Рим та Україна. Розважання Томаса Марка Немета над Страсним тижнем

Nemeth Thomas Mark (© Barbara Mair) 
(Фото: Barbara Mair)

Переклад з німецької

Нещодавно ЗМІ оприлюднили реакцію Глави Української Греко-Католицької Церкви Верховного Архиєпископа Святослава Шевчука на намір доручити українці й росіянці спільно нести хрест під час Хресної дороги в римському Колізеї. Зокрема, у своєму коментарі 12 квітня Блаженніший Святослав зазначив:

«Вважаю таку ідею невчасною, двозначною і такою, що не враховує контекст військової агресії росії проти України. Для греко-католиків України тексти і жести ХІІІ стації цієї Хресної дороги є незрозумілими і навіть образливими, особливо в контексті очікуваного другого, ще більш кривавого наступу російських військ на наші міста і села. Знаю, що і наші брати римо-католики поділяють ці думки та переживання».

Про невчасність заявленого наміру заявив український посол у Ватикані Андрій Юраш Також відповідна заява прозвучала з вуст апостольського нунція в Україні архієпископа Вісвальдаса Кульбокаса.

Коментар Блаженнішого Святослава відображає незадоволення значної кількості українців, викликане позицією Риму щодо війни Росії проти України. Як нещодавно зауважила одна моя знайома українка: «Що спільного мають путін і Ватикан? Обидвоє сидять в своєрідному бункері, що звужує їхнє сприйняття реальності». В мене також виникає питання: «Хто, з огляду на теперішню ситуацію, схожої якій не було з часів Другої світової війни, порадив Папі, доручити громадянці держави-агресора і громадянці держави, на яку напали, спільно нести хрест?»

Якою є тактика Риму?

Чимало українців ставлять собі запитання, чи Римський Престол дійсно їх підтримує? Це пов’язано також з тим, що Держсекретар Ватикану кардинал П’єтро Паролін 7 та 8 квітня заявив, що хоча Україна має право захищатися, але водночас скептично висловився щодо постачання в Україну зброї, бо це, мовляв, призводить до ескалації.

Вже наступного дня Апостольська нунціатура в Києві спростувала таке тлумачення інтерв’ю, як неправильне. Втім наведені заяви держсекретаря Ватикану прозвучали саме у дні, коли президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час її візиту в Бучу запевнила в підтримці України з боку Євросоюзу щодо поставок зброї.

Протягом багатьох тижнів точаться дискусії з приводу візиту Папи Франциска в Україну. Але, згідно з кардиналом П’єтро Пароліном, слід брати до уваги можливі наслідки цієї поїздки для делікатних стосунків з РПЦ. Наразі питання про те, яку користь можна очікувати від стратегії Риму не називати агресора по імені, лишається відкритим. Негатив цієї ситуації посилює факт безсоромного використання всіх дипломатичних кроків Риму московським церковним керівництвом.

Медійною катастрофою виявився і той факт, що Папа Франциск у зв’язку з війною в Україні написав у Твіттері 4 квітня: «Ми всі винні!», через три дні служба «Vatican-News» подала згадане повідомлення Пароліна із фотографією 2015 року (!), де усміхнений Франциск тисне руку Путіну. Мені видається, що Ватикан застиг на застарілому тлумаченні України та росії як одного цілого. Це проявилося особливо в акті посвяти обох держав Непорочному Серцю Марії 25 березня. У зв’язку з теперішньою російською агресією, що спрямована проти самого існування України, наратив про єдність цих народів виступає однією з ідеологічних складових нинішньої катастрофи.

Питання доцільності ватиканської Ostpolitik

Загалом в теперішньому контексті необхідно було б поставити під сумнів традицію ватиканської Ostpolitik, в рамках якої зосередженість на порозумінні з Москвою протягом десятиліть була центральною ідеєю. Видається відірваним від реальності те, що Римська курія все ще позиціонує себе як нейтрального політичного «глобального гравця», наполягає на зустрічі з Кирилом і вважає, що в змозі вплинути на Путіна. Наразі політичні лідери ЄС у своїх оцінках ситуації випереджають керівництво Церкви на багато кроків. Окрім того, позиція численних діячів культури та інших впливових світських осіб щодо війни порівняно із заявами Риму також видається значно адекватнішою.

Крім заяви, процитованої на початку цього тексту, Блаженніший Святослав наголосив, що жести примирення можливі лише після закінчення війни, і що не можна уникнути відповідальності винних за нечувані звірства. У зв’язку з цим постає питання, чи нема масштабної «сліпої плями» в політиці Ватикану у цій сфері? І питання це стосується не лише ситуації в Україні й не лише психологічних аспектів, а й засадничих етичних принципів. Бо тоді, коли заходить про відповідальність агресора, зрозуміло, що крім розуміння точки зору жертви агресії і співчуття їй, не можна упускати з уваги потребу дотримання правди і відновлення справедливості.

Патріарх Кірил, який останніми тижнями показав себе спільником Путіна і виголошує одну за одною відразливі недільні проповіді, вже втратив Україну. А Папа? Йому неабияк пощастило з УГКЦ, адже сопричастя з Римським Престолом є особливою рисою цієї Церкви. Ця напруга між лояльністю та автономією УГКЦ творить екуменічну перспективу, і Риму варто було би прислухатися до голосу Церков в Україні. У своєму відеозверненні за 6 березня, в неділю Примирення, Блаженніший Святослав наголосив на тому, що «про прощення під час війни говорити дуже важко», але також сказав, що «прощення є секретом перемоги».

Християни покликані вчитися в кризових ситуаціях

Однак простити – це передусім справа жертви; прощення не можна призначити згори, навіть якщо це Папа Римський. Справді, на все є свій час. Як каже книга Еклезіяста, є «час розривати і час зашивати, час мовчати і час говорити» (Екл 3, 7). Провід католицької Церкви має знати, особливо з огляду на скандали з причин сексуального насильства, що такими виразами, як «прощення» чи «послух», в церковній історії часто зловживали. Це ж стосується звернення до авторитету хреста – тенденцій до інструменталізації його як знака й символа. Тексти Страсного тижня є нагодою розважити над усім цим.

Після того, як Ісус сказав, що прийшов свідчити про істину, Пилат запитав: «Що таке істина?» (Йоан 18, 37-38). Однак Ісус прийшов не для того, аби вести переговори. І Його учні також повинні були навчитися певних речей, як показує нам шлях від страстей і смерті Ісуса до воскресіння.

Я сприймаю нас – християн – в цій кризовій ситуації, як тих, хто має вчитися. Саме непевність найближчого майбутнього турбує багатьох із нас сьогодні. Справді, людські стремління до ясності в тлумаченнях життєвих ситуацій та до негайної допомоги стражденним є самозрозумілим. Так, можливості Церков обмежені, але саме Церкви покликані супроводжувати людей в пошуках Бога, стояти поруч з ними в їх безсиллі та відчаї і, як жінки-мироносиці, готувати шлях до зустрічі з воскреслим Господом.

переклад Ольги Угрин, МА

Про автора:

о. проф. д-р Томас Марк Немет є професором богослов’я християнського Сходу на католицькому богословському факультеті Віденського університету та священиком УГКЦ.

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту