Берестейська реунія

Вступні завваги

Коли жив св. Володимир, то греки тоді ще не поділили Церкви, отже Київська Церква була у зв’язі також з Римською Церквою. 1054 року греки відділилися, і за ними пішла також Київська Церква, а коли пішли за греками, на це нема документів. Також нема документів, коли і в який спосіб, та яким правом греки зачали посилати своїх митрополитів-греків до Києва. У наших літописах є згадки, але аж по Ярославі Мудрім, що греки присилали митрополитів, а що до митрополитів за св. Володимира, то це згадки, внесені кілька сот літ пізніше.

Київська Церква до 1448-1458 pp. була, з деякими часовими поділами, одна на цілу Східню Европу і обнимала три народи: українців, білорусинів і москалів. Унії з 1-им Римом її поділилили. Перший раз її поділено по Флорентійській унії (унія 1439 року, поділ у 1448-1458 роках), а другий раз по Берестейській реунії (1596 року ).

Щодо термінології, то існують розбіжності, але назви київське християнство, київські християни, київська духовість, київське благочестіє і Київська Церква та київський обряд за Володимира і від нього до Берестейської реунії — це найбільше підходячі назви, бо Київська митрополія була до Флорентійської унії спільна для трьох народів, а опісля для двох, українців і білорусинів. По Берестейській реунії наступила у термінології цілковита розбіжність, бо постали дві Церкви, а по 1921 році постало їх більше. Термінологія може і часом усталиться. Про термінологію, правдоподібно, треба б писати і давати деякі пропозиції, щоби щось з того вибрати і це якось усталити, бо різні Церкви мають досить різні назви, хоч усі вийшли з одного київського джерела.

Назва Українська Церква, український обряд до минулих століть є історично невластиві, бо до Київської Церкви до 1448-1468 року належали також москалі, а до половини минулого століття білорусини. Цю трудність розв’язує спільна назва: Київська Церква чи Київські Церкви, київський обряд, київське християнство, київське благочестіє і різні церковні та релігійні назви, що пов’язані з Києвом і проти яких не повинні б бути якісь історичні чи практичні застереження.

Греко-католицька Церква — це австрійська назва, впроваджена Марією-Тересою для різних національностей, що уживали в Австрії грецький обряд і признавали 1-ий Рим.

Ця назва не є ясна, і вона відноситься до кількох народів. Отже, не є на місці, хоч наразі ще є подекуди в ужитку і тому для ясности, як додаткова, є уживана у цій праці.

Римські унії

Дехто говорить і пише про Берестейську унію, але це треба би назвати Берестейською реунією, бо це була віднова первісного зв’язку Київської Церкви з 1-им Римом до 1054 року. Цей зв’язок існував за св. Володимира Великого і Ярослава Мудрого до поділу Церков. Говориться про реунію, бо мимо різних тверджень Всесвітня Христова Церква за Володимира не була розбита, і Київська Церква була у зв’язку (в унії) зі всіми Церквами, отже і з першим Римом. Коли греки зі своїх егоїстичних, націоналістичних мотивів розбили єдність і в якийсь спосіб безправно опанували Київську Церкву, так що Київ не міг до татарського знищення (1240 р.) дістати митрополитів української народности і Київською Церквою керували прислані з Константинополя грецькі митрополити — грецькі «гауляйтери», а по татарськім знищенні Києва до Флорентійської унії (1240-1458 pp.) кожний другий митрополит був греком. Мимо цього все ж таки у Києві була якась думка про зв’язок з першим Римом та з Всесвітньою Христовою Церквою і тим самим про реунію з нею та з першим Римом, щоб не триматись другого чи опісля третього Риму. Ми бачимо «Архиєпископа Руси» на Ліонськім Соборі (1245 p.), бачимо Київського митрополита на Константськім Соборі (1418 p.), бачимо на Флорентійськім Соборі (1439 p.), бачимо спробу реунії за Данила Галицького (1253 р.) та підписання унії Київської митрополії з Римом на Флорентійськім Соборі, а потім знову бачимо представників Київської Церкви у Римі 1595 року і маємо формальне перепровадження реунії у Бересті 1596 року.

На Римську реунію погодився київський митрополит Михайло Рогоза з більшістю єпископів і на синоді у Бересті 1596 року ця реунія чи віднова Флорентійської унії, чи реунії, була офіціяльно перепроваджена.

Що самі єпископи не мали особистої корисги у Берестейській реунії, це ясно виходить, особливо у головного промотора реунії з 1-им Римом, бувшого сенатора, а опісля прототронія і вкінці митрополита Київської Церкви Іпатія Потія. Ні він, ні другі єпископи нічого не дістали для себе особисто, крім купи клопотів.

Однак, у Бересті більшість українців відмовилася піти з єпископатом і помагала грекам і істамбулофілам виклинати та злословити митрополита Рогозу і українських єпископів — релігійних «мазепинців», як ті рішили вернутись до єдности з 1-им Римом та рівночасно визволитися від польської «опіки» (обсаджування єпископських катедр і настоятельств по манастирях негідними людьми і польонофілами та вислужниками Польщі) і від грецької «опіки» (надання братствам право судити духовенство та єпископів, накладати відлучення від Церкви, з якого тільки братство мало право звільнити, та защеплення «кочубеївства» і «махнівщини» серед вірних, духовенства та єпископів). Єпископат був проти грецької демократії в Церкві, бо знав, що патріярх Єремія, що робив тоді порядок в Київській Церкві, був три рази обираний (два рази через інтриги скинений).

У Києві знали, що його наслідник, адміністратор, олександрійський патріярх Мелетій Пигас, що писав поради для українців, сам не міг собі дати ради з греками у Істамбулі і з плачем покинув Істамбул та вернувся до Олександрії. Київський єпископат не бачив рації і якоїсь користи у шуканні піддержки проти польсько-латинської Церкви і проти поляків у Істамбулі. Рішено шукати помочі та піддержки у Римі. Хоч проти польсько-латинського шовінізму і Рим показався майже безсилий, то все ж таки, мимо трудностей, до поліпшення внутрішньої ситуації в Київській Католицькій Церкві Берестейська реунія та Рим дещо допомогли.

Прийнявши римську унію, українське католицьке духовенство залишилося посьогодні українським, лишилися «мазепинцями», а Київська Католицька Церква «мазепинською», бо духовенство і ціла Церква, опираючись на Рим, боронили самостійности своєї Церкви проти поляків (боронило свого назначування на вищі посади у Церкві, домагалося місце у сенаті та рівні права для духовенства і виступало проти перетягання до польсько-латинської Церкви) та не пішло на співпрацю з москалями. У цім самім часі друга Українська Церква, Істамбульсько-московсько-уніятська, і її духовенство не боронилося про і и поляків, бо писали наукові праці по-польськи (Могила і Косів), писали популярні для народу (Патерик, Тератургіма і різні полемічні памфлети), писали протоколи засідань по-польськи (Львівське братство), вірні переходили без слова критики проти них до польсько-латинської Церкви (діти і внуки князя Константина Острозького, діти Константина Корнякта, князь Ярема Вишневецький), ні проти москалів, бо змосковщилися самі цілковито та змосковщили народ, а на додаток виклинали гетьмана Мазепу тому тільки, що він дивився на Україну з української «рації стану» і покинув Москву та звернувся на Захід, до Швеції, щось, як це зробили єпископи, що звернулися на Захід — до Риму. Обох, Рогозу і Мазепу, виклинали не тільки греки та москалі, але і українські єпископи. Ці клятви підтримувала обидва рази поважна частина українців! Пощо? У чиїм інтересі? З якої рації? Хто на тім скористав?

