Незаперечною істиною є те, що правда, чи вона для нас мила, чи менше мила, навіть трагічна й болюча, раніше чи пізніше вийде на денне світло. Якщо хтось старається правду закрити й затаїти, робить не корисну прислугу для такої чи іншої справи. Коли ж ідеться про лист Східньої Конгрегації і новинку у «Ньюзвік», то тут також виявились спроби затаїти правду. Якщо заперечується вістки у «Ньюзвік», мовляв, це новини, виссані з пальця, які не відповідають дійсності, то тоді варто запитати, а що, властиво, є правдою? Чи такі питання, що були названі у «Ньюзвік», в такій чи іншій формі поставив Ватикан перед нашою Церквою, чи ні? В такій площині відповідь на поставлене питання може переконати стороннього читача.
Вже сьогодні не є для нікого таємницею, що порушені питання нашої Помісної Української Католицької Церкви у американській пресі: «Ньюзвік» за 5 листопада 1984 p., «Пост Ґазетте» у Пітсбургу за 8 листопада 1984 p., «Лонг Айленд Католік» за 15 листопада 1984 p., «Нашіонал Католік Ріпортер» й інші відповідають дійсності. Є незаперечним фактом, що з Священної Конгрегації для Східніх Церков вийшов лист з датою 17 вересня 1984 p., у якому були порушені ці самі проблеми, що подавала американська прeca. Все це є дійсністю.
Що варті у цьому відношенні заяви й спростування деяких наших владик, у яких заперечувалось правдивість вісток у «Ньюзвік»? На жаль, лист Східньої Конгрегації з 17 вересня 1984 р. з підписами кард. Владислава Рубіна і архиєп. Мирослава Марусина був надрукований в українському перекладі з італійської мови,в журналі «Патріярхат» за грудень 1984 р. є незаперечною дійсністю. В цьому листі порушені всі три проблеми, що стосуються нашої Церкви.
Після того, коли стало відомо, що такий лист є поширений і його має багато осіб, пускались різні чутки, мовляв, що цього листа одержав тільки торонтонський єпископ Владика Ісидор Борецький. На скільки ця вістка є правдива, важко сказати, бо для цього ми не диспонуємо відповідними фактами. Припустім, що справді такого змісту лист був висланий тільки до Владики Ісидора Борецького, бо, мовляв, в ньому ідеться про якісь «неправильні» свячення, але як тоді погодити дві інші точки. Чи тільки у Торонтонській Епархії поминали Патріярха, чи тільки у Торонтонській Епархії є прояви «псевдо-патріотизму»? Щось тут не зовсім ясно!
Знаємо, що у справі поминання була мова у Стемфордській Епархії, чи, може, Владика Василь Лостен позичив собі листа у Владики Ісидора Борецького? Правдою є, що в журналі було написано: «… Владика Василь Лостен прочитав листа з Ватикану, у якому сказано, що забороняється поминати Мирослава Івана Любачівського «патріярхом». На вимогу владики було уточнено, що Владика Василь Лостен не читав жодного листа з Ватикану, але тільки говорив про справу поминання. Звичайно, в цій ситуації, яка витворилась, для Владики Василя Лостена,було найбільше суттєвим, що він «не читав жодного листа з Ватикану», тоді коли для нас це є зовсім побічне питання, але основним було те, що була мова про заборону поминання. Що більше. Митрополит Стефан Сулик у листі до «Ньюзвік» пише: «Є правдою, що Римо-Католицька Церква сказала нам, щоб ми не називали нашого Верховного Архиепископа «патріярхом».,..». З повищого не випливає, що такого листа одержав тільки Владика Ісидор Борецький. Можна припускати, що всі Владики одержали стосовні листи, тільки, можливо, з деякими відмінностями. На хвилину забудьмо про те. хто одержав, а хто не одержав такого чи іншого листа з Священної Конгрегації для Східніх Церков, а постараймось застановитись.
Що було причиною до написання такого листа?
