Переклад з німецького
Ralf Winter. Die armliche weltmacht reportage uber die Sovjetunion.
Religion: Gott in Saretchanka
Ральф Вінтер: Бідна світова потуга. Репортаж зі Совєтського Союзу.
Релігія: Бог в Серащанці
Автор, Ральф Вінтер у репортажі часто вживає слова «Росія» під яким слід розуміти СССР. Редакція
«Кожний зв’язок з Богом є щось невисказано обридливе» Ленін
Гарно стоїть ленінградська катедра Божої Матері з Казані в блеску сонця теплого дня. Відновлена, клясичний російський стиль, малий перед нею, плеканий, з водограями, дорога продовжується на Невський Проспект при якому стоїть катедра, рух великий на широких хідниках.
Гарно включається цей Божий храм у вуличну фасаду Сов. Союзу, здається закам’яніла історія, просто не можна надивуватися — Леніград є все ще Петерсбурґ, все ще на захід зорієнтований пункт, яким його хотів мати Петро Великий, все відчувається тут атмосферу ширини і світової далечини, яку не можна ніде більше знайти у цілій країні, навіть комуністи не могли цього змінити.
Деколи пристає автобус перед катедрою, виходять пасажири і входять до катедри, байдуже приглядаються їм люди що сидять у малому парку на лавках і відпочивають дивлячися на водограї і видно мають багато часу. Що день приїжджають тут автобуси, що день зникають в катедрі групи молоді, колгоспників, індустріяльні фабричні робітники, також багато старших людей — це тут нічого, нового, особливого.
Очевидно не для побожности приходять ті відвідуючі, тільки для світського навчання, для скріплення партійної свідомости, для того, щоби перемогти небезпечні «забобони», для ідеологічної науки. Бо катедра це лише з фасади Божий Дім з бронзовими, прикрасами, в яких відбивається сонце, з золотими херувимами, з мармуровими колонами, в дійсности це «Музей історії реліґії і атеїзму», майстерня віри партії. Говіркі провідниці, які все за голосно говорять, приймають відвідувачів, бо не бажано, щоби групи тут усамостійнювалися. На думку «Музею» скористати можуть відвідувачі тільки тоді, коли опроваджують їх школені, вимовні провідниці і пояснюють їм як колись обманювано людей у справах віри, як обманювали, що існує Бог, як смішні були «казки» про Страшний Суд, як підле було оповідання про минуле, уявне чудо плачучої Богоматері на іконі, яке вмовлювано віруючим. Тільки за допомогою говірких провідниць, яких голоси лунають в гарних мурах, можуть приявні добре розуміти якою оманливою і брехливою була християнська віра, мішанина сектанських наук і соціяльних умовин, які були все неприхильні, а висока гієрархія влади, рафіновані дідичі, єпископи були тісно пов’язані з нищою владою. Християнство, пояснюють провідниці, робить життя людини повне терпінь і муки, приниження, постійно загрожене пімстою Божою, страхом кари в пеклі і тим брало людей у безпросвітню неволю.
Противно діє совєтська влада, вона дає людям життя у радости, волю від страху перед Богом, вона роздерла і знищила занавісу забобонів християнства. — Є глибока рація в тому, що совєтська влада від самого повстання рішилася на войовничий атеїзм, до якого мусить кожний приєднатися, коли бажає добра народам Совєтського Союзу.
Деколи мусять провідниці прикликати групу до порядку окликом: «Товариші, але ж прошу»! коли відвідувачі не проявляють належної уваги. Перелякано замовкають неуважні. Дальше у розповіді провідниць приходить на чергу іронічне оповідання про Адама і Еву, вкінці наступає з’ясування, заключний доказ що немає Бога, що потверджують експонати лету в стратосферу. — Поведінка провідниць є часто в такій екскурсії груба і нетактовна супроти віруючої, християнської людини, яка у світлі партійної науки і мудрости є лише знаком браку свідомости і ворожости супроти совєтського народу. Небезпечний забобон християнства треба радикально поборювати, фронтально, без якоїбудь пощади, бо Ленін сказав раз на все, що «Всякі зв’язки з Богом й невисказано обридливі». Наслідники Леніна і його послідовники вказували,покликуючи до борби проти реліґії і «забобону», що воюючий атеїзм є необхідний для створення досконалої комуністичної держави і тому треба його у тій церкві, колишнім Домі Божім, плекати. — Провідниці роблять що можуть і напевно не їхня вина, що Бог все ще в Росії живе. Що Бог ще живе це також не є виною атеїстів — агітаторів, які скрізь в країні: у клюбах, фабриках, колхозах і у розмовах поборюють його і представляють християнську віру як монументальну конспірацію проти поступу.
