«Радійте й веселіться» – заклик до мирянської активності

д-р Андрій СОРОКОВСЬКИЙ

Апостольський заклик Папи Франциска «Радійте й веселіться: про заклик до святості у сучасному світі» (Gaudete et Exsultate) від 19 березня 2018 року адресований усім нам. Його мета – «заново запропонувати поклик до практичної святості в наш теперішній час» (п. 2). Папа наголошує, що запрошення до святості стосується кожного. Оскільки апостольським закликам не властивий догматичний характер, як це є в енцикліках, то й намір Франциска у «Радійте й веселіться» не полягає в окресленні доктрини. Мовиться радше про те, щоби підтримати нас, аби ми прагнули до святості.

Спосіб думки Папи Франциска може бути охарактеризований як єзуїтський. Українці мають негативну історичну пам’ять про єзуїтів, яких асоціюють зі століттями польської римо-католицької колонізації. Але в дійсності «єзуїтська» казуїстика була гнучким і, можливо, гуманним підходом до моральних та етичних проблем, бралася для кожного випадку індивідуально замість того, щоб із непохитною одноманітністю нав’язувати суворі правила. У всякому разі, як зазначив один оглядач, особливістю міркувань Папи є те, що він більше прихильний до проникливого розгляду ситуацій, аніж до викладу узагальнених побудов – він «віддає перевагу ситуаціям над ідеями».*

Заклик є довгим документом (177 пунктів), але я заохочую всіх прочитати. Можливо, буде найкраще, якщо до кожного з його розділів підійти осібно. Перший розділ має назву «Заклик до святості» і є вступом до теми. Другий розділ – «Два украдливі вороги святості» – присвячений розгляду гностицизму і пелагіянства – давніх єресей, які уособлюють дві помилки на шляху людини до спасіння. І справді, обидві з них є очевидними в наші дні. У третьому розділі, що має назву «У світлі Господа», мовиться про блаженства (Мт. 5, 3 –11), особливо про першу частину Нагірної проповіді (Мт. 5, 7), яка для Папи Франциска є ядром християнської вісті (пп. 65 – 94 документа). Заголовок «Радійте й веселіться» взятий із завершальної частини проповіді про блаженства (Мт. 5, 12). Далі Папа Франциск зосереджується на висновку Ісусової промови на Оливній горі (Мт. 25, 31 – 46), котру називає «Велике Мірило» (пп. 95–99). Вона підводить до коротких роздумів про дві хибні ідеології сучасності стосовно суспільних справ: одна з них перенаголошує на них, друга нехтує (пп. 100 – 103). У четвертому розділі – «Символи святості в теперішньому світі» – Папа Франциск коментує п’ять виявів вираження любові до Господа. І насамкінець увагу в п’ятому розділі отримує «Духовна битва, пильність і проникливість».

У той час, як кожна людина може побачити доречність апостольського заклику для власного життя, декілька його місць видаються особливо важливими для України та українців. Один із них дуже яскравий. У третьому розділі, говорячи про блаженства, Папа Франциск пише: «Живучи Євангелієм, ми не можемо сподіватися того, що все буде легко, адже жага влади і земні інтереси часто стоять на нашому шляху. Святий Іван Павло ІІ зазначив, що «відчуженим є те суспільство, яке у своїх формах соціального механізму, виробництва і споживання все більше утруднює здійснення цього дару і встановлення цієї вселюдської солідарності». В такому суспільстві політика, масові комунікації, економіка, культурні та навіть релігійні інституції стають настільки заплутаними, що перетворюються на перешкоду для справжнього розвитку людини й суспільства. Як результат – блаженства нелегко втілити; кожна спроба зробити це буде сприйнята негативно, розглянута з підозрою, зіткнеться з висміюванням» (п. 91).

Цитування Івана Павла ІІ відсилає нас до його енцикліки «Сотий рік», до її п. 41 (цитованого у п. 78 заклику). Енцикліка Папи-поляка була видана у 1991 році, в соту річницю появи енцикліки Папи Лева ХІІІ «Нові часи» (першого з низки великих документів пап про соціальну доктрину Церкви**) і, як виявилося через декілька місяців, вона побачила світ у рік розпаду СРСР. У місці енцикліки, з якого взята цитата, святий Папа Іван Павло ІІ обговорює термін «відчуження» як переміну місцями засобів та цілей. Відчуження є наслідком неможливості віднайти правдиву природу особи як людської істоти, твореної за образом Божим. Тільки відкривши цю правдиву природу, кожен може трансцендувати себе, «вільно даруючи себе» іншим. Неспроможність зробити цей дар породжує в особі відчуження. І це ж явище вона продовжує – застосовує до всього суспільства. Тому відчужене суспільство і є таким, яке не може породити солідарність через «вільне дарування себе».

Чи українське суспільство «відчужене»? Чи його «форми соціального механізму, виробництва і споживання» перешкоджають йомудосягти суспільної справедливості?Чи його «політика, масові комунікації, економіка, культурні та навітьрелігійні інституції», зі слів ПапиФранциска, створюють заплутану«перешкоду для справжнього розвитку людини і суспільства»?

 

Очевидно, так і є. Оскільки повноцінний розгляд окресленої проблеми потребує написання монографії, для нашого наміру достатньо буде чотирьох прикладів, обраних майже довільно. Вони походять зі сфер сільського господарства, праці, екології та культури.

