«Бог посеред міста – воно не похитнеться…» (Пс. 46, 6)

Куди йдемо?

В євангельських повчаннях і притчах Ісус часто говорить про майбутнє, звертаючи увагу слухачів уперед до вічності, яка розпочинається тут і тепер із особистого навернення. У своїх посланнях апостоли заглядають у минуле виключно з перспективи світу, що гряде. Книга Одкровення розгортає перед читачами епічний ландшафт прийдешньої дійсності з остаточною перемогою добра. Іншими словами, Новий Завіт – це про нове, про те майбутнє, що починається вже сьогодні, але про майбутнє. На жаль, упродовж кількох останніх століть ми ніби втратили цей герменевтичний вектор. Варто лише прислухатися до недільних проповідей у наших храмах. Ми ніби згорнулися в політичну апологетику замість того, аби дарувати людям надію: ми виправдовуємося, а мали б творити. І не всупереч, а задля. Інколи виникає враження, що ми відмовилися від мети й «місійного авантюризму», що дозволяє нам не завмерти перед викликами, а пропонує сенс та снагу рухатися далі. Наша проповідь сьогодні розвернулася в минуле. А людству так потрібен альтернативний сценарій прийдешнього. Рання Церква стала ідейним проривом крізь тодішню систему смислів, вона боролася за виживання під стягом майбуття, а нам сьогодні доводиться виживати, реабілітуючи наше минуле. І мало кому спадає на думку вимагати іншого жанру парафіяльної гомілетики. Якість спілкування визначає якість відносин. Щоб майбутнє існувало, про нього необхідно мріяти вголос, ділитися власним баченням і малювати спільні горизонти, що об’єднували б наші свідомості, сформовані в епоху смислової розпорошеності. Чи ми сьогодні справді знаємо, куди йдемо?

Повністю статтю можна прочитати у паперовій версії журналу.