У релігійні спори несподівано замішалися козаки. Московські і москвофільські та українські єдинонеділимські історики завсіди наводять, що козаки билися за «рідну» Церкву, а в дійсності билися за Істамбульсько-уніятську Церкву, а потім за Московську уніятську Церкву, а було це головно, щоб по українських церквах споминано істамбульського, а опісля московського патріярхів. Цар задля віри (це царські посли у Переяславі підкреслили!) прийняв у 1654 році Україну під свою «високу царську руку» і «батьківську» охорону, а незабаром опісля у 1686 році Московська Православна Церква прийняла Київську Церкву під свою «матірну» опіку. Своїм вмішанням козаки пошкодили У країні, українському народові, Київській Церкві і собі самим. Україну зруйновано, народ і Церкву змосковщено, а козаків і гетьманат та Січ зліквідовано. Трагедією України та козацтва було, що більшість козаків били Українську Католицьку Церкву на користь не «неньки» України, а на користь Москви, а також більшість козаків помагали москалям бити не тільки шведів, але і Мазепу та мазепинців, без сумніву, також на користь не «неньки» України, а Москви.

Через митрополита Рогозу і Берестейську реунію наступив поділ в Україні, але також наступив опісля поділ в Україні через Мазепу та поділ українців під Полтавою. Проти Рогози є закид, що це польська релігійна інтрига, а проти Мазепи, що це шведська політична інтрига.

Обома «інтригами», релігійною і політичною заопікувалася Москва і проти обох «інтриг», проти релігійних і політичних «ренегатів», релігійних і політичних «мазепинців», Москва дала москвофілам і українським єдинонеділимцям, на нищення Української Католицької Церкви та мазепинства, проти політичного і релігійного сепаратизму, свою братню «поміч» — тюрми і зсилки на Сибір.

Польська піддержка

Щодо Берестя, то треба признати, що єпископи, ідучи до Риму, свиток паперу з деякими вимогами таки наперед виготовили! Ці їхні точки, виготовані перед подорожжю до Риму, вказують ясно, що єпископи не мали на увазі особисте добро, а добро Київської Церкви, добро свого духовенства, добро своїх вірних і цілого українського народу. Що осягнули? Берестейською реунією митрополит Рогоза і єпископи осягнули, що поляки перестали призначувати митрополитів, єпископів і архимандритів та настоятелів у Київській Католицькій Церкві та полишили самостійність у внутрішній адміністрації, а поза тим не осягнули більше нічого! До сенату їх не допущено, хоч папа сам просив поляків про це! Поляки не послухали папи. Духовенства у польській державі не зрівняно у правах з польсько-латинським духовенством. Вірних далі не допускано до нічого. Перетягання до польсько-латинської Церкви і до польської народности не спинено. Київська Католицька Церква і її вірні (греко-католики) були трактовані по Берестейській реунії як четвертоклясні християни, бо на другім місці у поляків опинились вірмени-католики, на третім православні істамбульники (істамбульські уніяти, істамбуло-уніяти, істамбуло-славники), а опісля православні моско-славники (московські уніяти, москво-уніяти, московники).

Що Польща трактувала дещо краще Київську Православну Істамбульсько-уніятську Церкву та опісля Православну Московсько-уніятську Церкву і її вірних, чим Київську Католицьку Церкву (греко-католицьку) і її вірних, то про це Москва і москвофіли та українські єдинонеділимці не пишуть і не хочуть писати, а все пишуть, що поляки і єзуїти дуже підтримували Київську Католицьку Церкву і у більшості опираються залюбки у великій мірі на зфабрикованих «документах» і зфабрикованих подіях та їх описах.

Подібно донедавно писали москалі і москвофіли та українські єдинонеділимці про велике підтримування УПА (Української Повстанчої Армії) і українських націоналістів німцями, а жиди писали (і ще деякі пишуть) про недавне винищування жидів українцями. Майже усі їх історії та твердженя були (і є) оперті на «документах» і на зізнаннях свідків, але це все виглядає, що зфабриковане до потреби.

Поляки трактували православних істамбульських і московських уніятів (істамбульників і москвославників) краще, ніж римських, бо мали власний історичний досвід, що тих скорше зможуть перетягнути на латинство і польську народність, чим римських уніятів (греко-католиків). Так вони перетягнули цілу родину «ніби» великого оборонця «православія» князя Константина Острозького. Так перетягнули легко кревняка, кузина митрополита Петра Могили, князя Ярему Вишневецького. Так перетягнули цілу родину грека Константина Корнякта, великого «православного» фундатора Корняктівської вежі у Львові, так що його син бив козаків перед Перемишлем і мав стримати їх перехід за Сян у 1648 році, а його донька удостоїлася бути дружиною ренегата і ката українців князя Яреми Вишневецького. У цім самім часі українці-католики (греко-католики, римославники) відносились до латинізації і зв’язаній з тим польонізації негативно і ставили далеко більший опір, ніж православні істамбульники і православні московславники, а опісля православні автокефальники (самоглавники-самославники).

У минулих століттях є нарікання істамбульників та москвославників головно за обсаджування будинків катедр і манастирів та передавання маєтків з тим зв’язаних, але поляки обсаджували їх і давали то одним, то другим відповідно до політичної ситуації, з огляду на козаків, на Істамбул і на Рим та на Москву.

Між двома світовими війнами поляки спомагали акцію розбивання українців-католиків на Лемківщині і перетягання їх до Варшавської православної митрополії, якої титул був не Українська (і не Російська чи «Русская») Православна Церква, а «Польська Автокефальна Православна Церква» і «православні» українці та москалі у Польщі цієї польської назви не опрокинули. Для українців-католиків не важились впровадити цього рода назву, що це якась «Польська Церква».

Поляки підтримували на Лемківщині «Польську Автокефальну Православну Церкву», а рівночасно взялись до насильного навертання вірних цієї Церкви на польсько-латинський католицизм на Холмщині, так що з 389 церков, що були там у 1914 році, 189 зруйновано, 149 перемінено на костели, а українцям залишилось в 1937 році всього 51 церква. У Галичині не важилися цього зробити, бо українці-католики завдяки своїм зв’язкам з 1-им Римом і з Західньою Европою були краще зорганізовані і поставили б сильніший опір, ніж поставили українці, що опиралися на Москву, на Істамбул і на Варшаву.

Для українців і білорусинів, що прийняли реунію в Бересті 1596 року, поляки не дали нічого, крім того, що поляки перестали вибирати і самі назначувати українських католицьких єпископів, архимандритів та ігуменів. Від Риму Київська Церква (по Бересті «Київська Католицька») отримала відразу моральну піддержку та декілька платних Римом місць у західніх колегіях і на західніх університетах для підвищення виховання духовенства, а також різні листи до поляків у справі рівного трактування українців. Многократні просьби папи до поляків, щоб допустили єпископів Київської Католицької Церкви до сенату та нагадування з Риму для поляків, щоб трактували українських єпископів і духовенство і народ нарівні з латинським, лишилися без висліду. Поляки не слухали Риму і до кінця існування давньої Польщі не послухали папи (!).

Між двома світовими війнами повторилось те саме, а останньо, незважаючи на особисту просьбу самого папи, перемишльської катедри таки не віддали і не віддали цілий ряд церков, тоді як український уряд віддав полякам церкви у самому Києві і по різних містах України!

Москалі і москвофіли та українські єдинонеділимці намагаються пришити Київській Католицькій Церкві польський «ярлик» і пишуть, що вона була засобом до польщення, — голословне твердження, без доказів, — бо поляки її нищили, тому що український католицький єпископат та духовенстьо і народ дивилося на українські релігійні і національні справи через українські окуляри. Хоч між ними москалі знайшли деяких людей, як Сємашко, Попель і Костельник та ще деякі, що дивились на українські церковні справи через московські окуляри, але всі вони, що стали москвофілами, опинились досить скоро у Московській (Русскій) Православній Церкві та у московськім політичнім «котьолку».

(Далі буде)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>