Паралельна літургія

о. д-р Василь Рудейко

12039729_815446568573217_1825749201005521371_nКоли заходить питання про літургійну традицію, здається, всі знають, що йдеться про певну спільну справу. Бо й справді, саме слово «літургія» у перекладі з грецької мови означає «спільна справа», чи радше навіть «народна справа». Все ж, виглядає, ми рідко по-справжньому задумуємось про те, що саме це за справа і що означає оте «спільно» чи «народно». Якщо увійти до більшості наших церков, можна зауважити, що багато речей під час богослужіння ми робимо зовсім не спільно. Навіть більше, ми робимо їх паралельно – священик своє, а ми своє у той сам час.

Чи чуємо ми те, що нас просять?

Візьмімо, до прикладу, спосіб мовлення літургійних молитов церквою (і тут я маю на увазі всю церкву, священика та вірних). Лише на ектеніях ми вступаємо у певне суголосся із священиком чи дияконом, вони виголошують прошення, ми відповідаємо на них співом «Господи, помилуй», чи «Подай, Господи». Ми чуємо те, про що ми молимося і намагаємось більше чи менше адекватно відповісти на це. Але і тут наші відповіді часто є просто даниною традиції, а не осмисленою, виходячою із нашого переконання, відповіддю. Одним із прикладів такої неосмисленої відповіді є наше «Господи, помилуй» на виголос диякона «Про́сті! Причастившись Божественних, святих, пречистих, безсмертних, небесних і животворя́щих страшних Христових Таїн, достойно благодарім Господа!». Нас просять благодарити, себто дякувати, а ми, ніби не чуючи цього, відповідаємо «Господи, помилуй». Подібно і в богослужіннях молебнів на ектенії ми чуємо «Ще молимось Господеві Богу нашому, щоб … дарував нам здоров’я з довголіттям, промовмо всі: Скоро вислухай і милостиво помилуй», але традиційно відповідаємо потрійним «Господи, помилуй». Ми звикли до такого стану речей і навіть не реагуємо на ці неузгодженості. Таке відношення до літургійної молитви є свідченням того, що насправді ми не надто задумуємось над тим, чи має наша молитва бути суголоссям, чи радше кожен із нас робить на літургії якусь свою власну справу? Вірні чують «В мирі вийдім» і навіть відповідають «В імені Господнім», але ніхто нікуди не виходить. Для людини, яка вперше бере участь у такій літургії, може складатись враження, що співрозмовники – клир і вірні – не чують чи не розуміють одні одних або ж зумисне ігнорують один одного.

Мовлення під час співання

Ще дивнішим є досвід «суголосся» молитов священика, які вірні мали б потвердити своїм «Амінь». Переважної більшості із них вірні не чують, бо священики мовлять їх паралельно до молитви вірних. Вірні чують лише «бо благословен єси Христе Боже наш …», але не чують, чому саме благословен, яке відношення це має до них, до усієї церкви? Натомість, вони часто чують повторення того самого: «Ще і ще в мирі Господеві помолімся… Заступи, спаси, помилуй… Пресвяту, пречисту, преблагословенну…». Воно може видаватися природним наслідком нашої літургійної традиції чи радше навіть традиційності нашої літургії, оманливого враження, що і так відомо, для чого ми тут є і що з нами відбувається. Все ж, якщо б запитати пересічного християнина у нашому храмі, чому щойно священик сказав ці слова, він напевно не знав би що відповісти. А це повторюється багато разів за весь час богослужіння. Більше того, ці часті повторення так званої «малої ектенії» вставлені зумисно для того, щоб священик міг у той час помолитись «тиху» молитву. Можливо, ми не задумувались над цим, але оригінальним задумом «тихих», а радше «таїнственних» (бо саме це означає церковно-слов’янське «тайно») молитов священика є пояснення того, що відбувається під час богослужіння, впроваджувати вірних у таїнство літургії, втаємничувати їх. З цього огляду вони назагал сформульовані не лише від особи священика, а від імені всіх, хто належить до церкви. Літургійне «споглянь на нас і на святий храм сей, і вчини з нами і співмолільниками нашими багаті милості Твої і щедроти Твої» стосується всіх вірних, і за це уся спільнота стверджує своїм «Амінь», що Йому – Господеві Богу – «належить усяка слава, честь і поклоніння … нині і повсякчас, і на віки віків». Особливо ж це стосується головної молитви євхаристійного богослужіння – анафори – яка навіть за своєю структурою поділена так, що частини її має мовити священик, а частини уся церква разом. У сучасній практиці багатьох церков візантійської традиції це спільне моління надзвичайно занедбане. Вірні не чують цілості центрального церковного моління, бо священики мовлять більшість тексту потихо у той час, коли вся церква чи хор паралельно співають решту тексту тієї самої молитви. Проблема такого підходу до богослужіння не нова. Зі спробою мовлення священиками молитов тихим голосом у константинопольському патріархаті боровся імператор Юстиніан, видавши свою відому 167 новелу, у якій зазначив: «… ми приписуємо всім священикам і єпископам мовити молитви, які використовують в Божественному Приношенні і святому Хрещенні, не нечутно, але у повний голос, щоб їх чули вірні, що спонукало б душі слухачів до більшого благоговіння і возвишало б їх до похвали Господа Бога». Сенс молитов священика, відтак, у тому, щоб люди чули їх і, натхнені їхньою красою та глибиною висловленого у них богослов’я церкви, облаштовували своє духовне життя так, як цього хоче Господь. Літургія не є місцем ігнорування богослов’я церкви, літургія – місце, у якому богослов’я стає справжнім, оскільки висловлюється церквою перед лицем Божим. Конституція ІІ Ватиканського собору про святу літургію наголошує на тому, що «для того щоб досягти повної дієвості (літургійної молитви), необхідно, щоб вірні приступали до святої літургії з правильним душевним налаштуванням, щоб узгодили свої думки з виголошуваним і співпрацювали з вишньою благодаттю, аби не приймати її марно» (КСЛ 11). Як же вони зможуть правильно налаштуватись, якщо навіть не чують того, на що їм потрібно налаштовуватись, чи радше навіть не можуть налаштуватись, бо в той час мусять робити щось паралельне?

