Відновлення Пряшівської єпархії супроводжувалось її реорганізацією. У 1997 році утворили Кошицький екзархат, а рік перед тим зі складу Пряшівської єпархії виокремили Чеський греко-католицький екзархат (який нині не є частиною СГКЦ). 30 січня 2008 року Папа Бенедикт XVI оголосив про піднесення Пряшівської єпархії до гідності архиєпископії та утворення митрополії. До складу Словацької Греко-Католицької Церкви (митрополія sui iures) ввійшла Пряшівська, Кошицька та новостворена Братиславська єпархії. В Канаді діє словацька єпархія святих Кирила і Методія. На сьогоднішній день Церква налічує 275 парафій і 228 тисяч вірян. У ній 445 священиків, 45 монахів та 144 монахині. На навчанні перебуває 87 семінаристів. Предстоятелем Словацької Греко-Католицької Церкви є митрополит Іван Баб’як, архиєпископ Пряшівський, який очолив її в 2002 році. А двох єпископів-мучеників ХХ століття – Павла Гойдича та Василя Гопка – Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними 2001-го і 2003 року відповідно.

Історія Крижевацької єпархії, маловідомої, проте так чи інакше пов’язаної з Україною, розпочинається майже в той самий час, коли єпископи українсько-білоруської Церкви на чолі з митрополитом відновили єдність із Римським престолом. Датою утворення першої структури східних католиків на території сучасної Хорватії є 1611 рік. Далеко не останню роль в ранній історії Крижевацької єпархії відіграв Методій Терлецький – один із учасників діалогу між митрополитами Велямином Рутським та Петром Могилою про створення спільного патріархату в Києві. Відомі слова Папи Урбана VІІІ «О mei Rutheni, per vos ego Orientem spero convertendum» («О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам Схід навернеться») були зверненні саме до Методія Терлецького, та найбільш вірогідно стосувалися його місії у Волощині, Далмації, Хорватії та Словенії.

Історія Болгарії багато в чому подібна до історії України. Перебуваючи на кордоні Сходу та Заходу, вона була ласим шматком для сусідів. Слід згадати хоча б один із перших серйозних конфліктів між Римом та Константинополем за Папи Миколая і Патріарха Фотія, що закінчився розривом сопричастя у 863 році. Відповідно до свого географічного положення болгари завше шукали такий modus vivendi, завдяки якому могли б найкраще зберегти свою ідентичність та незалежність. Це було одним із головних мотивів князя Калояна і Болгарської Церкви, коли він відновлював єдність із Римом у 1204 році. Унія між Болгарською Церквою та Римом, підписана у ХІХ столітті, була спробою вийти з‑під грецького церковного поневолення. Грецькі націоналісти провадили у підконтрольній Болгарській Церкві політику тотальної еллінізації. В 1859 році болгари, що населяли македонську провінцію Кукуш, надіслали до Риму листа з проханням прийняти їх під свою опіку, наполягаючи при цьому на збереженні своєї традиції і мови та праві обирати єпископа.

Феномен Італо-Албанської Церкви полягає у тому, що первісно вона не була ні італійською, ні албанською. А ще однією її унікальністю є те, що вона ніколи не розривала єдності з Єпископом Риму. Цей факт надзвичайно актуальний сьогодні, коли навколо існування Східних Католицьких Церков точиться чимало суперечок. Італо-Албанська Церква, зокрема монастир святого Ніла (Гроттаферрата), що біля Рима, – це живий приклад безперервного сопричастя Церкви візантійської традиції і Римського понтифіка.

Людська історія проходить через силу випробувань, а разом із тим – народ. Подивіться на приклади святих, на мучеників, на час пророків. Пророки – вони ж діяли в умовах війни, перебували завжди на межі, проти них направляли вістря невдоволених князів цього світу, але їхній погляд був скерований не на сильних, бо не в них спасіння, а на істинне джерело спасіння – Бога. В найскладніших ситуаціях вони дивилися на Бога. І це те, що ми маємо робити.

Жити по-Божому означає ходити в Його присутності, знаючи, що Він мене бачить зсередини і ззовні. В смиренній поставі виявляти велику любов і повагу до іншого. Зберігатискромність у погляді та у вдумливих словах, жити в ідеальному послуху і врешті-решт, щоб нічого з цього не забути, слід жити в аскезі. Аскеза – то основний нерв християнства.

Є об’єктивна істина, можливо, хтось її не приймає чи боїться. Але є щось, за що вартує віддати своє життя. Це у традиційній філософії називалось “вищі вартості”. Те, що не можна оцінити в категоріях споживацького суспільства. Отже ― можна будувати таке життя, такий суспільний простір, де би того добра було більше, а зла ― менше.