кир Василь Лостен, Кир Сфрем Кривий, Кир Сронім Химій, Кир Дмитро Грещук, Кир Іннокентій Лотоцький, Кир Ро- берт Москаль, Кир Мирон Дацюк і Кир Михайло Гринчишин. Новоіменований тоді Крижевацький владика Кир Славомир Мікловш прибув щойно на заключну авдієнцію у Римського архиєрея дня 12 лютого 1983. Були також покликані на Синод, але не прибули через дуже слабий стан здоров’я Преосв.-і Кир Йосиф Марганець, Кир Володимир Маланчук і Кир Йоаким Сегеді. Присутнім на всіх нарад Синоду був також Діловий секретар о. д-р Ігор Мончак, який протоколував усі наради.

На передостанню сесію, у п’ятницю 11 лютого рано, запрошено на Синод ВПреосв. Кир Мирослава Марусина, який як Секретар Конгрегації для Східних Церков не був членом Синоду, для обміну думок у деяких актуальних справах. Попереднього дня пополудні запрошено до залі нарад о. д-р Івана Дацька, щоб доповнив звіт Комісії допомоги Церкві в Україні своєю доповіддю про матеріяльну поміч.

Від 31 січня до 11 лютого включно відбулося 17 сесій Синоду. У тому часі проведено сорок ділових годин над синодальним матеріялом об’ємом цілої сотні сторінок машинопису, що його одержали Владики ще перед початком Синоду. П’ять перших сесій присвячено на подрібну дискусію, справлювання і голосування над кожним артикулом Статуту. Дальше прийшли на чергу, згідно з програмою, два реферати та їх обговорювання: про український вклад у працю Єпископського Синоду Вселенської Церкви та про Українську Католицьку Церкву в Україні. Сім наступних сесій зай­няли звіти Комісій та обговорювання і прийняття через голосуван­ня пропонованих ними рішень чи постанов.

Крім цього переведено ще вибір трьох кандидатів на єпископа Саскатунської єпархії, з яких папа Іван-Павло II іменував у грудні 1983 року нового епарха Кир Василя Філевича. На Синоді 1983 року вибрано або доповнено Синодальні Комісії, обговорено та виготов­лено Звернення Священного Синоду УКЦ до вірних і полагоджено ряд інших ділових справ. У загальному це був найбільший Синод з усіх дотеперішніх, як часом нарад так і об’ємом праці й рішень.

Треба відмітити, що дискусії велися дуже ділово і часто продов­жувалися аж до осягнення найбільш можливої однозгідности. Для прийняття кожного артикулу Статуту, кожної точки пропонованих рішень, чи кожної зміни в їх тексті, переводилося голосування. Була їх понад сотня, половина відносилася до Статуту, а половина до рішень і постанов Синоду.

З цієї сотні голосувань, половина пройшла одноголосно; а не було навіть одної п’ятої голосувань, у яких більше як двох Сино­дальних Отців було б проти, або здержалося від голосування. Так то прийнятий і пропонований Римському архиєреєві до одобрення текст Статуту та Рішень і постанов Синоду був справді вислідом однозгідної праці й волі Отців Синоду.

У часі Синоду Секретаріят у порозумінні з Модератором нарад видав чотири пресові комунікати.

Закінчився Синод 1983 року соборним Молебнем у базиліці св. Петра при гробі св. Йосафата в суботу 12 лютого. Зараз потім була спільна авдієнція в Римського архиєрея всіх Отців Синоду, включно з новоіменованим Кир Славомиром Мікловшом, під проводом Блаженнішого Йосифа. У цій авдієнції взяли також участь префект Конгрегації для Східних Церков Кардинал Владислав Рубін і її се­кретар Кир Мирослав Марусин.

До місяця по закінченні Синоду Секретаріят виготовив прото­кол, рішення й постанови та текст прийнятого Статуту Синоду, в українському оригіналі та в італійському перекладі. Увесь цей матеріял предложив Блаженніший Йосиф Римському архиєреєві до одобрення.

Найскоріше одержано дещо справлений і одобрений текст «Звернення Владик Священного Синоду Української Католицької Церкви до вірних». Секретаріят Синоду зараз розіслав цей текст усім Синодальним Отцям. Далеко пізніше, бо аж 25 лютого 1984 року, Державний Секретаріят Ватикану повідомив Блаженнішого Первоєрарха Йосифа, що прийнятий на Синоді Статут розглядала комісія знавців і зредагувала новий текст Статуту. Цей справлений текст одобрив і потвердив Римський архиєрей на пробу на сім років.

Натомість рішення і постанови Синоду одобрено без жодних змін, з одним лиш застереженням, щоб двох перших частин, які відносяться до Української Католицької Церкви в Радянськім Союзі не публікувати. Так то згідно з цим повідомленням Римсько­го престолу з дня 25 лютого 1984 року, всі рішення і постанови Синоду Ієрархії Української Католицької Церкви 1983 року є тепер вповні одобрені та зобов’язуючі, з цим, що дві перші частини залишаються довірочними тільки для Отців Синоду.

 


[1]«Нива», Львів, за грудень 1927. рік XXII, ч. 12, стр. 425-427. — Підкреслення оригіналу.

[2] «Нива», Львів, за листопад 1929, рік XXIV. ч. 11, стр. 434-436. Стаття о. П. Хомина.

[3] Міжепархіяльна обрядова комісія, у: «Нива», Львів, за червень 1930. рік XXV, ч. 6, стр. 235.

[4] «Apostolica Sedes… ad magis firmandos nexus inter Patriarchatus et proprii ritus Hierarchas extra fines territorii patriarchalis constitutos… normas quasdam statuendas esse censuit.

Quapropter Sacra Congregatio pro Ecclesiis Orientalibus, votis annuens ut praescrip­tum commatis tertii n. 7 Decreti Conciliaris «Orientalium Ecclesiarum» in praxim deduce­retur, ea quae sequuntur de mandato Summi Pontificis declarat.

  1. Hierarchae Orientales extra fines territorii patriarchalis constituti, in Synodis patriarchalibus proprii ritus, sive electionum sive negotiorum, cum suffragio deliberativo partem habere possunt.
  2. Patriarcha et. Sede vacante vel impedita. Administrator Patriarchalis convocare tenetur ad Synodos, de quibus in n. 1, omnes et singulos Hierarchas sui ritus extra fines territorii patriarchalis constitutos.
  3. Designationem Hierarcharum proprii ritus pro fidelibus orientalibus extra pa­triarchatus commorantibus quod attinet. Patriarcha cum sua Synodo electionum elenchum saltem trium idoneorum candidatorum Sedi Apostolicae, opportuno tempore, proponere valet, firmo iure Romani Ponteficis nominandi ad huiusmodi officium quem Ipse maluerit.

Super statutae normae valebunt ad interim donec disciplina canonica orientalis iuxta Decreta et ad mentem Concilii Oecumenici Vaticani II organice recognoscatur…, quin exin­de potestas jurisdictionis Patriarchae extra fines sui patriarchatus extendatur.

Datum Romae, die 25 mensis Martii anno 1970. «L’Osservatore Romano», anno CX, n. 93 (33371), 23 Aprile 1970, p. 1.

 

Джерело: Bohoslovia 47 (1983) p. 41-72