Байдужість

Тепер виявляється, що був я дуже наївний, коли в липні м.р. писав я статтю «Досить панахиди» («НС» №20/82). Я тоді вірив, що для нікого не може бути байдужою справа рідної культури, і, якщо хтось про щось пише, то пише про найважливіше, якщо хтось, щось робить, то робить те, що треба якнайшвидше зробити. Я повірив Єві [Еті] Зарембі і статті В. Мокрого в «Тиґодніку Повшехним» про її виставку. Я вірив в те, що робили члени Екологічного клюбу у Прислопі.

Однак, вистачило три тижні подорожі від Криниці до Любачова, щоб під впливом побаченого і почутого я зрозумів, як дуже наївний був заголовок моєї статті і моя віра.

Ні, панахиди не припиняться! Нам треба буде відправляти ще не одну! А що з моєю вірою?

І виставка Є. Заремби, і стаття В. Мокрого, і те, що роблять члени Екологічного клюбу — це тільки півправди. А хтось давно тому сказав, що півправда — це щось гіршого від неправди.

Я знаю, що це тяжке обвинувачення, хтось скаже — наклепник, але постараюся довести, що це не пусті слова.

Коди лікар має двох хворих — простудженого і хворого з тяжким інфарктом, то котрим хворим він повинен зайнятися в першу чергу? Скажете — дурне питання! Ні, воно не таке дурне! Бо, бачите, хворий з інфарктом вимагає багато зусилля, він може вмерти, а тоді люди скажуть: «Поганий лікар!». А ось хворий простуджений і без лікування може прожити ще довгий вік, а лікар може сказати: «Він живе завдяки мені». Спитаєте, яке це має відношення до охорони пам’яток старовини? Ось послухайте.

Були в горах стара церква і стара каплиця, цінні як історичні пам’ятки. Церква була не в найгіршому стані, могла без ремонту простояти декілька років. Каплиця — навпаки; ще місяць, ще рік — і завалиться. Приїхали в гори молоді люди, між ними й історики мистецтва щоб рятувати пам’ятки. І ви думаєте, що спеціялісти зайнялися каплицею? О, ні! Вони ремонтували-церкву. А каплиця? Пройшов рік, і вже немає каплиці. Але члени Екологічного клюбу гордо кажуть: «Ми рятуємо пам’ятки лемківської культури» (це не мої слова, я їх чув у горах від молодих людей). І славить їх І. Б. на «Лемківській сторінці» в «Нашому слові». Тільки чому не згадує про каплицю в Баниці, котру можна було врятувати 2 роки тому і про Ярослава Скрипака, лемківського теслю, котрий найбільше заслужився при ремонті церкви у Прислопі? Знову півправда?

А тепер про виставу Є.Заремби «Бескидське реквієм». Вона була присвячена трьом знищеним церквам — в Райському, Панищові і Лютовиськах. Що це за будівлі, яка була їх цінність? Церква в Райському — мурована, з 1875 р, від 1950 р. в руїні, в Панищові — дерев’яна з 1925 p., вже в 1977 р. списана з реєстру пам’яток старовини, в Лютовиськах — дерев’яна з 1898 p., в 1970 р. ремонтована з державних фондів. У каталозі виставки було написано: «Три церкви зникнули весною 1980 р. Дві розібрано, одну висаджено. А В. Мокрий писав про «… трагічну смерть церкви у Лютовиськах». І тут маємо першу півправду. Вона стоїть до цього часу, тільки не в Лютовиськах, а в Двернику, й це вже не церква, а костьол. Тільки чому про це не згадала у своїй виставці Є. Заремба, чому не написав про це у своїй статті В. Мокрий? Може тому, що виставка була в червні 1981 p., а стаття в «Тиґодніку Повшехним» (№34 від 23 серпня 1981 р).

Коли чомусь присвячується виставку — то, на мою думку, це повинно бути щось найосновніше. Оглядаючи виставку Є.Заремби, читаючи каталог, хтось міг би подумати, що в 1980 р. знищено тільки З сакральні будівлі. А це ж не так! В цьому ж 1980 р. розібрано (в рамках «естетствування терену) церкви в Крецові (дерев’яна з 1784 p., в оцінці комісії Міністерства культури і мистецтва 1977 p., стан церкви був середній, рекомендовано перенести її до скансену) і Розпуті (дерев’яна з 1865 p.), в 1979 або 1980 р. остаточно розібрано церкву в Старому Селі (дерев’яна з 1640 p.), може ще тепер «догоряє» церква в Трійці (дерев’яна, з 1792 p.). Це тільки декілька десятків прикладів. Чому про ці пам’ятки ніхто не згадав? Вони, безперечно, набагато цінніші від тих, яким була присвячена виставка.

Чому ніхто не пише, не робить виставок про те, що можна назвати свідомим нищенням пам’яток матеріяльної культури українців теперішніми користувачами більшости церков — латинськими парафіянами. Навпаки, І. Б. в «Нашому слові» пише: «… сказане не торкається тих церков, які перебрані для використування новозаснованими латинськими парафіянами; там парафіяни самі дбають про себе, щоб зовнішній і внутрішній вигляд святині був гідний назви божого [! — Прим. Ред.] храма». І знову неправда! Є латинські парафії, в котрих парохи і парафіяни дбають про церкви. Ось хоч би в Полянах (біля Грибова), Бересті, Чирній, Вороблику, Верхомлі. Тільки скільки є таких парафій? Дуже мало, особливо в перемиській латинській єпархії. Подивіться на сакральні пам’ятки у Варі, Обаримі, Крам’яній. Кому перешкоджали їхні бані? Нові користувачі замінили їх на якісь «космічні» конуси. Від багатьох років консерватори боряться за повернення іконостасу до найстаршої лемківської церкви в Поворознику.

Але він перешкоджає парохові місцевої латинської парафії, і не знаю, чи повернеться ще колись на своє місце. Те, що зробили теперішні користувачі з церквою в Поздячі (перепрошую, тепер це село називається Лєшно), самі католики називають варварством. У своїй попередній статті я згадав про церкву в М’якішу Старому, Варто пригадати, що багато років з неї користували латинники, але, коли збудували костьол, будівлю залишили без жодної опіки. А церква в Хотинці? А іконостас собору в Перемишлі? Я ще довго міг би писати про знищені іконостаси, замальовані розписи стін.

Але гляньмо на фактичний стан. За які церкви, якщо нічого не зуміємо вдіяти, треба буде відправляти панахиди? Є їх немало. Дуже цінна сакральна будівля в Брусні Новому (дерев’яна, з 1676 р) може завалитися ще в цьому році. Це саме з церквою в Дудинцях (дерев’яна, з 1802 p., воєвідський консерватор визначив для неї ролю «тривалої руїни». Не знаю, чи ще стоять цього типу храми в Корчмині (дерев’яний, з 1658 року) і Тенятиськах (дерев’яний з 1754 p.), в Лукавцю (дерев’яний, з 1701 р.) може ще постояти 2-3 роки, в Горайці (дерев’яний, з 1864 р.) та залишені без жодної опіки святині в Змиєвиськах (дерев’яна, з 1782 р.) і Вільці Змиївській (дерев’яна, з 1896 p.). Якщо не буде ремонту — також довго не постоять. Це тільки декілька прикладів. Під загрозою є набагато більше церков. Вистачить, однак, і того.

У своїй попередній статті я написав: «А нашому середовищу, УСКТ, ця справа не може бути байдужою, хоча б з огляду на пам’ять наших предків». А в дійсностйі я бачу, що ця справа є зовсім байдужа середовищу. Є декілька ентузіястів, які намагаються щось робити, щоб урятувати старі пам’ятки, покинені цвинтарі, придорожні хрести. Але — це тільки одиниці!

Я бачив церкву в Лукачівці, в селі, в якому, як кажуть українці, греко-католики становлять 60-70% мешканців. Вона в руїні, а ті, котрих батьки і діди молилися в цій церкві, байдуже проходять біля неї, йдучи до костьола. І байдуже дивляться, як вона руйнується (більше того, будують величезний костьол). Вже декілька років мандрує по дорогах Бескидів українська молодь, а при тих же дорогах лежать розбиті хрести, стоять знищені каплиці, церкви, цвинтарі заростають кущами… Я просив, щоб зібрали дані про церкви. Не мали на це часу!

Байдужість, байдужість і ще раз байдужість, і до того поклони биті півправдою! Ні, при такому ставленні середовища до справи охорони пам’яток власної культури нічого доброго виникнути не може. І тому, може, не треба писати про панахиди, може, краще процитувати народне прислів’я: «Баба з возу, коням легше!».

Знаю, що те, про що я пишу, є дразливим, але може ця стаття викличе якийсь відгук. Бо найгіршою є стояча вода. В ній заводяться жаби, і вона смердить!

Б. Мартинюк

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>