Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Зліва направо: Леся Крип'якевич, Микола Когут, Василь Колодчин, Ігор Матушевський, Патріарх Мирослав Іван, о. Роман Ганкевич, Михайло Косів. Львів, 1992. Фото зі збірки Олександра Пришляка.

Авангард

L `Osserwattore Romano, La Civilta Cattolica, The Tablet, Catholic Herald, Znak та багато інших відомих журналів з історією у кілька десятків років чи навіть понад столітньою, з більш ніж стотисячними накладами, але й так само малі, з тисячним накладом, які виходять в одній єпархії чи одній парафії, впливають на хід історії загалом і хід історії окремих осіб. Але за тими всіма виданнями завжди стоїть конкретна потреба чи ідея і цілком реальні люди, віддані ідеї й охочі до праці задля задоволення потреб.

Півстоліття тому наша Церква, частково будучи в підпіллі, а частково на чужині, мала направду серйозні потреби: залишитися собою (не піддатися на зміни в обряді), не розділитися, говорити світові про переслідування вірних в СРСР, бути визнаною на рівні з іншими Східними Церквами, зрештою, зростати в духовному зростанні своїх вірних. Важко уявити, щоби цих цілей можна було досягти без таких інструментів, як засоби масової інформації, одним з яких став журнал «Патріярхат». Але він би не був можливим без людей, що зуміли побачити загрози, котрі постали перед громадою вірних, які були готові присвятити свій час і свої здібності серйозній боротьбі, які мали відчуття гідності власної і гідності своєї Церкви, аби могти без страху висловлювати власну думку папам, кардиналам, конгрегаціям, президентам… Цих людей насправді багато: сотні активістів і прихильників патріархальної ідеї, тих, що планували, і тих, що втілювали плани, тих, що просто купували примірник журналу, і тих, що визначали, що писати і що видавати, щоб цілей було досягнуто.

Власне про останніх – головних редакторів журналу – хочемо вам розповісти в цій невеликій історично-інформаційній довідці, а також подати географію видання. У цьому плані воно, можливо, дуже навіть особливе (а може, і єдине таке) тим, що почало виходити в Західній півкулі, а згодом перемістилося в Східну, мандруючи туди, де виникає найбільша потреба в друкованому слові, у цьому випадку – для вірних, котрі щойно вийшли з підпілля. Сьогодні журнал творять у Львові, але він об’єднує читачів та авторів з різних частин світу.

Трішки розширюючи рамки поданої нижче довідки, хочеться сказати, що насправді дуже цікаво відстежувати те, наскільки акценти, розставлені у виданні, залежать від головних редàкторів: у кожного свій почерк, свій характер, зрештою, навіть обкладинка іноді є відображенням естетичних смаків головного редактора. Так стається, коли люди цілковито поринають у працю, зливаються з нею, живуть тим, що роблять, і матеріалізують те, чим живуть.

Біографії людей, які стали першими редакторами «Патріярхату», які видавали журнал на поселеннях, як також членів редакційних колегій, дуже насичені, сповнені переломних важких моментів, але це теж люди, які не зламалися, люди, здатні забувати про себе на користь всієї громади, справжні борці. Та й ті, що перейняли естафету в Україні, не менш цікаві особистості. Хоч їхні життєві дороги щойно в зеніті, та все ж позначені особливим творчим підходом до творення журналу. Ширше говоритимуть про них вже майбутні покоління.

СТЕПАН ПРОЦИК (1967 – 1974 рр.)

Інженер-економіст, журналіст, видавець, громадський діяч. Народився 25 травня 1921 року в селі Кут-Товсте Скалатського повіту на Тернопільщині в родині Йосифа і Варвари (Бирич).

Молодим хлопцем влився у лави ОУН, щоби виборювати незалежність для рідної країни, через це потрапив у німецький полон. Був в’язнем концентраційних таборів Авшвіц-Біркенав, Мавтгавзен, Ебензе. Після закінчення війни та визволення з полону разом з іншими українцями оселився в Мюнхені. Тут закінчив Вищу економічну школу (1950 р. ), а впродовж 1952 – 1954 років був директором української друкарні «Ціцеро». Дописував до журналів «Український самостійник», «Сурма».

1955 року з дружиною Любою, дочкою Оксаною і сином Романом емігрував до США. Родина оселилась у Філадельфії. Тут Степан Процик продовжив освітні старання і в університеті Темпл здобув ступінь магістра бізнесової адміністрації. Працював фінансистом у Штабі головного командування армії в Александрії, штат Вірджинія.

