Блаженної пам’яті доктор Микола Кушпета (1915-1994)

Волею Божою тай природнім порядком світа — відходять від нас, один за одним, чільні люди так званої другої, повоєнної еміграції в Америці та Канаді. Провідні постаті того покоління, яке двигнуло наново українське життя за океаном, надхнуло його всіми духовними та інтелектуальними здобутками, привезеними із краю, та довело до небувалих осягів. Своєю наполегливою, безкорисною працею довело воно остаточно світові, що Україна заслуговує на своє повноправне місце «в народів вольних колі».

Проживання у розселенні, серед чужого оточення, та ще й невбогого, — це важке випробування вірности далекій і ніким тут навіть не помічуваній Батьківщині. На жаль, великі маси наших співбратів-поселенців не пройшли цієї проби. Та неначе для надолуження післав нам Господь хоч нечисленних, але великих і жертвенних трудівників. Своєю непохитною поставою та невтомними зусиллями оправдали вони наше безпечне й достатнє діяспорне існування, зберегли нашу духову, церковну та організаційну єдність та зв’язок заморської спільноти із рідною землею. Зуміли зробити еміграцію плідною та корисною відроджуваній Батьківщині.

До таких людей, що не то що з великої, а справді золоченої літери, можна без сумніву зарахувати недавно померлого д-ра Миколу Кушпету.

Народжений у галицькому селі на Брідщині, зі здорового селянського кореня, пережив добу Визвольних Змагань ще малим хлопчиною. Але, видно, ці перші, ледве ще свідомі, переживання перейшли, за словами Івана Франка, «в кров і душу дитині».

Вже молодим гімназистом брав активну участь у всіх можливих легальних та нелегальних виявах українського життя. Пройшов звичайним шляхом свідомого українця тих часів — польську тюрму та німецький полон. Завершив освіту вже на еміграції, в австрійському Іннсбруці, докторатом із політичних наук. Був у перших лавах нашого студентського життя.

Переїзд у Канаду, спершу до Тандер-Бей, далі до Торонто відкрив перед М. Кушпетою безконечні можливості творчої праці. І він брав їх повними пригорщами. Присвячувався вихованню молоді в СУМ-і, ставив економічне життя (оснував першу кредитову кооперативу в Північному Онтаріо), очолював Братство Українців-католиків Канади, співпрацював в Українському Патріярхальному Світовому Об’єднанні, був діяльний у Комітеті Українців Канади та в Пан-Американській Українській Конференції, брав активну участь у створенні СКВУ та постійно займав у ньому провідні становища. Зокрема мав здібність організувати масові імпрези та здвиги. Останньою із численних «його» імпрез був величавий концерт у пам’ять п’ятдесятиліття смерти Слуги Божого Андрея Шептицького та десятиліття смерти Патріярха Йосифа Сліпого. Концерт цей відбувся в Торонто 13 листопада, на жаль, вже без його участи, але плянований і підготовлюваний ним, дослівно до останнього віддиху життя. Два великі наші святці мали нагоду подякувати йому за цей труд — вже особисто.

Д-р Микола Кушпета, попри всю свою заанґажованість в українському житті — не замикався в нашому «ґетті» — цей закид чуємо так часто в сторону наших діячів… Ні, був активним членом консервативної партії Канади, навіть кандидував з її рамени на посла, працював у різних всеканадських добродійних організаціях, зокрема там, де можна було, в ім’я багатокультурности — причинитися для української справи.

Наше діяспорне громадянство нагородило його Шевченківською медалею та званням «українця року» — але хіба ж може якась нагорода належно пошанувати цю Людину неспожитої енергії та беззастережної у відданості Великій Справі — Богові й Україні! Покійного було видно всюди, де проводилася українська позитивна, творча дія… Всюди з’являвся у поспіху (великі ж були його відповідальності!), захоплений і заклопотаний громадськими справами… А довкруги нього зразу починали гуртуватися люди, починало вирувати життя та поривало повільніших і нерішучих.

Рік, у якому відійшов від нас д-р Кушпета,— був роком Родини — у всьому світі та зокрема для нас, українців. Годиться, отже, не поминути у цій згадці його родинного життя. Бо й родина його, опечалена сьогодні, була, як і він сам, прикладом високих духових та громадських чеснот. Дружина Іванна, довголітній секретар Світової Федерації Українських Жіночих Організацій. І виховані в цій родинній атмосфері дочки — наперекір «тискові оточення» — продовжують вірно шлях батьків, зокрема знаменита піяністка, Зеня, яка сьогодні всеціло посвятилася опіці над знедоленими дітьми в Україні.

Покійний вже осягнув останню мету — надземну батьківщину…
Вічний спокій Праведникові, бо слуху злого він не побоїться…

Леся Храплива-Щур

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>