Антонін Ц. Стоян і Андрей Шептицький

(Апостоли об’єднання Церков)

(Продовження з січневого числа за 1995 р.)

Порівнювати Стояна з Шептицьким — нелегке завдання. Перший працював майже 45 років на парафіях і тільки останні три роки свого життя був архиєпископом Оломовця. Шептицький був монахом і після висвячення на священика 22 серпня 1892 р. працював у манастирі в Добромилі учителем новиків (1893 p.), заступником і дорадником настоятеля, бібліотекарем і учителем грецької мови (1895 p.), завідателем церкви (1896 p.), а з 26 серпня 1898 р. професором богословія у Кристинополі. Думаючи провести все своє життя на службі Богові в чернечій келії, він нерадо прийняв уряд єпископа Станиславова (1899 p.), потім Галицького Митрополита, Львівського архиєпископа й єпископа Кам’янця-Подільського (1901 р.)[1] Неоднаковими були також обставини, серед яких проходила їхня діяльність. У Стояна вони були куди кращими, бо, без уваги на поширення ліберальних течій, які ослаблювали Католицьку Церкву в його батьківщині, він не мав ніяких перешкод національного чи релігійно-обрядового характеру. Шептицький же, залишивши спольщений аристократичний рід, віддався на службу поневоленому народові, з якого походили його предки, щоб двигнути його до свідомости почесного післанництва на Сході Европи, про яке писав ось так: «Ми, католики руського обряду, якби Провидінням Божим на те поставлені, щоб притягнути до правдивої католицької віри братів наших відлучених, котрі до нашої Церкви не належать».[2] Перед ним були великі, здавалось непоборні завдання, бо в Галичині існував довговіковий конфлікт між українцями і поляками, сильними були російські впливи і там схрещувалися два обряди: західній-латинський і східній-візантійский. Не бракувало там також кличів «Геть від Риму», модних у той час соціялістичних ідей і радикалізму, св. Юр був опанований москвофілами, а молодь, хоч і походила більшістю із священичих родів, була антиклерикальною. Нарешті родинне походження Митрополита і його постанова вернутися до віри предків принесли йому ненависть сильних політично поляків і підозріння, недовір’я і застереження з боку багатьох українців, вірних Церкви, служінню якій він посвятився.

Що єднало Стояна і Шептицького? Передовсім любов до Бога, яка була головним фактором їхнього життя і їхньої діяльности. Стоян завжди говорив, що «найбільші жертви, найщедріша милостиня і найвищі акти милосердя не мають ніякої вартости чи винагороди перед Богом, якщо їх не чиниться з чистої любови до Бога».[3] А Шептицький писав з приводу обняття єпископства Станиславова: «А якже мені не любити Христа, коли Він для мене всім: і вітцем, і братом, і приятелем. Коли Йому все завдячую, чим я є і що маю! Якже ж із любови до Нього не піднятися хоч би і як важкої праці? Тому склонив я голову перед Його святою волею»,[4] бо «наука Христа, якою я перейнятий сто разів більше з власного глибокого переконання, чим з уряду, це мій прапор і дороговказ».[5] Спільними Стояну і Шептицькому були безоглядна вірність Католицькій Церкві, синівський послух Апостольському Престолові,[6] сповнене любови служіння повіреній їм пастві й нарешті праця для кирило-методіївської ідеї і об’єднання Церков. Хоч Стоян був парафіяльним священиком, він мав великий вплив не тільки на своїх парафіян, як їхній взірцевий пастир, але також у цілій Моравії, де завдяки йому міста Брно й Оломовіц стали центрами католицької акції і де поставали католицькі партії, потрібні для опору антикатолицьким чи навіть антирелігійним течіям. Щоб обороняти інтереси Католицької Церкви, він став 1894 р. послом до австрійського парляменту від Католицької Народньої Партії. Шептицький, як єпископ чи митрополит, був завжди з народом.[7] Він проповідував у всій Галичині, в манастирях, духовних семінаріях і в поодиноких парафіях, відвідував школи, брав участь у шкільних іспитах, заохочував закладати по селах читальні й захоронки для дітей, напоминав, щоб дітей посилати до шкіл, та остерігав перед усякою наукою, яка противилась науці Христа.[8]

Не чужою була йому також політика, але не можна твердити, що вона була окремою ланкою його пастирської діяльносте, хоч був він членом Палати Панів у Відні й віцемаршалком Галицького Сойму у Львові. Коли він зустрічався і переговорював з цісарем чи міністрами Австро-Угорщини, то робив це звичайно на прохання провідних українських політичних діячів помогти полагодити важливі справи, як виборча реформа, український університет, українська гімназія в Станиславові тощо.[9] Після війни він виступав в обороні українців перед польськими політичними колами.

Дійсне наближення, приязнь і співпраця між Стояном і Шептицьким наступило в їхній праці для кирило-методіївської ідеї і об’єднання Церков. Підґрунтя зацікавлення цими справами не було в них однаковим. У Стояна воно почалось від енцикліки Лева XIII «Гранде мунус», для Шептицького справа об’єднання Церков була стимулом до повернення до віри батьків і для неї він переносив усякі труди, перешкоди і переслідування. Не однаковим є також обсяг їхнього вкладу у цю справу. Великою і незаперечною заслугою Стояна було зорганізування Велеградських з’їздів, без уваги на те, що на них він не виголосив ні одної доповіді і тільки один раз очолював з’їзд (третій) в неприсутності перешкодженого недугою Митрополита та підготовчі збори до четвертого з’їзду. Крім докторської дисертації про справу об’єднання Церков згідно з думками Лева XIII, він не залишив ні одної праці про методи і засоби здійснення цієї ідеї. В цьому відношенні Шептицький має велику перевагу над Стояном. Цей останній причинився багато до спопуляризування св. Літургії у зрозумілій масам народу мові; він бачив, що в незмінюваній протягом століть св. Літургії вірні майже зовсім не брали участи і тому вона перестала бути для них духовним кормом.

Він вірив, що коли люди розумітимуть Літургію, вони легше просякнуть її змістом, сприймуть її з більшою вдячністю і відчують свою духовну обнову.[10] Тому він навчав людей співати гимни під час св. Літургії, вважаючи її гармонією сердець і уст. Шептицький вважав св. Літургію центром церковної набожности і важливим чинником у спробах позискання нез’єдинених, бо вона, як і проповідь, є спрямована до цілої спільноти, а це краще відповідає колективній ментальності людей Сходу. Він підкреслює, що Церква пристосовується до людей і таким чином стає людською, народньою у більшій мірі, чим будь-яка інша народня інституція. Церква проповідує до людей їхньою народньою мовою, виховує дітей в народнім дусі, учить любити батьківщину, наказує триматися нашого східнього обряду в нашій церковно-слов’янській мові.[11]

Стоян, як римо-католик і поборник кирило-методіївської ідеї, підходив до питання про об’єднання Церков ідеалістично. Він вважав свою батьківщину помостом між Заходом і Сходом, вважав можливим порозуміння обох сторін дорогою самих діялогів, при чому, можна думати, вслід за Левом ХІІІ, вірив, що Росія прихильно поставиться до цієї справи. Не бракувало ідеалізму також Шептицькому; він мріяв спочатку про добровільне об’єднання усіх українців у своїм ріднім обряді під одним пастирем Католицької Церкви, а почерез них також інших народів Східньої Европи. Немає сумніву, що він знав краще відносини на Сході, ніж Стоян, і з часом побачив великі труднощі при спробах привернення православних до унії. Перш за все, він не міг покористуватися Греко-католицькою Церквою як взором до наслідування, бо її стан був жалюгідний, а наш обряд гібридний внаслідок тиску Москви в напрямі православ’я і польського католицизму в напрямі латинізації. На внутрішньому відтинку Шептицький бачив у нас брак освіти, недостачу людей з широким горизонтом, почуття меншевартости і схильність уважати все чуже кращим від свого рідного.[12] Такий характер унії, думав Митрополит, є відстрашаючим для православних, і тому передумовою наближення до них він вважав відновлення автентичних форм нашого обряду. Важну ролю в житті Церкви він приписував мирянству, ігнорованому протягом довгих років вкоріненою у ній традицією аристократичного консерватизму. Виключний провід і заряд усім належав духовенству, а це не давало народові ніякого голосу в церковних справах і не допускало його до будь-якої самостійної праці, яка могла б бути корисною для церковної громади.

Провід церковного духа, думав він, лежить посередині, а автократизм не є на місці там, де є висококультурні люди, яких він відштовхує.[13]

Немалою перешкодою до об’єднання Церков Шептицький вважав також помилкову настанову римо-католиків до Східніх Церков. У той час, як зрештою ще сьогодні, в Римо-католицькій Церкві панувало чи ще панує переконання, що дійсну і правдиву католицьку віру можна знайти тільки в латинськім обряді. Форми набожности в Східніх Католицьких Церквах толеруються на Заході, але, одночасно, їм не сприяють і їх не піддержують, мовляв, вони близькі чи й тотожні з православними, значить єретичними.[14] Зміна такої настанови може наступити тільки шляхом глибоких обопільних студій. Тому Шептицький пропонував під час конференції «Місія чернецтва у ділі об’єднання Церков» (17 лютого 1921 р. в Монт Сезар, Бельгія), щоб люди Заходу творили в головніших чернечих осередках східні провінції. З другого боку, східні чернечі Чини повинні брати свій доріст із Заходу, що помогло б перенести західню організацію на Схід і зв’язувати також під культурним оглядом питання об’єднання зі Заходом. Саме тільки зовнішнє наближення до людей Сходу не принесе ніяких користей, бо їх треба привернути до католицької віри за посередництвом людей, які знають їхні мови, культуру, обряд і традиції.[15] Та либонь найправильнішою методою для привернення до єдности цілих Церков буде, на думку Шептицького, коли Захід перестане дивитися на Православну Церкву, як на територію місійної діяльности, і погодиться на збереження усіх традицій і устрою східніх Церков.[16]

Однак, без уваги на численні перешкоди такого чи іншого характеру, твердив Митрополит, ми не можемо заперестати праці над об’єднанням Церков і мусимо надіятися, що чим більше та праця виглядає по-людському безкорисною, тим більше вона може принести великі висліди через ласку науки Христа, бо «Всемогучий Бог знає, як має здійснювати свої цілі при допомозі причин і такими шляхами, що їх ми зовсім не розуміємо».[17]

Наприкінці варто згадати питання патріотизму і целібату. Стоян був промотором слов’янської солідарности і противився перебільшеному панславізмові й націоналізмові, але піддержував справу самостійности Чехо-Словаччини в 1918 році. Він старався посередничати в надмірно голосних виявах націоналістичних почувань серед чехів, вважаючи не сам націоналізм, а націоналістичний шовінізм нехристиянським феноменом. Це саме можна сказати й про Шептицького. Для нього патріотизм був християнською чеснотою, яка включала в собі також працю для об’єднання Церков, як один із найважливіших елементів.[18] «Християнин, — писав він, — має любити всіх людей. Одначе, це зовсім не перешкоджає йому любити найпершою любов’ю свою родину і свою батьківщину. Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю, ані не сміє накладати обов’язків, противних вірі».[19] Він закликав оберігатися від ненависти, роздору і зайвої партійности, дораджував скупчувати свої сили, бо розділені сили є завжди слабшими.[20]

В питанні про целібат Стоян, як відданий римо-католик, займав, зрозуміло, негативне становище. Коли наприкінці Першої світової війни деякі чеські священики домагалися скасування целібату, він представив цю справу папі Бенедиктові ХV, а отримавши відмовну відповідь, радив усім, хто не міг прийняти безженного стану, виступити із семінарії.[21] В Галичині, як відомо, бракувало однозгідности відносно целібату. Внаслідок шкідливого для Греко-католицької Церкви конкордату Апостольської Столиці з Польщею Шептицький мав юрисдикцію тільки у Львівській архиепархії і в ній залишав духовенству вільний вибір. В той самий час єпископи Перемишльської і Станиславівської єпархій вчинили безженство обов’язковим критерієм для підлеглого їм духовенства.[22]

* * *

Антонін-Циріль Стоян і Андрей Шептицький — вірні слуги Католицької Церкви і правдиві апостоли об’єднання Церков. Стоян знаменитий душпастир з народу і для народу, втішався великою любов’ю вірних Католицької Церкви в Богемії і Моравії, як також пошаною тих, які стояли поза нею або були проти неї. Він поклав великі заслуги для справи об’єднання Церков заснуванням Апостоляту св. Кирила і Методія і зорганізуванням Велеградських з’їздів та пов’язаних з ними Велеградської Академії і різних публікацій. Саме ці чинники винесли його прізвище поза межі його вужчої батьківщини. До Стояна можна застосувати слова Ісуса Христа про Натанаїла: «Це справді ізраїльтянин, у котрім нема облуди» (Йоан 1, 47). Із сповненим кирило-методіївською ідеєю серцем він намагався наблизити всі слов’янські народи в надії, що цією дорогою вдасться схилити православних до об’єднання з Римом. При всіх кирило-методіївських святкуваннях у Велеграді він дбав про те, щоб на них були відправлені Богослужіння в слов’янськім обряді, і ставився прихильно до Греко-католицької Церкви, як це видно із співпраці українців-католиків із створеним ним Апостолятом св. Кирила і Методія та їхньою участю у Велеградських з’їздах, при чому окрему сторінку творить тут його довга дружба з Митрополитом Шептицьким. Либонь останній раз вони зустрілись 30 березня 1921 р. на похороні о. Франціса Снопека і при цій нагоді обговорювали методи дальшої спільної праці для об’єднання Церков. Коли ж Стояна призначили архиєпископом Оломовця, його привітали окремими листами українські приятелі, серед них Йосиф Боцян, Йосафат Коциловський, Леонід Куницький, д-р Т. Сембратович, Дмитро Стек та ін.[23]

Андрей Шептицький — аристократ з походження і дійсний аристократ духа. В одному із своїх ранніх пастирських листів він писав: «Цілим серцем бажаю бути добрим для вас пастирем і буду над тим працювати, щоб колись бути в силі сказати о собі, що і Христос сказав: «Я знаю своїх, а вони знають мене».[24]

Воістину, добрим пастирем він був. Завжди приступний і чемний у відношені до своєї пастви, скромний, він ніколи не давав відчути своєї вищости та вмів знайти шлях до сердець народніх мас. Він був незрівняним провідником українського національного й релігійного відродження, знавцем і меценатом української культури, науки і мистецтва, опікуном студіюючої молоді, добродієм потребуючих тощо. Немає ні одного прикладу в житті української греко-католицької громади, де б не видно було клопотання і доброчинности Митрополита Шептицького, немає ні одного аспекту життя людини, якого б не торкнувся він у своїх розумних і безсмертних пастирських листах.

Праця Шептицького для об’єднання — загально відома. Тут він показав себе людиною світового маштабу, а його знайомства з папами римськими й іншими достойниками Католицької Церкви та нарешті вплив, який він мав на чільних екуменістів Заходу, ставлять його у ряди найвизначніших постатей Вселенської Церкви. Його всестороннє знання, провідницький хист, виявлений особливо під час Велеградських з’їздів, його вміння переконувати і перехиляти на свою сторону у дискусіях найкращих знавців предмету викликували щирий подив у своїх і чужих. Це дійсно не без вказівки Божого Провидіння сталося, що саме наша Греко-католицька Церква мала протягом чотирьох з половиною десятиліть Провідника калібру Митрополита Шептицького. Як чехи називають Стояна святим, так само й ми маємо право вжити цей самий епітет до Митрополита Шептицького. Проте, до них обох можна застосувати дефініцію слова «святий», що її дав Стоян: «Під дефініцію або принайменше приблизне окреслення слова «святий» підходить людина, яка живе в повній гармонії з Божою волею і виявляє у надзвичайний спосіб всі чесноти в особливій покірності, доброчинстві й геройському терпінні».[25] Молімся, працюймо і вірмо, що Триєдиний Бог нагородить їх славою святих.

[1]  3 цього приводу він писав: «Тому то, як тільки дійшла до мене вістка, що маю стати Станиславівським єпископом, то довго боронився я від цього уряду і робив, що міг, щоб увільнитися від нього. 1 щойно ясна та виразна воля Святішого Отця, якому, як монах, мушу більше повинуватися, чим хто інший, склонила мене піднятися цього тягару». (див. його Наша програма, Пастирський лист до духовенства Станиславівської єпархії в: Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, Пастирські листи, 2. VІІІ. 1899 — 7.ІХ. 1901. (Торонто, 1965), том 1, стор. 20-21. (Дальше як: Твори Слуги Божого…).

[2] Див. його Християнська робота, з першого пастирського листа… (Жовква, 1900), стор. 29.

[3] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 73

[4] див. Твори Слуги Божого…, стор. 1.

[5] Там же, стор. 191.

[6] Коли частина чеських священиків висунула домагання створити чеський Патріярхат і пропонувала Стояна на пост патріярха, він відповів: «Я не зроблю нічого проти волі Святішого Престола і Святішого Отця» (див. Antonin Cyril Stojan ). Під час Синоду Православної Церкви 21 червня 1918 р. в Києві частина присутніх, яка противилась можливості вибору Антонія Храповицького митрополитом Києва і хотіла підтвердження автокефалії Української Церкви, запропонувала Шептицького на патріярха. Довідавшись про це, він заявив, що така пропозиція рівнялася б прийняттю унії і признанню юрисдикції папи, який мав би потвердити вибір. (див.Суrіllе Korolevskij. Metropolite Andre Czeptyckyj, 1865-1944. (Romae, 1964), pp. 156-157. (Дальше як: Cyrille Korolevskij. Metropolite…).

[7] В п’ятім пастирськім листі «О любові» до вірних Станиславівської єпархії він писав: «Маю таку вдачу, що поміж людьми, з котрими бодай короткий час живу, лишаю ціле серце і кожне прощання є для мене болісним. В тяжкій хвилині шукаю потіхи в молитві» (Жовква, 1901, стор. 4). В четвертім пастирськім листі «О Церкві» до вірних Архиепархії читаємо: «На самім дні мого серця, в самій глибині моєї душі немає іншого бажання, нема іншої волі, як вашого добра. Не знаю я іншої любови, не знаю іншої цілі, не знаю іншої праці, не знаю іншого добра свого, лиш хвалу Бога на небі, а на землі ваше добро». (Жовква, 1901, стор. 5-6). «Бо коли мій Пан, І.[сус] Христос, наш найдорожчий Спаситель, так робив і робить, якже ж би я, Його слуга, міг інакше робити». (Там же, стор. 8).

[8] Див. його Християнська робота…, стор. 21.

[9] Його промова в справі українського університету (1910) знайшла широкий відгомін в австрійській і чеській пресі. «Народні лісти» (Прага) писали ось ufo: «Архиєпископ граф Шептицький, імпозантна, велична, висока постава, проголосив достойне, впрочім досадне пледоє за самостійність українського університету у Львові. Граф Шептицький, який є доктором богословія, прав і філософії, говорив як духовник і шляхтич справді народній. Ми, чехи, на жаль, не маємо такого князя Церкви, котрий пам’ятав би про це, що священик, як також і аристократ повинен більше, чим кожний інший чоловік, іти з народом і працювати та боротися за нього». «Дідове новіни» (Брно) писали, що «серед усіх партій збудило подив, як граф Шептицький своїм парляментарним дебютом покористувався на те, щоб боронити культурні домагання свого народу з такою теплотою, що будила прямо сенсацію». А німецькомовна газета «Уньйон» (ч. 177) відмітила, що теплі відзиви Шептицького про культурні домагання русинів, як також про їх бажання в ділянці вищого шкільництва, зробили глибоке враження в цілій Палаті». (Всі цитати взяті з газети «Діло», 2 липня 1910, стор. 6).

[10] Bohumil Zlamal. Antonin Cyril Stojan, p. 101

[11] Див. його «О вірі», третій пастирський лист до русинів на Буковині. (Жовква, 1901, стор. 27-29).

[12] Див. Твори Слуги Божого…, стор. В-147.

[13] Там же, стор. В-88.

[14] Victor J. Pospishil. Andrei Sheptytsky — a Great Ecumenist of the 20th Centurj, The Way, Nr. 4 (Jan27.1985): 7.

[15] Див. нашу статтю «Дом Лямберт Бодуен і Митрополит Шептицький» в: Intrepido Pastorі; науковий збірник на честь Блаженнішого Патріярха Йосифа в 40-ліття вступлення на Галицький Престіл 1. 11. 1944. (Рим, 1984), стор. 434.

[16] Див. Твори Слуги Божого…, стор. В-99.

[17] Див. його Вступне слово в: Der christlishe Osten, (Regensburg, 1939), p.16 або M. Хом’як. «Історична постать» в публікації Про великого Митрополита Андрея. (Йорктон, Саск. 1961), стор. 21.

[18] Іван Гриньох. Слуга Божий Андрей — Благовісник Єдности. (Мюнхен, 1961), стор. 111-112.

[19] Див. його Християнська робота…, стор. 28.

[20] Там же.

[21] «Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 197.

[22] Більше про целібат у Галичині див. Metropolite… pp. 48-52

[23] Йосиф Боцян назвав Стояна «сердечним приятелем і покровителем св. Унії, милим другом нашого греко-католицького обряду і нашого українського народу». Леонід Куницький писав, що «не тільки чеський нарід, а цілий слов’янський, зокрема католицький Схід, буде брати участь у святі консеквенції Вашої Достойности з радісними почуваннями і з окликом «Ад мультос аннос». Дмитро Стек, бувший питомець семінарії у Кромежіжі, бажав Стоянові успіху «в праці над приверненням Сходу до правдивої Католицької Церкви» (див. Bohumil Zlamal. Antonin Cyril Stojan, pp. 131, 137-138 і 143).

[24] Див. його «О Церкві», (Жовква, 1901), стор. 4

[25] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 195.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>