Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Автопортрет щирої українки

Поняття «щирий українець» (чи й українка) — трохи нагадує сентиментальні аматорські вистави десь із кінця минулого — початку нашого століть. Із часів, коли народ щойно йшов важким шляхом до усвідомлення себе, як нації.

Та проте годі й сьогодні знайти відповідніші слова, щоб схарактеризувати книжку Марії Козак-Дзядик «Віхи життя — віхи історії», яка появилася минулого року у видавництві «Відродження» у Дрогобичі. Бо саме й головна прикмета автобіографічного твору шановної громадянки — це її безсумнівна щирість — повна згідність між її поглядами, словами і діями, без тіні самохвальби чи бажання приподобатися комусь.

Авторка, сьогодні вже голубиного віку, відчуває так зворушливо, органічно й нерозривно свою особисту й національну гідність. Свідомість їх закорінена глибоко й цупко в традиціях її роду, її «колиски на віхах» у родинному містечку Гусакові в Галичині, між Перемишлем та Мостиськами. Містечко це, хоч давіть здеградоване за польського панування до села, має в собі щось особливе. Побудоване довкруги «мурів» — залишків старовинного замку ще з передтатарських часів, воно вірно зберігало свої козацькі традиції, за якими мешканці його таки виводилися із козацького роду. Дівоче прізвище авторки «Козак» було в місті дуже поширене. Не знали вони ніколи й панщини, а за австрійского панування одержали були від цісаревої Марії-Тереси магдебурське право, яке дозволяло їм влаштовувати велелюдні ярмарки та висилати свої продукти далеко в світ — від Харкова до Відня. Ці можливості виплекали верству здібних і незалежних купців та майстрів, зорганізованих у стрункій структурі цехів. Авторка виростала у цій атмосфері незалежности, у спільноті, добровільно зорганізованій довкруги своєї церкви та прадавніх традицій і обрядів. Внутрішня дисципліна у церковному братстві, з чіткими ступенями «панянок» і «кавалерів» та їх визначеними функціями в громаді вщеплювала в душі молодих людей оце неоціниме почуття порядку, «громадськості!», що так високо ціниться у психіці українця.

Козацький Гусаків умів і без зброї боротися проти своїх же «москвофілів», проти мазурів-колоністів і врешті проти червоного наїздника, тут вже і зі зброєю в руках, у рядах УПА. За те й не жалував їх ворог, щедро розсипав по засланнях чи прирік на недобровільний виїзд у чужину, за океан.

Всю цю долю й недолю односельчан ділила й авторка. Перед нею, блискучою матуристкою Дівочого Інституту в Перемишлі, відкрилася безперспективність дочки поневоленого народу. Доводилося покидати кількісь-то зовсім добрих праць, бо хлібодавці-чужинці зневажали її особисту та національну гідність. Доводилося навіть зводити нелегкі боротьби вдома, із мачухою-полькою, за те, щоб залишитися молодій дівчині незалежною та влаштувати життя згідно з власними переконаннями!

Ці свої переконання викладає авторка у згаданій книжці. У формі спогадів, уривків із щоденника, нарисів, сценок, етнографічних записів, віршів, принагідних промов та статтей. Погляди ці не мінялися ні з віком, ні з обставинами, ні з місцем переживання. Це незмінно жива й активна віра в Бога і прив’язання до своєї Церкви. Воно й вилилося у пієтизмі до звільненого із каторги Ісповідника Віри Патріярха Йосифа Сліпого та його ідеї патріярхату Української Помісної Греко-католицької Церкви.

Марія Козак-Дзядик глибоко й творчо сприймає всі скарби нашої історичної спадщини та робить із них свої висновки, логічні й сміливі, і не вагається виступити з ними перед людьми. Може особливо характеристичний був її вислів, коли здавала звіт із СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ! як референтка суспільної опіки у торонтському відділі жінок Ліги Визволення України, ще в давні й сумні часи «застою». Тоді вона вирішила: «Нескорена Україна вимагає від нас дії, а не светера чи хустки!».

Так і відома пані Марія у Торонто та околиці своїм мужнім і щирим словом, відвагою та принциповістю. За те її й шанують.

Своє життя у Канаді влаштувала вона за батьківськими традиціями — «якнайближче до землі», яку любить і розуміє. «Кохається у бджолі», за взором старих козаків у зимовиках. І не лише частує щедро кожного домашнім медом, але справді турбується долею кожної «божої бджілки», не менше, як колись турбувалася кожною дитиною в гусаківській читальні. Там ставила вона з дітьми вистави, навчала добра — чи це подобалося, чи й ні місцевій польській поліції.

В Марії Дзядик ще з інститутських часів глибокий пієтизм до поетки Уляни Кравченко, з якою була й знайома особисто. Тому й сама вона зібрала всі доступні твори поетки та видала їх власним коштом, 800-сторінковим томом у 1975 році в Торонто. Доводилося тільки гірко переживати байдужість людей до цього шляхетного почину… Але це не знеохотило сивоголової меценатки, бо після упадку залізної заслони, коли виявилося, що до видання таки ще не ввійшли всі твори Уляни Кравченко, — постаралася ще про додаткове видання її збірки віршів для дітей «Проліски», на цей раз уже на вужчій батьківщині — в Мостиськах.

Відродження отуженої Батьківщини застало Марію Дзядик вже немолодою, але все ще повною запалу й енергії. Незважаючи на не дуже сильне здоров’я, відвідала рідний Гусаків уже тричі. Заініціювала зовнішню й ідейну відбудову рідної читальні, обдаровує постійно місцеву школу, старається погодити розрізнену на віровизнанних проблемах громаду. Виступала безчисленну кількість разів на громадських святах та зустрічах — зі своїм словом — завжди розважним, рішучим і… повним любови. Заохочує, піддержує односельчан до відродження, до початку нового життя, який важкий він не був би…

«Віхи життя — віхи історії» появилися тільки дуже невеликим накладом — всього 2,500 примірників. Отже радимо всім, хто буде відвідувати Батьківщину, — шукати там цієї книжки та придбати її. Щоб побачити чистий і щирий образ справжньої українки, такої, як у тисячних, а то й мільйонних відбитках потребує відроджувана Україна.

Поділитися: