Апостол і учитель Церкви і народу

(З приводу 30-ліття смерти Митр. Андрея Шептицького)

Вісімдесятьдва роки тому, дня 22 серпня 1892 р. перед престолом Перемиської Катедри клячав діякон Андрей. Єпископ Юліян Пелеш, через рукоположення, Христом даною властю, передав Андрієві Божественну благодать Пресвятого Духа і впровадив його у священичий стан.

В той час в нашому народі діяли противні Церкві й духовенству рухи: москвофільство і лібералізм. Духовенство не було підготоване до протидії. Суспільності грозив моральний упадок. В такому часі Бог покликав нащадка нашого славного роду, отця Андрея, доктора права, філософії і богословії, до проводу Христової Церкви Київсько-Галицької Митрополії.

Митрополит Андрей, до року від поставлення його в священство, стає учителем новиків чину оо. Василіян в Добромилі. Після трьох літ його покликано на ігумена львівської обителі. В 1898 р. номінують о. ігумена Андрея професором моральної богословії і догматики в Христонополі. В 1899 р., на бажання голови Вселенської Церкви, проф. о. Андрея висвятили на єпископа для станиславівської єпархії. Після одного року станйславівський єпископ Андрей вступив на Митрополичий Престіл у Львові. Митрополит Андрей розумів вагу добрих священиків для народу. Він зразу перевів реформу духовної семінарії і виховував у ній духовенство, що гідно заступало справи Церкви і Народу.

Митрополит в своїй історичній промові, з приводу перенесення мощей о. Маркіяна Шашкевича на Личаківський цвинтар у Львові, над новим місцем спочинку Пробудителя Галичини, проголосив своїм священикам клич: «в народ!». Він візвав їх до всесторонньої праці для народу, до вивчення всіх його потреб і недомагань, та до посвяти себе народові, ради Христа, не шукаючи своїх власних вигод Митрополит — Провідник — з ласки Божої щасливо перевів нашу Церкву через дві війни, через московську і німецьку неволю, та своїм розумом і працею вивів її на шлях нової надії на краще завтра. В цій переломовій добі України — сам Бог післав їй, немов ангела хоронителя новітнього Апостола — Андрея.

Заслуги Митрополита Андрея в царині культури і добродійства для українського народу насвітлені в «Посланні Блаженнішого Кир Йосифа», даного в Римі, при Храмі Жировицької Божої Матери, у празник Воздвиження Чесного Хреста, дня 27 вересня 1974 р. Б.

Я натомість хочу одним пригадати, а другим відкрити бодай кілька цілющих думок Великого Митрополита — які сьогодні, як і за Його життя, мають надзвичайну практичну вартість і аж напрошуються, щоб ми їх примінювали для розв’язки тяжких сьогоднішніх проблем в нашому церковному і народньому житті.

Ці думки подаю із книги «Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького» том І. та із книги «Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького» (з часів німецької окупації). Кожний, хто займається церковними «справами», повинен ці книги мати.

Митрополит Андрей у цих своїх творах виявив свою душу, ідеали і прагнення. В них бачимо, немов в зеркалі, глибину Його мислі, Його безпереривний змаг за ідеали і поліпшення важкої долі Церкви і Народу, до якої була подібна і Його власна доля. Він був символом боротьби за церковні й національні права. Цей змаг Митрополита є гідний до наслідування всіма нами, всіма прошарками української суспільности, єпископами, священиками, і світськими провідниками. Цей приклад життєвої дії Митрополита не минається, він є світлом і дороговказом для сучасних поколінь, та напевно буде розбуджувати вогонь любови і патріотизму в душах майбутніх українських поколінь.

Саме тому окупант України — Москва — намагається, та надаремно — знищити цей вплив Митрополита Андрея на збереження ідентичности Українського народу.

Митрополит писав зрозумілою мовою для всіх верств нашої суспільности, «щоб і неписьменні Його розуміли, коли їм прочитають його Послання». У зверненні до робітників — емігрантів у Північній Америці 1914 р. Митрополит пише: «за границею маєте можність і нагоду багато навчитися, що зможете передати свойому народові, братам, що в дома залишилися. Бачте лише, щоб ви дійсно принесли лиш добро. Вмійте розрізнити здорове зерно від полови, принимайте добрий приклад чужих, та уникайте злий (пам’ятка для руських робітників 1914 ст. 38).

У пастирському листі з Відня, 9 травня 1909 р. до української інтелігенції Митрополит складає заяву вірности українському народові: «як у кожній праці і в кожньому слові, та і в цьому моєму письмі я шукаю лише добра народу, щодо якого я почуваюся до важних і святих для мене обов’язків. Ті обов’язки накладає на мене не лише моє становище митрополита, але і торжественна присяга зложена в день вступлення в монастир, що буду відповідно до моїх сил працювати для добра української суспільности, а найбільше саме переконання, що ставляє мене в ряди громадян патріотів, із яких хотів би я бути найліпшим».

Сьогодні із перспективи 30 річчя смерти Митрополита (1 листопада 1944 р.) можемо сміло ствердити, що Його бажання сповнилося. Його життя це служіння народові, з волі Бога Він став зразком патріота. У згаданому листі Митрополит дає пораду провідникам як осягнути порозуміння в суспільності, говорячи про себе: «Добро нашого народу каже мені шукати порозуміння з людьми, що в цьому народі який небудь мають провід. Найліпша воля і найбільша посвята в суспільній праці принесе мало овочів, може бути зовсім без користи, якщо в цій праці забракне порозуміння, якщо одні будуть протидіяти другим».

Митрополит наче сповідається перед своїм народом, який любив так безмірно, що готов був завжди посвятити для нього своє життя. Він пише: «дорогу, якою сам іду, знаю… знають це і всі, що мене ближче знають. Дорога та, це дорога закону Божого, Христової любови, церковної праці, християнської організації, застосованої до потреб нашого народу і часу».

Мету свого провідництва Митрополит вбачав у добровільному введенні і принятті Христових основ у житті народу. В цьому змислі він продовжає своє послання: «проводу не накидаю. Не хочу, щоб хто небудь сліпо йшов за мною. Бо і наука Христа не знає сліпого проводу ні сліпого послуху, вона є наукою любови й свободи. Тому й провід, що його дає Церква, може бути лише проводом власного переконання».

Митрополит, як великий і тонкий обсерватор проявів психіки свого народу, ніколи не вагався звернути на них увагу народові. Він бажав, щоб його земляки мали сильну, постійну волю-характер, або як в нас кажеться — хребет, лінію в переконанні. Тому він повчає: «не є свободою, але дитячою сваволею, зміняти свою власну волю з дня на день, відповідно до хвилі і настрою, за кождим подувом того, що подобається… Навпаки ж людина, що раз добровільно зробленою постановою вміє перебути ціле життя і може завжди хотіти того самого, а таким є та людина, що з власної волі приймає закон Божий, є паном своїх поступків, така людина має волю консеквентну і сильну — отже і вищу свободу».

Справа вселенської церковної єдности, поєднання церков українського народу, займала чільне місце в програмі і праці Митрополита. Про Митрополита можна сміло сказати, що він випередив нинішній екуменізм, екуменістичний дух, до речі, звихнений політичною віссю Москва-Ватикан, на добрих 50 років.

Великий церковний Муж — Митрополит Андрей не боїться, щоб, не дай Боже, хто небудь посягнув по Його владу, авторитет. Він хоче нею зі всіма ділитися і якраз тому його авторитет був великий. Він каже, що «справи церковні належать не лише церковним компетентним чинникам, але також вірним.» Він заохочує до участи і співдії в церковному ділі всіх вірних. Він каже, що «працю церковної єдности можуть виконувати всі, не лише священики, мужі науки та іконописці. Кожня християнська душа може для цього діла щось від себе жертвувати. Сказати добре слово для пропаганди великого діла, може і ремісник, тесляр, робітник і т. д.»

Митрополит Андрей — глибокий богослов, Він вповні розумів, що всякі спори між українськими церквами — «це анахронізм, який треба усунути для добра народу і Божої справи, але до цього треба взаємних уступок всіх, а основою полагодити справи мусить бути моральна засада українських обидвох — Православної і Католицької Церков», бо «не годиться ні жадати ні жертвувати уступство, яке йшло б дальше ніж те, що совість позваляє»

У справі порозуміння з 1943 р. читаємо такі Його слова «ясна річ, що гр. католик не може стати київським митрополитом, а я не маю ні бажання цього достоінства, ні фізичної змоги бути в Києві… Київський митрополит мусить бути вибраний із православних, або автокефальних архиєреїв чи священиків».

В листі до «Української Віруючої Інтелігенції» Митрополит визнає, що «повна згода українських церков це справа майбутности, можлива лише після довгих обосторонніх зусиль. Але працю треба вже проводити, щоб себе взаїмно пізнати, треба до себе наближуватися. Це зближення і взаємне пізнання необхідні до осягнення національної єдности. Те зближення може колись довести до з’єднання, але мусить передусім усунути взаїмні роздори і ненависті, які спричинюють, що Українець Українцеві ворог. І ті з нас, що бажають колись єдности і ті, що її не бажають — всі почнімо працю над помиренням. На такому конечному помиренні багато скористає ввесь український нарід».

У свому посланні до духовенства про «Церковне Братство» 1905 р., що попереджує статут Церковного Братства, яке він назвав «образом і живим організмом лучности», потрібним для солідарности і співпраці вірних із душпастирями, Митрополит говорить: «без сумніву, в наших конституційних і демократичних часах, більше ще як колинебудь, потреба нам думати про таку організацію, котра б з одної сторони запевнювала священикові провід духовий, який йому належиться, з другої лишала народові також автономію, навіть у церковних речах, котра б його сильніше лучила з інтересами церкви, виробляла б у вірних почуття, що власною і самостійною працею можуть і повинні причинитися до загального добра громади.

Митрополит відкидає таку форму участи мирян в церкві, яка є у протестантів, де приняття або видалення священика та цілковитий заряд церкви і церковним майном лежить в руках комітету членів парохії. Але Він рівнож відкидає другу скрайність «аристократичного консерватизму», що «зберігає в руках священика виключний провід і заряд усього, не дає народові ніякої автономії, жодного голосу в церковних справах, та не допускає його до жодної самостійної загального значення праці. Обі скрайності є пересадні. На полі церковному може нераз держимося далеко йдучої автократії, замало даємо вірним голосу в справах, які їх близько обходять і де могли б мати голос».

Митрополит спостеріг, що «автократизм священиків буває так пересадний, що переходить часто навіть правну границю своєї власти», (ст. 4-5)

«Автократичний підхід у ведені адміністрації парохії може принести користь праці ревного душпастиря там, де нижчий ступінь культури ставить наших вірних нарівні з дітьми, що не вміють самі о собі промишляти, за себе дбати. Однак такий автократизм неможливий і шкідливий у парохії там, де є вищекультурні люди, тому що цей автократизм ідейних людей відштовхує від такої праці, яку вони самі вміють вести».

Митрополит розуміє психіку людини і тому каже, що «людина зі своєї природи більше цінить усе, в чім має правдивий уділ ради і праці. Установа, хочби яка добра, накинена не так добре прийметься, не буде такою тривалою, не буде мати такої піддержки в людей, як та сама установа, виросла з власної свідомости, власною працею людей» (ст. 5).

«Отже духовенство повинно дати народові неначе якусь самоуправу, упереджуючи тим способом тенденції й бажання, котрі дух часу з певністю скорше чи пізніше принесе, застерігаючи собі самостійну і цілковито незалежну власть, котра, випливаючи з устрою церкви, не може бути обмежена» (ст. 6-7).

Те, що передбачував Духовний Провідник нашого народу і Церкви сповнилося в нашому часі, що підтвердив Вселенський Другий Ватиканський Собор в декреті про ролю мирян в Церкві.

Про созвучні передбачення Митрополита Андрея відносно нинішньої дійсности в Церкві читаємо в його посланню про церковне братство. «А в прикметах нашого народу, видається мені, лежить велика, невикористана в тім напрямі сила. Миряни можуть бути дуже помічні в праці Церкви, відтяжити і самого душпастиря, що має багато праці душпастирської, якої ніхто з мирян за нього не може виконати. До тієї праці, зокрема в теперішніх часах росту культури, мусить душпастир совісно приготовлятися, бо перед людьми, що читають, що думають, що живуть життям інтелектуальним, не можна з чимнебудь виступати, а вже бодай конечно треба уникнути оправданої критики». На таке приготування треба часу і хочби лише тому, щоб заощадити час для своєї незаступимої священичої праці, парохи повинні передати частину адміністраційно-господарської праці в руки мирян».

Митрополит Андрей, як законодавець, автор декретів організатор Соборів та учитель Церкви й народу подає і на сьогодні нашій церкві — єпископам, священикам, монашим чинам і мирянам, як всім нам треба поступати, щоб насправді бути слугами Церкви й Народу й відвоювати права нашій Церкві і Народові, які їм чужа захланність забрала, через наше недбальство і брак вірности для них.

Гідний наслідник Митрополита Андрея Блаженніший Патріярх Йосиф ступає його трудним шляхом, руслом великих задумів.

В цю важливу річницю зробім ми сильну постанову бути вірними послідовниками цих великих Мужів Української Христової Церкви.

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту