Блаженніший Патріярх Йосиф про єдність Української Церкви

Як і Великий Митрополит Андрей, його наступник Йосиф Сліпий віддавав свої сили для того, щоб наблизити християнський Схід, насамперед наших нез’єдинених братів на українських землях, до Католицької Церкви. Він підкреслював, що народи, які почали з’єднуватись з Апостольським Престолом, зберегли «за згодою Петрового Намісника свій обряд і дисципліну. І пішли змагання привернути давній стан у Церкві, коли то обидві Церкви, східня і західня, визнавали ті самі догми віри і признавали задля тих самих Христових тайн рівність обрядів, з яких кожен самостійно і рівноправно розвивався».

На жаль, такий розвиток не був легкий. Нез’єдинені вважали, що «через Унію, мовляв, занапащує Східня Церква свої питомі ціхи і затирає своє обличчя». Справді, східні католики нерідко сприймали механічно латинські елементи, чим порушували єдність свого обряду. Патріярх Йосиф аналізує причини цього — як внутрішні, так і зовнішні. До внутрішніх причин відносяться недостатній освітній рівень духовенства, незнання власної історії, а також тяжке матеріяльне становище. Зовнішні причини зумовлені недостатнім рівнем місіонерської діяльности на Сході. Місіонери не знали, як правило, мови й історії тих народів, серед яких вони працювали, недооцінювали їх церковну традицію і насаджували західню культуру. Треба згадати також, що християнському житті на Сході немало заважали постійні напади турків та інших мусульманських народів.

Як наслідок такого становища, злучені з Апостольським Престолом східні християни не могли розвиватися на основі своїх традицій. Вони поступово відчужувались від нез’єдинених братів.

У непростому становищі опинились українські католики. Напередодні Берестейської Унії в краї не вистачало власних духовних шкіл. Доходило до того, як зазначає Патріярх, що духовенство не вміло читати по-церковнослов’янському, а тому переписувало богослужебні книги латинськими літерами. Те духовенство, яке студіювало на Заході, призвичаювалось до чужих обрядів і починало впроваджувати їх після свого повернення на рідні землі.

Виникає питання: чому не запозичити східнім католикам повністю практики й канонів, заведених на Заході? Патріярх висловлює щодо цього ряд аргументів. Не можна ігнорувати тисячолітньої традиції релігійного життя, яке розвивалося завдяки різноманітності обрядів. Впровадження чи накидання в таких умовах одного обряду позначилось би на силі Христової Церкви, красі та повноті прояву її форм. Треба зважити й те, що «Орієнт стоїть ближче самого Об’явлення, як Захід, і мовою, і традиціями». Нарешті, усунення східнього обряду і традицій завдало би великої шкоди й суперечило би віковому досвідові. Ось чому римські папи, починаючи від Льва XIII, намагалися зберегти візантійську церковну традицію в дещо оновленому вигляді.

Церковні традиції, обряди і дисципліна Сходу не дають підстав для того, аби трактувати їх як якісь заскорузлі та закам’янілі. Вони мають можливості для поступу і розвою, що підтверджує історія східньої Церкви. Йдеться про природню здорову еволюцію, що відповідає духові східнього обряду. Тут не обійтись без глибокого і ґрунтовного знання церковних традицій, що вимагає їх сумлінного дослідження.

Водночас Йосиф Сліпий вважає за конечність потребу літургічної однообразности. Його турбує те, що навіть на галицькому ґрунті запанувала обрядова різноманітність. У той же час українська Церква як цілість, що охоплює дві її частини (католицьку й нез’єдинену), вимагає обрядової однообразности. Її утвердження поєднуються з прагненням до національної соборности.

Як показує життя, уніфікація української релігійної обрядовости зіткнулась з певними труднощами. Поперше, осягнення ідеалу літургічної однаковости не можливе без тривалих підготовчих студій, а подруге, українці-католики становлять лише малий острів у широкому українському морі. Патріярх Йосиф застерігає проти спроб накинути галицькі обрядові форми цілій Україні, бо за основу такої обрядової однообразности треба брати початок ХVІІ століття, себто перші часи Унії, а з пізніших нововведень приймати лише те, що є «життєве і конечне та відповідає по змістові або бодай по формі духові обряду». До перших десятиріч ХVІІ століття, зазначає Йосиф Сліпий, український обряд «спершу в католицькій вірі, а відтак у нез’єдиненій підлягав найменше чужим стороннім впливам і розвивався самостійною дорогою», був наскрізь нашим і природнім життєвим твором Церкви відповідно до переживань, настроїв, понять, актуальних вимог і релігійних потреб вірних.

Лише наприкінці ХVІІ століття нез’єдиненим братам в Україні була нав’язана никонівська реформа, яка виникла на чужому ґрунті і не відповідала українському національному духові. Отже, повернення до обрядовости початку. ХVІІ століття сприйнятливе для наших нез’єдинених братів за Збручем і на Волині, бо, за словами Патріярха Йосифа, реформа накинена «воюючою і свідомо ворожою нам схизмою».

У той же час український обряд з’єдиненої з Апостольським Престолом Церкви почав підпадати під польський, латинський вплив, про що вже згадувалось.

Запроваджується бароккова архітектура з латинськими адаптаціями, а візантійський обряд пристосовується до латинського. Ще більше латинізація та польонізація обряду проявилась у ХVІІІ столітті (усунення іконостасів, впровадження органів, дзвінків і без розбору латинських свят, присування до стін престолів, складання на латинський спосіб рук тощо). Навіть церковні книги писались польською мовою або латинськими літерами. Масовий перехід на латинський обряд української шляхти утвердив думку про нашу віру як «хлопську», бо її дотримувались «простолюддя з малоосвіченим загалом священиків».

Українське духовенство попало в зачароване коло, бо йшлося про врятування віри та обряду для збереження нації. Деякі потуги врятувати чистоту обряду мали зворотній бік — запропащування віри, бо їх ініціятори «не мали основнішого знання історії Унії, підсували їй усі національні неповодження і робили її відповідальною за жахливий стан, у якім опинився наш народ». Крім того, суперечки з москвофілами на політичному ґрунті позначились і на обряді, бо нововведення в обрядовій сфері мали підкреслювати відрубність українського обряду від експортованого з Москви. На щастя, за словами Йосифа Сліпого, «найболючіша рана в історії нашої обрядовости» логічно привела до «зрозуміння краси чистого обряду».

Наш Патріярх не погоджується з тими, хто намагається зберегти навіть деякі латинські нововведення. Він пише: «Кожний обряд, отже і наш, має свою структуру, так як кожний стиль має свої внутрішні засади. Коли щось не виходить з його нутра, але є взяте з іншого, реформує його і позбавляє своєї естетики і величі. Так само й обряд. Хто знає дух обряду, той відчує і завважить, чи якась форма є причіпкою чи органічним твором. Схід має свій відрубний характер, і не треба його затирати чи замазувати». Не можна ігнорувати літургічної аксіоми, за якою «чим старший обряд, тим заслуговує на більшу пошану й уважніше збереження». Отже, еволюція обряду може бути лише природньою, а всі новотвори відповідати його духові.

Звичайно, не тільки обрядовістю можна забезпечити єдність української Церкви. Та не треба забувати, що її латинізація призводить до відчуження українців-католиків від нез’єднаних братів. Виступаючи за церковне єднання, Йосиф Сліпий досліджував його догматичні, психологічні, соціологічні та інші аспекти, а також труднощі й перспективи. Як виклади й доповіді, так і інші форми участи професора Йосифа Сліпого у роботі Велеградських конгресів служили визначенню засадничих положень для такого з’єдинення.

Велеградські конгреси, заініційовані Митрополитом Андреєм, стали своєрідним прапором церковного єднання. Вони обґрунтовували тезу про рівність обрядів у Вселенській Церкві, створили міцне ядро для екуменічного руху, яке щиро бажало церковної єдности, і поставили цей рух на твердих богословських основах. Вони засвідчили також належний рівень наукової роботи у Духовній Семінарії та Богословській Академії у Львові, що дало змогу українській Церкві заявити про себе на такому міжнародньому християнскому форумі. В цьому безперечна заслуга професора Йосифа Сліпого як ректора.

На унійному з’їзді у Львові (1936 р.) Йосиф Сліпий зачитав доповідь «Погляд на з’єдинені і нез’єдинені Церкви Сходу і догматичні різниці між ними». У доповіді зформульоване питання «Які ж різниці ділять католиків від нез’єдинених?». «Щоб дійти до поєднання,— відповідає далі доповідач, — треба знайти точку розбіжности, вглибитися в спосіб аргументування нез’єдинених і підходити до питання також із становища нез’єдинених. У той спосіб можна буде підготувати майбутній спільний Собор». Йосиф Сліпий наголошує на ролі української Церкви в започаткованому митрополитом Андреєм екуменічному русі, її післанництві серед Церков Сходу. Прагнення до єдности з Апостольським Престолом підтвердила Берестейська Унія.

Для української Церкви у нинішніх умовах особливої ваги набувають слова Йосифа Сліпого про те, що «дух критиканства, руїнництва, розбивання, винаходження противенства і різниць, не шукаючи натомість порозуміння, згідливости і кращої дороги є противний католицькому духові, який все запереченню протиставить — будування». Католицизм не мириться з «фанатизмом і брутальною нагальністю» в громадському житті, односторонністю та вузькоглядністю, стоїть «у різкім противенстві до сектанства, пересади поодиноких признак, похибок, сторін, проблем і суспільної структури».

Католицька Церква може мати лише благодатний вплив на державно-громадське життя. Звідси — доконечність розглядати Українську Греко-католицьку Церкву як союзника при розбудові самостійної держави національно-патріотичних сил, що підтверджує політичний розвиток у Галичині. Противники української державности добре розуміли цю ролю нашої Церкви, тому вони розпалили міжконфесійні конфлікти тоді, коли виявилось, що протидіяти відродженню Церкви-страдниці вже безнадійно. Спровоковані противниками національної незалежности міжконфесійні конфлікти між греко-католиками і православними доповнились конфліктами між прихильниками автокефалії та московського патріярхату. Намагання об’єднати православних українців призвело ще до одного розколу. Парадоксально, що під одними й тими ж національними прапорами, в ім’я одного й того ж Бога ведеться міжконфесійна боротьба, яка лише розхитує національну єдність.

У науковій спадщині Йосифа Сліпого вагоме місце посідають праці, присвячені сподвижникам єдности української Церкви. їх автор аргументовано доказує традиційність зв’язків нашого народу з Апостольським Престолом, зв’язків, які започаткував ще святий папа Климент, ім’я якого й пам’ять особливо вшановувались на українських землях у княжу добу. Низка проповідей нашого Патріярха відтворює світлий образ оборонця церковної єдности святого Йосафата Кунцевича, величну постать Великого Митрополита Андрея Шептицького.

Сучасні проблеми Христової Церкви в Україні по новому обернулись після львівського псевдособору в 1946 році. Більшовицька ліквідація Української Греко-католицької Церкви, жорстокі репресії проти її духовенства стосувались не тільки церковного, а й родинного і суспільного життя. Аби розкрити ці проблеми перед українським народом, владики, які брали участь у ІІ Ватиканському Соборі, звернулись до вірних із спільним пастирським посланням. Вони наголосили, що «першим і найважливішим сьогоднішнім завданням Христової Церкви є краще пізнати свою властиву суть, точніше окреслити свою власну місію і дати себе ясніше пізнати сьогоднішньому світові. Церква Христова знає, що вона є таїнством, наскрізь пройнятим Божою приявністю, яке можна все більше досліджувати, щораз краще пізнавати і чимраз глибше розуміти». На цьому соборі Українська Греко-католицька Церква заговорила після довгого мовчання, пригадала своє велике і славне минуле й порушила питання про створення Києво-Галицького Патріярхату.

Місія Христової Церкви — в духовному рятуванні людства. Святість Церкви вимагає її єдности, хоч можуть бути різні церковні обряди, традиції, звичаї, карність і мова богослуження. Чвари в Христовій Церкві — не вияв Божої волі, а наслідок людської немочі. Релігійні поділи і непорозуміння серед українців укорінились через різні упередження або через затії ворогів нашої Церкви і народу, а ще до того витворилось багато перешкод, хоч і нині між українцями-християнами є більше того, що об’єднує, ніж роз’єднує. Рів між українцями-християнами може засипати Божа благодать і взаємна християнська любов. Об’єднанню сприяють ті самі Святі Тайни, та сама віра, той самий церковний обряд, ті самі літургійні свята й пости, та сама наука Отців Церкви, спільна духовна спадщина княжої України, спільна любов до батьківщини, ті самі церковно-народні традиції та звичаї, та сама рідна мова, пісня і національна культура.

Єдність не зводиться до перетягування один одного до своєї Церкви, а походить із щирого й глибокого переконання душі. Вона вимагає терпіння і взаємопрощення, про яке говорив папа Павло VІ: «Якщо була б якась провина цього поділу християн на нашому боці, ми покірно благаємо прощення в Бога і в наших Братів, якщо вони думають, що зазнали від нас якоїсь кривди. А якщо йдеться про нас, ми готові простити кривди, заподіяні Католицькій Церкві, забути біль, якого вона зазнала з причин довгих непорозумінь і поділів». Українські владики з радістю відзначили те, що на Другий Ватиканський Собор прибули представники від православних українців із Сполучених Штатів Америки.

Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий і всі владики Української Католицької Церкви надіслали з Другого Ватиканського Собору привіт владикам Української Православної Церкви. В ньому вони писали: «За прикладом Первоієрархів католицької і православної Церков, які з нагоди Вселенського собору зняли зі себе рештки прикрих споминів минулого, полишім і ми взаємні прикрі спомини з історії обидвох наших українських Церков і в новому екуменічному дусі явно започаткуймо нову добу наших взаємовідносин у правдивій християнській любові і щирому братерстві». Українські католицькі владики закликали вірних «старатися жити своїм повним християнським життям у своєму рідному українському обряді».

Мрія про єдність української Церкви відображена в заповіті Патріярха Йосифа. Він закликає стати в обороні прав як Української Католицької, так і Української Православної Церкви, що «так само знищена чужим насиллям». Патріярх звертається до українців-католиків та українців-нез’єдинених: «Друг друга обіймім! Промовмо — Браття!». Ці слова Великого Страдника за нашу Церкву набувають особливої ваги напередодні славного ювілею Берестейської Унії.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>