Сільське господарство є сферою, де способи виробництва і споживання змінюються радикально. Традиційний український сільський життєвий лад, ґрунтований на сільській економіці, був зруйнований спершу підйомом індивідуалізму, а потім, під радянським режимом, колективізацією і штучним голодом. У Західній Україні дрібне фермерське господарство завдяки створенню кооперативів вижило до часу, коли радянська влада після Другої світової війни також його знищила. Сьогодні обставини часто змушують дрібних фермерів продавати свою землю величезним міжнародним аграрним компаніям і шукати стабільного заробітку, що перетворює їх на робітників, а не власників і виробників. Понад те, ці нові латифундії часто виробляють зерно не для України, а на експорт, і прибутки головним чином одержують не виробники, а міжнародні співвласники.Отож, система виробництва дрібних фермерських господарств для місцевого ринку – система, яка розбудовує суспільну солідарність, знищена.

Багато селян, не маючи змоги конкурувати з агробізнесом, виїжджають за кордон як заробітчани. І знову через це традиційні форми суспільного ладу і виробництва знищені. Сім’я, спільнота, суспільство самі собою руйнуються. Люди стають «міжнаціональними», без стійких коренів у країні свого народження чи країні своєї праці. Багато хто насправді залишається нелегалом. За таких умов не може йтися про суспільну солідарність, про «справжній розвиток людини і суспільства».

У той же час природні багатства України стають здобиччю олігархів, які вживають політичних важелів впливу для здобуття цілей, часто незаконного. Таким чином, Карпати були позбавлені чималої частини лісів. Нищення довкілля перешкоджає справжньому розвитку людини, оскільки та покликана жити в гармонії з Божим творінням, урядуючи природними багатствами і ділячись ними з іншими, а не експлуатувати їх у безвідповідальний спосіб для особистого збагачення.

Україна привернула міжнародну увагу спробами протистояти впливу Росії у масових комунікаціях і попкультурі. Та проблема є ширшою. Очільники Церкви впродовж тривалого часу наголошували на негативних наслідках впливу на громадськість взагалі та молодь зокрема як західних, так і російських розважальних продуктів (називати їх культурою навряд чи виправдано). Водночас, до прикладу, вітчизняна кіноіндустрія млява. Ліберальна культура і медійна політика загрожують справжньому людському та суспільному розвитку, оскільки ефективно віддають перевагу добре фінансованим «розважальним індустріям», які зосереджуються на продукції, що експлуатує теми насилля та сексуальності, а не на мистецтві й культурі.

Чи може Церква зробити щось, аби перебороти наслідки відчуження людини та суспільства, аби відновити суспільну солідарність та природний розвиток людини? В цій статті годі подати щось більше, ніж натяк на рішення для згаданих чотирьох проблемних сфер. У сільському господарстві, наприклад, іноземне інвестування може бути корисним. Але мають бути розроблені та впроваджені закони й політика, які захищали б дрібних фермерів, а також сільську громаду. На ринку праці потрібна докорінна економічна реформа, яка забезпечила б українських працівників гідними зарплатами для утримання сім’ї, усунула спокусу шукати більші заробітки за кордоном. Дієвий тиск природоохоронної політики (про нього легше говорити, аніж здійснити) є такою ж справою національної економіки, як і суспільного виживання.У медійній сфері податки, тарифи та інші законні й економічні засоби можуть обмежити імпорт морально шкідливих розважальних продуктів, у той час як заходи підтримки можуть заохотити ріст і розвиток справжньої культури. Ці відповіді, звичайно, не є достатньо конкретними чи повними, ба більше – можуть бути й помилковими. Головне, що вони можуть бути оформлені та втілені не церковною єрархією або духовенством, а ширшою Церквою в повному її розумінні, тобто активними і заангажованими мирянами.

Звісно, такі відповіді неодмінно ведуть до застереження, що названі рішення просто неможливі за теперішнього становища України, яка захищається від іноземної агресії, залишаючись в руках ненажерливої олігархії і без жодного уявлення про спільне благо. Звісно, автор цих рядків, як житель Сполучених Штатів, не перебуває в позиції, що дозволяє робити судження про ймовірність або успіх таких рішень. Та все ж суттєвим залишається те, що виконання всіх цих ініціатив – політичних, законодавчих, економічних – є завданням католиків-мирян не тільки як українських громадян, які є вірними Католицької Церкви, але й як католиків, котрі прагнуть до святості через суспільну діяльність і через особисте освячення. Хибною є поширена думка про те, що відокремлення Церкви від держави означає, ніби Церква як уся спільнота вірних не може займати позицію в громадських справах чи що її буденне громадське й економічне життя відділене від її віри. Папа Франциск наголошує, що віра без практичної діяльності не може бути правдивою святістю. Католицька віра, як сказано у проповіді про блаженства, має одушевляти громадянську, політичну, економічну, суспільну і культурну діяльність мирян.

Зосереджена на блаженствах святість, описана Папою Франциском, вимагає суспільної та персональної переміни. Ця переміна споріднена з метаноєю у візантійській традиції, але застосована до суспільства в цілому. Вона не може здійснитися словами, думками чи одними лиш ідеями – вона вимагає дії.

 

д-р Андрій СОРОКОВСЬКИЙ, голова Українського Патріярхального Товариства

* Andrew M. Haines, Talking with Jesuits // Ethika/Politika, June 7, 2018 (ethikapolitika.org/2018/06/07/talkingwith-jesuits).

** Thomas Storck, An Economics of Justice and Charity: Catholic Social Teaching, Its Development and Contemporary Relevance, Kettering, Ohio, 2017, Розділ 5 і Додаток II).