«Блаженні миротворці» Пастирський лист єпископа Харківського і Полтавського Ігоря

«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5:9). Ці слова лунають нині на тлі поділів і конфліктів, які обертаються мільйонами людських жертв. Палестина й Ольстер, Балкани й Чеченія — скільки таких кривавих ран ятрить сумління людства! З жахом і відразою спостерігаємо, як невибагливі політики намагаються приховати власні егоїстичні цілі за пишними фразами про різницю віровизнання й релігійні суперечності.

Є сили, які вже здавна прагнуть занурити й наш народ у трясовину міжконфесійного конфлікту. їм вдалося спровокувати православно-католицьку конфронтацію в Галичині, вони намовляють православних на переслідування протестантів і навіть в українському православ’ї спричинилися до розламу на три недоброзичливі одна щодо одної Церкви, кожна з яких встигла завинити перед іншими несправедливими звинуваченнями, політичними інтригами, а то й прямим насильством. Чи ж не нас застерігають Христові слова, звернені до фарисеїв: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12:25).

Під цим оглядом особливої ваги для нас, українців, набуває подія тридцятирічної давнини, коли напередодні закриття Другого Ватиканського Собору першоієрархи Константинопольської та Римської Церков подали один одному руку примирення. У цей день, 7 грудня 1965 року, Вселенський Патріярх Атенагорас і Папа Римський Павло VI, пригадуючи трагічний розкол 1054 року, висловили бажання усунути давню ворожнечу й зробити крок вперед на шляху братерської любови, яка доведе до досконалої єдности. Лідери православного й католицького світів заявили про жаль з приводу невиправданих слідів і вчинків представників Константинополя і Риму 1054 року, про передання в непам’ять і забуття взаємних проклять. Таким чином, подолано найістотніший бар’єр у відновленні братніх стосунків між християнами різних обрядів, котрі в добу Вселенських соборів становили одне неподільне ціле.

Ми в Україні відчуваємо себе трагічно відірваними від екуменічного руху. Галасливі кампанії політичних прихильників стрімкого об’єднання Церков швидше роз’ятрюють давні кривди й стимулюють відцентрові процеси, аніж сприяють зближенню. Бо «де заздрість та чвари, там безлад і все, що тільки є лихого… Плід праведности сіється в мирі тим, хто мир чинить» (Як. 3:16, 18).

Мусимо твердо стати на засаді неприйнятности регіональних альянсів і кулуарних інтриг як засобів побудови єдиної Української Помісної Церкви. Від діялогу Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського Патріярхату, розпочатого 14 листопада 1995 року, очікуємо обопільної щирости, відвертости, дбання про загальне добро Христової Церкви, обов’язкового врахування позицій інших національних Церков східнього обряду — Української Православної Церкви Київського Патріярхату, Української Греко-католицької Церкви. Порозуміння поділених українських Церков розуміємо як етап до вступу в екуменічний діялог східнього та західнього християнства, що має в перспективі справдження Першосвятительської молитви Ісуса Христа: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі» (Іоан, 17:21).

З трепетом і надією повторюю ці слова в Полтаві, рідному місті великого миротворця XX століття Патріярха Мстислава, Він навчав нас не запобігати перед владою або чужоземними центрами юрисдикції в гонитві за формальними актами визнання. «Визнаймо самі себе, тоді й інші нас визнають»,— любив повторювати Святіший. Але він же дбав про євхаристійне поєднання з Константинопольською Патріярхією, листуючись і зустрічаючись з Його Святістю Атенагорасом. Він був одним з небагатьох православних владик, хто прийняв запрошення Папи Івана ХХІІІ та відвідав Другий Ватиканський Собор. А коли тіло Митрополита Йосифа Сліпого поверталося в Україну, Патріярх Мстислав не завагався взяти участь в урочистому вшануванні пам’яти великого сповідника віри. Водночас Патріярх рішуче відкидав нав’язливі спроби втягти його в різного роду авантюри з псевдопатріотичними гаслами. За те так і не дістав притулку в Україні, і навіть зараз Полтавська міська рада не квапиться звільнити для меморіяльного музею рідну хату Святішого.

Згадаймо ж нині всіх, хто дбав про мирне подолання міжцерковних конфліктів: Святіших Патріярхів Атенагораса та Мстислава, римських архиєреїв Івана ХХІІІ і Павла VІ. Помолімося за спокій їхніх душ і за те, аби заклик ектенії про молитву «за мир всього світу, за добрий стан святих Божих Церков і за з’єднання всіх» став закликом до сумління кожного з нас, християн, покликаних у цьому світі турбуватися «про те, що веде до миру та до взаємного збудування» (Рим. 14:19).

м. Полтава
Каплиця св. вмч. Юрія Переможця
В день пам’яти св. вмч. Катерини,
7 грудня 1995 р.