60-річчя відродження УАПЦ

Ненароком передруковуємо статтю о. протопресвітера Ол. Биковця: «60-річчя відродження УАПЦ» з журнала «Православний Українець», за квітень-вересень 1981 р. В першу чергу ми бажаємо, щоб наші читачі познайомились, як відроджувалась, ставила рішучі, тверді основи і розвивалась автокефалія Української Православної Церкви і як після цього її зліквідувала імперіялістична червона Москва. А в другу чергу, це може послужити для того, щоб ясніше побачити змагання нашої Української Католицької Церкви до її автокефалії — самобутности на лоні Вселенської Христової Церкви. Підкреслюємо, що нікому нічого даремно не дають і навіть забране добровільно не повертають, не виключаючи в цьому релігійно-церковних інституцій, але треба уміти їх відібрати.

Рух за відновлення Української Православної Церкви (Київської Митрополії), поневоленої Москвою в 1685 році, почався відразу після падіння Російської імперії в революції 1917 року.

Коли гетьман Богдан Хмельницький пішов на вимушену історичними обставинами т.зв. Переяславську угоду з московським царем,— Київський Митрополит Сильвестр Косів відмовився присягати цареві і приводити до присяги духівництво, заявивши, що він із своїм духівництвом «живе сам по собі (автокефально) й ні під якою чужою владою бути не хоче». 32 роки Українська Церква залишалася вільною, сама обирала своїх митрополитів і рішуче відмовлялася від Москви, живучи й далі за статусом фактичної автокефальности під опікою Царгородського Патріярха та «в єдності віри й союзі спокою» з іншими Автокефальними Православними Церквами світу, серед яких вона втішалася великою пошаною і любов’ю.

Підступно загарбавши Україну після Переяславської угоди, Москва в 1685 році при допомозі турецького візіра в Царгороді купила собі «право» на Українську Церкву. Сприяючи Москві, Польща видала московському урядові останнього митрополита вільної Української Церкви Йосипа Нелюбовича-Тукальського, що жив у Чигирині під опікою гетьмана Петра Дорошенка і не визнавав зверхности Москви навіть після того, як його проректор присягнув московському цареві. Митрополита Йосипа негайно було ув’язнено в казематі Лубенського манастиря, де він скінчив своє життя смертю мученика. В 1685 р. в Києві відбувся перший «Московський Собор», який під натиском московських представників «обрав» Київським Митрополитом ставленика Москви — князя Гедеона Святополк-Четвертинського, що склав присягу на вірність московському патріярхові і цареві. Так заковано було вільну Христову Невісту — Українську Церкву — в московські кайдани на 230 років.

Ці заржавілі духовні кайдани український народ почав скидати з себе руками кращих своїх синів уже в квітні-травні 1917 р. на Єпархіяльних Соборах духівництва і мирян. Свідомі священики й вірні, члени Братства «Воскресіння», скоро довели до створення Всеукраїнської Церковної Ради, яка скликала 7 січня 1918 року Всеукраїнський Собор до Києва. Більшість Собору обстоювала Автокефалію Української Церкви і повну незалежність від Москви. Цей Собор був зірваний приходом більшовиків, а відновлений за гетьманату попав під впливи московського єпископату й духівництва та обрав Київським Митрополитом Антонія Храповицького, відомого україножера і організатора чорносотенного «Союза русского народа» на Волині.

Українське духівництво й вірні не визнали рішень цього другого «Московського Собору» і, перетворивши ВЦРаду в Кирило-Методіївське Братство, продовжували свою працю для визволення Української Церкви. Використовуючи закон більшовиків «про відділення церкви від держави», українці почали відбудовувати Церкву знизу — організацією українських парафій, з труднощами здобуваючи благословення від тодішніх єпископів. За читання на відправах Апостола і Євангелії українською мовою на священиків посипались заборони з боку чужого єпископату.

У квітні 1919 р. відновлено ВЦРаду, яка, поруч з організацією українських парафій, приступила до перекладу Богослужень на живу українську мову, закликавши до співпраці науковців на чолі з Аґатангелом Кримським.

9 травня 1919 р. в Мазепинському Соборі Св. Миколая на Печерську відбулася перша відправа українською мовою при кількатисячному здвизі вірних Києва. В неділю Всіх Святих — в Андріївському Соборі, а 10 липня 1919 р. була відправлена повна Літургія українською мовою в споконвічній святині України — Св. Софія Ярослава Мудрого. Це були дні народження Української Церкви, Автокефалію якої проголосив 1.1.1919 р. Уряд УHP, а 5.V. 1920 р. прийняли її ВЦРада, відмовившись надалі визнати ворожий Українській Церкві московський єпископат і приступивши до підшукування єпископів-українців.

Разом з тим ВЦРада розіслала своїх представників по всій підсовєтській Україні, готуючися до скликання Всеукраїнського Собору, що й почав свою працю 14 жовтня 1921 p., на Покрову. На Собор Церква прийшла без єпископів, бо московський єпископат відмовився служити Українській Церкві, а різні спроби поставити на чолі її єпископів українського походження були розбиті страхом їх перед московським патріярхом Тихоном. Послані на висвяту до Грузії українські кандидати були завернуті большевиками з Харкова і повернулися ні з чим.

Кардинальне питання набуття Єпископату, від якого залежало «бути чи не бути» Українській Церкві, Всеукраїнський Собор — після триденного посту і безперервних Богослужень у Св. Софії — розв’язав першохристиянським чином висвяти єпископів — положенням рук пресвітерів (1 Тим. 4, 14), як це найдовше практикувалося в Олександрійській Церкві (до VІ ст.) і визнавалося законним у всій Вселенській Церкві, аж до введення пізніших правил про висвяту єпископів двома або трьома єпископами.

Всесоборно висвячено першого кандидата протоєрея Василя Липківського, визначного проповідника-патріота, часто переслідуваного царатом за «українофільство», що закінчив Київську Духовну Академію, другим — прот. Нестора Шараївського, також абсольвента Київської Духовної Академії, та ще чотирьох єпископів, які від Собору одержали титули Архиєпископів, а Митрополитом Київським і всієї України Собор обрав Василя Липківського.

Після Собору по всій підсовєтській Україні почалося відродження УАПЦ, відгукнулися далекі й близькі українські поселення в різних частинах СССР і поза ним, включно з США й Канадою. Відновлена Собором УАПЦ почала розростатися у велику Митрополію, збираючи в єдину братерську родину всіх дітей України і скупчуючи до національно-релігійної праці всі кращі сили нації, переможеної, але не підкореної в національно-визвольній боротьбі за вільну державу. УАПЦ стала пристановищем для всіх гнаних, голодних і переслідуваних, в ній вони черпали надхнення і витривалість у молитовній екстазі рідною мовою, у богонадхнених проповідях, у відновлених українських традиціях, у церковно-народних співах і кантах та в новій церковній музиці плеяди сучасних українських композиторів-клясиків, що створили багато невмиручих духовних творів рідною мовою для Відродженої УАПЦ.

Большевицька влада пильно стежила за розвитком УАПЦ, скоро почала ставити перепони, арештовуючи митрополита, єпископів, духівництво й чільних вірних та відбираючи храми, а в 1927 р. поставила категоричну вимогу — усунути Митрополита Василя або самоліквідуватися. Жертвуючи особою Великого Митрополита в ім’я збереження УАПЦ, Другий ВПЦСобор обрав Митрополитом Єпископа Миколая Борецького, який уже в 1930 році став первомучеником за Христа й Україну, давши зразок ісповідництва новітніх часів для майже всіх Єпископів УАПЦ, тисячі священнослужителів і вірних, що незабаром пішли слідом за ним на муки і смерть за Христа, Його Св. Церкву і Батьківщину, залишаючи живими свідками свого мучеництва тисячі вдів і сиріт.

Відірваний від Церкви Митрополит Василь Липківський перебував під постійним домашнім арештом в околицях Києва, в 1938 p., в добу жорстокої Єжовщини, безслідно зник у казематах ҐПУ-НКВД, яке перетворило у велику руїну всю Церкву і поневолену Україну. Перед початком останньої світової війни в підсовєтській Україні не існувало ані однієї української парафії.

Безславна втеча «доблєсной і нєпобєдімой» армії і з нею всього совєтського окупаційного апарату в 1941 р. від ударів гітлерівських армій відкрила можливості релігійного життя в знищеній війною Україні. Уже в вересні-жовтні почалося спонтанне відновлення УАПЦ в містах і селах України, в Києві зібралися недостріляні члени останньої ВПЦРади і приступили до організаційної праці в нових умовах жорстокої окупації.

Брак священиків заповнювано завдяки приїздові з Волині нововисвячених у лютому 1942 р. Єпископів — Владик Ніканора й Ігоря, які висвятили в Києві цілий ряд Єпископів…

З незламною і непохитною вірою в Христа-Визволителя і Його Пречисту Матір, під омофором Якої відбулося Відродження УАПЦ в Св. Софії 1921 року, наша Церква-Мучениця чекає нового Відродження в благословенний Богом день визволення України від безбожного поневолення, коли «світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>