30 Міжнародній Конгрес «Церква в Потребі» відбувся в «Домі зустрічей», в Кеніґштайні, від 31 липня до 3 серпня 1980 p., біля Франкфурту. Це вже 29 конґрес, який відбувся в Кеніґштайні, бо тільки 1-ий в 1951 р. відбувся в Гільверзум в Голяндії. Моттом конґресу було «Наша відповідальність за переслідувану Церкву». Конґрес застановлявся над потребами Церкви і вірних в комуністичних країнах, та розглядав пророблену діяльність для допомоги переслідуваних християн. Перший раз розглянено тут також справу переслідування Церкви в т. зв. третьому світі, зокрема в Латинській Америці, В’єтнамі, Китаю, в країнах Африки, а також на Близькому Сході, де домінуючою релігією є іслям. Одначе головною темою доповідей було таки положення християн у східній Европі, а саме: «Російська Православна Церква в СССР», «Церква в ЧССР», «Католики в Україні», та «Уніяти в комуністичних країнах». Про положення Церкви в Польщі, Мадярщині, Східній Німеччині і в Балтійських країнах були виготовлені письмові звідомлення.
Конґрес відкрив єпископ Гільдесгайму преосвщ. Г. М. Янсен, а Р. Гакенберґ вітав представників різних делеґацій, урядові і церковні особистості, та всіх учасників, яких зібралося понад 350, а в тому були представники від кругло 30 національностей. Українська делеґація складалася з 15 учасників, на чолі з духовенством в особах: о. д-р І. Гриньох, о. д-р Л. Гузар, о. д-р І. Дацько (з Риму), та о. В. Гаргай з Німеччини. Одного дня був присутнім також священик УАПЦ прот. А. Остапчук. Священики відправляли кожного дня Службу Божу в українському обряді. До відправи долучалися також священики інших національностей візантійського обряду. Участь в богослуженнях брали також учасники інших національностей, в більшості німці-любителі візантійського обряду. Варто ще згадати, що крім щоденних ранніх і вечірних спільних молитов і роздумувань, відбулася в п’ятницю спільна молитва за переслідуваних християн в країнах комуністичного бльоку. Участь в цій спільній молитві взяв єп. Г. М. Янсен і кардинал з Африки, який є членом кардинальської Колегії і президентом ватиканської установи «Справедливість і мир» («Юстіція ет Пакс»). В цій молитві згадувано поазбучно кожний переслідуваний нарід, в тому числі й український, а присутні представники даного народу відмовляли голосно молитву «Отче наш» на своїй мові. Такі молитви практикуються кожного року і вони є дуже зворушливими хвилинами для учасників.
З вище названих доповідей хочемо тут вирізнити три доповіді, які особливо заторкували українську проблематику, а це: «Російська Православна Церква сьогодні», «Уніяти в комуністичних країнах» і «Католики в Україні». Українську проблематику порушено ще також на панелі, яким проводили п-і д-р А. Г. Горбач, і о. д-р І. Гриньох, та в дискусії, де справу переслідування обох українських Церков (УАПЦ і УКЦ) реферував о. д-р І. Гриньох, а слово в дискусії забирали священик УАПЦ о. прот. А. Остапчук і д-р А. Г. Горбач.
Доповідь про сучасну Російську Православну Церкву виголосив при помочі переводчиці Михаїл Мерсон-Аксійонов, що є дисидентом, який виїхав в 1972 р. з СССР до США і став там священиком Російської Православної Церкви. Він дав перегляд релігійного відродження в СССР, зокрема серед молодшого покоління, яке зазнало вже повного атеїстичного виховання, та про методи поборювання цього відродження зі сторони влади на протязі останніх 10-15 років, яке йде в парі з поборюванням політичних рухів, що зродилися в боротьбі за людські права, та в рості націоналістичних рухів серед різних народів СССР, включно з російським. Дальше він робить характеристику ієрархії РПЦ, яку він розділяє на три категорії та затримується на екуменічному русі в світі, та участи в ньому РПЦ. Над цілістю його доповіді довше зупинятися тут неможливо, хоч варто було б її ширше розглянути, бо є в ній деякі спірні точки з якими ми, українці, не зовсім можемо годитися. Цікавим одначе те, що о. М. Аксійонов в своїй доповіді широко порушив справу знищення і заборону УАПЦ і УКЦ в Україні. Тут він недвозначно засуджує імперіялістичну політику у відношенні до України, твердячи, що після громадянської війни і більшовицької революції Україна була включена в склад СССР способом кровавого подавлення українського «сепаратиського» руху. Ті стремління (сепаратизму) совєтський режим став викорінювати разом з культурною, мовною і релігійною самобутністю українського народу. Розглядаючи справу знищення УАПЦ на протязі 30-их років він згадує, що рештки створеної в 1919 р. УАПЦ були прилучені до РПЦ, яка сама в той час переживала жорстокий розгром і за це насильне приєднання не може нести відповідальности.
Зовсім об’єктивно, о. Аксійонов розглядає розгром УКЦ в час першої окупації і після другої окупації в 1945 році західніх земель України та насильне приєднання цеї Церкви до РПЦ. Він згадує, що на протязі літ Ватикан замовчував існування «уніятської» проблеми в Україні, вважаючи насильне приєднання УКЦ до РПЦ, як доконаний факт. Одначе більш ніж 30-літній спротив українських католиків свідчить про життєздатність УКЦ в Україні і дає Ватиканові підставу ставити питання УКЦ в площині дипломатичних переговорів з совєтським урядом і під тиском міжнародньої опінії могла б бути знова допущена легальна УКЦ. Він годиться з думкою української еміграції, яка хоч поділена на релігійному полі на православних і католиків, однодушно твердить, що релігійна свобода в Україні можлива тільки після виходу України зі складу СССР. На закінчення він підкреслив, що в ім’я справедливости треба відмітити, що релігійне питання України є нероздільне від її національного і політичного життя, а релігійна свобода є тісно пов’язана зі свободою політичного самовизначення.
На жаль таких виступів зі сторони росіян зустрічаємо дуже мало і тому голос о. М. Аксійонова з рамени Російської Православної Церкви в США треба відмітити як дуже позитивне явище.
Другою цікавою темою конгресу була доповідь д-ра Рудольфа Ґруліха п. н. «Уніяти в комуністичних країнах» (поза Україною). Більшість тих уніятів, з яких 1.5 мільйона живе в Румунії, 300 000 в Чехо-Словаччині, 270 000 в Мадярщині, 150 000 (?) в Польщі, 60 000 в Югославії і 15 000 в Болгарії, є українці, які з різних причин знаходяться поза межами теперішньої УССР. Як подає д-р Р. Ґруліх, в Румунії уніятська Церква заборонена від 1948 року, одначе на підставі відомих понад ЗО заяв з вимогою відновлення Греко-католицької Церкви можна твердити, що ця Церква живе. В останньому часі також і інші релігійні спільноти заявилися солідарними з нею. Римо-католицькі священики і миряни вислали 8 грудня 1978 р. 14-сторінковий меморіял до Папи Павла Івана II з проханням про допомогу для переслідуваних братів греко-католиків.
В Чехо-Словаччині Греко-католицька Церква була насильно зліквідована в 1950 p., але під час т. зв. «празької весни» в 1968 р. знова відновлена. Сьогодні ця Церква, як всі інші Церкви в ЧССР є сильно поборювані. Після смерти Владики Василя Гопка єпископський престіл немає наслідника, як також немає власної духовної семінарії.
В Мадярщині немає мадярсько-православної Церкви і тому не було спроб розв’язання Греко-католицької Церкви, яка є об’єднана в одній єпархії і одному екзархаті. Положення цеї, як і Римо-католицької Церков в Мадярщині є загрожене, бо держава має цілковиту контролю над Церквою і церковними властями.
В Польщі живуть українці католики розсіяно і не мають власної церковної ієрархії. На нашу думку подане число 150 тисяч є неправдиве, бо коли взяти до уваги число виселених українців католиків з Закерзоння, то їх число повинно бути принайменше подвійне. З того виходить, що не всі українці католики в Польщі є зареєстровані, або не всі признаються до своєї віри.
В Югославії уніяти розсіяні по цілій території і є об’єднані в Крижевській Єпархії (Београд). Тут є русини, українці, хорвати, македонці і румуни. В Югославії і Болгарії не було особливих переслідувань греко-католиків, але вони, як і всі інші віруючі, є позбавлені основних прав, стали громадянами другої кляси, а їхні діти є видані на поталу державному атеїзмові.
Останній день конгресу, неділя, 3 серпня, був особливо визначним днем для українців і Української Католицької Церкви. Він почався архиєрейською Службою Божою, яку відправив у латинському обряді преосвящ. єп. Г. М. Янсен, а у візантійському обряді відправили вже згадані українські священики, до яких долучилися ще три інші. Коли опісля в конгресовій залі почали збиратися учасники, то всі були заскочені і зворушені видом великого портрету Блаженнішого Патріярха Отця Йосифа і багатьом стало тепер ясно, чому в програмі, де була подана тема «Католики в Україні» не було подано прізвища доповідача. Автором доповіді є ніхто інший, тільки сам Патріярх Йосиф, який через свій поважний вік і незадовільний стан здоров’я не міг особисто на конгрес прибути. Щоби підкреслити важливість конгресу для УКЦ, Патріярх Йосиф вислав свойого довголітнього співпрацівника архимандрита о. д-ра Любомира Гузара і свойого канцлера о. д-ра Івана Дацька. Організатори конгресу перенесли цю доповідь з п’ятниці на неділю, щоб цим надати конгресові святочного закінчення, та виявити особливу увагу до переслідуваної УКЦ і пошану до довголітнього мученика за її вірність Апостольському Престолові, сьогоднішньому Патріярхові і Кардиналові Блаженнішому Отцеві Йосифові. Програму цього дня відкрив Р. Гакенберґ вітаючи згаданих представників Патріярха Йосифа, а о. д-р І. Дацько відчитав обширний привіт Патріярха Отця Йосифа для конгресу.