Але традиція «тихих» молитов має ще й інший побічний ефект. Вони провокують дублювання у літургії. Те, що не висловилось церквою у літургійній молитві, обов’язково тягне за собою висловлення його в особистій. Найкращий приклад – молитви перед причастям. Самі чини нашої літургії містять прекрасні молитви приготування до причастя (перед молитвою Отче наш) і подяки за нього (перед заамвонною молитвою), але оскільки вірні їх не чують, а священики часто мусять мовити дуже швидко, щоб встигнути сказати «виголос», ці молитви не сприймаються ні як приготування, ні як благодарення. Відтак з часом і для священика, і для вірних була додана особлива (колись приватна) молитва «Вірую, Господи, і ісповідую…» для того, щоб приготуватись до причастя, і навіть її не мовлять спільно священик і церква, а кожен для себе. Так само кожен для себе співає/мовить херувимську пісню «Ми херувимів тайно являючи …», підкреслюючи цим глибинне розділення між клиром та вірними. Був час, коли священики співали цей піснеспів разом із вірними, вносячи Святі Дари з проскомидійника, який був поза межами храму, до святилища. Нині триразове рецитування священиками його є лише даниною колишній традиції, такою, як виголос «Двері, двері …» чи «В мирі вийдім».

Поєднати розділене …

Хочемо ми того чи ні, а літургійні богослужіння наші за нечастими винятками підкреслюють дуже чітке розділення усієї повноти церкви на клир і вірних. Клир від початку літургії перебуває в святилищі, вірні – в наві храму. Священики під час літургійної служби рідко виходять поза межі солеї. «Контакт» з вірними відбуваються рідко і на відстані, а можливості таких  контактів, якими в давнину живилось наше богослужіння, нині з багатьох причин мінімалізовані, перетворені у перенесений у святилище літургійний «символізм».

Поцілунок миру ніби і є, але він скорочений лише до тих принагідних випадків, коли у святилищі богослужіння звершують кілька священиків або священик з дияконом. Навіть на піддияконів ця практика вже не поширюється, що вже й казати про «мирян». Їх літургійним завданням є спостерігати за цим дійством у святилищі, паралельно співаючи при цьому «Символ віри». Але ж ми знаємо з історії літургії, і навіть більше, із Святого Письма, що поцілунок миру належить усій церковній спільноті, і багато хто його практикує, але не в межах офіційного богослужіння, а в реальних родинних відносинах.

Те саме можна сказати про спільні дії священика та вірних під час богослужіння. У західних церквах часто можна побачити священика, який зустрічає своїх вірних при вході до храму, а потім проводжає їх, коли вони відходять додому після богослужіння. Такі відносини розвивають більш дружні стосунки між священиком та його вірними і спонукають до їх активнішої участі у житті парохії. У різних східних католицьких церквах можна зустріти давню традицію моління якоїсь частини богослужіння (часто це Літургія Слова) священиками разом із вірними у храмі. Навіть у нашому обряді на богослужіннях хрещення і вінчання богослужіння все ще залишається укладеним саме так: священик зустрічає хрещеника чи подругів у притворі, входить разом із ними у наву храму, в якій відбувається Літургія Слова, і лише для того, щоб причастити їх, входить у святилище. Із нави храму він виголошує многоліття і проводжає їх заключним благословенням із храму. Але такими мали б бути, згідно із їх первинною логікою, усі наші богослужіння. Про це свідчать назви входів: «малий» – із притвору у храм вірних – та «великий» – із храму вірних у святилище. Велику частину молитви священики колись проводили із вірними у наві храму навіть на таких богослужіннях, як вечірня та утреня. Сьогодні із цієї традиції все ще зберігаються певні залишки на архиєрейській літургії – єпископа зустрічають перед храмом, у наві храму одягають у літургійні ризи і до малого входу він сидить на катедрі посеред вірних. Іншим богослужінням, яке частково зберегло цей давній спосіб моління клиру з вірними, є утреня Великої Суботи, на якій священики разом із вірними сидять посеред нави храму аж до Великого Славослов’я. На важливості такого спільного моління клиру з вірними та його значення для сприйняття літургійного богослужіння у свій час наголошував один із піонерів літургійного оновлення о. Хуан Матеос: «Платформа посередині церкви, що називається амвон, або віма, навколо якої стояли люди, допомагала створити спільноту між вірними та клиром. У цій початковій частині Літургії (літургії слова) немає помітної різниці між єпископом, священиком та вірними. Всі потребують чути слово Боже і очиститись ним. … Саме тому деякі старі документи вказують, що єпископ одягає літургійний одяг лише на освячення, коли клирики вступають до святилища як вибрані служителі, після того, як сповнилося це очищення».

ad fontes liturgicos

Чи є можливий вихід із ситуації? Так. Він існує і він не новий. Нам треба лише відкрити для себе наново кілька забутих істин про  наше богослужіння, першою серед яких є та, що воно логічне, а не магічне. Таїнство Христа не є чимось, що потрібно передавати незрозумілим «надлогічним» способом, бо Слово прийшло у світ для того, щоб таїнство явилось, щоб з’явились видимі знаки невидимої Божої благодаті. Ці знаки мають бути чіткими і зрозумілими для тих, які у таїнстві беруть участь. Тому наша літургія є «словесною» службою, служінням Слова для нас. Вона, як ікона, сповнена символів, але усі ці символи мають бути зрозумілими і головне – надписаними. Ікони надписують не тому, що невідомо, хто на них зображений, а для того, щоб явити, що образ є осмислений, позначений словом. І наші літургійні дії позначаються словами, текстами молитов, які їх пояснюють, таким чином втаємничуючи нас у таїнства, які передаються тим чи іншим знаком або дією. Відтак, значення потрібно шукати передусім у самих текстах літургії.

Далі потрібно зрозуміти, що літургійна традиція підпадає змінам, як позитивним так і негативним. Це нам нагадує учительський уряд церкви, вказуючи у Конституції про святу літургію, шо «літургія складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки божественно встановлена, і з тих частин, які підлягають змінам і з плином часу можуть мінятися, – або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої літургії або ж якщо вони стали невідповідними» (КСЛ 21). Це означає, що завданням церкви є завжди осмислювати власну літургійну традицію і бути відкритою до її оновлення тоді, коли вона цього потребує. Створювати «символічні» коментарі, які оправдовують явні помилки, означає занедбувати літургійне життя і прирікати тим самим вірних на винайдення паралельних форм богослужіння, несумісних із духом літургії.

Дороговказом на цьому шляху мають бути дослідження джерел літургійної традиції. І саме так його сформулювали отці єпископських конференцій під проводом Слуги Божого Митрополита Андрея: «Необхідно віддавати перевагу тим літургійним обрядам, котрі максимально відповідають їх старовинним формам, в даному випадку ― обрядовим формам, які існували ще до Берестейської Унії 1596 року, або ж іще давнішим їх відповідникам древньої доби Київської Церкви чи найкращим зразкам первісного східного обряду». Їх задумові провести детальний перегляд літургійних традицій нашої церкви перешкодила ІІ Світова війна і 70-літня окупація України тоталітарною радянською системою. Нині час відновити і продовжити їх працю для того, щоб, згідно із бажанням Вселенської Церкви, у створенні документів якої брали участь і наші єпископи, наші «обряди заясніли шляхетною простотою; відзначалися стислістю і прозорістю й уникали непотрібних повторень; були пристосовані для розуміння їх вірними і загалом не потребували багатьох пояснень» (КСЛ 34).

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>