Апостольський лист Римського Архиєрея Івана-Павла ІІ з нагоди 400-ліття Берестейської унії

Дорогі Брати й Сестри!

  1. Наближається день, коли Українська Греко-католицька Церква святкуватиме 400-річчя єдности між єпископами Київської Митрополії і Апостольським Престолом. До цього з’єдинення дійшло під час зустрічі представників Київської Митрополії з Папою 23 грудня 1595 р. і його урочисто проголошено в Бересті над Бугом 16 жовтня 1596 року. Папа Климент УIII своєю Апостольською конституцією «Великий і достойний найвищої хвали Господь»[1] оприлюднив цю подію для всієї Церкви і звернувся до єпископів Митрополії з Апостольським листом «Благословенний нехай буде Пастир»[2], звіщаючи їм про довершене з’єдинення.

Вселенські Архиєреї уважно й дбайливо слідували за болісним і часто драматичним шляхом цієї Церкви. Тут я хотів би особливо пригадати Енцикліку Папи Пія XII «Всі східні», який у грудні 1945 року написав незабутні слова на згадку 350-ої річниці відновлення повної єдности з Апостольською Столицею.[3]

Берестейська Унія відкрила нову сторінку історії цієї Церкви[4], яка сьогодні бажає радісно співати гимн подяки і прослави Тому, хто ще раз перевів її від смерти до життя і яка з новим запалом бажає далі прямувати шляхом, що його накреслив Другий Ватиканський Собор.

До вірних Української Греко-католицької Церкви на рідних землях приєднуються у молитві і подяці греко-католицькі церкви діяспори, які беруть свій початок від Берестейської Унії разом з іншими східніми Церквами й усією Церквою.

Також і я, Єпископ Риму, бажаю духовно з’єднатись з католиками візантійської традиції цих земель, бо вже довгий час, починаючи від мого пастирського служіння у Польщі, я відчував не тільки духовну, але й фізичну близькість до цієї Церкви, яка тоді переживала жорстоке випробування. І тому після мого обрання на Престол св. Петра, йдучи за моїми Попередниками, я вважав моїм невідкладним обов’язком підняти голос в обороні її права на існування і вільне визнавання віри, яких вона була позбавлена. Ось тепер маю привілей зі зворушенням святкувати разом з нею дні приверненої свободи.

В пошуках єдности

  1. Святкування Берестейського з’єдинення слід розглядати в контексті Тисячоліття Хрещення Київської Руси. Сім років тому, а саме 1988 року, ця подія була дуже врочисто відсвяткована. З цієї нагоди я видав два документи: Апостольський Лист «Ідіть по всьому світу» з 25 січня 1988 року для всієї, Церкви[5], і Послання «Великий дар Хрещення» з 14 лютого цього ж року — звернене до українських католиків.[6] Властиво тоді йшлося про святкування того основного моменту, який вплинув на формування християнської та культурної ідентичности тих народів і має особливе значення, бо випливає з того факту, що в той час Церкви візантійської традиції і Римська Церква перебували ще у повній єдності.

З часів поділу, що зранив єдність між Заходом і візантійським Сходом, робилися часті та серйозні спроби відновити повну єдність. Тут хочу пригадати дві дуже важливі події: Ліонський Собор 1274 року і особливо — Собор Флорентійський 1439 року, коли були підписані протоколи єдности зі Східніми Церквами. На жаль, різні причини перешкодили, щоб можливості, які знаходились у цих угодах, принесли очікувані плоди.

Епископи Київської Митрополії, відновляючи єдність з Римом, виразно послалися на рішення Флорентійського Собору, тобто того собору, у якому, серед інших, взяли безпосередню участь представники Константинопольського Патріярхату.

У контексті цих подій особливо вирізняється постать Київського митрополита Ісидора, вірного речника й оборонця рішень того Собору, що був змушений за свої переконання витерпіти вигнання.

Епископи, які сприяли з’єднанню, та їхня Церква ще дуже добре пам’ятали про первісну тісну злуку зі своїми православними братами, не кажучи вже про повне усвідомлення східньої ідентичности їхньої Митрополії, яку слід було дбайливо зберігати також і після з’єдинення. В історії Католицької Церкви дуже важливим є той факт, що це цілком справедливе бажання було пошановане і що факт з’єдинення не означав переходу на латинську традицію, як це дехто думав, що так мало б статися. їхній Церкві признано право управління власною ієрархією із своїм особливим устроєм, а також право зберігати свою власну східню літургійну та духовну спадщину.

Між переслідуванням та розквітом

  1. Після з’єдинення Українська Греко-католицька Церква пережила період розквіту свого церковного устрою, що сприятливо вплинуло на релігійне життя, формування клиру та духовне піднесення вірних. Велике значення, з помітною передбачливістю, надавалось вихованню. Завдяки цінному вкладу Василіянського чину та інших монаших згромаджень значно зросло і поширилось вивчення священних дисциплін та рідної культури. Однією з могутніх постатей нашого століття, що мала надзвичайно великий авторитет і зуміла, не згадуючи вже про його свідчення терпіння заради Христа, був митрополит Андрей Шептицький. В його особі поряд з освіченістю і духовною витонченістю гармонійно поєднався незвичайний дар організатора, який заснував школи та академії, підтримував богословські студії і світську науку, пресу, сакральне мистецтво і зберігання історичних пам’яток.

Однак, такий розквіт церковного життя завжди супроводжувався драмами непорозумінь та спорів, жертвою яких став православний архиєпископ Полоцький і Витебський Йосафат Кунцевич. Його мучеництво було увінчане нев’янучим вінком вічної слави, а тіло тепер спочиває у Ватиканській базилиці, де він постійно приймає вдячний і зворушливий уклін та вшанування усього католицького світу.

Труднощі й терпіння чергувались між собою безупинно. Папа Пій XII згадав їх у своїй Енцикліці «Всі східні», в якій, зупиняючись на попередніх переслідуваннях, вже передбачає нові драматичні гоніння атеїстичним режимом[7].

Між героїчними свідками як правд віри, так і людської гідности, що особливо визначились у ті тяжкі роки, визначається постать тодішнього митрополита Йосифа Сліпого. Його мужність у поборюванні труднощів заслання і ув’язнення протягом вісімнадцяти років та незламна віра у воскресіння своєї Церкви ставлять його серед найбільших ісповідників віри наших часів. Не можна забути і його численних співбратів по стражданнях, особливо єпископів Григорія Хомишина та Йосафата Коциловського.

Ці бурхливі події сильно захитали Церкву в Батьківщині. Але Боже Провидіння уже наперед так установило, що численні діти цієї Церкви змогли віднайти шлях порятунку для себе і свого народу. Вони, починаючи з XIX століття, численно поселювалися за океаном. Еміграційні течії запровадили їх до Канади, Сполучених Штатів Америки, Бразілії, Аргентіни й Австралії та інших країн. Апостольський Престол старався завжди йти назустріч їхнім потребам, допомагаючи їм та установлюючи для них душпастирські структури на нових поселеннях аж до утворення справжніх і власних єпархій. Під час атеїстичного переслідування на їхніх прабатьківських землях ці вірні з повною свободою могли мужньо та відважно підносити свій голос в обороні рідної Церкви. їхній сильний голос відстояв на міжнародньому форумі право на релігійну свободу для переслідуваних братів, підсилюючи, таким чином, заклик Другого Ватиканського Собору на захист релігійної свободи[8] і діяльність Апостольського Престолу, розгорнуту у цьому напрямку.

  1. Вся католицька спільнота зі зворушенням згадує жертви стількох лихоліть. Мученики та ісповідники віри Церкви в Україні дають нам гідний подиву приклад вірности ціною власного життя. І ми, упривілейовані свідки їхньої жертви, свідомі того, що вони спричинилися до підтримування гідности світу, який, як здавалось, потопав у варварстві. Вони пізнали правду, і правда визволила їх. Християни Европи й цілого світу, схилені в молитві на порогах концентраційних таборів і в’язниць, повинні бути вдячні їм за це їхнє світло, бо це було світло Христове, яким вони засяяли у темряві. Не дивлячись на те, що темрява впродовж довгих років видавалась для людського ока непереможною, однак вона не могла погасити цього світла, що було Божим світлом і одночасно світлом людини покривдженої, проте незламної.

