Аби все було немарно…

ЗелінськийНевпинно проносяться роки над зраненою війною Україною. За час збройної агресії Російської Федерації проти нашої держави вже встигло народитися та вирости ціле покоління українських школярів, які не пам’ятають своєї Батьківщини без щоденних репортажів із фронту на екранах телевізорів, без вшанування пам’яті полеглих героїв під час шкільних урочистостей, без сусіда, який кілька років тому переїхав зі своїми батьками з тимчасово окупованої Луганщини, та без подруги-однокласниці, чий батько не повернувся з чергової ротації в районі виконання бойових завдань – без гіркого й болючого слова «війна».

Мовиться про те одне-єдине слово, що протягом останніх восьми років у нашому розумінні вже пережило чимало метаморфоз. Та й сама наша війна впродовж цього часу також постійно змінювалася: від загрозливого збройного безладу та ідеологічної перплексії на першому етапі бойових дій до виструнченої лінії зіткнення довжиною понад 430 кілометрів, від патріотично вмотивованих загонів добровольців до тактично вишколених і технічно забезпечених підрозділів вітчизняних збройних сил. Насправді багато змінилося за ці роки. Навіть ставлення українців до самого факту війни. Так уже функціонує людська психіка, змушуючи нас звикати до незвичного, аби вижити в умовах тривалого виснажливого стресу. За таких умов важливо не збитися з дороги, не відвести бездумно від ока прицілу та не забути про ціль. Аби все було немарно…

Повністю статтю читайте у паперовому варіанті