Ad fontes

Передруковуємо статтю «Ад фонтес» («До джерел»), яка була надрукована
в тижневику «Християнський голос», Мюнхен, Німеччина, 21-го вересня 1952 p.,
як відповідь на Апостольського Листа «До всіх народів Росії», що появився 1-го липня 1952 р. Стаття — збірна праця трьох членів Редакції цього тижневика — Романа Данилевича,
д-ра Мирона Коновальця й історика медиявіста Володимира Мацяка.
Стаття «Ад Фонтес» має цінний матеріял про зв’язки Руси-України з Апостольським Престолом, тому й вона дуже актуальна під сучасну пору,
коли оприлюднено листи московського патріярха Пімена і Папи Івана Павла II.

РЕДАКЦІЯ

Апостольський Лист Папи Пія XII, звернений «до всіх народів Росії», що був даний 7 липня 1952 p., в дні св. Кирила й Мето дія, а проголошений в офіціозі Ватикану «Л’Оссерваторе Романо» 24 липня 1952 р. в латинському тексті та в італійському перекладі, викликав помітне зворушення публічної опінії світу. На це зложилось більше причин. Поперше: Апостольський Лист від 7 липня 1952 p., щодо своєї форми і змісту має дуже мало подібних прецеденсів в історії папських листів, які звичайно звертаються до єпископів католицького світу або якоїсь країни, а дальше до католицького клиру та народу. Тільки два листи Папи Лева XIII були окремого характеру: один в 1885 р. був звернений до Англії, другий 1894 р. до коптійської Церкви, і оба ці Листи закликали до церковного об’єднання з Римом. Останній Апостольський Лист Папи Пія XII, що в своїй адресі носить назву «до всіх народів Росії», не торкається справи церковного об’єднання з Римом в майбутньому, але є виявом християнської любови й потіхи для переслідуваних і поневолених, що в своїй масі не є католиками. Святіший Отець віддає їх під Покров Пресвятої Богородиці: «Як кілька років тому (1942 р. — заввага Ред.). Ми посвятили цілий світ Непорочному Серцю, в повній довір’я Матері Божої, так тепер в найособливіший спосіб віддаємо під опіку і присвячуємо всі народи Росії тому самому Непорочному Серцю, в повній довір’я певності, що через найміцнішу опіку Діви Марії якнайскоріше зможуть здійснитися надії і бажання, які Ми разом з вами й з усіми людьми доброї волі маємо для досягнення правдивого миру чи братерської згоди і законної свободи для всіх». Подруге: читаючи цей Апостольський Лист, звернений «до народів Росії», можна набрати переконання, що він відноситься до одного народу — російського, а властиво, московського. Потрете: адреса «до всіх народів Росії» є сьогодні анахронізмом, бо з точки погляду сучасного міжнародного права немає Росії в державному розумінні. Зараз на місце колишньої Росії є Союз Совєтських Соціялістичних Республік (СССР*), що складається з 16 республік і в якій є окрема Російська Федеративна Совєтська Соціялістична Республіка (РСФСР) з юридично визнаними й Українською Совєтською Соціалістичною Республікою (УССР) та Білоруською Совєтською Соціалістичною Республікою (БССР), які є членами ОН.

Апостольський Лист «до всіх народів Росії» вживає в інтитуляції та в тексті означення народів «Росії», поперше в історичному традиційному змислі давньої, середньовічної, княжо-державної Київської Руси Х-ХІV ст., чи то ще до ХУ ст., і подруге у змислі Росії новіших часів. І тому в цьому Апостольському Листі утотожнено давню київську княжу Русь-Україну з Росією, чи точніше з Московією, що поневолює інші народи, а зокрема український. Це доказують окремі означення в Листі Папи Пія XII:

у згадці про гуманітарну акцію Папів Бенедикта ХV і Пія XI в часі голоду 1921 p., у словах «особливо в південних областях вашої батьківщини», що може утотожнювати Україну з південними теренами Московії, теж навіщеними тоді голодом і 2) в уживанні на означення українського, московського та інших народів таких термінів, як «універсам Руссорум ґентем», «про універсо Руссорум реґно», «Руссіціс реґіонібус», «Руссорум популіс», «кунктос Руссіарум популос», а зовсім бракує в цьому Листі давнього традиційного, з правом громадянства в історичних джерелах Х-ХУ сторіч і пізніше уживаного терміну в латинській мові «Рутені» на означення давнього русько-українського народу з його релігійним, національним і державним центром-столицею Києвом.

Щобільше, в цьому Апостольському Листі віднесено до московського народу історичні факти про унійні зв’язки великих київсько-руських князів Ярополка, Володимира Великого та Із’яслава в Х-ХІ ст. і київського Митрополита Ісидора, які наполегливо працювали над об’єднанням давньої русько-київської Церкви і народу з Апостольським Престолом у Римі. Натомість у цьому листі зовсім нічого не згадано про важливі численні історичні факти унійних змагань Апостольського Престолу після упадку Руської Київської Держави у XII ст. у відношенні до її продовжительки Русько-Волинсько-Київської Держави ХІІ-ХІV ст. та її князів. Ці русько-українські князі зі своїм державним осідком на західньо-українських землях, з їхніми церковними і політичними осередками в Галичі над Дністром та Володимирові Волинському, мали весь майже час від кінця XII ст. аж до половини ХУ ст. під своєю зверхньою владою також області всієї Києво-Чернігівської (наддніпрянської) Руси-України (назва Україна задокументована давніми русько-українськими літописами, існує вже від XII сторіччя).

Дальше зовсім нічого в ньому не згадується про часткове завершення і здійснення діла церковної унії між Апостольським Престолом і русько-українським народом в Бересті в 1595-6 pp. та про долю русько-української католицької Церкви від 1596 року аж посьогодні.

В Апостольському Листі, зверненому «до народів Росії», немає теж ніякої згадки про відношення московського народу до справ церковної унії з Апостольським Престолом від ХУ до XX ст., як теж про його відношення до католицької Церкви сусідніх йому народів, а зокрема русько-українського.

Бажаючи дійти до певних висновків, наводимо історичний матеріял про змагання русько-українського народу до церковної унії з Римом, а водночас теж і матеріял про відношення московського народу до Апостольської Столиці та до католицької Церкви, зокрема в Україні.

  1. В 977 р. Папа Бенедикт VІІ вислав своїх легатів до великого київсько-руського князя Ярополка, брата князя Володимира Великого. Подібні факти занотовано теж у 978 і 979 pp.
  2. 988 р. приходили до великого київського князя Володимира посли від Папи Йоана ХV і привезли мощі Святих. Той Папа вислав своїх легатів до князя Володимира Великого також 991 р.
  3. 994 р. ходили посли від князя Володимира Великого до Папи Йоана ХV.
  4. 999 р. Папа Сильвестер II вислав своїх легатів до київського князя Володимира Великого. Подібний факт мав місце 1000 року.
  5. У 1001 році прийшли посли від князя Володимира Великого до Папи Сильвестра II.
  6. 1075 року великий київський князь Із’яслав післав свого сина Ярополка до Папи Григорія VІІ. Ярополк, зложивши присягу вірности св. Первоапостолові Петрові, одержав з рук Папи Київську Державу, як дар св. Петра.
  7. В 1085-1089 pp. приїздив до Києва легат від Папи Климентія III з листом до Митрополита Івана Продрома з проханням допомогти в справі з’єднання Церков.
  8. В 1091 р. приїхав із Риму до Києва грек Теодор, що привіз від Папи Урбана II мощі Святих і дарунки.
  9. На переломі XII сторіччя ішли спроби Папи Інокентія III і галицько-волинсько-київського князя Романа Мстиславича об’єднати русько-українську Церкву з Апостольським Престолом.
  10. Київський Митрополит Петро Акерович предложив на Вселенському Соборі в Ліоні 1245 р. прохання від чернігівського князя Михайла в справі допомоги для Руси-України проти татарської грози.
  11. Папа Інокентій ІУ звернувся 1247 року з закликом до галицько-волинсько-київського князя Данила в справі церковної унії з Апостольським Престолом, що мало запевнити зорганізування оборони для Руси-України перед татарською небезпекою. 1253 р. Папський Легат Опізо коронував князя Данила королівською короною в Дорогичині, і Папа Інокентій ІV прийняв його під покров св. Петра.
  12. Папа Йоан XXII листом з Авіньйону від З лютого 1317 року закликав русько-українських (галицько-волинсько-київських) князів Андрія і Лева Юрієвичів до церковного об’єднання з Апостольським Престолом.
  13. Лист Папи Йоана XXII з Авіньйону від 16 червня 1327 р. до русько-українського (галицько-волинсько-київського) князя Болеслава Юрія II Тройденовича з закликом до об’єднання русько-української Церкви і народу з Апостольським Престолом.

Коли під кінець першого п’ятьдесятліття ХІV сторіччя у висліді воєн з ісламськими татарами і сараценами та Польщею занепадає Русько-українська (Галицько-Волинсько-Київська) Держава, дальше не перериваються змагання об’єднати русько-українську Церкву з Римом, і так:

14. 1418 р. київський Митрополит Григорій Цамблак на соборі в Констанції висловив бажання об’єднати русько-українську й литовську Церкви зі святим Римським Престолом.

15. 1439 р. київський Митрополит Ісидор на Вселенському Соборі у Фльоренції підписав для всієї руської Церкви декрет про унію між східньою і західньою Церквами під зверхньою владою Римського Архієрея і сам до кінця свого життя остався їй вірний.

16. Завершення церковної унії русько-української Церкви і народу з Апостольським Престолом у Римі у Бересті 1595-96 pp.

Берестейська унія помимо ударів не тільки з боку православних, але, на жаль, теж з боку деяких католиків (маємо на думці удари з боку католицької Польщі), проіснувала до наших часів, залишаючи за собою мученичий шлях. Доказом того є смерть священомученика Йосафата, цілий ряд мучеників українців на Холмщині, на Підляшші, що згинули в обороні католицької Церкви, захищаючи її перед зазіханням царської Росії, та вкінці мучеництво цілої української католицької ієрархії під проводом львівсько-галицького Митрополита Йосифа Сліпого, тисячі священиків та тисячі-тисячі вірних, що вже згинули мученичою смертю або ще дальше караються в більшовицьких концтаборах тюрми народів — СССР, який від 1946 р. і в наступних роках насильним способом перевів формальну ліквідацію української католицької Церкви. Цю вірність українського народу католицькій Церкві, а зокрема його західньої вітки, ласкаво визначив Його Святість Папа Пій XII у своїй енцикліці «Орієнталес Омнес», виданій в 1946 р. у 350-ліття Берестейської Унії.

З великим жалем приходиться нам ствердити, що в Апостольському Листі, що був адресований «до всіх народів Росії», велику частину вищенаведених історичних фактів, які говорять про унійні змагання русько-українського народу та його вірність Апостольському Престолові, було зачислено на рахунок московського народу, що від найдавніших часів є, на жаль, послідовним противником церковного об’єднання з Римом. Про це проречисто говорять історичні факти, які беруть свій початок від постання суздальсько-московських князівств (зародку пізнішої Росії), коли то суздальський князь Андрій Боголюбський, пішовши 1169 р. походом на Київ, знищив його Божі храми та його населення. Для уточнення справи наводимо декілька неспірних історичних фактів:

  1. Тверський князь Михайло Ярославич, за старанням і з руки московського князя Юрія Даниловича, був скараний в татарській орді мученичою смертю між іншим і за те, що він за прикладом русько-українських князів Андрія і Лева Юрієвичів нав’язав у 1317-1318 pp. ближчі взаємини з Апостольським Престолом (Папою Йоаном XXII в Авіньйоні**).
  2. Київський Митрополит Ісидор, що заключив Фльорентійську Унію, був ув’язнений 1440 р. в Москві з наказу московського князя.
  3. 1839 р. російський царський уряд зліквідував насильно об’єднану з Апостольським Престолом Церкву в Білорусі й Україні, а 1875 р. насильно і криваво дорешти знищив українську католицьку Церкву на Холмщині й Підляшші.
  4. Російська царська влада арештувала 1914 р. українського католицького львівського Митрополита Андрея Шептицького та в’язнила його в 1914-1917 роках за його унійні задуми на сході Европи, зокрема в Східній Україні.
  5. Московська комуністична влада СССР, починаючи від 1945 p., заарештувала, ув’язнила, заслала до концтаборів або таки прямо скарала смертю цілий єпископат русько-української католицької Церкви, в числі її 12 ієрархів, тисячі священиків та тисячі-тисячі її вірних, та в насильний і кривавий спосіб перевела формальну ліквідацію тієї Церкви.

Упродовж майже 1000-літньої історії унійних змагань, взаємних зв’язків давньої (Х-ХІІ ст.) і потім галицько-волинсько-київської Руси-України (ХІІ-ХV ст.), як теж і впродовж пізніших сторіч аж до нашого часу бачимо безпереривну лінію органічного зв’язку давньої й сучасної русько-української Церкви з Апостольським Престолом, бачимо теж велику прив’язаність нашого народу до Христової Церкви з її осередком у Римі. Наш зв’язок і прив’язаність до Апостольського Престолу позначені багатьма яскравими й вимовними історичними фактами, як у давнині, так і в сучасності, що і вказує на виразну тенденцію успішно завершити в майбутньому довговікові старання об’єднатись українській Церкві й народові з Апостольським Престолом у Римі. А ці унійні змагання не є припадкові, але вони органічні й тому тяглі, бо це випливає з найглибших душевних потреб українського народу. Тому з великим душевним болем доводиться нам ствердити, що ці почування українського народу, що довгими століттями плекає ідею об’єднання Церков, є глибоко заторкнені формулюваннями деяких історично-політичних фактів, заподаних у Апостольському Листі, адресованому «до всіх народів Росії». Щобільше, це в нас, українців католиків, збуджує велике занепокоєння про нашу дальшу церковну унійну акцію.

Крім чисто релігійно-церковного аспекту в цьому Апостольському Листі ще і інший аспект викликав велике занепокоєння в українських душах і в Українській публічній опінії, а це — політичний. А Що це занепокоєння українців має оправданий підклад, доказує реакція на цей Апостольський Лист московської еміграційної преси, яка розцінила його як політичний акт, зазначуючи, що в ньому є виразне осудження українського політичного «сепаратизму» та акцептування неподільности Росії, самозрозуміло не в розумінні національно-етнографічної Московії, але московсько-російської імперіялістичної держави («Луч» — Зальцбург, «Посев» — Франкфурт, «Русская Идея» — Мюнхен).

Український нарід, впродовж своєї вікової історії не відділяв своїх змагань за свої національні, соціяльні та державні права від змагань за свободу своїх релігійних прав. Найкращим доказом того являється сучасна визвольна боротьба наших братів і сестер проти більшовизму на всіх просторах нашої Батьківщини, що в рівній мірі боряться за своє як національно-державне, так і релігійне обличчя, які від десяток літ ідуть у святий бій під гаслом «За Христа й Україну», за що й кладуть гекатомби жертв. Одною з безконечної черги тих жертв — це штучно викликаний червоною Москвою голод в Україні, зокрема в 1933 p., що забрав з собою життя мільйонів українських мужчин, жінок і неповинних дітей. За час панування більшовизму в Україні за директивами володарів Кремля український нарід став жертвою, а зокрема його західня вітка, уже після закінчення II світової війни, великих релігійних переслідувань, що своїми розмірами та страхіттями перевищують переслідування перших християн за часів Нерона. Мало сьогодні таких українських родин, у яких не було б мученика за Христову віру.

У цьому великому історичному змаганні український нарід по своїй давній глибокій традиції звертає свої очі до Всевишнього та від Нього надіється допомоги у своїх життєвих досвідах. Але він і свідомий того, що Всемогучий Бог подає Свою поміч і через людей, а зокрема через Його заступників на землі. І тому, самозрозуміло, в час останніх ударів українці звертали свій погляд в бік Вселенського Архиєрея, де відчували батьківське серце та братню християнську любов. А це батьківське серце та цю братню християнську любов зазнали українці зокрема після II світової війни, коли Його Святість Папа Пій XII великодушно захистив тисячі й тисячі українських скитальців, без огляду на їхнє віровизнання, перед небезпекою примушеної репатріяції та подав допоміжню руку у їхньому важкому положенні на чужині.

Ми певні того, що батьківське обличчя Апостольського Престолу й надальше звернене в бік мільйонів знедолених дочок і синів України, що спливають кров’ю в боротьбі з безбожницьким більшовизмом, керованим Москвою, за свої відвічні релігійні, національно-державні та соціяльні права, в боротьбі за Боже Царство на Українській Землі. Бо ж кому краще, як Апостольському Престолові, відомий оцей кривавий змаг українського народу за Христову Правду, що Позасвідчують своєю дією та своїм мучеництвом мільйони наших братів і сестер. І тому ми сподіємось, що всі сумніви щодо ставлення Апостольського Престолу до українського народу та його слушних національно-державних прав, сумніви, які постали у зв’язку з появою Апостольського Листа, зверненого «до всіх народів Росії», будуть авторитетно розвіяні.

* Це і спричинило, що перша вістка про Апостольський лист Папи Пія XII була подана в частині преси, напр. «Пі Нойє Цайтунґ», ч.172, 24.7.1952, що появляється в Мюнхені, не як про лист до народів Росії, а як до народів СССР, яку то вістку зрештою «Ді Нойє Цайтунґ» подала за пресовою агенцією «А.П.Ватикан» від дати 23 липня 1952 р. Саме в такій формі появилася і перша вістка про цей лист в «Християнському голосі» під заг. Апостольське послання Папи Пія XII до народів СССР».

** Мало відомі й ще не розроблені в українській історичній науці факти про зв’язки князів Руси-України Андрія і Лева Юрієвичів та Юрія II Тройденовича в 1317 і 1327 pp. та суздальського князя Михайла Ярославича в 1317-1318 роках з Апостольським Престолом в Авіньйоні взято з ще надрукованої дослідної праці українського історика Володимира Мацяка п.н. «Унійні зв’язки Руси-України Апостольським Престолом у початках ХІV сторіччя».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>