І
Українська іміґрація у ЗСА мало зберегла монументальних пам’яток із раннього періоду своєї історії в цій країні. Причин для цього багато. Не будемо їх тут вичисляти. Тривалі пам’ятки з цього раннього періоду – це в першу чергу доми молитви, скромні невеличкі церкви. Це також зрозуміле, коли взяти до уваги, що почини організованого життя українських піонерів проходили під проводом і опікою Церкви. Роля і значення Церкви в житті наших піонерів в цій і інших країнах поселення все ще, здається нам, належно не оцінена й не досліджена.
Ці первісні церкви, збудовані з великим трудом піонерами української еміґрації у ЗСА, рідко коли можуть імпонувати нам своєю величчю, багатством церковної утвари, високої мистецької вартости іконами та іконостасами, чи оригінальністю архитектурних ліній. Але їхня вартість для нашої іміграції в цій країні тим не менша. Вони ж бо є чи не єдиними німими свідками важких початків наших попередників і звенами-символами, що лучать нас із минувшиною, хай і недавньою, хай і скромною, а все таки – минувшиною, нашою минувшиною. Вони також є незаперечними свідками нашої присутности в цій країні від кількох ґенерацій, а це їхнє свідчення є важливим не лише для нас, а й для нашого окруження. Через це ці первісні святині українських піонерів повинні стати для нас тим, чим для кожного християнина є скромні доми молитви первісних християн, чим є катакомби. Вони також не можуть притягати сучасних вірних ні своєю виставністю, ні багатством. Їхнього значення для духового життя для мільйонів вірних ніхто, однак, не заперечить. На жаль, церкви збудовані українськими піонерами в цій країні падають зараз жертвою модернізму, потреб більших, розкішних храмів. Же ставимо тут питання так, щоб ця, чи інша парафія ціною збереження старої церкви дальше тиснулась у малих і невигідних приміщеннях. Не ставимо також пропозиції, щоб зберігати кожну стару церкву в цій країні, збудовану, чи набуту нашими піонерами; не завжди є це потрібне й можливе. Але є церкви-символи й їх треба зберегти, навіть якщо б це було пов’язане з коштами й невигодами. Якщо їх не збережемо, то позбудемось частини нашої давнини, нашої традиції і історії в цій країні. На цього рода розтратність наших надбань не можемо собі позволити з багатьох причин. По-перше тому, що як вже вище згадано,не маємо в цій країні тривких, монументальних пам’яток забагато. По-друге тому, що на нашій батьківщині від віків продовжується систематичне нищення історичних пам’яток нашого народу з очевидною ціллю позбавити наш народ його минулого й таким чином позбавити його свідомости власних давних традицій, культурних надбань, одним словом – історії; з ціллю зробити наш народ нацією неісторичною, безбатченком, що позбавлений права до великої і багатої культурної спадщини. Знаємо які кривди мусить зносити серед людей чоловік-безбатченко; подібною є й доля народу-безбатченка серед інших народів світу. Нація, що змушена жити бездержавним життям і до того всього стає позбавленою свого минулого падає жертвою асиміляції і анігіляції. По-третє тому, що якщо мова про еміґрацію – діяспору, то легковаження надбань попередніх поколінь в цій чи іншій країні поселення, позбавляє еміґрацію бази для дальшого її існування, бо перериває тяглість традиції з покоління в покоління і в результаті призводить до заникнення ідентичности діяспори. Бо що може бути кращим звеном лучности між другою, чи третьою ґенерацією народженою в країні поселення із тими, що прибувають свіжо до цієї країни, як не пам’ятки минулого створені такими новоприбулими емігрантами-піонерами три, чи більше ґенерацій скоріше?
II
Коли ми в кількох словах старались вказати на значення монументальних історичних пам’яток для кожного народу, а тим самим і для нашого, будь це на батьківщині, чи на еміграції, ми вказали, що маємо на увазі в першу чергу святині збудовані, чи набуті українськими піонерами в цій країні. Уважаємо, що нашій іміграції належить застановитись над питанням збереження цих пам’яток поки ще не пізно. Коли збережемо ці й інші пам’ятки минулого, забезпечимо тяглість наших традицій для майбутніх поколінь. Буде це рівночасно вшануванням пам’яти наших попередників і доказом нашої національної свідомости та громадської вироблености.
Приводом для цього рода призадуми стало знесення цього року старого катедрального храму укр. католицької архиєпархії у Филаделфії. Вважаємо, що це була помилка. Із збуреним собором була зв’язана тісно історія Української Католицької Церкви у ЗСА за останнє півстоліття, а тим самим і велика частина історії організованого суспільно-громадського життя нашої іміграції в цій країні. Зв’язана з ним була також історія затяжної боротьби за самобутність нашої Церкви, коли наші піонери мусіли боротись проти спроб влити її в організаційну структуру Католицької Церкви латинського обряду. Боронити принципів окремішности приходилось їм не легко. Національна свідомість не була високою і загальною серед народніх мас, а історичні вороги нашого народу ширили шкідливі, злосливі наклепи серед і так не надто прихильного окруження. Тому цей храм, хоч і непоказний та без особливої мистецької вартости, був у свій час великим і значним надбанням піонерів, священників-місіонарів та духового провідника громади блаженної пам’яти Кир Сотера Ортинського. Був він незаперечним пам’ятником-монументом їхньої спільної побіди у боротьбі за свої права, за права всього народу. Того його значення для наших попередників, а тим самим і для нас – не можливо перебільшити. Собор цей став згодом чи не одиноким звеном єдности між батьками імігрантами – бідними, запрацьованими заробітчанами – і їхніми тут народженими дітьми, що, здобувши відповідну освіту, часто відходили від батьків не лише фізично, й духово. Вони рідко коли хотіли поглянути по той бік соціальної прірви, що стала між ними й їхніми батьками.
Але спогади дитинства, більш чи менш щасливого, коли вони в свята й неділі держачи батьківську руку дріботіли в напрямі собору, приводили їх в дозрілому й старшому віці на місце цих спогадів, на місце, де непорушно стояв собор, свідок їхнього дитинства й молодости. Собор цей став також прибіжищем і розрадою для великої хвилі нової еміграції. Особливо у перших днях і роках перебування цих нових емігрантів, їхнього скорбного життя в цій країні на початках, після важких і нераз трагічних переживань в часі 2-гої Світової війни. У цьому храмі багато з них складали подяку Всевишньому за те, що дозволив їм нарешті знайти людське прибіжище та вкінці забути марева страхіть війни, знущань і поневірянь. У цьому соборі вони також віднаходили силу й снагу до нового життя. І цього собору нестало… Шкода, велика шкода! Бо значення його не можна було міряти реальною вартістю куска землі, що на ній він стояв, не вартістю мурів, ані красою архітектури, а тим скільки гарячих і щирих молитов в ньому були вислухані, скільки сліз було в ньому пролито; сліз радости й горя, сліз вдячности й покути, пролитих нераз і в розпуці трьома ґенераціями того самого народу. Чи не варто було призадуматись над тим і зберегти його для нащадків?
Очевидно, збудовано новий величавий собор, але – він не скоро заступить старий. Звено тяглости якщо не перервано, то надщерблено. І ця щербина останеться як незагоєна рана на організмі діяспори. Собор – символ минулого треба було зберегти й не завдавати ще одної рани здоровому ще організмові. Його можна й треба було зробити заповідником нашої іміграції в цій країні. Скільки маємо таких пам’ятників – заповідників тут?
Яка чудова гармонія могла повстати між новим і старим соборами!
У мурах старого собору можна було примістити нпр. церковно-релігійний музей, архів, бібліотеку богословської літератури, де зберігалися б скарби нашої церковної і національної культури; скарби вивезені з батьківщини й створені вже на еміграції. Цього, як добре відомо, неможливо зробити під сучасну пору на батьківщині. Багато дечого можна було зробити, а найважливіше можна й треба було зберегти цей символ нашого минулого на цій землі. Зробити це, до речі, можна було без шкоди для будь-кого, а зате з великою користю для всієї діяспори. На жаль таку, здавалося б, одиноку нагоду прогайновано. Вина за це не падає на нікого особисто, бо вона за всіми тому, що всі ми, здається, однаково винуваті одним гріхом – пороком, а це – браком пошани до нашого минулого. Народові, що свідомий своїх традицій, що розуміє значення минувшини – така річ ледви чи могла б трапитись.
У нас, тому, що є це явище досить загальне, важко вимагати, щоб і провід думав інакше, як загал громади. Провід звичайно вичуває потреби народу, чи громади й відповідно до цього застосовується. Виглядає, що у нас того рода потреб немає…
III
Пишучи ці рядки, ми не можемо визбутись сильного враження, що його пережили читаючи «Собор» О. Гончара. На думку постійно приходить порівнання долі двох соборів – фіктивного в повісті й реального у Филаделфії. Автор повісти по мистецьки змальовує почування людей, що стають на захист старого собору. Люди ці – безвірки та покидки суспільства у нашому розумінні – обороняють старий собор перед нищенням, бо він для них являється рідкісним символом минувшини їхнього народу, як також і їхнього власного, коли це їхнє минуле було чистим і ясним, як тільки може бути молодість людини. Вони відчувають, що знищення собору рівнозначне знищенню частини їхнього національного й особистого я, і то кращої його частини. Не диво отже, що захищають вони цей собор з такою завзятістю. За обіцянками представника влади, знесення старого собору може принести цим людям певні особисті користі й вигоди в їхньому важкому житті. /На місці, де стоїть собор запляновано збудувати комплекс крамниць з товарами щоденного вжитку й тим самим ніби створити вигоду для жителів містечка/. Вони не то, що резигнують з тих вигод, а готові наразитись і на неприємності, бо добачають у соборі вартості багато більші й вищі, хоч сподіватись цього від тих людей було б годі. Який контраст між ними – там і нами – тут! Реальна дійсність куди гірша, як фіктивна в повісті. Ми не чули ні одного прилюдного голосу, що став би був на захист старого катедрального храму – собору у Филаделфії. Це поганий прецеденс, бо він до певної міри позбавляє нас морального права ставати в обороні тих ще чудом оцілілих пам’яток нашого минулого, що їх тепер ворожа рука намагається знищити.
ІV
У зв’язку із знесенням катедрального храму у Филаделфії мав місце також випадок, що може стати прикрим прецеденсом на майбутнє. Маємо на увазі перенесення мощів блаженної пам’яти Кир Сотера Ортинського й Кир Константина Богачевського. Перенесення мощів святих Божих угодників, блаженних слуг Божих та померлих ієрархів завжди відбувалося з великими урочистостями в нашій церкві. Для цього існують окремі обряди й приписи канонічного права. Крім цього перенесення мощів святих і визначних ієрархів було віками предметом багатої і особливої церковної літератури. Багато житій святих Божих угодників, а й звичайних діячів Церкви повстали саме з нагоди перенесення їхніх мощів. Нерідко дні, що в них відбулося перенесення мощів святого, ставали загальними, або льокальними церковними святами, як нпр. свято св. Миколая /Теплого/ 9-го травня. Свято це установлено на пам’ятку перенесення мощів цього популярного Святого з міста Мир у Килікії до Барі в Італії 1087 р. Перенесення мощів було звичайно великим святом громади, де така подія відбувалась. У відправах і процесіях Перенесення брали завжди участь великі маси народу. Церква й громади вірних таким чином віддавали окрему почесть покійникам, що заслужили собі на особливу пошану й звеличання. Такої пошани й права на звеличання заслужили собі у нас два попередні ієрархи Української Католицької Церкви у ЗСА. Вони цю Церкву зорганізували й її розбудували на цьому терені; у свій час були вони також визначними провідниками великої частини української іміграції в цій країні. Нагоди для такого віками й традицією освяченого вшанування їхньої пам’яти вірним не було дано – з великою шкодою для Церкви й громади.
Наскільки в Церкві була в минулому пошана до мощів померлих владик, дозволимо собі задемонструвати переповідженням одної історії із сивої давнини. У «Житії» новгородського архиєпископа Мойсея /14-те століття/ читаємо, що коли після упадку самостійности Новгорода /1478 р./, приїхав туди московський ставленник на владичий новгородський престіл архиєпископ Сергій і, зайшовши в манастир, де спочивали мощі архиєпископа Мойсея, виявив бажання їх побачити, то присутній при цьому протопресвітер відмовився відчинити гріб та заявив, що гріб архиєпископа може відчинити лише рівний йому саном церковний достойник. Гордий москвич злегковажив собі пересторогу протопресвітера й легкодушно заявив, що для Нього це й так не було б великою честю бачити «цього смерда» /селянина/. Відчиняти гріб самому йому не схотілось. За це, читаємо дальше в цьому «Житії», Господь його важко покарав, позбавивши його вживання розуму. Московський князь і митрополит мусіли забрати свого ставленника назад до Москви.
Ієрарх не може й не зобов’язаний усе знати, але він повинен мати розумних дорадників біля себе, що могли б в любий час поспішити йому з поміччю і дати кожночасно влучну й розумну пораду.
Українській іміґрації слід серйозно застановитись над потребою збереження пам’ятків нашого піонерського періоду в цій країні. Хто шанує минуле свого народу, себе шанує. Пошануймо отже належно самі себе, а шануватимуть нас і чужі.
