Бадьорий духом. Спогад про о. Мирослава Ріпецького (1889 – 1974 рр.)

«Самбір – це моє родинне місто. Там я народився, там зростав (…) там підготовлявся до священства».

о. Мирослав Ріпецький

о. Мирослав Ріпецький

Мирослав Ріпецький народився у місті Самборі 13 червня 1889 р. у священичій сім’ї о. Теодора Ріпецького та Марії, з дому Габлинської. Від наймолодших років Мирослав цікавився історією і літературою, опісля появились зацікавлення богослов’ям і це було його пасією до останніх років життя. Лишив по собі багато статтей, репортажів та фотографій. 

Опісля завершення навчання у гімназії поступив до Духовної Семінарії у Перемишлі. Згідно з тамтогочасною специфікою семінарійних студій, перші роки навчався у Львові. Був дуже активним семінаристом, діячем м.ін. Наукового Кола Українських Богословів. Закінчивши навчання у Духовній Семінарії одружився з Євгенією Смулка, дочкою Угринівського пароха. У 1913 році приняв єрейські свячення з рук перемиського єпископа, Констянтина Чеховича. Єпископ призначив його сотрудником у парафії Благовіщення Непорочної Діви Марії у Мостах Великих, де як священик, катехит та суспільний діяч о. Мирослав  Ріпецький працював через 6 наступних років. В міжчасі в роках 1914-1915 був капеланом 55 полку Австрійської Армії, після проголошення Західно-Української Народної Республіки 1919 р., став капеланом Української Галицької Армії.

о. Мирослав (перший зліва) з братами

о. Мирослав (перший зліва) з братами

Після воєнних перійодів о. Мирослав Ріпецький повернувся до Галичини, коротко був адміністратором парафії Сушиця Велика, пізніше 1920 року обняв парафію у Лісках на Грубешівщині, у якій служив чергових 25 років. До парафії належали 2 дочерні церкви у Костяшині і Переводові. Ліски та околиці в наслідок війни дуже сильно потерпіли. За свої роки душпастирювання там вдалось о. Мирославу піднести матеріяльний та інтелектуальний рівень мешканців Лісок. Відбудовано згорілу церкву у Костяшині, відбудовано приходство у Лісках, збудовано парафіяльний дім, де помістились осередки товариств Просвіта, Сілський Господар та Союз Українок. У поблизькій місцевості Білийсток спільнота заопікувалась місцем обявлень Матері Божої. Територію відпустового місця огороджено, докуплено сусідні 4 парцелі землі, відремонтовано відпустову каплицю, поставлено невеликий дім для священиків які прибували з помічю на щорічний відпуст. На потреби культу закуплено 7 образів Сострадань Матері Божої авторства Олени Кульчицької. Влаштовано стації Хресної Дороги, сповідальниці  та відремонтовано криницю з джерельною водою. На одному з відпустів, на пам’ятковій фотографії з 1932 р. удокументовано присутність Перемиського єпископа Йосафата Коциловського та 22 священиків. Доцінюючи труди та посвячення о. Ріпецького, владика Йосафат вже у 1927 році підніс його до гідності крилошанина, а роках 1930, 1931 і 1933 був кандидатом на пароха у місті Сокаль.

Гімназист

Гімназист

Підчас довголітньої праці у Лісках о. Мирослав багато зусиль присвячував популярно-науковій та публіцистичній праці. Свої історичні та літерітурні фелієтони і статті  публікував на ламках часописів Нова Зоря, Правда та у єпархіяльному тижневику Бескид.

Коли отець встигли вже підняти парафію на вищий рівень, прийшов час ІІ світової війни, опісля неї час переселень українців насамперед в рамках «репатріяції» 1946 року, а пізніше в рамках акції «Вісла». Мешканці Лісок, в тому і отець митрат разом з дружиною були переселені в рамах другого етапу операції, який тривав від 1 до 30 червня 1947 р, коли переселено населення Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Під час переселення о. Ріпецький був арештований, завдяки старанням його дружини уникнув ув’язнення в концтаборі в Явожні. Остаточно Ріпецькі опинились у малому селі Хшаново, віддаленого на 7 км. від міста Елк, Білостоцького воєводства. В одному з приміщень школи в якій замешкали отець влаштував каплицю.

Капелан

Капелан

У маленькому Хшанові почався новий етап діяльності о. Ріпецького. Отець митрат був одним з душпастирів, які провадили відкриту боротьбу за легальне існування греко-католиків у Польщі.

До Хшанова, більше знаного переселенцями під назвою Вощелє, згодом починали приїжджати сотки прочан. Греко-католики порозселювані по Польщі, маючи обмежений доступ до богослужень у своєму обряді деколи поконували сотки кілометрів аби дотерти до Хшанова, положеного у північно – східнй частині повоєнної Польщі. Такий стан тривав через 10 років, у більші свята о. Ріпецький організував богослуження, а вірні сотками приїздили до нього. Там хрестили дітей, там діти принимали вперше Святе Причастя, там багато молодят відчалось. Все це спричинене було любовю до своєї східньої традиції, а також браком священиків та адміністраційних структур Української Греко-Католицької Церкви у Польщі. Немолодий вже єрей Мирослав дбав про релігійну, моральну та народню свідомість українців, греко-католиків розсіяних по території Польщі. Хшаново стало релігійним осередком на Вармії і Мазурах.

Мирослав і Євгенія

Мирослав і Євгенія

Від половини 50-тих поків XX ст. о. Ріпецький разом з іншими діячами старався про реактивацію структур УГКЦ, починаючи процес повільного засновування невповні ще самостійних греко-католицьких станиць.

У вересні 1966 р. кардинал Йосиф Сліпий назначив о. Мирослава Ріпецького Мітратом.

О. Мирослав Ріпецький помер 29 квітня 1974 р. на 85 році жтття. Приготованням похорону занявся його помічник, о. Петро Крик, сьогоднішній єпископ.

Стараннями о. Івана Лайкоша у місті Гурово Ілавецьке на Вармії, де знаходиться парафія УГКЦ, у 2007р. відкрито вулицю імені о. Митрата Мирослава Ріпецького.

О. Мирослав Ріпецький був одним зі священиків, який завдяки глибокій вірі у перетривання, завдяки витривалому заангажованню в рятування своїх вірних перед асиміляцією та забуттям про свої духовні корені, старались всякими способами організувати душпастирську опіку для них. Отець був дуже активним церковним, суспільним та культурним діячем, особливо в так драматичному перьоді, яким були роки опісля акції «Вісла». Своєю поставою додавав духа переселенцям, які у розпорошені могли дуже швидко засимілюватись у новому середовищі. Завдяки його безкомпромісовому поступованні у початкових роках по переселенні, українці греко-католики могли визнавати віру у своєму рідному обряді, на рідній мові. Хшаново було місцем де ніхто з прочан немусів таїти свого українського походження, там кожен почував себе свобідним, вільним від наклепів, підозрінь.

З владикою Йосфатом (Конциловським) (о. Мирослав перший зпарава в середньому ряді)

З владикою Йосфатом (Конциловським) (о. Мирослав перший зпарава в середньому ряді)

Як цікавинку приміщую, ще статтю о. Мирослава, в якій згадує він про походження своєї рідні.

«Спомини с иоїх молодих літ

І. Мої предки і рідня.

Мої предки, Василь і Іван Репецькі, власники села Репеді (в сяніцькому ровіті) жертвували до репедської Церкви дорогоцінне Євангеліє, що його зберіг покійний греко-католицький парох у Команчі, Еміліян Каленюк. У цьому старовинному Євангелії є записка з 1695 р., в якій читаємо м. ін.:

„Купили сію Божественную Книгу, глаголемую Євангеліє Престольноє Їх Мосцове панове Репецкіи за своє телесноє здравіє, отпущеніє гріхов і за память Преставлених св. Памяти Блаженних Ктиторов св. Храму сего сродников своїх . Которая то Божественная Книга Євангелія купленая за держави Найяснійшого Короля Польского Єгомосця Яна Собєского і Ясне Велможного Єгомосця Пана Бранецкого столника Коронного, Старости Кроснянского. Їх Мосцове панове Репецкіи за битности Велебного Господина Отца Йоана Рябского презвитера сея Божественния Церкви, збавенний, а Господу Богу пріємий учинок показали Церкви св. Архіерея Христова Николая офіруючи тую книгу в вічнїи часи. За котрую дали суму злотих польских 54. Тоє купно діялось в дому Їх Мосцов Панов Репецких з Онисимом Завацким, Інтролігатором Злочевским, в котрого сія книга купленая і власними руками своїми одобрал суму за тую книгу з рук Їх Мосцов Панов Репецких Року Божого 1695 м-ца фебруарія 3-го.”

Мирослав і Євгенія

Мирослав і Євгенія

Репедська дочерна Церква Перенесення мощів св. Отця Николая віддалена від матерної Церкви в Туринську 4км, візитована була перемиським Єпископом Іваном Снігурським у 1834 році, а відновлена була старанням Отця Пароха Полянського в 1896р. У 1938 р. мешкало в Репеді 1013 українців греко-католиків. Останнім їх парохом був о. Василь Середович, який тепер душпастирює в Сиракусах (США).

Мій батько Теодор народився 1861 року в містечку Нижаковичі, де мій дідо Іван посідав земельну власність. Стрий батька, емеритований капітан австрійської армії, був побожною і цілим серцем привязаною до греко-католицької Церкви людиною. Він пізнав здібності і охоту до науки молодого братанича Теодора і взяв його до Перемишля. Тут під старанним доглядом свого правдивого добродія і опікуна Теодор скінчив гімназію і вибрав собі духовний стан. В духовній семінарії у Львові Теодор Ріпецький був провідником семінаристів і видавав на циклостилі підручники теологічних студій. Після закінчення богословських студій він одружився з Марією Габлинською, дочкою пароха у Волосатому (Ліський повіт).

Висвячений перемиським Єпископом Іваном Ступницьким у 1884р. о. Теодор Ріпецький протягом п’яти років був помічником греко-католицького пароха у Самборі, а потім став катехитом місцевої мужської виділової школи. Побіч виповнювання душпастирських і вчительських обовязків о. Теодор радо посвячував вільний час в самбірському касиновому товаристві „Руська Бесіда” і провадив культурно-освітню працю та трудився на письменницькому полі.

Перше Причастя

Перше Причастя

Написана ним „Народна історія Руси” прикрашена 69 ілюстраціями на 560 сторінках друку, видана 1890 р. у Львові С. Дудою, була настільною книгою наших селян і багато причинилася до розбудження національної свідомості. У „Вступному слові” автор „Історії” о. Теодор Ріпецький написав між іншими „Коли станеш читати про славні подвиги твоїх предків, коли довідаєшся, що були часи, в котрих Русь своїм значенням, силою і славою була впереду між другими народами, тоді ти будеш величатися тим, що ти русин, син тої славної Руси, потомок того колись сильного і великого народа, коли згадаєш, що земля, по котрій ходиш і на котрій працюєш, зрошена потом і кров’ю твоїх предків, котрі боролися за честь Руси і своєї Церкви, тоді мимовільно затрепоче радістю серце в твоїх грудях, зродяться в душі теплі почуття любови до всього руського, тоді почуєшся готовим до труду, до жертв і старань за добро і честь тої занедбаної і нещасної твоєї батьківщини…”

З кардиналом С. Вишинським

З кардиналом С. Вишинським

О. Теодор був також автором трьох книжечок релігійного змісту: „Пояснення Божественної Літургії” та „Господські і Богородичні Празники” (2 частини). Деякі праці о. Ріпецького залишилися в рукописах.

Старанням о. Т. Ріпецького в 1893 р. засновано в Самборі „Товариство для виробу і продажі церковних річей”, яке названо „Ризниця”. Як головний директор товариства о. Теодор від самого початку безперервно з повним пожертвуванням всіх сил трудився для добра і розвитку „Ризниці”. Його неустанними і всесторонніми стараннями „Ризниця” зайняла перше місце між економічними інституціями в Галичині. Побудовано в центрі Самбора велику поверхову кам’яницю, в якій на поверсі знаходилося мешкання директора „Ризниці” і робітня церковних речей (фелонів, хоругов, стихарів та інших). На партері цієї кам’яниці був склеп і магазин „Ризниці” та кілька приватних крамниць. За української радянської влади в кам’яниці Товариства „Ризниця” містяться „Народний Суд”, „Нотаріяльне Бюро” та „Гастроном” з чотирма торговельними відділами.

о. Петро Крик на похороні о. Мирослав Ріпецького

о. Петро Крик на похороні о. Мирослав Ріпецького

Другим поважним ділом о. Теодора було започаткування інституту „Приюту для вдів і сиріт по священиках” трьох гр.-кат. дієцезій. Перенятий христіянською любов’ю і співчуттям о. Катехит Теодор представив у часописах цю многоважну справу засновання статутового товариства „Приюту для вдів і сиріт”. Протягом 5 років зложено великий фонд 28 тисяч корон. Після смерті о. Катехита Ріпецького не знайшовся діяльний священик, який зайнявся би введенням в життя цього гуманного діла – засновання Приюту.

Перемиська гр.-кат. Єпископська Консисторія наділила о. Теодора Ріпецького крилошанськими відзнаками у признанні його превеликих трудів і заслуг.

О. Катехит Ріпецький два рази перебув запалення легенів і витворилась у нього грудна недуга. Дня 14 січня 1901 р. він помер в 40-ому життя.

У посмертній згадці про покійного о. Теодора самбірський гімназійний катехит , о. Іларіон Гмитрик написав м. ін.: „Цей многозаслужений муж протягом кільканадцяти літ зділав так много і оставив стільки пам’ятних діл, яких інші в часі 50 літ не зділали би. Його рідка доброта і твердий характер та до самосвяти посунена працьовитість з’єднали йому загальну пошану і любов та притягали до нього серця всіх, що мали нагоду ближче його пізнати. Був це чоловік слабий тілом, але сильний духом, енергією і вірою в кращу будучність нашого народу.”

У щоденнику „Діло” з 9 жовтня 1901 р. поміщено допис зі Самбора з нагоди загальних зборів товариства „Ризниця”, які відбулися 12 вересня цього року під проводом самбірського пароха і декана, Льва Щавинського. У вступній промові він теплими словами згадав помеплого директора „Ризниці” о. Теодора Ріпецького. У справозданні про діяльність товариства „Ризниця” , о. Іларіон Гмитрик сказав м. ін.: „Минув семий рік існування товариства, яке з малих початків розвинулося так, що днесь виказує поважну суму 277 тисяч корон оборотового капіталу і має запевнену будучність. Одно лише мутить наш радісний настрій, що нема вже між нами директора „Ризниці”, о. Теодора Ріпецького, котрий своїми дарованнями на купецькому полі, своєю незвичайною енергією і працьовитістю та всесторонніми стараннями найбільше заслужився для розвитку і добра Товариства”. На внесення Дирекції збори рішили поставити коштом Ризниці пам’ятник на могилі многозаслуженого Директора, отця Теодора Ріпецького.

На вулиці ім. о. Мирослава Ріпецького

На вулиці ім. о. Мирослава Ріпецького

Моя многострадальна мати, Марія з Габлинських Ріпецька, після смерті мужа Теодора залишилася матеріально не забезпеченою з п’ятьма синами, з яких найстарший Всеволод ходив до шостої кляси гімназії. Вона з незвичайною працьовитістю і посвятою віддалася праці над удержанням і вихованням синів, які покінчили університетські студії.

Воєнні часи не щадили моїй матері тяжких хрестів терпіння, які вона переносила з великою мужністю і витривалістю. Під час першої світової війни вона втратила сина Мстислава, абсольвента філософських студій на Львівському Університеті, який занедужав у Відні в 1916 році і вертаючи до Самбора помер у Перемишлі.

В часі західно-української визвольної війни в червні 1919 року польські військові бандити вбили найстаршого сина Всеволода, адвокатського депендента, який займав уряд українського повітового комісаря в Турці над Стриєм. Після відступу Української Галицької Армії брат Всеволод з державним секретарем Імінімтром Західно-Української Народної Республіки, надінспектором лісництва Михайлом Мартинцем, з професором вчительської семінарії в Самборі, Іваном Сілецьким і його сином, з д-ром Василем Падохом, кандидатом адвокатури і з урядовцем Олександром Утриском в дорозі на Чехословаччину задержалися в Надвірній у Завідателя лісів барона Лібіга. Тоді польський поручник візвав їх на переслухання і в лісі коло присілка Прислона польська військова патриля застрілила всіх крім Утриска, який врятувався втечею.

У 1929 році впав на мою матір найтяжчий удар – передвчасна смерть сина, д-ра Олександра, адвоката в Сокалі. Протягом ряду літ він трудився в самбірських установах – в філії товариства „Просвіта”, в товаристві „Сільський Господар” і в „Господарсько-Торговельній Спілці”. Як адвокат в Сокалі, д-р. Олександр Ріпецький найбільше праці присвячував кооперативній діяльності та організації, зразу як член управи „Повітового Кооперативного Союзу”, а опісля аж до смерті як голова Надзірної Ради Повітового Кооперативного Союзу в Сокалі. Сокальський Кооперативний Союз, який об’єднував 95 кооператив – це твір його невпинної праці. Д-р. Олександр Ріпецький оставив дружину Володимиру з Садовських і двоє дітей, Нестора і Ярославу. Нестор Ріпецький студіював журналістику на Варшавському Університеті. У воєнні часи він провадив живу діяльність в Грубешівському повіті, на Холмщині і у Варяжі в сокалському повіті. Як голова „Українського допомогового Комітету” в Сокалі Нестор Ріпецький виявив великі організаційні здібності і за свої самостійницькі переконання був арештований гестапо. Братанич Нестор живе тепер у Торонто (Канада) і як талановитий публіцист поміщує свої статті в українській канадійській пресі.

Мій наймолодший брат, д-р. Степан, був старшиною Українських Січових Стрільців, як адвокат в Сокалі працював в місцевих культурно-освітних товариствах. В часі останньої війни перебув кілька місяців у гітлерівській вязниці у Львові. Як емігрант після десятилітньої фізичної праці в Брукліні (США) д-р. Степан Ріпецький присвячує свої сили і здібності науковій і публіцистичній діяльності. Він написав велику історичну розправу під заголовком „Українські Січові Стрільці” та многоцінну „Біографію Українських Січових Стрільців”. Його стараннями вийшов „Ювілейний Альманах” з нагоди 50-ліття зжрганізовання Українських Січових Стрільців. Численні розвідки і статті д-ра Степана Ріпецького були друковані в українських американських журналах і часописах. Він живе з дружиною Володимирою у Брукліні і в минулому році обходив 70-ліття народин».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>