Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Артикули Галицької ієрархії про перехід на унію

У зв’язку із наближенням ювілею 300-річчя утвердження унії на галицьких землях помітно зростає інтерес до витоків цієї важливої події української церковної історії. Актуальність даної проблеми зумовлюється також і необхідністю насвітлення подій історії української церкви XVII-XVIII ст. з позицій об’єктивного історичного бачення.

Найважливішими документами, на основі яких було започатковано становлення уніятської Церкви в даному регіоні, є артикули, які у 1681 р. галицька ієрархія висувала в якості умов прийняття унії.

Докладне вивчення даних артикулів дає змогу зрозуміти причинність та мотивацію дій галицької ієрархії, яка, як вважають деякі дослідники, прагнула до піднесення Церкви у суспільстві й шукала додаткових матеріяльних вимог[1] чи, можливо, керувалась бажанням врятувати руську Церкву від остаточного занепаду і піднести її статус.

Не можна сказати, що артикули-умови 1681 року є невідомими в унієзнавстві. Однак, порівняно з берестейськими 1596 року, досліджені вони значно гірше. Науковим колам гро­мадськості дані умови були відомі вже у XVIII столітті. Так, Самійло Величко у своєму літописі подає два варіянти умов по одинадцять пунктів кожний, написаних на тогочасній українській книжній мові.[2] У XIX ст. мовою оригіналу (польською чи латинською) артикули періодично з’являються у різних виданнях.[3] Вивчали умови переходу галицької ієрархії на унію і Ю. Пелеш, В. Антонович, І. Франко, М. Андрусяк,[4] які, щоправда, обмежилися лише коротким переказом їх змісту. З середини XX ст., через певні обставини, в Україні дана проблема взагалі не вивчалась. Досліджували унійні умови галицької ієрархії переважно історики діяспори, зокрема А. Великий.[5]

Цей короткий історіографічний огляд неминуче приводить до висновку, що вимоги 1681 року були незмінними, починаючи з другої половини XIX ст., в полі зору істориків Церкви. Однак якогось цілісного, комплексного погляду на їх природу, місце та значення в українській церковній історії до цього часу не вироблено. Звідси випливає необхідність докладного дослідження артикулів та їх переосмислення з позицій сьогодення.

Більшість істориків-унієзнавців стверджує, що остаточному прийняттю унійних умов галицькою ієрархією у 1681 році передувала тривала підготовча робота, яка закінчилась на сеймі у Варшаві в березні 1681 р.

Добре відомими в історичній літературі є також фактологічні деталі унійного руху останньої чверті XVII ст., а саме: таємні переговори галицької ієрархії з папським нунцієм і королем та невдала спроба порозуміння між уніятами та православними у справі з’єднання Церков на Любецькому з’їзді 1680 року.

На сейм у січні 1681 року, після попередньої домовленості з королем (восени 1680 p.), прибули православні та уніятські ієрархи для завершення розпочатої справи. Після тривалих дискусій було досягнуто порозуміння і обидві сторони подали папському нунцію умови переходу на унію.

При розгляді даного проекту нас цікавитиме не лише зміст вимог, але й якою мірою єпископи Й. Шумлянський та К. Жоховський, які брали участь у переговорах 1681 року, були обізнані з Берестейськими умовами 1596 року і які групи даних артикулів (догматично-канонічні, обрядово-літургічні, культурно-освітні, юридично-соціяльні) знайшли відображення у вимогах галицької ієрархії.[6] Порівнюючи пункти Шумлянського з унійними умовами 1596 року, зазначимо, що укладачі проекту 1681 року не розглядали обрядово-літургічних і догматично-канонічних питань, а основну свою увагу зосередили на викладенні вимог, що стосувались адміністративно-соціяльних аспектів. Ідеться насамперед про адміністративну структуру майбутньої з’єднаної Церкви, унормування соціяльного статусу ієрархії і стосунків з латинським духовенством. Православна історіографія гіперболізувала вказане прагнення владик, виокремлюючи в ньому бажання здобуття суто матеріяльних користей.[7]

