90-річчя Патріярха Йосифа це чудо Божого Провидіння

Мабуть, ніхто не подумав і навіть не припускав тоді, коли наш втомлений і знеможений довголітньою каторгою Києво-Галицький Митрополит Йосиф Сліпий, на 71 році свого важкого життя появився на волі у Римі, що ми будемо мати таку рідкісну нагоду відзначати його 90-річчя. Ось цю подію, що її незабаром будемо радісно, святочно й достойно відзначати в самий день його народин, 17 лютого 1982 p., у Римі та по всіх скупченнях української діяспори у вільному світі,— можна тільки назвати сучасним чудом Божого Провидіння.

Треба підкреслити, що це не перше чудо Божого Провидіння в житті Блаженнішого Патріярха Йосифа. Тут можна нагадати факт, коли Блаженніший Йосиф разом з іншими священиками, перед відступом більшовиків з західних земель України в 1941 p., стояв в нічному одязі під цівками енкаведівських скорострілів, мужньо чекаючи розстрілу. А вдруге, коли Блаженніший Йосиф був засуджений більшовицьким судом на кару смерти і в київській тюрмі чекав на виконання присуду. І знову чудом було, коли далеко на засланні, в холодну заметільну ніч, сторожа ГУЛаґу переводила його до іншого місця, пляново пустивши Блаженнішого Йосифа йти далеко наперід. В тому часі відбувалась тичня вовків, і вони його не заторкнули. А вже найбільшим чудом було визволення Блаженнішого на волю. Ми часто чуємо, що його випущено за старанням Папи Івана XXIII, але при тому чомусь забувається підкреслити, що в цьому таки було Боже Провидіння.

Варто тут звернути вашу думку і вказати на одну деталь історії Христової Церкви. Пригадаймо собі визволення св. апостола Петра, якого велів був ув’язати король Ірод. Петро спав між двома вояками, закутий подвійними ланцюгами. Чотири сторожі в кожній по чотири вояки стояли на варті. Янгол штовхнув Петра у бік — збудив його і сказав — вставай, зодягнися і ходи за мною. Сторожа не робила жадного опору, а залізна брама сама відчинилась. Так визволив Всевишній Господь св. ап. Петра. У випадку визволення Блаженнішого Митрополита Йосифа, Господь вжив смертних людей, які, на нашу думку, могли бути непідходячими, але така була воля Божа, і сталося чудо — Блаженніший Йосиф опинився на волі.

Повернімось до нашої основної думки. Напевно не думали про те, коли його звільняли, що Блаженніший Йосиф доживе до 90-річчя. Його гнобителі не могли про це подумати, бо знали його ослаблений і підірваний стан здоров’я, з ушкодженими ногами, які Блаженніший Йосиф найбільше відчуває, що він розгорне так широко працю та доживе до такого високого — патріяршого віку. Мабуть, не тільки гнобителі не могли припустити, що людина в похилому віці зможе дати такий поштовх «зліквідованій» Українській Католицькій Церкві до нового життя, започаткує її ренесанс і так забезпечить майбутнє нашої Помісної УКЦеркви як тут, у діяспорі, так і на батьківщині.

Нам, сучасникам Патріярха Йосифа, трудно дати повну і всесторонню оцінку цієї незрівняно великої праці для відновлення і розбудови нашої Церкви. Для того, щоб дати таку всесторонню і повну оцінку вкладу праці Патріярха Йосифа потрібно певної перспективи часу. Тому це завдання довершать майбутні українські дослідники й історики. Ми можемо тільки в загальному й побіжно — відзначити його незрівняно велику проведену працю.

Поява Блаженнішого Йосифа на волі знайшла широкий розголос у цілому світі. Він своєю невгнутою поставою, як ієрарх, який не заламався, не падав ниць, хоч був зведений і зрівняний, як всі інші каторжники до лагерного номера. І в тих складних, нелюдських обставинах почувавсь і поступав як Владика. Блаженніший Йосиф у свойому посланні з 1954 року писав:

«Дорогий Брате! Вашого листа і гроші отримав, і велике Спасибі Вам за те. Я відправив 6 Служб Божих в вашому наміренні. На майбутнє, прохаю, не присилайте, бо мені прикро. Ви там самі вбогі і в біді, може, в більшій потребі, ніж я». Вдумаймось над цими словами і подумаймо, чи багато знайдеться таких, щоб у тих обставинах, що в них знаходився Блаженніший Йосиф, відмовляться від передачі-пакунка, якого ув’язнений завжди чекає. Блаженніший Йосиф відмовився від цього, щоб тільки нікому не справляти болю і труднощів. Крім того, як видно з вищенаведеної цитати Блаженніший не переставав діяти як душпастир. Така його незрівняна, невгнута постава стала прикрасою не тільки Української але й Вселенської Христової Церкви. Блаженніший Йосиф своєю вірою і поступуванням поставив себе на високий щабель ієрарха Христової Церкви. Якщо б Блаженніший Йосиф і на тому, що він витерпів на довголітньому засланні за Українську Католицьку Церкву та її приналежність до Апостольського Престолу св. ап. Петра,— поставив крапку, вистачило б, щоб його ім’я записати до світочів Христової Церкви. Йому не йшлось про особисті гонори, про особисту славу, бо коли б він цього бажав, то міг мати там, коли його не однократно привозили на київські гори і показували царство, що його чекає, якщо тільки він відмовиться і зірве з Апостольською Столицею. Але його тверде — «ні» повертало знову на заслання. Отже, йому йшлось не про особисту славу, але про життя і розвиток УКЦеркви.

Чергових повних вісімнадцять років творчої праці Блаженнішого Йосифа на волі є тільки потвердженням того, що йому не йшлось і не йдеться про особисте «я», але про нашу Церкву тут, в діяспорі, й в Україні. Блаженніший Йосиф ще добре не відпочив, як взявся за працю над відбудовою і розвитком нашої УКЦеркви, що було великою несподіванкою для багатьох як по той, так і по цей бік залізної завіси і до того ж серед своїх і чужинців. Такою несподіванкою для багатьох був незабутній, історичного значення виступ Блаженнішого Йосифа на форумі другої сесії Вселенського Собору Ватиканського II, де він поруч інших питань висунув ідею патріярхату для УКЦеркви. Цю живу й творчу ідею Блаженнішого Йосифа підхопили миряни й понесли її в гущу вірних УКЦеркви. Ось цей незабутній, історичного значення виступ Блаженнішого Йосифа на Вселенському Соборі Ватиканському II був початком ренесансу нашої Церкви.

Ми ж були і є безпосередніми свідками, як різні сили свої і чужі, а найбільше Москва,— діяли проти цього ренесансу нашої Церкви — проти її помісности і патріярхату. Під ноги нашому Блаженнішому Йосифові кидали колоди не тільки наші відвічні вороги, але навіть і ті, що від них можна було сподіватись, якщо не допомоги, то хоч зрозуміння. Це ставалось тому, що незрівнянна творча діяльність Блаженнішого Йосифа не вкладалась у їхні пляни, себто в пляни уявного екуменізму Ватикан — Москва, бо вони для Блаженнішого готували спокійне й затишне життя серед ватиканського плеса, щоб він спокійно сидів і доживав свого віку.

Блаженніший Йосиф, не зважаючи на всі труднощі, крок за кроком продовжував прямувати до своєї наміченої мети. Ось ми на місцях нового поселення спромоглись побудувати своє особисте й громадське життя, створити свої університети, наукові установи, організації молоді, але за цілий час нам не вдалося зрушити світової опінії до наших національних і релігійних справ. Так, нам цього не вдалося зробити. Але порівняльно в короткому часі побуту на волі Блаженнішого Йосифа, йому вдалось зрушити й зацікавити нашими справами світову опінію. В першу чергу тут можна назвати його появу на волі, з приводу чого писала світова преса, його виступ на форумі Вселенського Собору Ватиканського II, в якому брало участь понад 2,500 соборових отців. Далі треба згадати його виступи при різних нагодах, як посвячення собору Св. Софії та відбуття каменеугольного ІУ Архиєпископського Синоду УКЦеркви в 1969 p., про що також писала світова преса. Тут можна згадати його епохального значення подорожі-візитації та при цій нагоді відвідини голів численних держав, де Блаженнішого Йосифа приймали й вітали як державного мужа.

Під час широко закроєної і наполегливої праці Блаженніший Йосиф знайшов серед чужинців щирих і вірних приятелів, які свою прихильність виявляли не на словах, але ділом, зокрема своїми щедрими пожертвами на будову Св. Софії Українського Католицького Університету ім. св. Клемента Папи в Римі і потреби нашої Церкви. Серед них можна назвати о. Веренфріда ван Страатена (голяндця), довголітнього голову харитативної організації «Церква в потребі», але він не був одинокий. При цьому слід звернути увагу на листа о. Веренфріда ван Страатена до Патріярха Йосифа, що надрукований в цьому числі журнала на іншому місці, де підкреслено, що для о. Веренфріда Патріярхат УКЦеркви існує, він тільки просить Всевишнього Господа Бога, щоб дозволив прискорити його визнання. А скільки серед нас ще невірних Томів?

Треба підкреслити, що в установленні патріярхату УКЦеркви Блаженніший Йосиф був терпеливий, вичерпавши для того всі можливі заходи й старання, хоч міг обійтись і без цього, бо існуючі патріярхати не установляв папа, але згодом їх визнавали. Пригляньмось , як формувалось відродження і становлення автокефалії УАПЦ. Те, що сталось 60 років тому в УАПЦ, було життєвою конечністю. У випадку нашої Помісної УКЦеркви існувала не менша життєва конечність.

Обмінні листи московського патріярха Пімена до Папи Івана Павла II і відповідь папи — стали наявними доказами того, хто визначує долю нашої Церкви. Хоч зорганізований мирянський рух знав і не раз підкреслював, що нашою Церквою торгують, що всі труднощі до піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату лежали не в канонічних чи пасторальних причинах, але в Москві, що диктувала й визначувала долю нашої Церкви. Листи, що стали наявними доказами, й невірні Томи можуть побачити, де лежать труднощі та всякого іншого територіяльного значення букви закону й причини, що не дозволяли піднести нашу Церкву до гідности патріярхату. Доводиться тільки підкреслити, що Блаженніший Йосиф поступив правильно, коли після вичерпання всіх можливих спроб і старань, які, на жаль, були відкинені апостольською столицею, погодився на прохання мирян прийняти титул патріярха і встановити Патріярхат Помісної УКЦеркви. Цей історичного значення факт стався у ювілейному 1975 році, в базиліці св. Петра і на гробі апостола Петра в час торжественної Служби Божої, під час якої піднесено возглас за Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси, Блаженнішого Отця Йосифа І.

З перспективи часу доводиться тільки підкреслити, що це було цілком правильне рішення Патріярха Йосифа. І слова, що їх Патріярх Йосиф сказав підчас авдієнції у грудні 1975 р. у Папи Павла VІ, що Патріярхат УКЦеркви є фактом доконаним, якщо папа його не визнає, то наступний папа визнає, а якщо і не визнає, то прийде такий, що визнає. Наша Церква не зробила нікому кривди, але перед нею є багато боржників.

Завдяки нашому Блаженнішому Патріярхові Йосифові наша Церква стала на тверді патріарші основи.

З нагоди 90-річчя нашого Патріярха Йосифа ми повинні зробити підсумки пройденого, щоб побачити, що Блаженніший Йосиф у сотні разів помножив Богом дані йому таланти. Так Блаженніший Йосиф не змарнував ні одної хвилини свого багатотрудивого й творчого життя. Тому ми в День 17 лютого 1982 р. повинні всі з’єднатись молитовно і піднести наші окремі молитви до Всевишнього Господа Бога і Пречистої Діви Марії та всіх святих за здоров’я Патріярха Йосифа та подякувати Господеві Богові, що допоміг йому Дожити патріяршого віку, 90-річчя, що його Блаженніший Йосиф обильно виповнив незрівняною працею на Славу Божу та добро нашої Помісної УКЦеркви й українського народу.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>