Блаженні ви, хто не розчинилися у світі

Ілюстрація: Karina_StrokanРеалії війни диктують свої правила поведінки. Від її початку нас уже майже перестали жахати кадри трупів, особливо якщо це окупанти. Співчуття розчинилося в пережитому болю, «як написано: За тебе нас увесь день убивають, уважають нас за овець, призначених на заріз» (Рим 8, 36).

Що гірше, дехто почав відчувати жагу помсти і навіть радість, коли бачить убитих ворогів. Що мало розчинитися в нашому серці, яка перегородка зникнути, щоби ми з цим погодилися? А може, це ми розчинилися?

Є таке порівняння, яке в тій чи тій формі звучало перед війною на різноманітних проповідях і реколекціях: християнин не має розчинитися у світі. Сьогодні цей вислів набуває ще більшої глибини, виграє несподіваними барвами. Ми зіткнулися з не баченою вже трьома поколіннями жорстокістю. Але вона – також світ. Ми про це забули, заколисали себе, адже надворі ХХІ сторіччя – але той світ такий. Світ у тому значенні, в якому це слово вживається у Біблії. На щастя, це не весь всесвіт, не вся земна куля, лише опанована противником-сатаною частка. І ця частка, «світ», така.

«Усе це на нас нагрянуло, хоч ми тебе й не забули, і не спроневірилися союзові твоєму, і не відвернулося серце наше, і не зійшли з твоєї стежки стопи наші, коли ти розтер нас на місці шакалів і вкрив нас тінню смерти. Коли б ми забули ім’я нашого Бога і простягали руки наші до чужого бога, то чи Бог про це не дізнався б? Таж він знає таємниці серця. Таж через тебе нас убивають повсякчасно і, як овець, що на заріз, нас уважають. Устань! Чому спиш, Господи? Прокинься! Не відкидай навіки! Чому обличчя твоє ховаєш, забуваєш наше горе й гніт наш? Душа бо наша у поросі простерта, до землі прилип живіт наш. Устань нам на допомогу і визволь нас твого милосердя ради» (Пс 44,18-27).

Саме ці слова цитує апостол Павло в посланні до Римлян, коли у восьмому розділі пояснює, що все створіння в надії очікує оновлення. А разом із тим і на прославу вибранців Божих, яких уже ніщо не розлучить із Христом. Як наречену від Нареченого вже ніщо не відділить – і вони разом лягають та разом прокидаються, разом ідуть до шлюбної кімнати. Шлюбною кімнатою Нареченого, Христа, є Голгофа, Його ложем – хрест. А Його нареченою є ми, Церква, Божі вибранці, улюблені Його серця. Це з нами Він лягає, засинає сном смерті в Маріуполі, Харкові та Бучі. Щоби разом із нами прокинутися оновленими у Воскресінні.

Тож горе нам, якщо не поляжемо з Ним. Бо тоді ми все одно поляжемо, але не встанемо. Горе нам, якщо розчинимося в світі, а не в Нареченому і Спасі наших душ, якщо розчинимося як невірний коханець чи коханка в нічних сутінках, тікаючи зі шлюбної кімнати в оманливе незнане.

Як нам не розчинитися? Як нам не зрадити любов Божу? Як нам дати свідоцтво своєму християнству у випробуваннях? «Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям» (1 Кор 4, 9). «Очі всіх у синагозі були пильно звернені на нього» (Лк 4,20). І на нас сьогодні вони звернені також: «І він почав до них говорити: Сьогодні збулось це писання у вухах ваших» (Лк 4, 21).

Виставлення нас на видовище всьому світу є посланням багатьом людям. Так, це вже їхній клопіт і відповідальність, щоби його відчитати. Але це є посланням і до нас. Скажу так: ця війна є також посланням. Напевно, є багато компетентних голосів, які зможуть дати вичерпні, глибокі коментарі. Я ж лише хочу торкнутися поверхні, на яку, втім, ми зазвичай не звертаємо уваги. Найбільш очевидний вимір віри – це комунікація, послання Бога до нас, до світу, до інших. Але ми найменше часу приділяємо розважанням саме над цим аспектом християнства.

Війна зі сенсом

Отже, до головного повідомлення в нашому житті, яким є віра, сьогодні долучається інше, конкретніше, конкретне аж до болю, яким є війна. Суть послання – в його сенсі. Якби не було сенсу, то й послання, повідомлення було б непотрібне. Так – шепіт вітру, стрекотіння коників серпневої ночі…

Віктор Франкл у своїй книзі «Людина в пошуках справжнього сенсу» описує свій досвід перебування в нацистському концтаборі. Там він навчився простої істини – вижили не найсильніші, а ті, що шукали і віднаходили сенс у ситуації, до якої потрапили. Навіть якщо ця ситуація є повним жахіттям, як концтабір. Як ця війна. І наступний його висновок – виявляється, кожна людина відкривала якийсь свій особистий сенс у подіях довкола. Не існує універсальної академічної відповіді. Адже життя кожного настільки неповторне, що його серцевина, сенс цього життя є напрочуд індивідуальним. Сенс життя не вміститься у партійні лозунги чи пропагандистські плакати, бо це сенс твого життя, і лише ти здатен його відчитати.

На питання, який сенс має все це, ці смерті, ці руйнування, ця війна, очевидно, є декілька відповідей, і всі вони правильні. Є правильна відповідь з точки зору державності нашої країни – це справжня війна за Незалежність, тобто за існування України. З точки зору історичних процесів – це завершення деколонізації Європи і смерть останньої європейської імперії. З точки зору громадянського суспільства – це остаточний вибір і усвідомлення національної ідентичності колись аморфної маси населення ексрадянської республіки. І є ще безліч правильних відповідей. Їх стільки, скільки людей. Для когось сенсом стане віддати своє життя воїна, рятуючи інших. Для когось сенс цієї війни в тому, що Бог підготував його чи її віддати – виразити – свою майстерність лікаря, рятуючи інших. Для ще іншої людини – пожертвувати своїми докорами сумління і поїхати, рятуючи від війни своїх дітей. Серед мільйонів відповідей є також одна твоя. І вона правильна, якщо дозволяє тобі нарешті відкрити сенс цієї війни для тебе.

Так працює комунікація. Так влаштоване повідомлення: ти маєш відкрити його сенс. Чи це буде звук чайника, що загрів воду, а чи війна, яка почалася у ХХІ столітті. Інакше цей момент минеться і не залишить після себе нічого, крім пустки. Спробуй почути повідомлення, шукай його сенс, пам’ятай, що цей сенс так само індивідуальний, як і ти сам.

Намагаючись відчитати послання, ми пам’ятаємо про власну ідентичність. Наша ідентичність – християнство. Тож як не розчинитися християнинові у світі? Дуже просто – не користуватися заготовленими шаблонами відповідей. Світ пропонуватиме свою інтерпретацію подій, намагатиметься «ощасливити», «осяяти» тебе нав’язаними відкриттями сенсу війни. І не тільки війни. Світ має заготовки про сенс любові (лише насолода), життя (чи народжувати, маєш вирішувати тільки ти), смерті (краще б йому вже не мучитися) тощо. І для війни також він має шаблони. Але пам’ятай: тільки ти можеш відкрити справжній сенс подій у своєму житті!

Щоби розібратися в сенсі повідомлення, можна пройти через три на позір прості твердження.

  1. Ця ситуація – повідомлення від мене самого

Саме так. Кожна ситуація є повідомленням від мене мені ж. Ми постійно провадимо внутрішній діалог. Біда тому, хто майже ніколи не ставить собі запитань: він існує на цьому світі як рослина, «перемелюючи» день за днем без жодного сенсу. Біда й тому, хто так захопився внутрішнім діалогом, поринув у себе, що втратив контакт із довколишньою реальністю. В обох випадках біда ще й тим, що поруч.

Але здорова людина має віднаходити час на важливий діалог зі собою. Ставити собі питання: чому я тут? Що я збираюся робити? Навіщо? Чого я прагну? Чи це добре? Які будуть наслідки? Чи це точно те, чого б я хотів? І так далі.

А ще важливо прислухатися до невербальних повідомлень, які ми надсилаємо собі ж, наприклад емоції. Конче необхідно знаходити час, щоби сісти і прислухатися до себе: що я відчуваю саме зараз? Спробуй назвати цю емоцію. Послухай ще і спробуй ще раз, але вже точніше. Врахуй відтінки. Спробуй бути максимально точним, добери відповідне слово. Побудь трохи з цим відкриттям. Ти здивований. Ти зараз сумний. Ти зараз нажаханий. Або, може, просто переляканий? Чи краще сказати, що боїшся? Вже чуєш різницю? А може, саме зараз ти радісний. Чи збитий з пантелику. Може, ти в скорботі.

Тепер погодься з цим. Дозволь собі не тільки відчувати цю емоцію, але й прожити її. Хочеш плакати? Плач. Сміятися? Ну ж бо, не стримуй себе! Проживи це. Порозмовляй зі собою. Не ігноруй себе. Навчися, врешті, слухати – слухати себе справжнього, в першу чергу.

А тепер запитай себе у відповідь: чому я зараз переживаю цю емоцію? Звідки вона прийшла? Що стало поштовхом? Де та мить, у якій я звернувся до себе почуттями? Відкрий, запам’ятай, зроби висновки.

Святий Іван Касіян, один із засновників монашества в Західній Європі, у молодості поїхав жити з монахами до Каппадокії (сучасна Туреччина). І одним із найбільших його вражень було те, що кожен монах носив на поясі невеличку книжечку. Що б він не робив – прополював грядки, переписував книгу, рубав дрова – інколи переривався, хутко діставав книжечку, щось у неї записував і відтак знову повертався до роботи. Іван запитав настоятеля, що це брати там записують. Виявилося, що так вони збирали всі думки, емоції, бажання (те, що Іван та його сучасники називали порухами серця), щоби ввечері у своїй келії сісти, перечитати, проаналізувати, подумати, подякувати, можливо, щось у собі змінити. Отож потрібно жити тут і тепер, не втрачаючи послань від себе собі. І не тільки від себе.

  1. Ця ситуація повідомлення від інших

Щоби зрозуміти інших, маємо не тільки слухати, а ще й чути. Це називають активним слуханням. Тобто не задовольнятися тим, що прозвучало. Поставити собі запитання, як колись учителька в школі, що саме хотів сказати автор. Ти впевнений, що це саме те, що ти почув? А може, твій співрозмовник просто невдало висловлює свої думки? Або свідомо маніпулює? Або, навпаки, сказав чи сказала саме те, що думає?

Інформаційна гігієна дозволяє нам не потонути в потоках інформації. Є сучасний англомовний термін infobesity. Дослівно він означає «інформаційне ожиріння». Як багато сучасних людей безконтрольно і без розбору їдять усілякий непотріб у гігантській кількості, так ще більше народу споживає інформацію. Ми не розраховані на це, ми цього не витримуємо, тим більше якщо перебуваємо в граничній ситуації війни. Саме тоді, коли треба діяти, наша продуктивність сильно знижується, бо ми годинами гортаємо стрічку новин чи перемикаємо канали, щоби вкотре почути чи побачити вже відоме. Тому в усьому треба мати міру. Особливо тоді, коли твої дії можуть мати більшу цінність, аніж у звичайний час.

Але ми не тільки втрачаємо час, коли душимо себе інформацією, ми втрачаємо й духа. Краще помолитися, аніж із червоними від перенапруження очима і далі пасивно сидіти годинами, наче загіпнотизовані, біля екрана. Бо саме так християнин розчиняється в світі, навіть у мирний час. І розчиняється не тому, що починає бути поганим, злодієм, крадієм, корупціонером тощо. Ні, він просто оточує себе стіною шуму, гамором, за яким не чує ні себе, ні Бога. Він стає байдужим до будь-якої комунікації, навіть до інших, яких начебто слухає. Класичний приклад: через соцмережі, придумані для покращення спілкування, ми майже перестали спілкуватися зі своїми рідними, стаємо байдужими, «літеплими».

Виростає терня і глушить кожне слово. Стіна білого шуму. Цілий день. Зауважте, наскільки ми зараз боїмося опинитися в тиші. Ми вже розчинилися в світі, і не тільки як християни. Ми навіть не можемо сказати, а де ж отой Я.

  1. Ця ситуація повідомлення від Бога

Суттю духовного життя є чинити Божу волю. «Зійшов я з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, хто мене послав» (Ів 6,38). Справді, Христос зійшов з неба, щоби чинити волю Отця. Але спочатку її треба пізнати. І нам треба пізнати її.

Що драматичніша ситуація, то легше нам вимовляти «з нами Бог!». Дещо самонадіяно це стверджувати. Відповідні слова більше схожі на те, що ми Його інформуємо про нашу волю, яку Він має виконати. Але Бог, натомість, противиться гордим і підносить смиренних.

Ситуація війни, в якій перебуваємо тепер, ще раз показує зблизька, хто є до вподоби Богу. Погляньмо на біблійних воїнів: Давид перемагає Голіафа, Юдита – Олоферна, Естера – Амана, Гедеон – амалекитян… Давид є молодшим сином і недосвідченим юнаком, не здатним навіть поворухнутися в зброї дорослого чоловіка. Він – малий. Юдита є молодою вдовою. За староєврейськими мірками це менше, ніж ніщо, адже вона не має навіть дітей, які могли б заступитися за неї в майбутньому. Вона – мала. Естера є дружиною східного царя, по суті, частиною розкішного інтер’єру, яка не може навіть побачити свого чоловіка, якщо той не покликав. Вона – мала. Гедеон є юнаком на млині, морально забитим, із комплексом меншовартості, з рабською психологією. Він також є малим.

Але всі вони перемагають. Як? Роблять це, не приймаючи умови двобою, які висуває сильніший противник, не наслідуючи світ, ні. Вони залишаються малими. Вони мають сміливість не тільки стати до бою, а й зберегти свою малість, не вирости силою. Таким чином, вони повністю покладаються на Бога, а не на свої здібності чи сприятливі умови. І перемагають.

Чому ж тоді малі перемагають? Це не ще один хитрий трюк, якийсь парадоксальний закон природи. За всіма ознаками вони мали програти, їх перемога є статистично неправдоподібною. Проте вони перемагають не тому, що є якась причина або пояснення цього. Просто кожен із них, перед тим як стати до бою, питає Бога про Його волю. Шукає цієї волі. І послідовно її виконує.

Велике питання малої людини

Яким є послання від Бога до мене саме сьогодні, саме в цій ситуації? Це питання, на яке здатен лише хтось малий. Великий у більшості випадків буде просто діяти за злагодженою схемою, адже вона спрацювала вже «сотню разів». Не треба шукати Божої волі, якщо переді мною ще одне рутинне завдання. Це логіка великих. Треба шукати Божої волі у всьому, малому чи великому. Ось логіка малих.

Господь воплочується як малий. І Він «не виростає»: 30 років про Нього нічого не чути. Він також, як інші, стає в чергу до Хрещення на Йордані. Він не має де голови прихилити в роки свого проповідництва. Він угинається і падає під хрестом. Він же займає місце між розбійниками на шибениці. Христос був похований у чужому гробі як найменший серед малих. Він воскрес без фанфар, огорнутий лише тихою радістю поранку.

Саме тому Христос «не розчиняється». Йому це вдається, бо Він – не з цукру. Він не підходить до середовища поважних, серйозних людей, зациклених на величі – своїй чи інших. Він малий. Він – не від світу цього. Він такий, як і ми, якщо у Його смерть хрестилися. Бо хрещення – це смерть великої людини в мені. І блаженний я, якщо стану на похороні своєї величі, бо лише тоді я не розчинюся в цьому світі.

 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту