Звичай вшановувати Блаженнішого Києво-Галицького Верховного Архиєпископа Андрея Шептицького в день його іменника, апостола Андрія, почався ще за життя Митрополита Андрея. Коли він упокоївся 1 листопада 1944 року, поминаємо щорічно цього нашого святця в першолистопадовий день, разом з іншими архиєреями й воїнами, що полягли за волю України.
Виглядало б, що дальше відзначування Митрополита Андрея Шептицького тепер у грудні є зайвою дублікацією вже відзначених роковин. Насправді воно так не є. У першолистопадовий день, у роковини, коли Митрополит Андрей закінчив цю земну мандрівку, відзначуємо його особу — людину, яка завершила своє земне буття.
Натомість у день св. Апостола Андрія, іменника великого Митрополита, вшановуємо ідею, яку ця світла особа підняла, її розвивала, здійснювала і нам для завершення залишила. Ідея є завжди жива, байдуже, чи її ідеолог ще на цій землі, чи вже переставився. Вже сам підбір монашого імени «Андрей», яке вибрав для себе молодий Роман Шептицький, вказує на провідну ідею його життя.
Св. апостол Андрій Первозванний став уособленням східнього — візантійського християнства. Не так важним є, чи легенда про апостола Андрія на Київських горах передає історичний факт, чи це є просто легенда, зложена в XII ст., як це доводять сучасні наші історики. Важливішою є ідея, яку тою легендою хотіли висловити ці наші предки, що її нам передали.
Для них, для цих предків княжої Київської Руси, Київ був центром християнства на всю Східню Европу, одним з кількох нечисленних світил Вселенської Христової Церкви.
Ще в XI столітті Київський верховний архиєпископ Іларіон казав про старинну Александрійську Церкву Єгипту, що вона виводить свій початок від апостола Марка, а Римська покликується на свій апостольський початок від св. Петра. Такою ж апостольською Церквою уважала себе рівнож Київська, покликуючись на легенду про св. апостола Андрія на Київських горах. Почуття своєї суверенної гідности збереглося в Київській Церкві навіть тоді, коли вже впала княжа держава.
Це у свідомості своєї суверенної самоуправи Київські владики під кінець ХVІ століття бачили конечність заключити безпосередній договір з Верховним Римським Престолом, залишаючи на боці авторитет і пошану до Константинопольського Престолу, бо він під турецьким володінням був тоді вже безвладним.
Та коли Берестейський суверенний договір з Римським Престолом місцева польська влада зводила до рівня «уніятства», тоді почався занепад самоуправи Київської Церкви та її розпад.
Одна частина вірних уважала, що збереже суверенність Київської Церкви, якщо за московським зразком перетворить свою Христову Церкву на державну «козацьку». Але козацька Церква поділила долю козацької гетьманщини: разом з гетьманщиною пішла під московську зверхність.
Друга частина поступово годилася зі своєю долею і з накиненням їй поняття «унії», себто перехідного ступеня до повної юридичної і літургічної інтеграції в іншу польську самоуправну Церкву.
Ставалось так, як писав Шевченко, що чужий німець нам скаже, хто ми є, що ми «уніяти», що постали щойно чотириста років тому. Шість попередніх світлих наших століть ми списали Московській Православній Церкві; а заразом списали й наших святих Володимира, Бориса й Гліба, Теодозія Печерського і Михаїла Чернігівського. Нашим першим і одиноким святим залишився Йосафат Кунцевич, канонізований ще Київською Церквою.
Та не лише у часі, але й просторі ми ментально звузили свою Церкву до Галицького клаптика землі. Такий маленький залишок Київської Церкви легше перевести в «унію» з Римо-католицькою Церквою, немов якийсь додаток до неї і то на якийсь лише перехідний час, доки не завершиться повна інтеграція.
Можливо, що в цім XX столітті цей перехідний період «унії» був би вже закінчився повною інтеграцією в одну уніформну Католицьку Церкву, якщо б на початку цього століття не завернула цього процесу велика Андріївська візія великого Андрея.
Він у своїй діяльності бачив одну одноцілу, світлу й могучу Київську Церкву так, як її зорганізував був тисяча років тому великий св. Володимир. Не місцевий Львів, але історичний золотоверхий Київ був осередком його візії; Київ — як матірний город і центр східнього християнства, яке простягалося поза етнічні українські межі. В Андріївській візії — Київ це християнський матірний центр теж для інших народів Східньої Европи.
Тож уже 1907 року Блаженніший Києво-Галицький Верховний Архиєпископ Андрей Шептицький назначив свого адміністратора на терени Київської Церкви під російсько-царською окупацією, чи як писав він тоді, на терени «греко-католицького обряду, яких адміністрація згідно з старинними звичаями нашої Руської Церкви греко-слов’янського обряду належить до нас як до митрополита русинів, коли опорожняються ці єпархії, позбавлені законно вибраного пастиря».[1]
На східні терени свого колишнього світлого розвитку могла повернутися Київська Церква лише у своїх власних світлих ризах, у свідомості своєї власної літургічної особистости, без чужих, дешево запозичених блискоток. Тож великий Андрей почав зворот до оригінальної пишности східнього літургічного обряду. Однак, за три минулі століття ідея «уніятства» просочилася вже так сильно, що неестетичну літургічну мішанину стали уважати за свою рідну одіж. Цим обмежили й дотепер обмежують себе самих до закутка між Сяном і Збручем, де така мішанина ще є сприємлива, що тепер боронить дехто чужого шкідливого налету немов свого рідного здобутку, на свою власну шкоду. З тяжким трудом повертається до українського народу затрачена краса пишного Київського обряду.
Ще більше труду вимагає повернення затраченої юридичної самоуправи. За три століття «уніятства» самоуправні титули залишились без самоуправної влади. Не то Київське верховне архиєпископство, але навіть Галицьку митрополію зведено на ділі під кінець минулого століття до безвладної почести. Власні владики так були звикли до централізованої Римської управи Вселенською Церквою, що годі було говорити про якусь спільну дію, про спільне самостійне рішення найближчих галицьких ієрархів. А тут в Андріївській візії Блаженніший Владика Андрей представляв їм неозорну візію Київського патріярхату з ефективною самоуправою. Ідею не нову, яку ще 370 років тому почав реалізувати Блаженніший Києво-Галицький Верховний Архиєпископ Веньямин Рутський і за яку впав жертвою священномученик Йосафат Кунцевич.
Йосафата Кунцевича канонізували, але не як жертву за поєднання «Руси з Руссю», себто двох гілок Київської Церкви в одному самоуправному Київському патріярхаті. Його представлено як у канонізації, так теж і в нашій популярній традиції та в наших конфесійних спорах, як жертву за «унію» з Римо-католицькою Церквою Польщі.
Яка кривда великому праведникові, коли вбивши його особу, тепер вбивають морально його ідею помирення «Руси з Руссю».
Про зачислення другого подвижника тої світлої ідеї Київського патріярхату, Блаженнішого Веньямина Рутського до лику святих почав старатися Митрополит Андрей Шептицький ще 1933 року, в трисоті роковини богоугодного відходу до вічности Веньямина Рутського. Та відтоді за півстоліття справа його беатифікації не посунулася вперед.
Як рівнож не краща доля беатифікаційного процесу Слуги Божого Андрея Шептицького. Основна трудність в першому й другому випадкові ця, що канонізуючи одного чи другого подвижника ідеї Київского патріярхату, канонізувалась би сама Андріївська візія сильного християнського центру на Сході Европи. Київський Патріярхат у системі Вселенської Католицької Церкви став би такою могучою фортецею Київської як церковної, так і державної самоуправи, об яку розбивались би ворожі наступи всяких сусідів. Тому то й були та й є ще такі неперебірливі наклепи на головних подвижників Київського патріярхату чи то давнього Йосафата, чи недавнього Андрея.
Та з нашого боку мусить бути чітке ясне переконання, що без стійкого Київського християнського центру не встоїться ні наша Церква, ні наша держава. Церква — це основа й остоя державного ладу. Таку кріпку остою не осягнемо самим декляративним проголошенням одного, двох чи трьох Київських паріярхатів. Київський християнський центр треба духовно будувати крок за кроком, цеглину за цеглиною.
Як казав 60 років тому великий Андрей до молоді: «Не зривами одної хвилини, тільки безупинним трудом… багатьох поколінь підноситься нарід».[2]
Тож хай труд цього концерту на прославу не так особи Слуги Божого Андрея Шептицького, як радше його Андріївської візії Київської Церкви буде кроком, цеглиною в побудові світлого Східньо-европейського центру християнства!
Хай проходить він за небесним благословенням Слуги Божого Андрея Київській Церкві на користь, а Триєдиному Богові на славу!
[1] Музичка Іван. Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького в Росії в 1914-1917 роках у Богословії», том XI, Рим, 1983, стор. 9-11.
[2] Із «Слова» митрополита Андрея до української молоді (1932).