На тлі портрету, який символізував духову присутність Патріярха Йосифа, о. д-р Л. Гузар зачитав довгу доповідь, в якій Блаженніший Отець Йосиф фактами ілюстрував ліквідацію УКЦ, називаючи арешти ієрархії, духовенства і мирян, та свій довголітній мученицький шлях по просторах півночі і Сибіру за свій нарід і Церкву. Мимо 35-літнього переслідування, яке ще дальше триває, говорить Блаженніший Отець Йосиф, можемо з вдячністю ствердити, що наша Церква, яка була засуджена на знищення, не тільки живе, але також росте як на західній так і на східній частинах України і в цілому Радянському Союзі, де живуть наші засланці, передовсім на Сибір. (Промову Патріярха Йосифа друкуємо повністю,у перекладі з німецької мови, на іншому місці.)
Блаженніший Патріярх закінчує свою доповідь словами: «Але не вистачить тільки говорити… Якщо врешті прийде той день, коли наші брати на сході будуть подивляти в Церкві вільного світу моральну силу, невгнуту віру і всесторонню оборону людських прав, тоді вони будуть набирати нової відваги, щоб свою боротьбу продовжувати. Тоді їх серця будуть сповнені більшим довір’ям. Тоді їх неволя і їх терпіння будуть легшими».
Доповідь Патріярха зробила велике вражіння на слухачів і один учасник спонтанно запропонував відмовити молитву «Отче наш» за переслідуваних українців-християн, яку присутні відмовили під проводом о. Веренфріда ван Страатена, який ще в тій хвилині, з виразом великої пошани до Патріярха, поставив квіти перед його портретом, о. В. ван Страатен, дякуючи архимандритові о. д-рові Л. Гузарові за відчитання так цінної доповіді, висловив побажання в сторону Патріярха Йосифа щоб він, мимо свого поважного віку, ще дожив того часу, щоб міг стати на київських горах і поблагословити цілий український нарід.
Заключне слово на закінчення конгресу виголосив, як завжди, о. В. ван Страатен, який в найгострішій формі засуджував переслідування Церкви в країнах з диктаторськими режимами, зокрема в країнах з комуністичним режимом, бо проти диявольських методів комунізму треба проявляти особливу боротьбу, говорив о. В. ван Страатен.
В резолюції, яку ще прочитав Р. Гакенберґ засуджується переслідування релігії, а у відношенні до католиків візантійського обряду, зокрема в Україні і в Румунії, стверджується, що переслідування з наміром цілковитої ліквідації цієї Церкви безупинно продовжується. Конґрес ставить собі за завдання ці факти якнайширше розголосити і звертається до середників масової інформації і відповідальних особистостей політичних і церковних кругів ці вимоги піддержати, бо не заспокоювання коштом переслідуваних, тільки явні засуджування беззаконня є нашим обов’язком, говориться в резолюції.
Крім вище згаданого, пророблено на конгресі ще деяку дію для поширення інформацій про переслідування української Церкви, можна згадати інтерв’ю, яке дав архимандрит о. д-р Л. Гузар для преси і радіо та розповсюдження між учасниками німецькомовної літератури, зокрема 100 прим, книжки «Комуністична релігійна політика супроти уніятської Греко-католицької Церкви в Україні від 1944 p.», яку уфундував незнайомий добродій.
Поза цими успіхами треба звернути увагу також і на недоліки. Дивно є для постороннього учасника конгресу, що крім трьох присутніх духовних осіб, решта учасників української делегації, це принагідні люди, які туди прибули з власної ініціативи і зацікавлення. Чому до сьогодні немає зацікавлення зі сторони відповідальних церковних чинників обох українських Церков, щоб участь в конгресі була належно організована, щоб на конгресі були заступлені обидві наші Церкви офіційними представниками, як це є в цьому випадку з іншими національностями, та, щоб були заздалегідь підготовлені інформативні матеріяли. Зокрема це відноситься до УАПЦ, бо дотепер чинники УАПЦ в Німеччині ще не використали нагоди, конгресу, щоб звернути увагу на знищення і дальші переслідування УАПЦ в Україні. Конґрес є для цього великою нагодою, то ж треба її використати.