Така спадщина страждань і слави знаходиться сьогодні на історичному переломі. Впали тюремні кайдани, і Греко-католицька Церква в Україні знову вільно дихає повітрям свободи, повністю віднаходячи властиву їй активну ролю у Церкві та в історії. Це делікатне і провідне завдання сьогодні вимагає особливого роздумування, щоб його виконати розумно і передбачливо.

Слідами Другого Ватиканського Собору

  1. Святкування Берестейської Унії слід прийняти і пояснювати у світлі повчань Другого Ватиканського Собору. Здається, що саме цей аспект є найважливішим, щоб зрозуміти вагомість тих роковин.

Відомо, що Другий Ватиканський Собор передусім звернув особливу увагу на таїнство Церкви, так що одним з найважливіших документів, які він опрацював, була Конституція «Світло народів». Власне, поглиблюючи це питання, Собор надає особливого значення екуменізмові. Підтвердженням цього є декрет «Старання про відновлення єдности», який пропонує дуже ясну програму дій на майбутнє щодо єдности християн. Хоч від закінчення Собору минуло 30 років, вже ж таки, мені видалось доречним повернутись до цієї програми в Енцикліці «Щоб усі були одно», опублікованій 25 травня цього року.[9] Вона окреслює екуменічні заходи, що мали місце після Другого Ватиканського Собору, і одночасно, в перспективі Третього Тисячоліття християнства, старається відкрити нові можливості на майбутнє.

Розглядаючи святкування наступного року в контексті роздумів про Церкву, започаткованих Собором, я передовсім дуже хотів би заохотити до поглиблення властивого посланництва, яке Українська Греко-католицька Церква покликана сповняти в екуменічному русі сьогодні.

  1. Дехто бачить в існуванні східніх католицьких Церков перешкоду на шляху до екуменізму. Другий Ватиканський Собор не оминув нагоди розглянути цю проблему, вказуючи на перспективи її вирішення, як у декреті про екуменізм «Старання про відновлення єдности», так і в декреті «Східніх Церков», які спеціяльно присвячені цим проблемам. Обидва документи написані в перспективі екуменічного діялогу зі східніми Церквами, що не є у повній спільності з Римським Престолом, у такий спосіб, щоб краще оцінити ті багатства, що їхні Церкви мають спільно з Католицькою Церквою і щоб на таких спільних багатствах будувати пошук щораз глибшої та повнішої єдности. Насправді, «екуменізм наміряє працювати у напрямі зростання вже існуючої частинної єдности між християнами до повної єдности в істині та любові»[10].

Щоб сприяти діялогу з Візантійським православ’ям, після Другого Ватиканського Собору була створена спеціяльна двостороння комісія, до членів якої включені також представники східніх католицьких Церков.

У різних документах докладались зусилля до того, щоб поглибити взаєморозуміння між православними та католицькими східніми Церквами, що дало вже свої позитивні результати. В Апостольському листі «Світло Сходу»[11] та в Енцикліці «Щоб усі були одно»[12] я говорив уже про елементи освячення та правди[13], спільні для християн Сходу і Заходу, а також про методи, що їх бажано дотримуватись у пошуках повної єдности між Католицькою та Православними Церквами, у світлі еклезіологічного поглиблення, здійсненого Другим Ватиканським Собором: «Сьогодні ми розуміємо, що єдність можна осягнути за допомогою Божої любови тільки в тому випадку, коли Церкви спільно будуть цього бажати, в повній пошані окремішніх традицій та необхідної автономії. Ми знаємо, що це може звершитись лише у випадку любови між Церквами, котрі відчувають, що вони покликані виявити щораз більше єдину Христову Церкву, народжену з єдиного Хрещення та з єдиної Євхаристії і котрі хочуть бути сестрами»[14]. Поглиблення вчення про Церкву під час і після Собору накреслило шлях, який можна назвати новим на дорозі до єдности: шлях діялогу правди, що живиться і підтримується діялогом любови (пор. Еф. 4, 15).

  1. Вихід з підпілля означав радикальну зміну в ситуації Української Греко-католицької Церкви. Вона опинилась перед важкими проблемами відбудови структур, яких була повністю позбавлена і, загально кажучи, мусіла докласти чимало зусиль у віднайденні своєї повної ідентичности, і то не тільки внутрішньої, але також у взаєминах з іншими Церквами.

