Інтерв’ю з Христиною Польяк, дочкою о. д-ра Гавриїла Костельника
Запитання: Чи були Ви вдома в тому часі, коли був замах на життя Вашого Батька?
Відповідь: Ні, я тоді перебувала вже в Югославії.
3.: Що Ви знаєте про смерть Вашого батька?
В.: Найбільше достовірні дані маю від своєї матері, яка кілька хвилин після пострілів у батька була вже коло нього.
3.: Чи могли б Ви розказати якнайточніше все те, що Вам оповідала мати?
В.: Так, це можу зробити, під однією умовою, що нічого з того, що я скажу, не буде друковане ані поширюване усно доти, доки живе моя мати (Елеонора Костельник). Моїм бажанням є, щоб те все, що розкажу, було задержане в таємниці й опубліковане щойно за рік після смерти моєї матері.
Слово приречення: Дані, що їх я збираю, будуть висвітлені для кращого розуміння подій, які мали місце у Львові у зв’язку з намаганям ліквідувати Українську Католицьку Церкву. Бажав би знати, яка роля була Вашого батька в так званій акції православізації, як теж, хто був за кулісами смерти Вашого батька? Запевняю, що ця інформація буде збережена в таємниці часово, як Ви собі цього бажаєте.
Розповідь: Мати оповідала, що покійний батько пішов на православізацію тільки з практичних міркувань, а ніколи з переконання. Він часто повторяв: «Якщо підпорядкуємось Московському патріярхові, збережемо нашу Греко-католицьку Церкву, а в свій час скажемо слово, як певна організована сила». По війні була шалена нагінка на українців греко-католиків і, щоб уникнути переслідування, батько радив тимчасово зірвати з Римом. Як батько сам пізніше переконався, сподівання його не справдилися, бо після т.зв. Львівського синоду був дальший тиск на греко-католицьке духовенство. Батько був розчарований до того ступеня, що не крився з цим ні перед ким. Його остерігали в цьому навіть сторонні люди, щоб він «так голосно не думав». Такі остороги з боку родини (дружини) та чужих не помагали. Він мав відвагу про ці речі говорити одверто і то перед урядовими чинниками.
Коли батько став критично висловлюватися про режим та його нещире ставлення до Церкви, стали за ним слідкувати. Ходили за ним, бо їх цікавило, з ким батько контактується, що робить і що говорить. Часто чужі, незнайомі люди годинами перестоювали на вулиці перед мешканням батька, як теж довгенько перестоювали на коридорі перед самим мешканням. Був це своєрідний терор, якого батько не лякався. До батька приходили десятки людей з міста Львова та довколишніх сіл з різними скаргами, бажаннями та проханнями. Батько інтервенював та помагав, як тільки міг. Здається, що батько мав осторогу від урядових чинників, щоб був обережний і менше говорив.
Якийсь тиждень перед смертю батька (а може й два тижні) батько завважив, що за ним раптово перестали слідкувати. Старався він це різно пояснити.
В критичний день, себто 20 вересня 1948 p., вбивник вистрелив у нього ззаду перед самим домом мешкання на Краківській вулиці після Служби Божої, в моменті, коли мав входити в браму будинку. Вистрілені дві кулі вийшли устами. При цьому були поранені церковник і робітник, який ішов напроти жертви. Церковник хотів відхилити руку вбивника від пострілу, завваживши, що він з витягнутим револьвером підбіг до жертви. Церковник був також поранений, впав на хідник і того самого дня в муках закінчив життя. Робітник (поранений, який ішов напроти о. Костельника) був відвезений до лічниці й там теж помер.
Виконавши злочин, атентатчик став тікати і наблизився до авта, яке їхало напроти нього. В моменті, коли він був вже біля авта, із середини авта почулися постріли і атентатчик повалився мертвим на дорозі. Авто зникло, а міліція пізніше забрала тіло атентатчика до лічниці. Вночі тіло атентатчика було невідомими людьми викрадене. Треба теж зауважити, що атентатчик не мав при собі жодних документів.
Органи безпеки примушують пані Костельник розпізнавати в атентатчикові її сина.
Як тільки пані Костельник довідалася про вбивство свого мужа від прохожих-знайомих, до мешкання малощо не в тому самому часі ввірвалося МВД і негайно забрало її до трупа атентатчика, щоб його розпізнавати. Поліція твердила, що вбивник — це її син, і хотіли, щоб вона це зізнала і в цій справі підписала протокол. Пані Костельник заперечила з місця цю легенду. Після цього почалися допити і умовляння, що вбивник — це один із синів о. Г. Костельника (найстарший, Іриней). Такий тиск тривав цілий день і ніч. «Це була найстрашніша хвилина в житті матері», — говорила її дочка Христина. В її пам’яті з того часу зарисувався на вічність труп її мужа в крові та допити і тиск міліції, що це її син. Треба було сильних нервів, щоб не заломатися і не підписати міліції голу неправду. Вона «молилася, щоб мала силу протиставитися брехні та теророві. Міліція запитувала її, чому вона покриває злочин свого сина? Вона (себто міліція) не бачила ще такої запеклої жінки, щоб в обличчі крови мужа не сказати правди. Такими і подібними словами розмова йшла безперервно. Вони коливались від висловів жалю для родини Костельників аж до грубих погроз тощо. Коли тиск впродовж майже цілої доби не дав результатів, тоді ті, які допитували від початку, забрались, а прийшли другі хоронителі безпеки.
Пані Костельник думала, що нові допитувачі будуть продовжувати стару тактику. На велике здивування новий наряд міліціонерів висловив їй співчуття в зв’язку з вбивством мужа і ані одним словом нічого не згадував про сина, синів чи родину. Всі старалися допомагати їй, як тільки могли.
Цікаво, що пані Костельник переказувала дочці, що вбивник був дібраний величиною й виглядом до найстаршого сина Іринея. Був він у німецькій військовій блюзі, яку закривав літній плащ. Як пані Костельник наблизилась до трупа вбивника, міліція розіпняла плащ і показала їй військову маринарку вбивника. Це зроблено, мабуть, на те, щоб маринаркою вояка нагадати пані Костельник синів з останнього побуту у Львові, саме коли вони, як вояки, носили військову уніформу.
Пані Костельник переконана, що її мужа вбили органи безпеки. Пані Христина Польяк кількакратно в інтерв’ю наголошувала, що органи КҐБ чи МВД в часі акції православізації часто запитували о. Костельника: «Де Ваші сини, д-р Костельник?». До речі, органи безпеки знали, що Іриней і Зенон були в Дивізії УНА, а Богдан у часі першої окупації більшовиків був замордований НКВД в Бриґідках.
Пані Костельник живе тепер у Львові. їй залишили давнє помешкання, де жив ще покійний о. Костельник. Вона має досмертну пенсію і так кінчає свій вік. Їй правдоподібно 78 років. Її дочка Христя часто відвідує її (щонайменше раз на рік).
Офіційно в пресі завжди говорилося, що о. Гавриїла Костельника вбили на доручення Ватикану німецько-українські націоналісти. Народ, однак, має інше переконання.
Протокол списано вже в Канаді на підставі нотаток, пороблених у часі інтерв’ю з панею Христиною Польяк. Інтерв’ю переведено в пополудневих годинах, у неділю, дня 12 липня 1970 р.
Інтерв’ював і протокол списав М. Г. Марунчак