Засновник і перший редактор журналу «За Патріярхат» (1967 – 1974 рр. ), після якого редагував «Незалежний бюлетень» (1974 – 1997 рр. ). Був активним учасником середовища Української головної визвольної ради, Світової ліги українських політв’язнів, Українсько-американської координаційної ради, очолював батьківський комітет товариства «Рідна школа» у Філадельфії, Українсько-єврейське товариство у Вашингтоні, Об’єднання українців у Вашингтоні та ін.

Помер 17 серпня 1997 року у Вестфільді, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

ВАСИЛЬ ПАСІЧНЯК (1974 – 1977 рр.)

Журналіст, громадський і церковний діяч. Народився 25 листопада 1912 року в селі Струпків на Станіславівщині. Після закінчення школи вступив до Станіславівської духовної семінарії (1933 – 1936 рр. ), згодом вивчав журналістику у Варшавському університеті (1936 – 1939 рр. ).

Учасник Похідних груп ОУН, в складі яких у 1941 році прибув на Східну Україну, до Кіровограда. Тут редагував газету «Український голос», заснував радіо, театр і школи. Також виконував обов’язки референта пропаганди Кіровоградського обласного проводу.

Німці арештували його в окрузі Кіровоградщини і на початку вересня 1941 року відправили в тюрму на Лонцького у Львові, а звідти до Кракова. 20 липня 1942 року з краківської в’язниці Монтелюпіх 24 перших членів ОУН перевезли в Авшвіц. Був серед них і Василь Пасічняк.

Після звільнення з концтабору в 1945 році працював видавцем та відповідальним редактором газети «Українська трибуна», яка виходила в Мюнхені у 1946 – 1949 роках. У той же час став головою Ліги українських політв’язнів у Німеччині (1945 – 1949 рр. ) і президентом Центральної міжнародної унії політв’язнів (1945 р.), яка об’єднувала литовців, латишів, естонців, сербів, хорватів, білорусів, поляків.

З Німеччини 1949 року переїхав до США. Активний у Патріархальному русі з часу приїзду Патріарха Йосифа Сліпого, голова товариства «За Патріярхат помісної УКЦ» (1966 – 1968 рр. ), член управи Українського патріархального світового об’єднання. Помер 22 квітня 1995 року в місті Бернардсвіль, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

МИХАЙЛО ТОПОРОВИЧ (співредактор у 1974 – 1977 рр. )

Правник, публіцист, громадський діяч. Народився 1 травня 1898 року в Чернихівцях на Тернопільщині у селянській сім’ї.

В 1910 – 1914 роках навчався в українській приватній гімназії у місті Збараж. Із вибухом українсько-польської війни в 1918 році вступив у ряди Української Галицької Армії. В УГА став хорунжим і служив там до часу ліквідації регулярного фронту в 1920 році.

Три роки студіював право в таємному Українському університеті у Львові. Згодом коротко вчився на філософському факультеті в Ґраці (Австрія).

З 1925 року продовжував правничі студії в Краківському університеті, які успішно закінчив у 1929-ому. Відбув однорічну практику (спочатку в окружному суді Золочева, а згодом у повітовому суді в Збаражі). У 1936 році склав адвокатський іспит і відкрив власну канцелярію.

Ще за студентських часів активно працював у Просвіті, виступав на громадсько-політичних вічах із доповідями, дописував до часописів. Польська поліція побачила його значний вплив на молодь та організаторські здібності, і 1934 року він потрапив до числа в’язнів Берези-Картузької.

Після приходу більшовиків у 1944 році виїхав з родиною на Захід. В 1945 – 1946 роках був керівником табору Карлсфельд біля Мюнхена. Там зорганізував шкільництво та всі потрібні таборові уряди. В травні 1946-го переїхав до Міттенвальда і почав працювати правним дорадником в таборі Лютензе.

Прибувши до США в 1948 році, оселився спочатку в Випані, де працював фізично. Згодом переїхав до Клівленда і там активно включився в українське громадське життя. Був членом комбатантських організацій спочатку в Ньюарку, а відтак у Клівленді. Діяльно працював у мирянському русі, виступаючи в обороні прав Української Католицької Церкви, її помісності та патріаршого устрою. В останніх десяти роках свого життя написав цілу низку цікавих і вагомих статей в обороні патріархату.

Упокоївся 3 серпня 1983 року в Клівленді, штат Огайо.

ЛЕОНІД РУДНИЦЬКИЙ (співредактор у 1974 – 1977 рр.)

Академік Національної академії наук України, германіст, франкознавець, професор і професор-гість українських та американських університетів, почесний доктор сімох університетів, журналіст, par excellent перекладач, громадський діяч. Народився 8 вересня 1935 року у Львові.

1944 року виїхав з батьками до Німеччини, а 1952-го разом із матір’ю емігрував до Філадельфії.

У 1958 році закінчив університет «Ля Саль» у Філадельфії, здобувши ступінь бакалавра за спеціальністю германістика й англістика. У 1960- ому здобув ступінь магістра з германістики в Пенсильванському університеті у Філадельфії.

У 1961 році студіював у Вільному університеті в Берліні, де займався проблемами порівняльної літератури.

1976 року викладав українську літературу в Гарвардському університеті. Цього ж року Патріарх Йосиф Сліпий призначив його директором філії УКУ у Філадельфії.

З липня 1996 року був деканом філософського факультету, з січня 1998-го – проректором, а з липня 1998- го – ректором УВУ.

Впродовж 1971 – 1992 років був редактором радіопрограм «Голос мирян» у Філадельфії та «Голос української діяспори», яка була призначена для України у 1984 – 1992 роках.

У 1992 – 2006 роках – президент Світової ради НТШ. У 1994 році обраний дійсним членом НАН України. Від 1989-го є головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка у США, а від 1991-го – президентом Світової ради наукових товариств ім. Т. Шевченка. Член Національної спілки письменників України.

Живе у Філадельфії.

МИКОЛА ГАЛІВ (1977 – 2002 рр.)

Журналіст, громадський діяч. Народився 29 червня 1924 року в селі Літиня (нині Дрогобицький район Львівської області).

Член ОУН з 1938 року. Організаційні псевда Дир, Коваль, Співак. За німецької окупації закінчив бухгалтерські курси та сільськогосподарську школу в Дрогобичі у 1941 – 1942 роках. Згодом був арештований гестапо за підпільну діяльність, сидів у берлінській тюрмі на Александерплац у 1943-ому, після чого був засланий німцями до табору примусової праці в околицях Берліна. Під час американської окупації Західної Німеччини в 1945 році навчався у таборовій гімназії в Авгсбурзі, середню освіту здобув у Регенсбурзі, згодом студіював на агрономічно-лісовому факультеті знаменитого навчально-дослідного закладу українства на чужині – Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) в Регенсбурзі. Студії закінчив у 1950 році дипломом інженера-лісівника. В УТГІ студіював і журналістику. Професорська рада дала йому звання доцента.

У повоєнні роки був обласним провідником Юнацтва закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) в Регенсбурзі та його околицях, де мешкало чимало українців. На початку 1950-их вивчав право в Українському вільному університеті (УВУ). Очолював канцелярію Української студіюючої молоді, був скарбником Української соціально-харитативної служби, працював у мюнхенському журналі «Фенікс», а в 1954-ому – в редакціях газет «Сучасна Україна» та «Українська літературна газета».

1956 року емігрував до США, де працював у різних інженерних фірмах. У 1977 – 2002 роках – головний редактор журналу «Патріярхат». Досі провідний та активний член Середовища УГВР, Українського патріархального товариства (Нью-Йорк). Активний член колись знаменитого Українсько-єврейського товариства, виявив себе раніше як член-засновник «Клубу круглого столу» в Нью-Йорку, став членом управи Фундації приятелів енциклопедії України та багатьох інших організацій і товариств світового українства. Від 1983 року – директор канцелярії НТШ у США.

Живе в Нью-Йорку.

ПЕТРО ДІДУЛА (2002 – 2009 рр.)

Експерт у галузі візуальних медіа, відеорежисер, журналіст. Народився 28 травня 1966 року у Львові в сім’ї письменника, перекладача, редактора Романа Дідули.

Вчився у відомій 8-ій школі (колись – німецька гімназія). Першу професійну освіту здобув у Львівському будівельному технікумі. Впродовж 1985 – 1987 років відбув службу в армії. Від самого заснування у 1987 році – член «Товариства Лева», в якому брав активну участь у різних акціях: відродження яворівської іграшки та гаварецької кераміки, впорядкування могил на Личаківському кладовищі, відродження українських народних звичаїв.

Вивчав філософію та богослов’я у щойно відновленій Львівській богословській академії (1994 – 1999 рр). Випускник першого набору ЛБА.

Закінчив факультет журналістики у Львівському національному університеті ім. І. Франка, де брав активну участь в студентському житті вишу.

Дописував до газет «Вірую» та «Арка». Працював над такими фільмами, як «Три історії Галичини», «Жінки Майдану», який нещодавно був представлений на Міжнародному фестивалі Woodstock у США.

Зараз працює прес-аташе у відділі інформації та маркетингу Українського католицького університету.

Поділитися:

Популярні статті