90-річя Патріярха Йосифа крізь призму його творчости

Із наближенням 90-ліття життєвого шляху та 65-ліття священослужіння їх Святости Патріярха Йосифа линуть до Господа молитва вдячности, а також благання, щоб ще на довгі роки зберігав його при кермі нашої Церкви, для якої Він так дуже багато зробив.

У всій своїй наполегливій праці, у всіх справах кермувався наш Патріярх добром Помісної УКЦеркви. Очевидно, що міг був зробити багато більше, якщо б не було постійних перешкод з боку деяких наших владик, та якщо б не було із Апостольської Столиці постійних заборон, якими паралізовано розвиток нашої Церкви протягом довгих літ.

Так складається, що в лютому минає також 18 років перебування Блаженнішого на волі після 18-ти років страждань у московських концентраційних таборах, в царстві воюючого атеїзму, де карають жорстоко за віру в Бога.

Але й на волі життя Ісповідника Віри було сповнене терпіннями й постійними ударами, заборонами та намаганнями розчленувати нашу Церкву й відірвати вітки її від Матірної Церкви-Страдниці в Україні. І все це в ім’я перестарілого територіяльного принципу, хоч згідно із постановами Ватиканського Собору II Східні католицькі Церкви, а в тому й наша Церква, «мають право й обов’язок рядити собою».

Дійшло до того, що Главу й Батька нашої Церкви промовчується при різних нагодах, а в 1976 році навіть заборонено йому було брати участь в Евхаристійному Конгресі у Філядельфії. Не даремно у своїй промові під час святкувань у святому 1975 році Владика Прашко сказав: «З тих гарних благ, проголошених у цьому Святому Році, УКЦерква не скористає — повернення свободи, вирівняння справедливости для неї немає. Всі ці гарні кличі часто мішаються бездушними свідченнями охрещеного, хоч не християнського світу… Наш Блаженніший Глава і Батько, наш Патріярх, надалі серед тих надзвичайно трудних обставин свідчить за мільйони святих братів і сестер, що ісповідують Христа і Його правдиву благовість… свідчить як сторож віри Божого Люду, як Ісповідник, в’язень, каторжник, мовчазливий і промовчуваний».

При нагоді ювілейних святкувань потрібно пригадати слова нашого Патріярха, хоч би тільки із останніх років, та застановитись над ними. Ось кілька глибоких змістом висловів Блаженнішого, що свідчать про велику любов до рідної Церкви і народу.

У журбі за майбутність УКЦеркви, перед початком скликаного Папою Синоду 24 березня 1980, звертаючись до владик, Блаженніший у своїй промові сказав: «Наша Церква потребує мужа, щоб продовжував законні традиції Київської Руси, жив ними, боронив і хоронив їх, воскріплений благодаттю Святого Духа і прикладом наших святих мучеників й ісповідників — зумів нести на своїх плечах хрест терпінь, труднощів, боротьби, ісповідництва, навіть мучеництва і Христової перемоги, може вже в недалекій майбутності. Чоловік цей має бути об’єднуючим чинником для всіх наших вірних в Україні і на поселеннях. Нехай буде муж цей гідним переємником того, що передав нам Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, так як і я, каторжник, упродовж цього трагічного для нас століття».

На жаль, більшість владик зігнорувала ті важливі слова і не кермувалась тоді добром нашої Церкви. А це буде мати далекойдучі наслідки, що й відмітила світова преса.

Відкриваючи слідуючий Синод 25.XI. 1980, 10-тий від приїзду Блаженнішого до Риму, наш Патріярх сказав: «За те, щоб цей і попередні наші Синоди могли відбутись і принести нашій Церкві нове життя, пройшов довгий і важкий сімнадцятьлітній змаг… Цей нелегкий змаг почав я тому сімнадцять років і провів його з великим терпінням і прикрощами. Він не скінчений, вповні ще не завершений, але радію сьогодні, що частину вдалось з Богом осягнути… Продовжуйте гідно і достойно діло, що про нього зі сльозами просить наша Церква і нарід століттями своїм рідним благочестям за свою правду, свою гідність і свої права».