Не можна рішучо обвинуватити референта «Ради для справ реліґії», резидуючого в Садовій вулиці в Москві. Не можна робити відповідальним начальника цієї установи товариша Володимира Куроєдова за те прикре дальше існування Бога, хоч Він був давно проголошений мертвим, бо як «Рада» і її представник і всі його співробітники були вишколювані політичними органами безпеки, які робили все можливе, щоби в Радянському Союзі і останній Божий Дім став зайвим і придатним для більше життєвих справ. — Властиво є свобода віри, про це написано в конституції, хоч це написане вартує рівно стільки що загварантована свобода преси, свобода вільних виборів, значить все це, практично не вартує нічого. Більше помічними чим конституція могли би стати для християнина, безнастанно живучого в страху, слова Леніна (том 6 — видання московське 1946 p.), там можна знайти таке: «Кожна людина мусить мати повну свободу не лише практикувати віру свого вибору, але також проповідувати її. Нікому не вільно у такі справи вмішуватися». Але ця ліберальна сентенція є у практиці макулятурою, практикою є насправді впроваджування і повчання у ленінградській катедрі Божої Матері з Казані.
Правдою і дійсністю є атеїстичне виховання молоді в школі, тоді коли християнське виховання є строго заборонене. Практикою є кпини і висміювання християн у пресі і виказування їхньої слабости. Практикою є і те, що віруючих християн звільняється з праці, хоч це ніби заборонене указом Президії Верховного Совєту російської федерації, християн замикається в тюрмах за якусь видуману провину, яку все легко знайти.
Однак мимо таких практик, мимо 53 років поборювання віри, мимо замкнення безлічі церков і замінення їх на склади, руханкові залі, танкові льокалі, живе Бог в Росії, партія сприймає це з невдоволенням, бо бачить, що на фронті ліквідації «забобону» не осягнула повних успіхів, хоч властиво, логічно беручи, повинна була поширити свою науку атеїзму.
Комуністам здавалося, що в 1917 році маси чекають на визволення з гніту церкви, як на звільнення з визиску через капіталістів. — Комуністам здавалося, що віра в Бога є пропагована ворожою владою для отупіння мас народу, тому атеїзм прийметься і пошириться скоро, коли виховається маси в тому напрямі. Але на 53 році панування комуністичної влади мусіли комуністичні активісти признати, що мільйони людей все ще на ту пропаговану ними науку не чекають, противно, її не хочуть прийняти. Все ще є в країні кругло 50 мільйонів віруючих всяких релігій, а всего тілько 14 мільйонів членів комуністичної партії. — Так живим є Бог в Росії, так відпорним, що пересилає навіть вістки за границю і то такі вістки, які є для партії дуже неприємні.
В роках 1967-1969 проникнуло більше чим пів мільйона слів протесту проти переслідування віруючих в Совєтському Союзі на захід і від цього часу не замовкли ці протести, противно стаються ще голосніші, бо багато християн приймає переслідування так як баптист Альоша з повісти Солженіцина: «Іван Денисович»: «Ляґер йому не страшний, бо спливає по ньому, як по гусі вода».
В Альма-Ата столиці совєтської республіки Казахстану де живуть примусово переселені совєтські німці повторюється у кожне велике свято слідуючий образ: церкви окружують живим кордоном, воюючі атеїсти, молоді комуністичні ради, які мають перешкодити християнам бігти в «нещастя забобону». Але все одно, кожного року йдуть віруючі до церкви під глумливі оклики молодих атеїстів, які на диво не доторкаються до них, бо в поставі тих віруючих є щось таке, чого не в силі зрозуміти партія.
В Єривані в Вірменській Республіці даремно поборювала партія Бога православних мешканців того краю. Катедра Ешміддсіні все повна, навіть діти приходять на Богослуження, хоч якраз це їм заборонено, бо партії залежить, щоби діти до церкви не ходили. Майже 98% віруючих не дали «навернутися», партія дивується цьому дуже.
У Новгороді старому торговельному городі над Волховом замкнула партія і останню церкву, бо як казала, не має для кого її тримати і так всі церкви в гарному Новгороді замінено на музеї, а розвагу повинні люди шукати в домах культури.
Але віруючі християни збудували собі нову церковцю далеко за містом, де не ходять ані залізниця, ані автобуси, дорога дуже тяжка, а у зимі в сніговії безконечно довга, а всеж таки та мала церковця живе, віруючі її відвідують, а місцеві партійні товариші бачать це і дивуються.
В Ташкенті, столиці Узбекістану згоріла з невияснених причин баптистська церква, ніхто ніколи не довідався причини пожежі точно, але пішла чутка, що підпалили її радикальні атеїсти. Баптисти все одно сходилися в неділю ранком, а також відвідували знищену церкву в будні і читали спільно Біблію, сходилися під голим небом, їхній Бог не потребував церкви. Тоді рішила партія скріпити своє зусилля міліційними силами.
У Москві в костелі баптистів, де кожної неділі приходили вірні, щоби помолитися, що партія називала «видуманими і мітичними діями», трапилося зворушливе братання, коли зайшов на Богослуження дуже популярний американський п’яніст Ван-Клєйбурн, партія була загнівана і дала це відчути п’яністові. — Взагалі цей Божий Дім баптистів був предметом злости для партії і це її не подобалося, що над проповідальницею виписані були слова: «Бог є любов’ю». Партія ненавиділа цю церкву, яка гуртувала віруючих, вона не тільки не марніла і не завмирала, противно ставала чимраз сильнішою, атеїсти питали себе «якже ж це могло статися у столиці Радянського Союзу»?.
В році 1917 мала Москва 1,8 мільйонів мешканців, 600 церков, нині має поверх сім мільйонів мешканців і тільки 30 церков.
В Ленінграді було в 1917 році 350 церков, під комуністичною владою залишилося всього сто церков.
Але хоч балянс ліквідовання церков був для атеїстів успішний, все таки є ще в Союзі 16.000 церков в яких проти волі партії, моляться люди, а ще є 16 монастирів, 13 церковних шкіл. За останнім підрахунком стоїть нечинних 750 церков «з причини браку священиків», вони будуть напевно ліквідовані, бо по такій заяві урядових чинників звичайно починається процес остаточної ліквідації.
Тих 16.000 церков, які за словами комуністів «ще працюють» мусять собі з дня на день виборювати своє право на існування. Вони мусять діставати від уряду дозвіл на існування, живуть з членських вкладок. Священики є під постійним наглядом «делегованих», яких назначує «Сов’єт для віровизнання» в Москві і перед цією Радою є відповідальні. Для нагляду церковних громад існує 500.000 аґентів тайної політичної поліції, яка має завдання пильно слідкувати за церковними громадами і їх членами. Вірні, які хочуть вінчатися в церкві, або христити своїх дітей в церкві мусять бути приготовані на те, що це буде донесене начальству заводів, в яких працюють, а тоді їм можуть рекомендувати слухати лекцій атеїстичних агітаторів або можуть їх запросити до участи в навчанні в «Школі для знання про природу і товариство», а під цією назвою криється атеїстична організація. — Треба мати відвагу бути в Радянському Союзі практикуючим християнином. Партія цього не може зрозуміти звідки християни беруть цю відвагу.
Деколи приводить ця неімовірна відвага уряд у клопіт і неприємну ситуацію. Одного морозного дня в січні 1963 року з’явилися колгоспні робітники з Сибіру з Чернигорська зі своїми родинами в американській амбасаді в Москві при Чайковській вулиці і старалися ввійти в амбасаду, щоби демонструвати і так осягнути дозвіл на вільне практикування своєї віри, без насильства та переслідування. їх забрали темно-зелені автобуси, так знані населенню, а американці не могли їм помогти, а може і не хотіли, щоби не викликати дипльоматичні ускладнення. — Ніхто не поміг християнам з Сибіру.
Пізніше у 1966 році прийшли сибіряки знову, тепер вже в силі 400 людей. Вони пішли під будинок Центрального Комітету і домагалися бачення з товаришем Леонідом Брежнєвим, з яким, як казали, хочуть поговорити про виконання постанов конституції, заґварантованих, які відносяться до справ вірування, але Брежнєв не хотів з ними говорити, їх побили і арештували і знову ніхто їм не поміг.
Таких конфронтацій уникає найбільше на Радянщині церква російсько-православна. Те що хотіли вибороти силою перед американською амбасадою і урядом старається православна церква дістати прихильністю комуністичній системі. Її Патріярх є нині такою самою слухняною і декоративною особою, як був за царських і сталінських часів, коли голова Русько-православної церкви був частиною світської влади, коли голова російсько-ортодоксійного населення персоніфікував «Божу Волю». Як Сталін використовував рідну церкву, щоби змобілізувати вірних для великої «Вітчизняної війни» проти німців, так нині використовують комуністи русько-православну церкву для своїх червоних «миролюбних апелів» і так дати їм додаткову підтримку і створити враження єдности радянського населення. Притягає до того голову церкви, яка співділає у бажаному напрямі, віддана цілком владі, яка її опановує і постановила свою церкву поволи довести до повільної смерти, до повної ліквідації.