Аналіз даних вимог дає змогу зрозуміти джерела непорозумінь між православними укладачами проекту й уніятами. Ряд артикулів в цьому проекті стосується безпосередньо особи львівського єпископа Й. Шумлянського. Так, владика, прагнучи зміцнити свою адміністративну владу і власне єпископство, намагався унезалежнити себе від претензій митрополита К. Жоховського на об’єднаний в перспективі Київський стіл митрополії, бачачи себе митрополитом. Він домагався права на адміністрацію над Київською митрополією, збереження коронних достойностей в Польщі, а литовських — Литві (п. 1, 3); тимчасової пенсії для себе і повернення Львівської єпархії давніх володінь або приєднання до неї Городка і Гощі з їхніми архімандріями (п. 4); зменшення залежности від львівського латинського архиєпископа (п. 10). Частина умов 1681 року присвячена вимогам інших осіб, схильних прийняти унію. В проекті вимагався перехід Перемишльської єпархії до І. Винницького (п. 2), Овруцької архімандрії до С. Твардовського (п. 5) та Холмської єпархії до В. Шептицького (п. 11).

Окрім даних конкретних вимог чітко фіксується прагнення єпископів забезпечити непорушність прав і старожитних звичаїв східної церкви та бажання владик підпорядкувати манастирі своїй владі (п. 8). Пункт дев’ятий мав на меті посилення внутрішньо-церковної дисципліни і моральної чистоти духовенства. У згаданих вище пунктах (8, 9) чітко простежується бажання укладачів проекту зберегти на деякий час свій перехід в унію у таємниці. З цією метою не рекомендувалось входити польським ксьондзам одразу ж після укладення унії до руських Церков з «набоженством». Владики прагнули також уникнути непорозумінь і заворушень серед руської громадськости і не радили одразу ж усувати з церковних посад осіб, нездатних до духовного стану (п. 9).

Важливим, на наш погляд, є пункт 6, в якому єпископи, щоб забезпечити виконання своїх вимог, домагались підтвердження умов королівськими універсалами і гарантії їх поширення на руських землях.

Розглянуті артикули, як бачимо, стосуються багатьох ділянок релігійно-церковного життя та адміністративної структури руської Церкви в польській державі наприкінці XVII ст., характеризують унійні прагнення ієрархії та духовенства. Даний проект призначався для приватного розгляду папським нунцієм і укладачі його не ставили собі за мету вирішення якихось загальних обрядово-догматичних чи юридично-соціяльних питань, як в Берестейських артикулах 1596 року. Більшість пунктів цього проекту стосується вирішення конкретних практичних аспектів.

Для врегулювання проблем більш глобального характеру, визначення юридично-правового статусу руського духовенства у Речі Посполитій після укладення унії Й. Шумлянський у співпраці з К. Жоховським запропонував для розгляду польському уряду новий проект, відомий під назвою: «Modie concordiae ecclesiarum» («способи до згоди церков»).[8] Проте і в цьому проекті, на відміну від унійної програми 1596 року, догматичні аспекти взагалі відсутні, а обрядово-літургічні викладені узагальнено, лише одна вимога владик застерігає, «щоб був захований обряд набоженства в ніколи не змінених давніх звичаях» (п. 1). Не можна не побачити в даній вимозі прагнення руських ієрархів захистити найважливіші складові східного обряду, які, власне, визначали національне обличчя української церкви і втрата яких привела б до денаціоналізації народу, до загублення національної ідентичності. Національно-захисну спрямованість має і вимога укладачів проекту про допущення до урядів лише людей руської національности (п. 2).

До юридично-соціяльних аспектів відноситься переважна більшість артикулів. Порівняльний аналіз цих аспектів з Берестейськими артикулами 1596 року показує, що вони майже ідентичні. Більшість поданих вимог знаходилась в юрисдикції польської держави і стосується руського духовенства. З нашого погляду, найважливіше місце серед них належить пунктові 6 про необхідність підтвердження польським урядом не тільки усіх прав, дарованих уніятам раніше, але й рівнання їх в усіх правах з латинським духовенством. Відповідно до цієї вимоги передбачалось скасування податків для єпископів і убогих манастирів (п. 5); право єпископів на отримання сенатських крісел (п. 6); голосування на сеймах після сенаторів (п. 8); місце біля короля поміж найвищими особами латинського обряду (п. 11). Права руського духовенства мали захищати спеціяльно обрані депутати в польському трибуналі з середовища єпископів та архимандритів (п. 7).

Ряд артикулів, подібно до Берестейських, були спрямовані проти права патронату, сваволі й корупції при обсадженні духовних посад. Передбачалось посилення внутрішньої церковної дисципліни і єпископської адміністративної влади. Ідеться про необхідність підпорядкування духовенства юрисдикції свого єпископа (п. З, 10), домагання владик підпорядкувати своїй владі манастирі й братства (п. 4), право на одержання сенатських і трибунальських крісел (п. 6, 7), забезпечення прав єпископів на церковні добра (п. 10).

Характерним є пункт 9, в якому укладачі вимагали підтвердження своїх умов письмовою королівською деклярацією, покарання для тих осіб, котрі не з’явилися на Варшавський сейм. Відповідно до цієї вимоги для розгляду поданої унійної програми король призначив спеціяльну комісію. 18 березня 1681 року комісія ухвалила унійну Деклярацію.[9] Документ уміщує 22 пункти. Порівняльний аналіз попередніх обидвох документів і Деклярації показує, що комісари врахували подані проекти умов і, можливо, деякі усні пропозиції галицької ієрархії. Підтверджувались майже всі вимоги, окрім тих, що мали безпосередньо затвердитись на сеймі.

Як і у вище згаданих варіянтах умов обрядово-літургічні й догматичні питання в Деклярації не розглядаються. Основна увага звертається на деклярування вимог юридично-соціяльного характеру.

В центрі уваги Деклярації знаходяться пункти, які визначали юридично-правовий статус руської ієрархії та духовенства після прийняття унії. Ряд пунктів (4-9) декларував уніятам права і привілеї, якими користувалися в Польщі латинські духовні особи. Стосуються декляраційні пункти і зміцнення внутрішньої церковної дисципліни, посилання єпископської адміністративної влади і обмеження права патронату (п. 4, 16).

Частина пунктів Деклярації має чітко виражену національно-захисну спрямованість. Ідеться насамперед про пункт 1, який гарантував збереження грецького обряду; пункт 2, в якому підтверджувалась вимога про надання духовних посад лише шляхті руської національности; пункт 16 — про заснування для уніятських священиків шкіл і семінарії та допущення світських людей після закінчення шкіл до навчання в університетах; пункт 10, в якому на противагу польському звичаю, дозволялось руським міщанам засідати в магістратах і мати свої будинки в центрі міста. Останні три пункти (2, 10, 16) мали на меті урівняти з поляками і світських людей.

Не менш важливі, на нашу думку, є пункти 18 і 19, спрямовані перешкодити прямій і безпосередній латинізації уніятської Церкви — йдеться про заборону переходити з одного обряду в інший (тобто з унії в латинство) і втручатись латинським єпископам в уніятські справи.

Відомо, що Деклярація була подана на розгляд сейму, після чого польський король Ян Собєский підтвердив її. Крім того, Деклярація королівської комісії була надіслана до Львівської Ставропігії, однак не була нею прийнята, з причини, як слушно зауважив А. Петрушевич, відсутності гарантій її виконання польською стороною, що підтвердилось вже у 1700 році з уведенням унії в Галичині.[10]

Як бачимо, розглянуті варіянти умов і Деклярація заторкують не тільки багато ділянок релігійно-церковного життя та правового статусу української Церкви в польській державі наприкінці XVII ст., характеризують церковні відносини тих часів, становище ієрархії та духовенства, але й засвідчують прагнення галицької ієрархії змінити їх на краще. Порівняльний аналіз Берестейських артикулів 1596 року і умов 1681 року показує, що галицька ієрархія була добре обізнана з Берестейською унійною програмою. Щоправда, на відміну від Берестейських артикулів, обрядово-літурнічні питання у вимогах галицької ієрархії викладені дуже загально. а догматично-канонічні відсутні взагалі.

У жодному із згаданих вище варіянтів умов 1681 року не вказується ні сам акт укладення Берестейської унії 1596 року, ні умови, на яких вона була укладена. Спадкоємність унійних програм 1596 і 1681 pp. чітко простежується в юридично-соціяльному та культурно-просвітницькому аспектах, які мають виразну національно-захисну спрямованість.

У сукупності артикули 1681 року відображають доволі конкретну і виразну програму унії, яка чітко поставила перед польським урядом вимогу гарантії виконання вимог. Гадаємо, що поява артикулів 1681 року є важливим явищем українського національно-культурного та релігійного життя кінця XVII ст. Не випадково І. Франко оцінював артикули 1681 року досить високо, вважаючи, що вони були поставлені розумно і мали доволі широкий практичний погляд на стан речей. Проте найбільшим їх недоліком, на його думку, було те, що вони не були виконані.[11] Близької думки дотримуються в своїх дослідженнях і Ю. Пелеш, А. Петрушович та В. Антонович, які стверджують, що дійсного зрівнання у правах руського уніятського духовенства з латинським не відбулося навіть наприкінці XVIII ст., нагальні проблеми руської Церкви і надалі ігнорувались.[12] В тім, питання про ступінь реалізації унійної програми 1681 року потребує більш докладного вивчення і може послужити темою для окремого дослідження.

[1] О. П. Крижанівський, С. М. Плохій. Історія церкви та релігійні думки в Україні, кінець XVI — середина XIX ст.: У 3-ох кн., кн. 3. К., 1994, стор. 111.

[2] С. В. Величко, Літопис, т. 2, К., 1991, стор. 272-274.

[3] М. Малиновський, Грамоти до исторіи церкви руской вообще. до сравненія же обряда греч. католического с латинским в особенности относящіися. Зоря Галицкая яко альбум на год 1860. Львов, 1860, стор. 218-221; М. Коялович. Литовская церковная уния, т. 11, Спб., 1861, стор. 15; М. Harasiewicz, Annales Ecclesiae Ruthene. Leopoli, 1862, p. 467-468. Архив Юго-Западной России, издаваемьій временной комиссией для разбора древних актов (далі — Арх. ЮЗР), ч. 1, т. 4, К., 1871, № 20, 21, 23, 24, стор. 31-38, 41-43; А. С. Петрушевич, Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год. Львов, 1877, стор. 199-200, 349-352, 642-647; Його ж; Дополненія ко сводной галицко-русской летописи с 1600 по 1700 год, изданной в Львове 1874 года. Львов. 1891, стор. 592-593.

[4] I. Pelesz, Geschichte der Union der Ruthe- nischen Kirche. Band I, Wien, 1881, p. 339; В. Антонович, Нарис становища православної церкви на Україні від половини XVII до кінця XVIII ст. Руська історична бібліотека, т. 8, Львів, 1990, стор. 98; І. Франко, Иосиф Шумлянский, последний православньїй єпископ львовский и его «Метрика». І. Франко, Зібр. творів у 50-ти томах, т. 46, кн. 2, стор. 58; М. Andrusiak, Jozef Szumlanski: Pierwszy Biskup unicki Lwowski (1667-1708). Zarys biograficzny, Lwow. 1934, str. 88-89.

[5] А. Г. Великий, 3 літопису християнської України, т. 5. Рим, 1971, стор. 242.

[6] Для порівнання див.: Л. В. Тимошенко, Артикули, що належать до з’єднання з Римською Церквою. Український історичний журнал, 1996, №2, стор. 29-33.

[7] В. Антонович. Названа праця, стор. 93-94, 98-99; О. П. Крижанівський, С. М. Плохій, Історія церкви та релігійної думки в Україні, стор. 111-112.

[8] Арх. ЮЗР, ч. 1, т. IV, №20, 21, стор. 37-38; С. В. Величко, Назв, праця, стор. 273; М. Коялович, Назв, праця, стор. 435-437; А. Петрушевич, Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год. стор. 351-352.

[9] А. Петрушевич, Дополненія ко сводной галицко-русской летописи с 1600 по 1700 год, стор. 592- 593.

[10] А. Петрушевич, Назв, праця, стор. 593.

[11] І. Франко, Йосиф Шумлянский, последний православный єпископ Львовский и его «Метрика». І. Франко, Зібр. творів у 50-ти томах, т. 46, кн. 2, стор. 58.

[12] I. Pelesz, Op. cit., p. 339; А. Петрушевич, Назв, праця, стор. 593; В. Антонович, Назв, праця, стор. 98.

Поділитися:

Популярні статті