Анатема за віру

о.Петро ТабінськийУ час, коли Україна звільняється від залишків тоталітарного минулого, важливо згадати всіх тих, що боролися за її незалежність і внесли у її карнавку хоча б скромну лепту. Особливо це стосується мучеників за віру, які, не шкодуючи власного життя, відстояли право українців мати свою незалежну Церкву. Сьогодні українська Церква (як Греко-Католицька, так і Православна) уже згадала і вшанувала сотні своїх гідних синів, але є ще багато незаслужено забутих, про яких варто сказати добре слово задля пам’яті нащадків.

До написання цієї статті мене спонукала тоненька книжечка (всього 37 сторінок) професора Івана Огієнка «Історія церковно-слов’янської мови», яка є в сімейній бібліотеці. Це короткий науково-популярний нарис розвитку церковнослов’янської мови від найдавніших часів до початку ХХ століття, опублікований 1931 року в Синодальній друкарні у Варшаві. Видання переховали і зберегли в тяжкі часи гонінь на родину. Але цікава та цінна ця книжечка не тільки роком видання, а й іншим: на її обгортці стоїть дарчий автограф «Високоповажному о. П. Табінському з привітом. Автор».

Петро Табінський – дід моєї дружини, один із перших (або й перший) серед греко-католицьких священників, засуджений «совітами» у 1944 році. Комуністи заарештували його уже через три тижні після свого повторного приходу до Львова, і цей факт змусив мене докладніше вивчити життєвий шлях цієї непересічної особистості.

Коротку автобіографічну довідку про Петра Васильовича Табінського можна знайти у восьмому томі «Енциклопедії українознавства». Більше матеріалу я почерпнув із розповідей його доньки Олени Керницької – моєї тещі, сина о. Петра Табінського Михайла, який проживав у Канаді і помер у 2017 році, з фондів Центрального державного історичного архіву у Львові, а також із кримінально-архівної справи НКВС на отця Табінського, що зберігається в архіві Головного управління СБУ у Львівській області.

На жаль, увесь архів і бібліотека отця Табінського, його статті, брошури, рукописні праці, автобіографічні нариси, а також колекція монет і марок зникли в грудні 1949 року під час виселення сім’ї зі Львова, з помешкання на вулиці Пекарська, 31/ 9. Сім’ю виселили за зв’язки з ОУН, оскільки у Табінських мешкала зв’язкова УПА Р. Медвецька, яку заарештували у 1944 році. На відміну від СБУ, в обласному управлінні МВС ані мені, ані Михайлові Табінському не дозволили ознайомитися зі справою про вивезення Табінських на спецпоселення, тому обвинувального вироку, за яким сім’я потрапила на Сибір, я не бачив.

Ранні роки і становлення

Петро Васильович Табінський народився 30 червня 1888 року в селі Піски біля Берестечка Дубенського повіту Волинської губернії в сім’ї заможного селянина, що дало йому можливість закінчити Волинську духовну семінарію в Житомирі. Після цього продовжив навчання у Петербурзькій духовній академії, куди вступив у 1910 році. Вчився дуже добре, був третім у розрядному списку кандидатів першого розряду. За кращий кандидатський твір серед студентів, які закінчували курс у 1914 році, його відзначили премією і на пропозицію ректора призначили викладачем фізики й математики в Петроградську духовну семінарію.

В 1914 році Петро Табінський одружився з Олександрою Карабут – дочкою кубанського козака родом із села Пангранівка. Того ж року отримав священничі свячення. В буремному 1918-ому молода сім’я переїхала на Кубань, де отець Петро влаштувався викладачем гімназії у селі Жолоби. Але Табінських тягнуло на Україну, і в 1919 році вони переїхали до Кам’янця-Подільського. Тут отець Петро влаштувався на посаду приват-доцента на кафедрі історії християнської літератури богословського факультету Кам’янець-Подільського університету. Ректором університету в той час був Іван Огієнко. Тоді вони і познайомилися ближче.

Із Іваном Огієнком Петро Табінський підтримував товариські стосунки до 1940 року, тобто, вже будучи греко-католицьким священником, провадив із ним полемічне листування, відстоюючи Греко-Католицьку Церкву, на яку часто «нападав» Огієнко. Я спеціально взяв слово «нападав» у лапки, оскільки випадок цього видатного українського православного діяча є особливим. З одного боку, він підтримував стосунки з Митрополитом Андреєм Шептицьким, видавав свої твори в друкарні отців- василіян у Жовкві, а з другого – до ГКЦ Огієнко ставився неприхильно і, мабуть, через це обрав своїм осідком на еміграції Варшаву, а не Львів.

Та все ж спілкування між ними тривало. Отець Петро навіть написав некролог з приводу смерті дружини Івана Огієнка, яке надрукував у газеті «Діло», а також був членом львівської делегації на святкуваннях з нагоди 30-річчя його наукової діяльності.

Наприкінці 1920 року, коли владу в Україні захопили більшовики і почали переслідувати діячів української культури, Петро Табінський був змушений утекти на Волинь, що перебувала під польською окупацією. Якийсь час був священником у селі Коритниця Володимир-Волинського повіту, а наприкінці 1921-го переведений священником у місто Володимир-Волинський. Із 1923 по 1927 рік обіймав посаду законовчителя загальних шкіл міста, а на початку 1927-го обійняв посаду ректора Волинської духовної семінарії в Кремінці. Про ті часи є згадка в статті «Осередок духовної культури (з історії Кременецької духовної семінарії)», уміщеній в журналі «Українське православне слово» (№2, 1994 р.):

«Значно зросла роль закладу. Коли ректором став о. Петро Табінський, випускник Петроградської духовної академії. У семінарії запанував український дух, дух національного відродження. […] Нелегко «ставала на ноги» семінарія, наштовхуючись на oпip москвофілів. Після жовтневого перевороту 1917 року сюди повтікало чимало таких, які робили все, щоб традиції російщини продовжувались на кшталт «великої i неділимої». Особливий наступ вони повели на ректора о. П. Табінського, звинувачуючи його у всяких гpixax i вимагаючи його звільнення з посади ректора. Вимагали i викладання богословських предметів тільки російською мовою. Польська влада також не була зацікавлена зростанням українського національного духу в семінарії, i в середині 1931 р. о. Табінського з посади звільнили. Ректорство перейшло до єпископа Симона…»

До речі, з єпископом Симоном (Івановським) отець Табінський зустрівся згодом у таборі в Кемеровській області, куди того запроторили після арешту 1947 року, незважаючи на те, що був москвофілом. Мабуть, це його дуже «просвітило», бо в таборі він шукав дружби з отцем Петром та признався, що гоніння на нього в семінарії було «дитячою забавою».

Як боялися української мови у Церкві

Після звільнення з посади ректора отець Петро провадив активну наукову роботу, почав видавати збірники наукових праць. Про це писали сучасники: «Його полемічні працi зi слов’янниками i головним чином з москвофілами є дуже цінним вкладом до розмосковлення Православної Церкви i становлять свого роду катехизм в обороні української мови i канонічності її в богослужінні» («Діло», №254, 1931 р.).

Діяльність Петра Табінського стала більмом на оці не тільки єpapxiв Польської Автокефальної Православної Церкви. Стривожилася його діяльністю і Всеукраїнська Православна Автокефальна Синодальна Церква в совєтській Україні. Про це яскраво свідчить лист харківського митрополита Пімена (Пєґова) до варшавського митрополита Діонісія (Валединського), який подаю повністю мовою оригіналу:

«Его Блаженству, блаженнейшему Дионисию, митрополиту Варшавскому, Волынскому и всея Польши.

Из №29 «Воскресного Чтения» я узнал, что Ректором Кременецкой Духовной Семинарии состоит протоиерей Петр Табинский. Считаю долгом сообщить Вашему Блаженству, что означенный Табинский в бытность его в городе Каменец-Подольське перед выездом его за границу законной Подольской Епархиальной Властью был лишен священного сана за вступление в состав членов самочинного Украинского Синода, правительством Петлюры учрежденного, за самочинное без благословления церковной власти, вступление в должность Ректора Кременецкой Духовной Семинарии, за украинский шовинизм и полное неподчинение распоряжениям канонически законной Подольской Епархиальной Власти.

Председатель Святейшего Синода Украинской

православной церкви: Пимен.

Митрополит Харьковский и всея Украины.

Г. Харьков, 22 июля 1927 г.»

Цей документ зберігається у ЦДДІАЛ: ф. 408, оп. 1, спр. 777. До речі, я переглянув сотні документів тодішньої Польської Автокефальної Православної Церкви і не знайшов жодного написаного українською, окрім одного листа митрополита Діонісія до Митрополита Андрея Шептицького. Таку ми мали Православну Церкву в Україні у 1920 – 1930-их роках…

А ось як характеризує діяльність Православної Церкви в Польщі Антін Гірський у статті «Польщення Православія чи московська мімікрія» («Новий час», №141-143, 1932 р.):

«Московське духовенство, як Римський божок Янус, має два обличчя. Але римський Янус одне обличчя показує під час війни, друге – в часі спокою; тоді як московське духовенство одним обличчям звернуто до громадянства польського, другим – до своїх вірних: перше в нього нібито польське чи полонізуючеся, а друге – московське та обмосковлююче».

На довершення характеристики тогочасної Православної Церкви в Польщі подам витяг з іще одного документа – доповідної записки митрополиту Діонісію делегації з’їзду «Русскаго Народнаго обьединения в Польще», який відбувся 6 – 7 грудня 1936 року в Варшаві (ЦДІАЛ, ф. 408, оп. 1, спр. 777):

«Преподавание Закона Божіяго на родном языке учащихся и полное безразличие к этому вопросу со стороны Іерархіи подрывает престиж церкви и христіанства в душах молодого поколения.

Стоя на страже интересов верующего народа и тысячелетней традиціи Православной церкви делегация Русскаго Народнаго Собрания в Польще просит Вас, Ваше Блаженство, приостановить украинизацию Церкви».

Відомості про те, якою стала Кременецька духовна семінарія після звільнення отця Табінського, можемо знайти в коротенькій статті Антона Гірського «Виховують православних українських пастирів»: «там серед учнів не тільки запровадили російський скаутінг – «юные разведчики», але провадять його в московському національно-монархічному дусі та ще під керуванням осіб з РНО (Русское Народное Объединение)» («Новий Час», №106, 1932 р.).

Перехід до ГКЦ і пояснення цього кроку

До речі, одразу після звільнення отця Табінського викликав міністр вірувань та народної освіти Польщі і заявив: «Польща проводить тепер нову державну і воєнну політику, для якої Ви не підходите. Вас піддали дисциплінарному суду, але за Вами не числиться ніяких злочинів, тому, згідно з регляментом, Вас звільнили із служби» (Протокол допиту о. Табінського в НКВС Львова).

Отець Петро цілий рік був безробітним, після цього його відправили на пенсію з мінімальною виплатою. Відтоді він цілком віддався науковій роботі, хоча і до того займався нею. Як уже мовилося, священник активно листувався з Іваном Огієнком, провадив із ним полеміку щодо церковнослов’янської мови, доводячи, що українці послуговувалися не церковнослов’янською, а саме українською мовою. Він також аналізував старі богословські пам’ятки і знаходив там вплив української мови на церковнослов’янську, займався перекладами із класичних мов, добрим знавцем яких був, на українську богословських текстів.

У своїх працях Петро Табінський викривав антиукраїнську й антинародну діяльність Православної Церкви в Польщі, за що йому оголосили анатему. Відповідь на цей акт отець подав до газети «Діло» (див. нижче).

Протоєрей Петро Табінський про анатему на нього

(«Діло» №279, 1931)

«У відповідь на мою заяву, що я піддаюся під канонічну юрисдикцію Катедри Св. Апостола Петра, митрополит Денис відповів: «Анатема!» На іншу відповідь він не спромігся, і це дуже характеристичне для пастирської праці, яку ведуть нинішні зверхники Православної Церкви в Польщі. [] Анатему оголосили без усякої виробленої звичаєм і установленої правом формальности і процедури. [] Чому ж православна духовна влада поминула слідство та переконування (увіщання). Бо вона згори знала, що дістане багатий матеріал проти себе, що мій крок буде виправданий, а слідство та переконування буде власне під адресою нинішнього церковного порядку. Бо я на підставі канонів, документів, фактів і свідків довів би слідуючі точки:

1). Православна Церква в Польщі під пануванням московського епіскопату збочила зі свого шляху, опинилася перед катастрофою та вже ліквідується.

2). Це велике нещастя повстало з вини названого єпископату, – його політиканства, егоїзму та матеріалізму, – зневажання церковних канонів як в особистому житті, так і в церковному управлінні.

3). Урятувати Православну Церкву можна лише через її духовне поєднання з Західною Церквою.

4). Це поєднання не є єресю ані зрадою Православної Церкви, навпаки, воно повертає її до часів Св. Кирила і Методія і взагалі до того стану, в якім вона находилась понад тисячу літ і який відповідає джерелам православної віри [...]

Присутні в церкві під час її виголошення 1-го листопада українці повернули її надавцям, викрикнувши «анатема Денисові  і Сімону…»

…Коли православна єрархія вважає мій перехід під юрисдикцію Намісника Св. Апостола Петра за зраду віри, карану анатемою, то, очевидн,о в її очах намісник Св. Апостола Петра є єретиком. Але всього півтора року тому митрополит Денис писав офіційного листа до Святішого Папи Пія ХІ, дякував йому за молитви і заклик до молитов за переслідуваних в СССР, а також за «чудо молитовного об’єднання всіх християн», доконане цим закликом.

Подібне використовування анатеми московською єрархією не є випадковим одиничним. Три роки тому проголошено анатему на д-ра Річинського, котрий ніяких питань віри не зачіпав, а лише доводив потребу обмеження розпаношеного панування московського духовенства та виступав в обороні української православної людности. [] Москва часто проклинала українських патріотів. [] Анатема не злякала Мазепу. Не злякала вона нікого із ідейних борців за волю України, котрі йшли слідами Мазепи. Не налякає і не злякає і тих, що прямують до визволення Православної Церкви, а з нею і душі українського народу з-під московського ярма. На анатему вони мусять відповісти словами пророка Ісаії: «Страхання вашого не злякаємось і не стрівожимось, бо з нами Бог».

Крім того, свій вчинок отець Петро пояснив у статті «Лист до Православних братів українців», у якій зазначив:

«Щоб зрозуміти його [вчинку] причини, треба зв’язати його з сучасним станом Православної Церкви, з ідеологією церковного поєднання та з моїми внутрішніми переживаннями. Я зробив те, що мусів зробити, згідно з голосом мойого сумління, – те що мусить зробити кожний православний християнин, коли для нього Церква більше, ніж порожня формальність і старовинний забобон; що нарешті мусить зробити кожний українець, коли для нього релігія ще не стала опієм для народу» чи ґешефтом або казаном, з якого можна смачно поживитися» («Діло» №№260, 261, 1931 р.).

Душпастир, захисник, в’язень…

Відтак отець Табінський у 1932 році змушений був переїхати з родиною до Львова. Тут він став греко-католицьким священником, працював радником Митрополита Шептицького, професором у Духовній академії та душпастирем у Преображенській церкві. Тоді ж він організував своє видавництво, де виходили збірники статей під назвою «Українська бібліотека церковного з’єднання», яких було загалом вісім. У 1939 році, за «перших совітів», працював коректором у друкарні на вул. Пекарська. В період німецької окупації, у 1942 році, підготував до друку велику працю «Це ще тільки на світ благословилось…», яку встиг передати у друкарню, але яка, на жаль, не була опублікована. Відомо, що цю працю читав Митрополит Андрей і дав гроші на її друк. Скільки точно наукових праць написав Петро Табінський, сказати важко: його архів втрачений у радянський час.

Після приходу німців, зважаючи на важкі умови життя, отець попросився на парафію в село Полоничі, а коли німці організували там табір, то в 1943 році змушений був переїхати на парафію в Старе Село, бо в Полоничах заступався за військовополонених, з яких знущалися гітлерівці. Через це начальник табору одного разу хотів убити священника: стріляв у нього кілька разів, але не влучив, і отцеві вдалось утекти (до речі, про ці події була публікація в газеті «Вільна Україна» на початку 1980-их).

Коли ж до Галичини удруге прийшли «совіти», то заарештували отця Петра в числі перших серед священників. Сталося це 19 серпня 1944 року. Офіційним обвинуваченням була газетна стаття, у якій він висміяв методи антирелігійної пропаганди більшовиків, взявши слова «сонечко Сталін» у лапки. На прохання Шептицького статтю Петро Табінський підписав своїм іменем для надання їй більшої вагомості, хоча вона була колективною: у її написанні брав участь і Йосиф Сліпий. Стаття називалася «Більшовицька антирелігійна акція. Законодавство СРСР про релігію» і була опублікована в 10-ти номерах газети «Львівські вісті» у лютому 1942 року. Понад те, отця звинуватили в тому, що він нібито агітував за співпрацю з німцями, виступав із антирадянськими промовами та закликав до боротьби з Червоною армією.

Свідками у справі були троє жителів Старого Села, яких допитував гебіст Щербінін. Один із них і «видав сентенцію», що лягла в основу обвинувачення. Зробив донос на отця Табінського у НКВС якийсь Кибальчич, котрий  пригрівся біля Митрополита, видаючи себе за науковця. Очевидно, він давно вже співпрацював із НКВС. Протоєрей розпізнав цього псевдонауковця і вважав його авантюристом, про що відкрито сказав Митрополиту.

Слідство тривало недовго, зважаючи на воєнний час. Митрополит Андрей Шептицький пробував заступитися за отця Петра, однак невдовзі помер… Парафіяни Старого Села зібрали 300 підписів під проханням звільнити Петра Табінського, бо він урятував від вивезення на примусові роботи до Німеччини багатьох людей. Але й це не дозволило змінити хід подій.

27 грудня 1944 року Військовий трибунал військ НКВС у Львівській області засудив уже 56-річного отця  до десяти років виправно-трудових таборів, п’яти років позбавлення прав та конфіскації майна.

Покарання священник відбував у таборі за адресою: Кемеровська обл. Маріїнський район, ст. Суслово, п/я 273-е2. Зважаючи на похилий вік, працював у таборі в камері зберігання речей або на складі. Збереглося декілька мальованих портретів отця Петра, створених 26 червня 1949 року (незадовго до його смерті) художником на прізвище Сковородько. На цих роботах отець зображений на тлі якихось стелажів. Офіційно смерть в’язня настала від інфаркту 13 вересня 1949 року. На спецпоселенні у Томську померла в 1962 році дружина священника Олександра.

Є дані, що в таборі йому пропонували «прощення» та підвищення у православній церковній єрархії, якщо отець візьме участь у Львівському псевдособорі 1946 року з ліквідації ГКЦ, але він відмовився. Тому Петра Табінського реабілітували тільки посмертно, вже за незалежної України, 11 серпня 1993 року.

Відомо, що КДБ пробував завербувати Михайла Табінського – сина отця Петра, який проживав у місті Ульяновськ. Співробітники радянської спецслужби хотіли, щоби він допоміг їм зв’язатися у Ватикані з Йосифом Сліпим, який добре знав сім’ю Табінських, і таким чином налагодити агентурну роботу проти Патріарха. Михайло Табінський категорично відмовився, через що йому заборонили повернення до Львова, загалом у Галичину. Довелося синові священника поселитися в Луцьку. Співробітники КДБ залякували Михайла, натякали, що його батько написав більш ніж 40 статей антирадянського змісту і що це може мати наслідки для нього. До слова, деякі з цих статей актуальні й нині, коли триває діалог на тему з’єднання розрізнених гілок української Церкви. Наостанок варто згадати і те, що Петро Табінський переклав українською мовою парастас.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt