Андрей Шептицький про українську націю і державність

Українська національна ідея усвідомлюється в науковому сенсі в XIX столітті і розвивається одночасно в двох напрямках: культурно-національному та національно-політичному. Український етнос усвідомлює себе як націю, з власною мовою, культурою, історією і проходить одночасно шлях усвідомлення спільности історичної долі до необхідности власної державности. В галузі політичної теорії це був шлях від М. Костомарова до М. Міхновського. І цей шлях слушно став предметом вивчення в історії української політології. Так сталося, що соціял-демократичний та націоналістичний напрямки української політичної думки мали багато дослідників. Але ж українська національна ідея втілювалася в народ не лише завдяки зазначеним течіям. Величезний вплив на свідомість і виховання українського народу мала протягом складної історії християнська Церква.

Історично склалося, що національна політична свідомість та національна ідея як її науково-політичне втілення одержала найбільших успіхів на теренах Західньої України. Не обговорюючи сьогодні об’єктивно-соціяльні умови, що сприяли її розповсюдженню, згадаймо, що одним з великих носіїв цієї ідеї була Українська Греко-католицька Церква, головою якої з початком XX століття стає митрополит Андрей Шептицький (1865-1944).

Широко відома у світі, правда про його діяльність, не кажучи вже про творчу спадщину, відверто замовчувалась в Україні або перекручувалась згідно пануючим ідеологічним ycановкам. У сучасну добу оновлення незалежної української державности, коли було спровоковано міжконфесійну ворожнечу, суспільне протистояння Церков в Україні також не сприяє об’єктивному погляду на ролю митрополита Андрея в українській історії, як і на ролю Української Католицької Церкви взагалі. Більш того, їх роля і значення для формування концепції незалежної України сьогодні мало відома більшості українців поза межами Галичини.

Моральні чесноти народу, його суспільна поведінка, відродження мови, культури, історія, державність, мистецтво — далеко не повний перелік проблематики творів А. Шептицького, крім суто церковних, богословських питань. Соціяльно-політичні ідеї митрополита Андрея розсіяні по цілій його літературній спадщині. Програмною метою їх було відродження української державности, возз’єднання нації в незалежній Україні, формування в народі національної свідомости, підгрунтям якої виступає християнська мораль. На глибокі християнські основи соціяльно-політичних поглядів митрополита Андрея вказує дослідник його творчости о. д-р І. Гриньох: «Коли митрополит Андрей говорить про такі речі, як держава, народ, державне будівництво, влада, форма правління і т.д. …, то робить це не тому, щоб стати політиком чи державним мужем, але тому, що цього вимагає від нього розуміння Христової Церкви».[1]

Вже за свого життя митрополит Андрей одержав славу духовного отця нації і не лише від українців-католиків, а й православних Західньої України. Це свідчить про широту та універсалізм поглядів глави УГКЦ, для якого український народ є перш за все «християнською суспільністю», «який уважає віру за своє спільне, найвище добро, за свій спільний найвищий закон», для якого віра не є лише внутрішньою справою сумління, але є заразом і нормою суспільного життя.

Вважаючи християнство однією з головних прикмет українства і української ідеї, в своїх творах він приділяє велику увагу Церкві, як духовної основи українського руху. Становище Церкви в українському суспільстві він розглядає з двох боків: як вселенську і як національну установу. На основі загальнохристиянського бачення світу Церква повинна берегти традиції та підтримувати національні прагнення свого народу. «З кожної проповідниці проповідає наша Церква народньою, українською мовою,— виховує наші діти в українському дусі, — вчить нас любити свою Батьківщину — наказує нам держатись свого східнього обряду… просвічує наш народ, несучи йому освіту навіть в найбільш занедбане село, — вчить тверезости і моральности, згоди та любови… підпирає в кожному селі всяке добре діло, чи просвітнє, чи економічне, — всюди дбає про добро нашого народу…» — читаємо в пастирському листі митрополита Андрея «Правдива віра».

Митрополит Андрей був знавцем народньої душі, національним психологом, який бачив усі позитивні й негативні риси свого народу.

Так він, на відміну від багатьох, не вважає українців індивідуалістами. Митрополит підкреслює східній характер української ментальности, для якого властива масовість свідомости. Вихованість на традиціях Сходу дає як позитиви, так і негативи, яким є, наприклад, безкритичність маси. Він так характеризує східні цивілізації: «В усіх формах тих цивілізацій є щось пасивного. Навіть у своєму діянні народи Сходу ідуть масою й одиниці майже ніколи не спроможні мати власну думку і діяння, відмінні думки і діяння маси»[2] Підсумовуючи таку думку, він підкреслює, що «улюбленою приповідкою українців є «Громада — великий чоловік».[3] А дещо вище пише: «Майбутність українців належить тому, хто зуміє збудити і водночас керувати великим соціальним, національним і релігійним рухом, що поведе всіх українців цього покоління або найближчого сюди або туди. Переможеним остануться тільки самі залишки. Бо йти за сучасними напрямними, хоч як тяжко в це повірити, це ментальність усіх східніх народів, зокрема українців».[4]

Говорячи про духовні риси українського народу, в творі «Божа Мудрість» (перша частина) в 1932 р. Митрополит Андрей підкреслює перш за все мудрість. Її окупить ані заступить ані багатство, ані влада, ані могутність і сила. Другою прикметою українського народу він вважає тягу народу до науки, освіти, знання. «Для нас чоловік із золотим перстнем не йде перед умним чоловіком». Однак мудрість є перед освітою, перед знанням. «Ані багатства, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти і не заступить мудрости».[5]

Враховуючи тягу народу до знання, треба використовувати це для здобуття державного мислення. Ці думки свідчать про те, що А. Шептицький бачив історичні справи далеко вперед. «Маючи приступити, як Бог дасть, до будови нашого національного моноліту, треба нам приступити до такого важного діла зоруженими в достатнє знання і всі потрібні прикмети. Треба й нашому народові, а хоч би кільки нашим вірним передавати потрібні знання і виховувати його в усіх тих громадянських чеснотах, від яких залежить вартість цілої громадської праці людини».[6]

Глава Церкви звертається з призовом до української інтелігенції активно включитися до політичної просвіти народу, виховуючи перш за все його національну свідомість і патріотизм. Так, ще в 1899 p., звертаючись до вчителів, А. Шептицький пише: «… Учіть її (молодь — О. Т.), як має жити! Збуджуйте в ній бажання й охоту до того, що є підставою багатства і сили народу. Нехай уже малі діти вчаться любити свою землю, — свою Батьківщину, — нехай учиться працювати для неї».[7] Розуміючи, що в той час сил лише інтелігенції для цього недостатньо, він закликає українське духовенство служити національній справі, викори­стовуючи свій розум також і для поширення суспільних знань. Він бачить у Церкві та її слугах не лише душпастирів, а також велику інтелектуальну силу — дослідників життя народа та радників його на шляху суспільного розвитку.

Про те свідчать його слова: «Духовенство в своїй душпастирській праці і поза нею, для богословських чи соціологічних студій, повинно зблизька приглядатися народнім масам, досліджувати їх життя, прикмети і браки народу, бачити зблизька, як цей народ буває жертвою не тільки біди, тяжких праць, але, крім цього, великих небезпек і обманливих надій. У всіх тих положеннях повинно духовенство з любов’ю служити народові науками, радами і потіхами… Досліджування народнього життя повинно бути джерелом правильної оцінки про те, чого тому народові треба в суспільному житті і політиці, себто, які суспільні інституції, які форми влади, які закони найкраще відповідають його потребам».[8]

Виходячи з необхідности розповсюдження національної ідеї та її наукової розробки, митрополит Андрей багато уваги приділяє позиції вченого-суспільствознавця в цьому процесі. Так, висловлюючись з приводу проблем історичної науки, він підкреслює для праць українських вчених важливість збереження співвідношення загальносвітового бачення історичного процесу і національ­ного. «Ті національні прикмети є і для всесвітньої історіографії такі цінні, що світова історіографія буде менш оцінювати історика, який відрікається своєї національної системи й прикмет, скажемо — своєї національної історичної культури для чужої культури. Лишаючись собою в подвійному значенні, — в індивідуальному й соціяльному чи національному, — заховуючи міру, зможе легше дійти до того, чим його тип та його особа є, може й повинна бути у світовій історіографії.

А з другого боку, він буде більше національним, бувши і всесвітнім істориком, ніж коли перебільшенням націоналізму відділюється від принципів всесвітньої культури. Історик до того ступеня об’єктивний, що його патріотизм чи націоналізм грає в його історичних судах неперебільшену ролю, буде для свого народу, для національної культури його більшим тріюмфом, аніж був би з більшими, вже перебільшеними національними почуванями, а менше чуйною і вразливою об’єктивністю. Прикмети й характер національної культури обов’язують, але обов’язують тільки до тієї міри, коли вони залишаються в згоді з принципами всесвітніми».[9]

Розповсюджуючи таке ставлення на всі ділянки культури, митрополит Андрей все ж таки закликає учених до всебічного розвитку національної культури, підкреслюючи, що «світ тепер оцінює національні культури так високо, що тільки під формою національної культури можна здобути собі місце у всесвітній культурі».[10]

Творам митрополита Андрея притаманний гарячий патріотизм, любов до свого народу, біль за його долю. Звертаючись до української інтелігенції, він закликає її відкинути спори і чвари і разом працювати для добра народу, оскільки «нема одної галузі культурного й економічного життя в нашому народі, в котрому ми зробили б хоч соту частину того, що потрібне. Сто разів більше, як у кожного іншого народу, треба нам іще думати про поставлення самих підвалин нашої хати, про ту цілу економічну сторону народнього життя, без якої навіть найсвітліше політичне положення завжди буде безглузде й безхосенне».[11] Написані в 1909 р. ці слова, на жаль, зберігають своє значення і сьогодні, не зважаючи на великі досягнення українського народу.

«Іще не маємо над чим сваритися і чим ділитися. Іще не маємо достатніх багатств народніх, щоб нам стало на те, що в найбагатших народів є надміром і марнуванням найліпших сил. Іще чекає нас довголітня і тяжка праця, до якої мусимо приложити всіх сил.

Запорукою успішної праці є для нас молодечий і сильний патріотизм, який у нашому народі проявляється у більшій мірі, як у тих, що вже неначе пережилися працею і боротьбою віків».[12]

Обговорюючи погляди митрополита А. Шептицького на національну ідею, не можна не сказати про його бачення патріотизму. Його патріотизм виходить з надприроднього мотиву любити брата ближнього свого. Він протестує проти звинувачень християнства в тому, що воно «є рівнодушною на сповнення патріотичних обов’язків людини,— що добрі християни не є добрими патріотами… Християнин має любити всіх людей,— одначе це зовсім не перешкоджає йому найперше любов’ю любити свою родину і свою Батьківщину. І як любов до ближнього не противиться любові до родини, так теж і не противиться любові до Батьківщини. Християнин може і повинен бути патріотом! Але його патріотизм не сміє бути ненавистю!».[13]

Відмічаючи, що «патріотизм Христа був зовсім інший, ніж у поган», митрополит Андрей пише, що «грек чи римлянин, при своїй любові до народу, мав погорду та ненависть до того, що не було його».[14] Християнин не може нести ненависти до інших народів. «Те, що виглядало б на патріотизм, а на ділі було би ненавистю або противилося б віри, не є справжнім патріотизмом». І далі: «Хто на своєму становищі працює для добра народу, сповняючи сумлінно свої обов’язки,— той є ліпшим патріотом, ніж той, що багато говорить, а мало робить…».[15]

Сам митрополит Андрей у своїх творах виступає як палкий прихильник незалежної України, вважаючи здобуття незалежности головною метою національної ідеї. Його особистий патріотизм яскраво видно з листа до української громади в Петербурзі в 1917 p.: «Вірте мені, що не півтретя року заточення в тюрми, але ціле життя просидів би радо в тюрмі, щоб тільки побачити свій нарід свобідним, вільним. Я щасливий, що дочекався цієї хвилі» (тобто відновлення самостійности української держави — О. Т.).[16] Не випадково тематикою найбільшого письма Митрополита на суспільно-політичні теми, яким є послання до духовенства «Як будувати рідну хату» (з грудня 1941 p.), є шлях побудови незалежної української державности. Його перше речення було красномовне: «Ідеалом нашого національного життя є наша рідна, всенаціональна хата — Батьківщина».[17] Німецька окупаційна влада сконфіскувала послання, і воно побачило світ лише у 1942 р. в дещо зміненому вигляді.

В цьому посланні митрополит Андрей виступає як глибокий політолог. Він звертається до фундаментальних категорій політичної науки: проблем влади, держави, форм правління. Характеризуючи владу, він пише, що у християнстві кожна влада, навіть найменша, — це служба, а не панування над підлеглими. Інший християнський принцип домагається, щоб влада шанувала свободу одиниці, була цивільною, толерантною. Розглядаючи проблеми сучасних йому політичних режимів, митрополит Андрей особливо звертає увагу на необхідність високих моральних якостей керівників держави. «Чеснота громадян, що беруть участь у власті, мусять бути тим більші, чим більше партійність і національний шовінізм «засліплюють чоловіка супроти його противників».[18] Посланіє засуджує тоталітарний режим як комуністичний, так і націоналістичний, оскільки його непокоїла небезпека приходу на зміну чужій своєї української тиранії.

Першою умовою для побудови української держави митрополит Андрей вважає національну єдність і гармонію духу. Мова, на його думку, є одним з головних факторів єдности, але вона є лише одним із чинників, що творить народ. Всі, хто розмовляє українською мовою, або «що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід». Але є різні народи, що говорять тою самою мовою, а собі взаємно ворожі, і, навпаки, є народи, що вживають різних мов, а є сильними державними організмами (Швейцарія). Тому поза мовою мусить бути ще щось глибше. Це бажання народу складати єдине ціле, «свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію».[19] Духовну основу єдности нації дає, на думку А. Шептицького, єдність Церкви. Для побудови української держави потрібна така єдність всіх політичних сил України.

Як сьогодні не згадати актуальність думок митрополита Андрея з приводу перспектив української державности. Він доходить висновку, що «є в душі українця глибока і сильна воля мати свою державу», однак попри цю волю «знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварки, ту партійність, яка нищить кожну національну справу…».[20] Тому, мабуть, дуже обережний Митрополит щодо майбуття української держави: «До якого ступеня зуміє український нарід, коли Бог дасть йому рішати про свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і непорушність національних границь батьківщини та виминути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє».[21]

Сьогодення побудови демократичної держави показує, що цей процес відбувається, хоча, може, й повільно, але впевнено. Він буде ще більш безповоротним, якщо всі активні чинники демократичного руху знайдуть взаєморозуміння. І в наш час дуже пророче лунають слова митрополита Андрея: «Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не постане, не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть мимо всіх різниць, які їх ділять, завести між собою якнайбільшої єдности. Тієї єдности Україні треба, а ця потреба накладає на нас усіх обов’язок і від сповнення того обов’язку залежить ціла будучність Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діланням і те ділання мусить вести до єдности».[22]

[1] Гриньох, о. Іван. Слуга Божий Андрей — благовісник єдности. Мюнхен. 1961. Ст. 36.

[2] Меморіял до римо-католицького єпископату Канади з 18 березня 1911 р. (Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Т.1. Торонто. 1965. С.В.209).

[3] Там же. С.В.210.

[4] Там же.

[5] Шептицький Митрополит Андрей. Божа мудрість. Львів. Біблос, 1932. С.З.

[6] Андрей Митрополит. Послання до духовенства «Як будувати рідну хату». За єдність, св. віру Церкви і нації, кн. С. 243.

[7] Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. Томі. Торонто. 1965. с. 13 (далі — твори…).

[8] Там же. С.В. 192-193.

[9] Андрей, Митрополит. З філософії культури. Наша культура. Варшава. 1935. липень, кн. 4. С. 205-206.

[10] Там же. С. 207.

[11] До української інтелігенції. Твори… Т. 1. Торонто. 1965. С. 213.

[12] Там же.

[13] Перше слово пастиря. Там же. С.17.

[14] Там же.

[15] Там же. С. 17-18.

[16] Лотоцький О. Сторінки минулого. Частина III. Варшава. 1934. С.380.

[17] Твори… Том І. Торонто. 1965. С.В.-193.

[18] ПРОПУЩЕНО

[19] ПРОПУЩЕНО

[20] Там же. С.В.204

[21] Там же. С.В.201

[22] Логос. 1951. Том 11. Кн. 2. С. 87.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>