Коли ми трохи подумаємо над цим питанням, то, напевно, нам проясниться багато питань. Тут хочу повернути вашу увагу до вересневих похоронів минулого року св. п. Блаженнішого Патріярха Йосифа. А, може, кількома реченнями зупинімся над питанням, як Ватикан уявляв собі розв’язати питання Української Церкви, бо це є дуже суттєвим і важливим у похідній від цього. Тут я нічого особливого й нового не скажу, але відзначу усім відомий і незаперечний факт. Постава Блаженнішого Йосифа до питань нашої Церкви, її помісности й патріярхату була рішуча, тверда і непоступлива, бо Блаженніший Отець Йосиф спирався на історичних правах нашої Церкви, які були потверджені Вселенським Собором Ватиканським II і його, себто цього ж Собору, ухвалах у цій же справі. За Папи Павла VІ цей спір за привернення історичних прав нашої Церкви з Блаженнішим Патріярхом Йосифом Ватиканом був дійшов до дуже гострих форм. Пригадуємо, що Блаженнішому Патріярхові Йосифові було навіть заборонено приїхати на Євхаристійний Конгрес, що відбувався у Філядельфії. Ватикан був дав заборону нашим владикам їхати на синоди чи наради, скликувані Блаженнішим Патріярхом Йосифом. Все це створювало нестерпну ситуацію. Сьогодні це забулось, а це були дійсні факти. Ватикан розчисляв, що з смертю Патріярха Йосифа все піде в забуття, і справу визнання патріярхату Помісної Української Католицької Церкви можна буде спокійно відкласти «ад каледас грекас», іншими словами, відкласти до архіву на довгі, довгі роки.
На наше щастя, Всевишній Господь нагородив нашого Блаженнішого Йосифа довголіттям, і ватиканським чинникам прийшлось нетерпеливо довго чекати на його смерть. Після вибору на Апостольський Престіл Папи Івана Павла II ситуація була злагіднена. З часом прийшли деякі зміни у Римських Куріях. Папа Іван Павло II виявив більше зрозуміння до проблем нашої Церкви. Я свідомий того, що деякі з читачів можуть назвати деякі факти, які будуть заперечувати повище твердження. Без сумніву, вони матимуть рацію, і я цього свідомий, але незалежно від цього підкреслюю, що з боку Папи Івана Павла II було виявлено більше зрозуміння до нашої Церкви, як його попередника. Це також незаперечний факт.
Для тих, хто хоч трохи орієнтується у ватиканських кулюарах, добре відомо, що папа може дуже багато зробити, але не може все зробити. Цим я не збираюсь сказати, що Папа Іван Павло ІІ не міг зробити для нашої Церкви більше, без сумніву, міг.
Папа Іван Павло II створив систему наших синодів, що, без сумніву, має для нас особливе значення. Хоч ці синоди були з ласки папи, але пригадаймо собі, що Папа Іван Павло II, скликаючи Надзвичайний Синод, не скликав його сам на власну руку, але за згодою Блаженнішого Патріярха Йосифа, що має своє значення. Отже, папа просив тієї згоди у Блаженнішого Патріярха Йосифа. Відтоді наші синоди висувають кандидатів на єпископів, і поволі утверджується наша помісність.
Очевидно, цей стан ще далекий від повноти нашої помісности. Все ж таки, не багато, але щось осягнено. При цьому ми не повинні забувати, що у Ватикані ми також маємо наших неприхильників, недругів, які бажали б нас якось знівелювати, втопити у латинському морі. Це нічого дивного, бо такою є дійсність. За той час і в колах Ватикану звикли до українського питання. Не раз вже можна говорити про справу українського патріярхату і на вислів «український патріярхат» не роблять на обличчі гримас.
На жаль, наші неприхильники й недруги у Ватикані не перевелись, і вони все чекали на смерть св.п. Блаженнішого Патріярха Йосифа. Вкінці, 7 вересня 1984 р. відійшов від нас у Божі засвіти св.п. Блаженніший Патріярх Йосиф. Сповнилось те, на що наші недруги давно чекали. Вони сподівались, що з цією хвилиною закінчиться вся історія патріярхату Помісної УКЦеркви. Вони в цьому грубо помилились. Після смерти Блаженнішого Патріярха Йосифа вони швидко переконались, що їх побожні бажання далекі від дійсности.
В похоронах Патріярха Йосифа у Римі взяли участь українські представники політичного, культурного, наукового, професійного, жіночого, молодечого, мирянського й священичого світа. Ні більше ні менше були зібрані представники всієї української діяспори і майже всі українські владики. Тут ще і ще раз виявилось, що св.п. Блаженніший Патріярх Йосиф не був сам, бо у Ватикані йому не раз говорили: «Брате, ти є сольо», мовляв, за ним ніхто не стоїть.
Першою несподіванкою для наших ватиканських недругів було те, що таки зразу під час похоронів почали поминати коадьютора Мирослава Івана Любачівського Патріархом. Зразу виявилось, що з смертю Патріярха Йосифа не кінчається історія патріярхату Української Католицької Церкви.
Після похоронів 13 вересня 1984 p., під час спільного обіду в приміщенні УКУ, наші владики почули становище Львівського Крилосу, яке перед тим на окремій авдієнції було безпосередньо прочитане Блаженнішому Мирославові Іванові Любачівському. Архимандрит Іван Хома прочитав цілу заяву, у якій було наступне ствердження: «… Це Ваш титул Патріярха (це відноситься до Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського — Ч. Г.), який успадковуєте по великім Покійнику, є і буде для Вас хрестом. Але цього хреста скинути ви не можете ради миру в нашій Церкві, ради тих 400-літніх змагань за нього…».
Прочитана заява була для багатьох несподіванкою. Злі язики говорять, що була деким приготована інша заява, але перша заява її виключила… Чи так фактично було — трудно сказати, але якщо це так було, то колись і це вийде на денне світло. Ця заява Львівського Крилосу була не меншою несподіванкою для наших недругів.
Але найбільшою несподіванкою для наших ватиканських недругів були поминки, що відбулись у вечірніх годинах після похорону Патріярха Йосифа 13 вересня 1984 р. у Домус Марія у Римі. Слід підкреслити, що під час поминок була особливо виняткова атмосфера. Її тяжко передати, її треба відчути, відчути цей особливий настрій. Хто був учасником цих поминок, то напевно їх ніколи не забуде. Унікальним було офіційне відкриття поминок, яке в особливо достойній формі зробив архимандрит Любомир Гузар. Тут вперше миряни довідались про офіційне становище Львівського Крилосу. Архимандрит Любомир Гузар у своєму відкритті сказав такі знаменні слова: «… Прийшли ви з усіх закутків, з усіх наших поселень. Але присутня тут також і наша матірна, наша рідна земля Україна. Ні, не приїхав тут ніхто позавчора чи вчора. Але все таки Україна тут також сьогодні заступлена.
Насамперед в особі Блаженнішого Архиєпископа і Митрополита Галицького. Блаженніший Мирослав Любачівський є Архиєпископом княжого города Львова, тим самим він спадкоємець старовинної традиції київських митрополитів, тим самим він голова нашої Церкви, одної, єдиної для нас по цілому світі Української Католицької Церкви, і тому ми вшановуємо його титулом «патріярх»…». На цьому слові всі присутні спонтанно встали і це ствердження Львівського Крилосу прийняли довгими, довгими оплесками. Встали також і наші владики. Блаженніший Патріярх Мирослав Іван зворушено сидів, а оплескам не було кінця. Після цього кожен з полегшею зідхнув, бо одержав відповідь на настирливе питання: «А що буде далі?…» Це була ясна, чітка, виразна і одиноко правильна проекція нашої Помісної Української Церкви на майбутнє. Після цього пройшли в такому дусі майже всі промови. Сповнилось те, чого ми бажали.
Вже тоді присутні ставили собі питання, як на це зареаґують наші ватиканські недруги. Правда, їх не було на поминках, але вони про все були докладно поінформовані. Вже 18 вересня був телефон до архимандрита Івана Хоми, щоб задержати і не давати до преси «Становища» Львівського Крилосу. Мабуть, наказодавці трішки спізнились, бо «Становище» вже було розіслане до преси. Такого обороту ситуації ватиканські чинники не передбачали і не сподівались. Це їх не тільки заскочило, а особливо наших недругів, але й поденервувало. Можна припускати, що наші ватиканські недруги поденервовано зареаґували. В наслідок їх поденервованої реакції був написаний сьогодні вже відомий лист з 17 вересня з канцелярії Священої Конгрегації для Східніх Церков.
При цьому варто зробити маленьке завваження. Під цим листом є підписи кард. Владислава Рубіна і архиєп. Владики Мирослава Марусина. У Ватикані не раз так практикується, що ті, які підписують листи, не обов’язково їх формують і пишуть. Я цим нічого не хочу сказати, але стверджую факт, що таке. До речі, горезвісний лист кардинала В. Рубіна, що був свого часу написаний і розісланий всім нашим владикам, на якого св.п. Патріярх Йосиф гостро відповів, цілком певно, не писав кард. В. Рубін. Можливо, що така сама доля й останнього листа. Правда, це не міняє суті справи, але кидає дещо інше світло на поодиноких осіб.
Як видно з дати листа, 17 вересня 1984 p., це означає, що наші владики про нього знали вже давно. Лист написаний в образливому тоні, а одночасно в кривдячому для нашої Помісної УКЦеркви. Лист є такий, що вимагав з місця певної і гідної реакції з боку тих, що цього листа одержали. Нарешті треба це ще і ще раз сказати ватиканським чинникам, щоб нас більше в такий спосіб не трактували, бо ні наша Церква, ні її вірні на те собі не заслужили. Це повинні були давно сказати владики в нашому імені. На жаль, цього не сталось. Наша Церква спливла незлічимими жертвами крови за свою приналежність до Апостольської Столиці. За це вона собі заслужила на куди краще трактування.
Хоч у наших руках вже була копія листа Східньої Конгрегації до наших владик (чи владики), коли американський тижневик «Ньюзвік» надрукував 5 листопада новинку в цій справі. Без сумніву, що редакції «Ньюзвік» належить від нас щира подяка та признання за цю новинку. Для нас не важне, чи це була таємна інструкція Східньої Конгрегації, чи форма якогось іншого листа, але залишається незаперечний факт, що в листі, який ми надрукували в українському перекладі, порушується всі ці питання, про які написав «Ньюзвік» у дещо іншому насвітленні та які для нашої Церкви є шкідливі. Фактом є, що «Ньюзвік», а після того й «Лонг Айленд Католік», газета «Нашіонал Католік Ріпортер», «Пост Ґазетте» у Пітсбурґу й інша преса немов збудили нашу громаду.
Незрозумілим виявилось, що чомусь наші владики в США так поспішно почали заперечувати вістку з «Ньюзвік». На жаль, всі ці вияснення і заяви нічого не вияснили. Чому з цього зроблено таку велику справу, що аж нею займались та обговорювали наші владики на своїх нарадах 19 і 20 листопада 1984 р. у Філядельфії, що згадується у їхньому комунікаті, який друкуємо в іншому місці у цьому числі. Нам невідомо, чи мова йшла у напрямі, як зневтралізувати вістку «Ньюзвік», а не для того, щоб стати в обороні прав нашої Церкви. Пішла чашина на оборону ватиканських недругів нашої Церкви.
Цікаво, що в комунікаті наших владик з нарад, що відбулись у Філядельфії, згадали «Ньюзвік», але ні словом не згадали, що в тому часі була мирянська авдієнція, про перебіг якої журнал «Патріярхат» подав у числі за грудень 1984 р. Делегація мирян висловила свої думки, прохання і сугестії присутнім на авдієнції Владиці Максимові Германюкові та Владиці Стефанові Суликові. Це, справді, була особлива і виняткова авдієнція, бо владики, вислухавши делегацію, не дали жодної відповіді на поставлені питання і прохання. Хоч треба підкреслити, що були порушені життєві питання нашої Церкви, які турбують вірних нашої Церкви.
Якщо б був «Ньюзвік», чи якась інша американська газета поставила такі питання, то, напевно, вони були б ласкаво одержали відповідь. Зрештою, це можна судити по вістці у «Ньюзвік», яка мала тільки всього двадцять рядків, скільки цьому присвячено уваги зі сторони наших владик, щоб, борони Боже, не сталось кривди Ватиканові. Цей факт говорить сам за себе.
З приводу цього випадку можна б зробити багато завважень і висновків. Наші владики повинні більше співпрацювати з організованим мирянським рухом, щоб досягнення св.п. Патріярха Йосифа у багатьох ділянках, включно з існуючим патріярхатом нашої Церкви, зберегти. Не пробуймо повертати колеса історії назад. Патріярхат Української Католицької Церкви — це вже стверджена історія. Це мусять також зрозуміти наші недруги у Ватикані.
Микола Галів