А на закінчення того Синоду Патріярх Йосиф звернувся до учасників словами: «Пам’ятаймо про це: ми сини великого українського народу, ми діти великої Києво-Галицької Митрополії. «За єдність Церкви і Народу» — то був мій клич, з яким я почав працю на волі. Не дозволив ще Господь здобути всього для цієї єдности. Великим нашим завданням — це здобути визнання нашого Києво-Галицького патріярхату, що є нашим об’єднуючим чинником в Україні й на поселеннях сущих… І ми всі кріпко віримо, що під час понтифікату Папи Івана Павла II ми діждемось цього благословенного визнання… Бережіть спадщину, яку я одержав від моїх світлих попередників. Бережіть її. Не віддайте її в руки лукавих людей! Не сплямте її чужиною! Перенесіть її ненарушеною у вільну нашу Церкву, у вільну нашу Україну. Дай нам Боже це сповнити!» Ось це слова Патріяршого заповіту не тільки для владик, але також для священиків, монаших чинів та для мирян.

Під час радісного торжества хіротонії Митрополита Степана і Єпископа Іннокентія в соборі Св. Софії в Римі Блаженніший Патріярх Йосиф під час проповіді висловив свої почування словами:

Радіє душа наша в Господі… Цією струдженою рукою передав я Вам святий повний терпіння дотик Слуги Божого Митрополита Андрея — мого великого попередника на Києво-Галицькім Престолі і через апостольське наслідство Ви увійшли у тисячолітню вже чергу спадкоємців-єрархів цього престола, на якому сиділи і владіли велетні духа, що були всім для всіх у своїм народі, зокрема в часах лихоліть і поневолення… З нами тут у соборі Святої Софії, неначе сестри Київської Софії,— духи великих святих Предків наших — Володимира, Ольги, Йосафата, Андрея. Стоїмо перед ними… із нашими відповідальностями берегти велику їхню спадщину, берегти їх апостольську віру, берегти рідного благочестя, берегти рідні святі права Церкви і народу і горіти їхньою любов’ю до Господа і Його вічних правд! У Ваших руках їхні заповіти… Збережіть їх ненарушеними і несплямленими у вірності своїй традиції, відчуваючи дотик рук, через які сплила на Вас ця Божественна Благодать, рук патріярших, які носять печать вірности через каторгу і тюрми».

І врешті кілька слів із привіту Патріярха Йосифа молодим українським прочанам з Польщі, які в перших днях серпня 1981 року відвідали українські церкви в Римі і Патріярший двір та прийшли поклонитись рідному Патріярхові:

«Вітаю Вас цілим серцем тут, на римській землі, як отець і глава тієї Церкви, якої Ви є славні і дорогі діти… Серед Ваших нелегких переживань Ви можете в часі своїх буднів біля своїх родин не відчувати тієї великої духовної єдности, яка лучить нас, усіх українців по цілому світі. Тим великим чинником нашої єдности є наша свята Церква, яка не може бути поділена ні кордонами, ні історичними бурхливими подіями, ні злобними людьми… Пам’ятайте тому, де б Ви не знаходилися — Ви є діти одної Української Католицької Церкви — тепер Церкви-мучениці… Любіть свій нарід, за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться і жийте!… Повернувшись додому, кріпіть братів Ваших тим усім, що тут бачили і пережили… Передайте дорогій землі нашій — наш поклін, запевніть братів наших про наші молитви за них і нашу єдність з ними…»

Ось кілька висловів із промов Блаженнішого, сповнених гарячою любов’ю до рідної Української Церкви й поневоленого страждаючого українського народу. Та велика любов засвідчена ділами цілого життя нашого Патріярха. У всій його многогранній діяльності являється оте бажання зробити якнайбільше добра для Церкви-Мучениці, що їй завдають смертельних ран в Україні московські окупанти і яку пляновано ограбувати з того, що їй залишилось ще в країнах вільного світу, застосовуючи перестарілий територіяльний принцип.

Блаженніший не тільки видвигнув справу патріярхату УКЦеркви під час Ватиканського Собору II, але також поклав сильні основи для розбудови помісности й єдности нашої Церкви. Він збудував собор Св. Софії, урятував від знищення історичний Храм Жировицької Богоматері, закупив обитель для оо. Студитів, оснував музей, бібліотеку та Український Католицький Університет, звідки наша Церква дістає священиків-патріотів, і що відомий зі своєї широко закроєної видавничої діяльности. Все це — важливий об’єднуючий чинник для нас усіх, які на тому клаптику українського Риму можуть почуватися як у себе дома. Щоб ще більше зміцнити почуття єдности всіх віток УКЦеркви від 1968 року, Блаженніший відбув кілька ґльобальних тріюмфальних подорожей так, як ще від 1979 р, тобто майже від початку свойого понтифікату робить Папа Іван Павло II у відношенні до римо-католиків.

Блаженніший відвідав поселення українців на різних континентах і пригадав вірним, що є одна неподільна Українська Католицька Церква. Пригадав також всім тим духовним особам, які так дуже хотіли забути цей важливий факт, всім, які робили зусилля, щоб також вірні забули, що вони належать до тої самої одної Української Католицької Церкви, що її очолює Ісповідник Віри, Глава й Батько Патріярх Йосиф.

Запрошував Блаженніший також владик на Синоди, щоб з ними спільно порадитись й вирішувати конечні справи нашої Церкви. Це були часи нехристиянських заборон і насильного вмішування чужих чинників, які нанесли УКЦеркві великої шкоди і спаралізували її розвиток. Це, на жаль, діялось при активній співпраці деяких наших владик.

Ми всі пам’ятаємо, з якою великою гідністю зносив Патріярх Йосиф всі ті великі удари, з якою терпеливістю продовжував нести свій незмірно тяжкий хрест не тільки за себе, але й за страждущих братів наших в Україні й сибірських концентраках та за всіх тих, що відважно стали на захист прав і загроженого існування рідної прабатьківської Церкви.

Слід пригадати, що український Рим виконує також ролю української амбасади у вільному світі. На запрошення нашого Патріярха приходять туди при різних нагодах не тільки прихильні йому і УКЦеркві кардинали, але також амбасадори різних держав. Це, очевидно, має велике значення для цілого Українського Народу.

Кілька разів, коли заговорив публічно Патріярх Йосиф, — очі світової преси були звернені не тільки на його високодостойну особу, але також на терпіння українського народу, на мучеництво української Церкви в Україні та на кривдяче трактування її проводом Апостольської Столиці у вільному світі з огляду на екуменічний діялог із Москвою. Так було під час папських синодів, свідчень на другому міжнародньому переслуханні комітету ім. Сахарова (27.XI. 1977 в Римі), свідчень під час 30-го міжнароднього конгресу «Церква в Потребі» в Кеніґштайні (28 липня, 1980 р.) при різних інших нагодах.

Як подала «Наша Мета» (Торонто) з 9 грудня 1981 p., в днях від 14 до 17 листопада відбувся в Римі з’їзд делегатів міжнародньої організації «Церква в Потребі», яку в 1947 році оснував великий самарянин нашого часу голяндський монах о. Веренфрід ван Страатен: «Учасники нарад одноголосно вибрали Блаженнішого Патріярха Йосифа почесним членом своєї організації. Є це найвище відзначення згаданої організації за терпіння й ісповідництво Блаженнішого. Він є першим почесним членом… Отець ван Страатен є відомий також із своєї твердої постави до комунізму і його режимів. Свого часу писав: «Христове Царство є не до погодження з системою, якої провідники заперечують і поборюють у своїх засадах Небесного Отця. Згода є лише тоді можлива, коли християни перестануть бути християнами, або комуністи комуністами». У свойому слові Блаженніший висловив о. ван Страатенові велику вдячність за постійну щедру поміч нашій Церкві, а при тому згадав також, «що вже висвятив дотепер сімнадцять молодих українських священиків, які користали зі студентської стипендії згаданої організації».

У листопаді наш Патріярх одержав ще одне відзначення, а саме грамоту номінації на члена Папської Академії св. Томи. Число членів, згідно із постановою її основника Папи Лева XIII, обмежене до 40 найбільше визначних науковців-богословів, які своїми творами причинились до поглиблення й застосування богословської науки св. Томи з Аквіну. Представляючи особу Патріярха Йосифа присутнім під час академічного зібрання, голова Академії, кардинал Чаппі, вичислив всі твори Блаженнішого про вчення св. Томи. «Також згадав що Блаженніший довгі роки був ректором Богословської Академії у Львові, головою Богословського Наукового Товариства і редактором журналу «Богословія», а на кінець підкреслив довголітнє його ісповідництво» (Свобода, 9.ХІІ.1981).

Ось це приклади, як своїми особистими досягненнями наш Патріярх постійно звертає увагу світу на український нарід, його осяги і його страждання під чужим пануванням.

Навіть у найбільше несприятливих умовах — у сибірських концентраках Блаженніший помагав співв’язням чим міг і для них він був духовним батьком, без огляду на їх віровизнання. Він діяв як Глава і Батько Церкви жорстоко переслідуваної, але нескореної. Своїми пастирськими листами підтримував на дусі вірних так в Україні як і тих, які з ним сострадали, розкинені по концентраках безмежних сибірських просторів.

У висліді цього церковного голокосту УКЦерква стала вселенською; вона діє на різних континентах, без огляду на постійні асиміляційні заходи з боку чужих і своїх незрячих, яким єдність всіх віток нашої Церкви з Церквою-Страдницею в Україні в одному Патріярхаті стоїть на перешкоді в екуменічному діялозі з Москвою.

Чужим не дивно, а свої повинні б пригадати слова Митрополита Слуги Божого Андрея:

«Святим обов’язком християнина є більше любити ближчих собі,— своїх рідних ніж чужих. Тому більшою і щирішою має бути любов супроти родини й батьківщини… Зі своїм народом і Батьківщиною зв’язаний Ти не лише спільною вірою, яку вважаємо найбільшим добром, і св. обрядом, яким дорожимо — але ще й спільною мовою, звичаями та обичаями… І цілою минувшиною віковою,— і спільною українською кров’ю…»

Природнім вислідом тої любови повинна бути єдність у дії для добра рідної Церкви і Народу. І саме про конечність такої єдности говорив Блаженніший Патріярх Йосиф:

«Найбільша наша сила — це єдність, єдність в середині наших громад, в середині нашої спільности, єдність духова з нашою спільною Батьківщиною, єдність поміж усіми нашими поселеннями. Ця єдність переходить вузькі межі часу і простору. Вона сягає… в тисячоліття нашого християнства, в дальші навіть століття нашого народу на українських землях. Вона виходить поза межі України…, а сягає через усі континенти, охоплює нас усіх, вільних і поневолених. Ми є український нарід, де б ми не знаходились… Наша громада — це велика сила. Йдеться про те, щоб вона була виявлена для справи Церкви і для нашого народу, а не пішла на услуги чужим або для задоволення тільки особистих потреб і амбіцій… Патріярхат єдиний може нас урятувати як національну спільноту… Я завтра можу замкнути очі, але для мене важливо, щоб нарід мій жив».

Зі своєї сторони Блаженніший робив все можливе, щоб прищепити почуття єдности в душах тих, які з різних причин та в різних часах були змушені виїхати з України. Осібною сторінкою діяльности нашого Патріярха є матеріяльна поміч Українським Церквам і то не тільки у вільному світі.

Журба за долю нашої Церкви віддзеркалена в ділах їх Святости Патріярха Йосифа, у посланнях, проповідях і промовах його. Всі перешкоди й прикрощі та удари, які постійно спадають на його плечі, як від своїх, так і чужих, наш Патріярх зносить з подивугідною покорою, бо ж Ісус Христос також терпів і ніс свій тяжкий Хрест. А нам усім пригадує на Божу справедливість і надію, що після Голготи прийде радісне воскресіння також і для нашої Церкви.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>