Коли появився в російській православній церкві спротив, як це зробили священики Ніколай Єшліман і Ґлєб Якунін перед кількома роками, вони написали в відкритих листах: «Багато єпископів і інших духовних слухають більше приказів місцевих авторитетів чим слова Святого Письма», вони були звільнені з церковної служби, а незабаром засудив їх Патріярх Алексей за «образу» комуністичної держави.
Православний єпископ з Кірова пішов у своїй лояльности ще дальше, він загрозив тайною поліцією своїм духовним, які твердили, що руська православна церква є в грунті речі мертвою установою. — Хто однак не так думав як єпископ з Кірова, про само існування церкви, але і про офензивну діяльність віри, того стрінуло те саме, що єпископа Афанасія з Коврова; по своїм висвяченню був діючим єпископом лише 33 місяці, суспендованим 32 місяці, 36 місяців жив на засланні, а 254 місяці у в’язниці.
А хто вступався за повне співдіяння держави з політично відданим християнином, як група руська православних радянських громадян у Ленінграді, то арештували і саджали в тюрму «за образу совєтської влади».
Видно ясно, що політикою і стремлінням комуністів є знищення Церкви через постійний наступ атеїстичної пропаганди, погрози та тихий терор, бо з причини престіжу заграничної політики не можуть собі дозволити на повну — явну ліквідацію чи заборону. Під натиском партії дійшло до того, що лише старі люди відважуються ходити до церкви, так що сама істота, суть церкви з року на рік корчиться, меншає і день її смерти дефінітивно і остаточно являється на овиді. — Хто з чужих відвідує в Радянському Союзі церкву може повірити в то, бо чужий бачить самих старих людей, які не є скорі до балачки, до незнайомих підозрілі, навіть злосливі. Але це є тільки позірне і цей образ використовує партія як свого союзника у борбі з вірою і церквою. Чужинець не має нагоди, не знаючи дійсности цієї справи і поведінки партії, не в силі приловити владу на брехні, бо партія і влада не дозволяє йому кинути оком за куліси дійсности в радянській державі. Але часом помагають цікавому чужинцеві самі «товариші», які деколи проговорюються самі. Соціолог Арутюнян проговорився, щодо офіційно обов’язуючої тези, що церкви є властиво лише «доми старців». Але Арутюнян ствердив також, що 70% всіх пенсіонерів признається до віри, прикрашуючи свої стіни в мешканнях іконами. Але й Арутюнян ствердив, на що партія не була приготована, що 21% родин, яких батьки працюють у державних установах і тим самим повинні бути усвідомленими і взірцевими комуністами, признається, що дома мають куток з іконами, 47% колгоспних робітників, 30% фабричних і все таки навіть 7% інтелектуалів зберігають у себе ікони.
В околиці Орела опитувано робітників трьох колгоспів про їхнє відношення до давно урядово проголошеного Бога, Бога християн мертвим і знову не так випали відповіди як хотіла і надіялася партія, бо більше одної третини рільничого пролетаря призналася до віри в Бога. Що до віку опитуваних, то віруючих було поверх 60 років 36%, у віку 46-60 39,9% так, що справді можна говорити про старих людей, але про те, що взагалі немає приросту не відповідає правді, бо все таки 23.4% віруючих, які признаються до того мало між 21-25 літ, кількість таких, які не признаються лишається невідомою, закритою. Все ще зуміли батьки втримати своїх дітей при вірі, все ще носили бабуні потайки христити своїх внуків, все ще й діти ходили до церкви, а партія дійсно була безрадна.
В одній околиці чисто російській довідалися дослідники, що 60% всіх батьків христили свої новонароджені діти, 15% всіх подруж вінчалося в церкві, 30% похоронів відбувалося за християнським звичаєм з молитвою і Божим словом. Що більше, багато совєтських молодих громадян, вихованих атеїстично і навчених що релігія це закаптурений клясовий і народний ворог, вважало, що християнська віра ледви чи є «соціальним злом».
«Якже це можливо? питався — в білоруській газеті партійний діяч: «Як це можливо, що всі наші діти ходять до наших шкіл, а все таки є віруючі в молодій генерації»?
Закінчення у наступному числі