Господеві належить подяка за те, що дозволив їй святкувати цей ювілей в умовах віднайденої релігійної свободи. Йому належить також подяка за зростання діялогу любови, завдяки якому були здійснені значні кроки на шляху до бажаного примирення з православними Церквами.

Міграційні процеси й численні виселення намалювали нову релігійну карту тих країн; багато років державного атеїзму залишили глибокий слід у людських душах; ще не вистачає духовенства, щоб задовільнити величезні потреби релігійної та моральної віднови: ось деякі з найбільш драматичних вимог, перед якими знаходяться усі Церкви.

Ці труднощі можна розв’язати тільки спільним свідченням любови, щоб проповідь Євангелія не зазнавала перешкод. Як я вже сказав у Апостольському листі «Світло Сходу», «сьогодні ми можемо або співпрацювати у проповідуванні Царства, або стати винуватцями нових поділів»[15]. Нехай Господь спрямує наші кроки на дорогу миру.

Кров мучеників

  1. Відзискавши свободу, ми не можемо забувати переслідувань і мучеництва, що їх на своєму тілі у тих регіонах зазнали як католицькі, так і православні Церкви. Тут ідеться про дуже важливу особливість Церкви усіх часів, про яку я вже згадував в Апостольському листі «Наближення третього тисячоліття»[16]. Ідеться про спадщину, що має особливіше значення для Церков Европи, які нею глибоко позначені. І про неї слід нам роздумувати у світлі Божого Слова.

Отже, невід’ємною частиною цієї нашої релігійної пам’яти є обов’язок пригадувати собі значення мучеництва, вказуючи на пошанування усіх конкретних свідків віри у тому переконанні, що даний вислів Тертуліяна актуальний ще й сьогодні: «Кров мучеників — насіння Християн»[17]. Ми, християни, маємо вже спільний мартиролог, у якому Бог підтримує та здійснює між хрещеними спільність у найважливішій вимозі віри, засвідченій жертвою власного життя. Дійсна спільність, хоч і недоконана, що вже існує між католиками й православними у їхньому церковному житті, набуває своєї досконалости у всьому тому, що «ми вважаємо вершиною Божої ласки, тобто мучеництво аж до смерти, — найправдивіша участь з Христом, який проливає свою кров і в цій жертві зближує тих, що колись були далекі між собою» (пор. Еф., 2, ІЗ)[18].

Спогад про мучеників не може бути стертий з пам’яти Церкви й людства, незалежно від того, жертвами якої ідеології вони стали — Сходу чи Заходу, бо всіх їх об’єднало насильство, яке — з ненависти до віри — було вчинене над гідністю людської особи, створеної Богом «на Його образ і подобу».

Христова Церква — єдина

  1. «Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву». Ця ісповідь віри, що міститься в Нікейсько-Константинопольському символі, є спільною для всіх християн, як для католиків, так і для православних. Це підкреслює, що вони не тільки вірують в єдність Церкви, але й живуть і хочуть жити в одній і неподільній Церкві, яку заснував Ісус Христос. Відмінності, що виникли й розвинулись у ході історії між східнім і західнім християнством, — це переважно відмінності, що походять з культури і традицій. У цьому випадку «закономірна різниця зовсім не суперечить єдності Церкви, але, навпаки, додає краси і немало сприяє у виконуванні її посланництва»[19].

Папа Іван XXIII любив повторювати: «Багато сильнішим є те, що нас об’єднує, ніж те, що нас роз’єднує». Я переконаний, що такий дух може бути дуже корисним для усіх Церков. Понад тридцять років пройшло з того часу, як Папа сказав ці слова. Чимало ознак вказують нам на те, що за той час християни поступили вперед на цьому шляху. Промовистими знаками цього є братні зустрічі між Папою Павлом VI та вселенським Патріярхом Атенагоросом І, як і ці, що я особисто мав з вселенськими Патріярхами Димитрієм та недавно з Вартоломеєм, а також з іншими достойними Патріярхами Церков Сходу. Все це, разом з численними ініціятивами зустрічей та діялогів, які всюди підтримані в Церкві, додає нам надії. Святий Дух, що є Духом єдности, не перестає діяти між християнами, хоч вони ще між собою розділені.

Однак, людська неміч і гріх продовжують чинити опір Духові єдности. Деколи навіть складається враження, що існують сили, готові на все, аби тільки загальмувати, а навіть і знищити процес єднання між християнами. Але ми не можемо відступати. Ми щоденно мусимо знаходити в собі сміливість і мужність, що одночасно є даром Духа і плодом людських зусиль, щоб іти далі розпочатим шляхом.

  1. Передумуючи події Берестейської Унії, запитаймо себе: яке значення має сьогодні ця подія. Тоді йшлося про єдність, що стосувалася тільки обмеженої географічної території, однак вона стала важливішою для цілого ходу екуменізму. Східні католицькі Церкви можуть дати свій дуже важливий вклад в екуменічний рух. Про це нам нагадує Соборовий декрет східніх Церков: «Східні Церкви, що в єдності з Римським Апостольським Престолом, мають особливий обов’язок сприяти єдності всіх християн, зокрема східніх, згідно з засадами декрету про екуменізм, що його затвердив цей Священний Собор, і то передусім молитвою, прикладом життя, ревною вірністю старовинним східнім традиціям, глибшим взаємопізнанням, співпрацею і братньою пошаною до вчинків і почуттів»[20]. З цього випливає їхній обов’язок старанно втілювати в життя вищесказане. Від них вимагається визнання, повного покори і вдячности Святому Духові, який веде Церкву до мети, що їй призначив Спаситель світу.

Час молитви

  1. Головною ознакою, яка повинна визначати святкування цього ювілею — буде, отже, молитва. Вона є, насамперед, подякою за всі отримані протягом століть ласки, у змаганні за єдність Церкви, зокрема за спонуку до цього, яка вийшла від Другого Ватиканського Собору.

Вона є актом подяки Господеві, який керує ходою історії, за дар відзисканої релігійної свободи, в якій святкується цей ювілей. Вона є також благанням до Духа Утішителя, щоб благословив зростання всього того, що сприяє єдності і щоб додав відваги та мужности всім тим, що згідно з настановами Соборового декрету «Старання про відновлення єдности», беруть участь у цій Богом благословенній справі. Вона є благанням, щоб отримати дар братньої любови, прощення образ і несправедливостей, які доводилось зносити протягом усієї історії. Вона є благанням, щоб животворящий Господь своєю силою обернув на добро навіть те жорстоке та багатолике зло, спричинене людською злобою. Ця молитва є також надією на краще майбутнє екуменічного руху. Божа сила є більшою від усіх людських немочей, як давніх, так і нових. Якщо цей ювілей Української Греко-католицької Церкви, на порозі Третього Тисячоліття, позначить хоч би один крок уперед у напрямі до повної єдности християн, то це буде передовсім ділом Святого Духа.

Час роздумів

  1. Крім цього, ювілейні святкуваня стануть нагодою до роздумів. Насамперед, Українська Греко-католицька Церква запитає себе про те, яке значення має для неї повна єдність з Апостольським Престолом, а також і про те, що ця єдність означатиме для неї в майбутньому. Вона з покірною вдячністю прославлятиме Бога за свою героїчну вірність Петровому Намісникові і, просвічена Святим Духом, зрозуміє, що саме ця вірність вимагає сьогодні від неї ревної праці для єдности усіх Церков. За цю вірність в минулому вона заплатила стражданнями і мучеництвом, але все це є жертвою, принесеною Богові, щоб виблагати в Нього бажану єдність.

Вірність давнім східнім традиціям є одним із засобів, що їх мають у своєму розпорядженні східні католицькі Церкви, щоб сприяти єдності християн[21]. Соборовий декрет «Старання про відновлення єдности» дуже виразно заявляє: «Слід усім пам’ятати, що надзвичайно важливим є: знати, шанувати, охроняти й плекати цю багатющу літургійну та духовну спадщину східніх, щоб вірно зберігати повноту християнської традиції і довести до поєднання між християнами Сходу і Заходу»[22].

Пам’ять, довірена Марії

  1. Не переставаймо довіряти бажання повноти єдности християн Пресвятій Богородиці, завжди присутній у ділі Господа та Його Церкви. Восьмий розділ догматичної Конституції «Світло народів» указує на Марію, як на Ту, котра нас випередила на нашому земному шляху. Вона ніжно присутня у Церкві, яка, на завершення Другого Тисячоліття, старається знову встановити між усіма віруючими у Христа ту єдність, яку Він сам для них бажає. Марія є Матір’ю єдности тому, що Вона Мати єдиного Христа. Якщо за діянням Святого Духа Марія привела на світ Божого Сина, котрий від Неї отримав людське тіло, то Вона гаряче бажає видимої єдности також усіх віруючих, які разом творять містичне Тіло Христове. Ми впевнені, що почитання Марії, яка так міцно об’єднує Схід і Захід, сприятиме з’єднанню.

Пресвята Діва, що завжди і всюди присутня між нами, у численних храмах і в молитовному житті багатьох родин, безустанно говорить нам про єдність, за яку постійно вставляється перед Богом. Якщо сьогодні, з нагоди святкувань Берестейської Унії, ми згадуємо про те, які чудові скарби почитання Божої Матері зумів зберегти християнський люд України, то захоплені історією, духовністю та молитвою тих народів, не можемо не зробити відповідних висновків щодо єдности, бо з цими скарбами вони так дуже тісно пов’язані.

Марія, що завжди була надхненням у досвідченнях для батьків і матерів, для молоді, хворих і похилих віком; Марія — вогняний стовп, який провадив стількох мучеників за віру, без сумніву, приготовляє так бажану єдність усіх християн, стосовно якої Греко-католицька Церква в Україні має виконати своє завдання.

Церква висловлює свою подяку Марії і благає зробити нас співучасниками Її старань на користь єдности. Віддаймося їй з синівським довір’ям, щоб колись бути разом з Нею там, де Бог буде всім у всіх.

Для Вас, найдорожчі Брати і Сестри, моє Апостольське Благословення.

З Ватикану, 12 листопада,
Пам’ять святого Йосафата, року 1995,
вісімнадцятого мого Понтифікату.
Іван-Павло II

[1] «Magnus Dominus et laudabilis nimis» — nop. Bullarium Romanum V/2 (1594-1602), 87-92.

[2] «Benedictus sit Pastor» — nop. Welykyj A., Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia, 1.1, p. 257-259.

[3] «Orientales omnes» – nop. Acta Apostolicae Sedis (= AAS) 38(1946), 33-63.

[4] Пор. Іван Павло II, Лист до Верховного Архиєпископа Львова Кардинала Івана Любачівського (25 травня 1995), 3: L’Osservatore Romano, 5 травня 1995, стор. 6.

[5] «Euntes in mundum» — пор. AAS 80(1988), 935-956.

[6] «Magnum Baptismi donum» — пор. там же, 988-997.

[7] Пор. AAS 38 (1946), 54-57. Ті побоювання сумно підтвердилися кілька років пізніше, як точно відзначив той же Папа в Енцикліці Orientales Ecclesias (15 грудня 1952): AAS 45 (1953), 7-10.

[8] Пор. Деклярацію про релігійну свободу Dignitatis humanae.

[9] «Ut unum sint» – nop. L’Osservatore Romano: 31 травня 1995 року, стор. 1-8.

[10] Там же 14, стор. 2.

[11] Пор. Апост. лист Orientate lumen (2 травня 1995); 18-19: L’Osservatore Romano, 2-3 травня 1995, crop. 4.

[12] Пор. Енцикліку Ut unum sint (25 травня 1995), 12-14: L’Osservatore Romano, 31 травня 1995, стор. 2.

[13] Пор. Всел. Собор Ватиканський II, декрет про екуменізм Unitatis redintegratio, 3.

[14] Іван Павло II, Ап. лист Orientate lumen (2 травня 1995). 20: L’Osservatore Romano, 2-3 травня 1995, с. 4.

[15] Там же, ч. 19: L’Osservatore Romano, 2-3 травня 1995, стор. 4.

[16] «Теrzіо millennio adveniente» – пор. AAS 87 (1995), 29-30; Енцикліка Ut unum sint, 84: L’Osservatore Romano, 31 травня 1995, стор. 7.

[17] «Sanguis martyrum, semen Christianorum» – Апол., 50,13: CCL 1,171.

[18] Іван Павло II, Енцикліка Ut unum sint (25 травня 1995), 84: L’Osservatore Romano, 31 травня 1995, c. 7.

[19] Там же, 50, стор. 5.

[20] Orientalium Ecciesiarum, ч. 24.

[21] Пор. там же.

[22] Unitatis redintegratio, ч. 15.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>