Англомовний літній табір Львівської Богословської академії

Отець Ярослав Шевчук: «Хоч ми молилися по-англійськи і розмовляли по-англійськи, ми спілкувалися з тим одиноким джерелом мудрості, яким є Бог».

ДЕЩО ПРО ДЕЯКИХ УЧАСНИКІВ

В серцевину Чорнобильської АЕС вона потрапила цілком таємно. «Це — не для преси». Так і сказала. Тоді, в 1992 році, на саркофазі була тріщина й знову просочувалася радіяція. Пемела Карбан, поважного віку американка з Чікаго, опинилася в адміністративному корпусі станції, дочекалася суботи, коли керівництво виїхало, одягнула станційну спецівку, взяла наплечник, в якому були Святе Письмо й посвячена сіль, і вирушила в піший похід навколо станції, всього в 28 кілометрів. «Усі ті 28 кілометрів я молилася, — розповідала Пемела. — Це була глибока, потаємна мрія мого життя: помолитися в серцевині того найбільшого диявола нашого століття. Повернулася пізно ввечері, і люди, які допомогли мені потрапити на територію станції, були дуже стривожені, вже більше нікуди не випускали. Коли залишали зону, всім міряли радіяцію. Дозиметри зашкалювали, і люди були змушені викидати всі свої речі. Великим було здивування перевіряючих, коли на моїй одежі та речах радіяції не виявилось. То було чудо. Вони не могли в це повірити».

Пемела Карбан — мати шести дітей, активістка мирянського католицького руху, активно займається гуманітарною допомогою. Кілька разів возила медикаменти до Югославії, там тяжко захворіла, перенесла кілька операцій… Зараз вона бачить велику потребу бути в Україні. До того ж, має велике зацікавлення нашою східною традицією.

…Пол Гілберт викладає англійську мову в школі для імігрантів в Юкаї (штат Каліфорнія). Чотири роки тому він продав своє помешкання у місті й разом з дружиною та шістьма дітьми переїхав у гори Південної Каліфорнії, що чимось нагадують наші Карпати. Його дім — на вершині гори, оточений лісом, найближчий сусід монастир — за три кілометри. Тепер Пол має свою господарку: сад, город, вирощує домашніх тварин.

Кожна дитина, а це п’ять хлопців та одна дівчина, доглядає за якоюсь твариною. І цей переїзд учитель затіяв для того, щоб жити ближче до природи, щоб діти змалку привчались до праці. Вчаться діти вдома, в Америці це допускається. Але вчаться не лише діти. Тепер Пол Гілберт всюди носить за собою українську книжечку для дітей «Життя Ісуса Христа»: вивчає українську мову.

Отець Роман Ґаладза родом з Підгаєччини, але ще півстоліття тому доля закинула на чужину. Разом з дружиною і шістьма дітьми живе в Торонто, в Канаді, має там невеличку українську парафію.

Марія Бачинська теж українка, мешкає в Чікаґо, психолог за фахом або соціяльний працівник, як це називається в Америці. Метю Хоган та Джефрі Вілз — викладачі грецької та латинської мови в університеті у Висконсені (США), Михайло О’Догерті — викладач англійської мови з Дубліна (Ірляндія), Катерина Рудницька здобуває докторат в університеті міста Четтелгил штату Північна Кароліна, викладач літератури середніх віків, довголітня пластунка. Тереза Андерсен та Констанс Нільсон — веселі американські студентки…

Усі ці люди, такі різні й, здебільшого, між собою не знайомі, опинилися цього літа на відпочинковий базі в селі Коростів, що недалеко від Сколє на Львівщині. Більшість з них не те, що української мови не знали, але й про Україну нічого раніше не чули. І ще разом з ними на базі було 130 студентів Львівської Богословської Академії.

ПРОГРАМА

Герої цього детективу поневолі мали спільне завдання: навчати англійської мови студентів академії, а також сприяти їхньому духовному росту. І ще задовго до того, як в Карпатах настало літо, над програмою літньої англомовної школи інтенсивно працювали в США. Катерина Рудницька, Джефрі Вілз та Пол Гілберт обмінювались через комп’ютери інформацією, опрацьовували програму в деталях.

— Наша мета — створити виключно англійську ситуацію, щоб студенти могли вчитися розмовної мови, — розповідає Катерина Рудницька. — Вони добре знають граматику, синтаксис, фонетику. Ми навіть не сподівалися, що в студентів такий високий рівень знань. Тепер оживлюємо все це розмовою, читанням газет, журналів, книжок, переглядом відеофільмів.

Друга мета, і вона, може, ще важливіша — створити духовну атмосферу, де ми всі разом стараємося ближче підійти до Бога.

Кожен ранок у таборі розпочинався Літургією англійською мовою. Після сніданку й лінійки розпочиналися зайняття: студенти читали уривки з Євангелії, потім обговорювали чи ставили невеличкі сценки. Друга лекція була присвячена східній духовності. Після обіду — звичайні розмовні теми, сильніші групи читали романи чи повісті, гарно ілюстровані книжки, які привіз Пол Гілберт зі школи в Юкаї. Четверте зайняття — за інтересами. Любителі клясичних мов мали нагоду повправлятись у грецькій чи латинській, всі інші вдосконалювали англійську в різний спосіб. Любителі співу й гумору збирались навколо завжди веселих Кіса і Кріса, які майже ніколи не розлучилися з гітарою. Не розлучався з цим музичним інструментом й отець Роман Ґаладза. Трохи дивне це було поєднання: мужчина поважного віку з сивою бородою, священича ряса й гітара. Отець Роман проводив зайняття з церковного співу.

Після вечері «приступала до роботи» Тереса Андерсен, яка підготувала цілу програму вечірніх розваг, так званих Activity. Та й студенти не дрімали. Надовго запам’ятаються всім сценки з табірного життя з обов’язковим копіюванням викладачів, вечірні диспути про одвічне на фоні запалених свічок, вогнище на березі гірського потічка чи жарт на зразок: «Після вечірні всім негайно зайти в їдальню».

Замість столових приборів на столах — книжки, газети, журнали. Кожен мав вибрати для себе відповідний текст чи оповідання, прочитати його й розказати викладачеві та чотирьом товаришам. Лише після цього можна було залишити приміщення, на дверях якого стояла поважна комісія. На підготовку — п’ятнадцять хвилин. Тобто, нам постійно нагадували, що ми приїхали в табір вчитися.

Звичайно, ми порушували «режим», між собою часто спілкувалися «людською мовою», але стільки цікавих людей було поруч, що було просто неможливо не розмовляти по-англійськи. Тому кожен ламав цей психологічний бар’єр, який заважав спілкуватися. Розмови іноді затягувались до пізньої ночі, а коли жартували — вже й не помічали, якою мовою.

Я вже не пригадую, хто це сказав: «щоб вивчити мову іншого народу, треба прочитати цією мовою Вічну Книгу — Святе Письмо».

МОЛИТВА НЕРІДНОЮ МОВОЮ

Чи сприймається вона? Чи доходить до серця? Коли гори оповивали вечірні сутінки, над табором лилась пісня «Світло тихе святої слави» з Чину Великої Вечірні. Ніколи раніше не чула її рідною мовою, бо таки бракує того часу, аби піти до церкви на вечірню, яку, до речі, колись так поважали наші предки. Вловлювався її глибокий зміст, мелодія і вона назавжди залишиться дорогою в такому звучанні, в якому почула її вперше. Хай навіть мене звинуватять в антипатріотизмі.

Обідні та вечірні молитви студенти часто складали самі. Групи мали назви «Ольги та Володимира», «Петра й Павла», «Святого Антонія», то ж саме до цих святих складались молитви та молебні. І лише один раз було серйозне загальне порушення «режиму»: Молебень до Богородиці відправляли українською мовою. Це було на вершині гори, куди піднімались досить довго. Й коли перед нами розкинувся неймовірної краси краєвид і велич Творця ще більше усвідомлювалася через його творіння, якось по-особливому співалась хвала йому.

А щовечора о 23.00 група людей зі свічками, вервичками в руках та іконою Божої Матері обходила табір. Спочатку важко було збагнути, що це таке. Але допомогла Катерина Рудницька: «Це почалося цілком природно. Я часто молюся на вервиці й для мене було дуже важливо молитися на землі моїх предків. За її звільнення я молилася в далекій Америці: щодня з родиною, щонеділі в церкві, щосуботи в українській школі, щоліта у пластових таборах. Інші люди в таборі теж моляться ввечері на вервиці, тому ми вирішили цю молитву проводити разом. І коли ми зійшлися групою, то зрозуміли, що це має більше значення. Наша молитва віддзеркалює милосердність Бога, який звільнив Україну. Ця молитва заспокоює, засипає табір. Тепер я бачу тих братів і сестер, за яких так ревно молилася. Дивлюсь на них і мимоволі виникає запитання: невже це ти? Це дуже дивне пережиття».

Багато часу студенти проводили в особистих молитвах. Годинами простоювали перед іконами молодий хлопець чи дівчина, які так рано одягнули підрясник семінариста чи габіт монахині, тим самим підкресливши, що назавжди відмовляються від всього земного. А воно, це земне, вирувало поруч. Сміялося, бурлило життям, затримувалось у глибокому погляді ровесника. Мабуть, не одна молода людина пройшла тут серйозну перевірку свого покли­кання.

ІСУС МИЄ НОГИ СВОЇМ УЧНЯМ

Цього дня на Літургії читали уривок з Євангелія, в якому йшлося про те, як Ісус мив ноги своїм учням. А ввечері чекав сюрприз: в їдальні нас обслуговували наші викладачі. Найбільше сміху викликав отець Роман Ґаладза: білосніжний фартушок з рюшками вже дуже пасував до чорної священичої ряси. За вечерею ми гадали: чи будуть мити посуд? Помили. Й студенти отримали добру лекцію.

Стосунки між людьми в таборі були настільки теплими, що заслуговують окремої розмови. Особливо запам’ятаються вечорі, коли о. Роман брав гітару і його оточували студенти семінарії (відділення академії, яке готує священиків). Від англійських пісень переходили до українських народних, аж до коломийок. Це була чудова нагода зійтися українцям, яких колись розділила доля, порозкидала по світу, але, все ж таки, ми виховувались на тих же традиціях, на тих же піснях. Нам не потрібно було багато часу для знайомства. Одна пісня — і ми свої. Та й ті ж вареники їли, тому влаштували в таборі варениковий вечір. Ліпили всі: і студенти, і викладачі. Всього близько двох тисяч вареників.

Табором зацікавились навколишні мешканці. В останній тиждень в табірній каплиці вінчали пару, правда, вже не зовсім молоду. Чоловік з дружиною прожили сімнадцять років без церковного вінчання, мають троє дітей. Хрестили чотирічного хлопчика кухонної працівниці. Кума настільки зацікавилась академією, що пообіцяла поступити сюди після закінчення 11 кляси.

МИШІ, СОВИ І ГАДЮКИ

— Я навчилася не боятись мишей , — це повторювали майже всі студентки, яких я запитувала про враження від табору. Миші, що називається, тут пішки ходили серед білого дня. Жили разом зі студентами та гостями в кімнатах, вважали за нормальне поласувати пляцком, який хтось привіз з дому.

Поважний професор з американського університету, якого поселили в дерев’яному будиночку разом зі студентами, зчинив галас о третій годині ночі через те, що миша сиділа йому на грудях. Згодом, миші стали об’єктом жартів, героями пісень та пародій. Так і поїдуть наші гості з враженнями, не останнє місце серед яких займатимуть українські миші. І попробуй переконати їх, що так завжди не буває, що це лише нинішній рік такий багатий на миші, бо минулого року ми мали добрий урожай зернових, а в Карпатах добре зародили лісові горіхи. До того ж, піврічний сніговий покров вигрів їх, не дав вимерзнути. А ще — це рік Миші, за східним календарем. Біологи кажуть, що треба попередити тих, хто збирається приїхати до табору наступного року: він буде багатий на тхорів, ласок, куниць — мишоїдних хижаків, а також мишоїдних птахів: канюків, буривітрів, сов. Останні вже дають про себе чути. Кілька днів у таборі жило маленьке совеня, яке випало з гнізда. Його тут дбайливо доглядали.

Сова — це давній символ мудрости, а це маленьке совеня — символ мудрости, яка лише зароджується в Україні. І підвалини тої мудрости також закладаються у Львівській Богословській Академії — навчальному закладі, який, як те маленьке совеня, робить свої перші кроки.

«Повнота мудрости є в Божому слові. Найважливіше, що ми тут черпали — це Божу мудрість. Хоч ми говорили по-англійськи й молилися по-англійськи, ми спілкувалися з тим одиноким джерелом мудрости, яким є Бог, — така думка о. Святослава Шевчука, духівника табору, студента Папського університету св. Томи Аквінського в Римі. — Сюди приїхали дуже різні люди, але вони виявилися учнями одного й того ж вчителя, і це нам дуже допомогло порозумітися, подолати той мовний бар’єр. Мова стала засобом спілкування, а не об’єктом вивчення, предметом».

Але як нагадування про небезпеку, про зло, гріх, чого ще так багато в навколишньому житті й з чим покликані боротися ці молоді люди, які, майже, місяць часу творили тут маленький оазис доброти, були в таборі ще інші тварини, з роду плазунів. Були ще там гадюки. Аж три.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>