Наявність власної богословської традиції – одна з ознак патріархальної Церкви, але традиція є не тільки минулим, вона є його осмисленням і творенням сучасності, розповідає керівник наукових проектів УКУ Тарас Тимо. Він, як богослов і перекладач, бере участь у перекладацькій та видавничій діяльності університету. В УКУ з’являється щораз більше сучасних українських академічних і популярних перекладів творів отців Церкви та видатних богословів, а також перекладних і власних монографій про них у рамках двох видавничих серій. Утім перед цією справою стоять великі виклики.
– Упродовж останніх років в УКУ активізувалася робота з видання богословських текстів, у тому числі перекладних творів отців Церкви, до чого ви безпосередньо заангажовані. Якими є напрямки та обсяги цієї роботи?
– Якщо говорити не про перекладну літературу загалом, не про переклади сучасних досліджень, а про тексти, що стали джерелами європейської цивілізації, традиції Церкви і нашої української християнської культури, то у нас, в УКУ, виходять дві серії. Перша – «Витоки християнства». Нею займається філософсько-богословський факультет. Вона наукова, але з популяризаційним акцентом. Мета цієї серії – видання перекладів творів отців Церкви. Можливо, в ній буде здійснене й видання літургійних текстів, окремих текстів, пов’язаних з історією Церкви, її мистецтвом, канонічним правом. Тобто в цій серії з’являються загалом джерела християнської думки і богослов’я, які ми успадкували з минулих епох: від раннього християнства до пізнього Середньовіччя чи навіть до Новітнього часу. Також у «Витоках богослов’я» передбачене видання сучасних наукових монографій як перекладних, так і українських авторів. Із перекладних ми вже зробили чотири видання, два з яких вийшли друком, а два перебувають у редакції. Ці книги стосуються патрології, історії ранньої Церкви, ранньохристиянського богослов’я. У вказаній серії ми намагаємося видавати фундаментальні й оглядові праці, що не є вузькопрофесійними, а становлять ширший інтерес. Водночас у «Витоках християнства» подаємо саме ті монографії, які втішаються великою увагою в світі: вийшли однією мовою, але були перекладені багатьма іншими або ж написані дуже авторитетними дослідниками.
Зокрема, у цій серії ми видали переклад книги американського професора Роберта Вілкена «У пошуках обличчя Божого», що є популярним і водночас науковим оглядом історії розвитку думки Церкви від ІІ століття до пізньовізантійського періоду. В цій же серії ми видали монографію Себастьяна Брока про сирійських отців Церкви під назвою «Світле око: духовний світогляд Єфрема Сирійського». Сирійське богослов’я вирізняється біблійною свіжістю, є закоріненим у близькосхідну біблійну культуру, образність і спосіб мислення. Сирійські церкви зберегли свою оригінальність, незважаючи на те, що сильно понищені складною історією, у тому числі ісламізацією. Це богослов’я унікальне, і Єфрем Сирійський є його найяскравішим представником. Окремо слід зазначити, що з джерельних текстів у серії «Витоки християнства» ми видали й велику антологію ранньохристиянських авторів під назвою «Ранні отці Церкви», де зібрана велика кількість текстів ІІ – ІІІ століть. Тут же вийшла антологія «Отці Церкви про багатство і бідність» – невеликі витяги з праць понад 20 грецьких і латинських авторів на тему християнського ставлення до бідності, економічної нерівності, розподілу матеріальних благ. Тепер, як я вже казав, чекаємо на появу ще трьох книг – документів Вселенських Соборів, які вперше вийдуть в українському перекладі, а також монографій про східнохристиянську духовність і про обоження людини.
Другою серією, яка втілюється в рамках гуманітарного факультету УКУ, є «In via» – «В дорозі». Її ідея трішки інакша: полягає у виданні джерельних текстів від епохи Античності до пізнього Середньовіччя. В цій серії вийшов діалог Платона «Бенкет», твори Боеція, Ансельма Кентерберійського, Бонавентури. Найновіший том – «П’ять слів про богослов’я» Григорія Богослова. Особливістю серії «In via» є те, що вона має формат двомовного видання (т. зв. білінгва): на одній сторінці поданий оригінальний грецький чи латинський текст, а на другій, дзеркальній сторінці – його український переклад. У цій серії ми робимо особливий акцент на академічну якість: всі давні тексти оснащені солідними вступними статтями і коментарями–примітками. Такі видання покликані давати читачеві ХХІ століття фундаментальні, але адаптовані й контекстуалізовані тексти з філософії, богослов’я, історії. Гуманітаристика загалом без них не може обійтися.
– Маючи досвід перекладів і видання таких важливих, але водночас специфічних текстів, що можете сказати про інтерес до них не тільки в українському науковому середовищі, а загалом у нашому культурному просторі?
– Не скажу, що з цим у нас все однозначно зле, але… Якщо візьмемо європейські мови, то українською в сотні разів менше перекладених джерельних текстів порівняно з, наприклад, російською чи польською мовами. Росія ще за царських часів мала державні програми перекладів, які дозволяли робити це, мов на конвеєрі: перекладали все, що бачили. Очевидно, що це старі переклади, зроблені старою мовою і за старою методологією. Вони майже без наукового апарату, не завжди задовільної якості. Поляки у ХХ столітті, особливо в другій його половині, переклали дуже багато. В них перекладають навіть вірменські, сирійські, коптські тексти. Ті ж росіяни дивляться на поляків із заздрістю – стільки всього вони змогли перекласти і видати. Нам ще до цього дуже далеко, але знаки надії маємо. Порівняно з тим, що ми мали 20 років тому, коли не було практично нічого, ситуація покращилася. Я колись робив для себе аналіз галицьких видань початку ХХ століття. Намагався зрозуміти, які переклади патристичних текстів існували в довоєнній УГКЦ. Все, що вдалося знайти, це декілька коротких текстів Василія Великого, дещо з Івана Золотоустого, перекладених іноді з грецької, іноді з французького перекладу. Наприклад, Митрополит Андрей Шептицький перекладав фрагменти текстів Василія Великого про монашество, популярним був твір Івана Золотоустого «Про священство».
Якщо порівняти з будь-якою попередньою епохою історії нашої Церкви, то маємо сьогодні непогану ситуацію. Трохи розкрутили маховик перекладів, хоча він ще не такий швидкий – виходять один-два томики на рік, але вони виходять! У нас вже не «нуль» людей, які можуть перекладати, а п’ятеро-семеро. І вони своїми скромними темпами, попри інші свої обов’язки, попри те, що ця діяльність не є пріоритетною чи добре фінансованою, працюють. Тому вважаю, що ми маємо хороші надії на наступні десятиріччя.
Часто ставлять запитання: чи потрібно робити титанічні й дорогі з огляду на час та фінанси зусилля щодо перекладу? Чи не краще навчити наших студентів англійської і користуватися англійськими перекладами? Проста відповідь таким скептикам – ні. Річ у тому, що переклад не робиться просто задля доступу до інформації. Це не якісь комп’ютерні коди чи математичні формули, які хтось десь у іншому кінці світу написав, а в Україні ми їх прочитаємо і зрозуміємо те ж саме, що автор у них вклав. Людська мова і мислення працюють інакше. Насправді переклад як культурне явище має принаймні три складові.
Перша: кожен переклад розвиває мову. Ми зараз багато говоримо про українську мову, про її захист, відродження і так далі. Вибачте, але якщо у нас українською не говоритимуть Платон, Арістотель, Григорій Богослов, Іван Золотоустий, то вона від цього страждатиме, вона не входитиме в коло повноцінних, розвинутих європейських мов. Так, українською мовою повинні говорити і відомі літератори, і сучасні філософи – тут уже кожен нехай пильнує свою галузь. Ми як богослови виконуємо своє завдання і вважаємо, що українська мова має збагатитися творами античних авторів, отців Церкви, середньовічних мислителів. Свого часу багато сучасних європейських мов формувалися завдяки тому, що на них перекладали з латини Святе Письмо. Це наче переводило їх із категорії простонародних «говірок» у розряд повноцінних світових мов. Тут ми маємо справу з фактично мовотворчою функцією перекладу.
Друга: історія, у тому числі історія Церкви, не є лінійною. Здається, що певні тексти, написані багато століть тому, давно вирішили певні проблеми. Наприклад, Григорій Богослов розставив усі крапки над «і» в певних догматичних питаннях щодо віри в Святу Трійцю. Навіть якщо припустити, що так воно і є (хоча це, м’яко кажучи, не зовсім так, адже таїнства віри безмежні), то слід пам’ятати, що кожне нове покоління українців, які хочуть бути свідомими мислителями, філософами, богословами, християнами, повинне торкнутися цього спадку. Недостатньо того, що в IV столітті хтось написав, а ми з ним погоджуємося і відкладаємо це питання вбік як вирішене раз і назавжди. Ні! Щоб усе це жило, діяло, впливало на нас, треба читати твори. А щоб їх читати, вони мають бути доступні в перекладах зрозумілою і близькою для нас мовою, дбайливо видані, вдумливо прокоментовані, з примітками. І коли молодий студент, кандидат до священства, філософ чи мирянин бере цей текст, то починає підтягуватися до його рівня. Тобто текст не лежить собі пасивно – читач починає з ним діалог. Текст починає відкривати людині нові грані дійсності, над якими вона не задумувалася. Цю функцію можна назвати освітньою, трансформаційною. Вона показує, що давно відомі істини віри повинні оживати і ставати частиною нас самих.
Третя: кожен текст є вираженням душі і розуму його автора. Читач – це друга особа, яка входить у діалог із автором, читаючи його твори. От, наприклад, текст Григорія Богослова. Його істини залишаються незмінними, але їх сприйняття, скажімо, на початку ХХ століття і тепер, різні. Сьогодні я читаю як українець ХХІ століття, який живе в глобалізованому світі з його великими перевагами і проблемами, у світі, де відбувся Голодомор, Друга світова війна, Майдан, де триває російськоукраїнська війна. Тож я сприймаю тексти відомих богословів і філософів по-іншому, аніж читач початку ХХ століття. Відповідно при моїй зустрічі з цими текстами народжується щось нове: нове осмислення фундаментальних істин, нові ідеї, нові кроки. Це дуже інтимний і глибокий процес. Ми не можемо його модерувати й передбачати, але точно знаємо: якщо не буде цих текстів, то й зустріч з ними не відбудеться. І якщо читатимемо їх російською чи англійською, ця зустріч буде зовсім іншою, аніж тоді, коли читатимемо їх рідною мовою, мовою своєї культури і своїх предків.
– Зачепивши питання давніших перекладів, скажіть, чи шукаєте ви, готуючи переклади, працюючи з ними, в українській історії своїх попередників – перекладачів тих текстів?
– Насправді це треба робити, і ми це принагідно робимо, але не так систематично, як би цього хотілося. Почнімо з того, що в нас поки що навіть інструментарію для такого пошуку нема. Була б чудова робота, якби хтось з істориків-джерелознавців і дослідників архівів зробив каталог українських перекладів класичних і давньохристиянських текстів, що були зроблені в XVI – XX століттях. Звісно, церковнослов’янські переклади патристичних текстів – дуже давнє явище, ініціатива, яка, мабуть, сягає часів святих Кирила і Методія. Але зведення докупи знань про цю сферу ще попереду. Хоча скажу: коли перекладаєш текст сучасною українською мовою, великої потреби заглядати в церковнослов’янські переклади нема. Вони мало можуть допомогти в цій праці, але для усвідомлення і показу тяглості культури констатація старань попередників дуже важлива.
– Другий бік питання про «потребу»: як реагує публіка, читачі?
– Це важливе питання ми часто ставимо перед собою, адже при колосальному обсязі зусиль, які вкладаєш у переклади, хочеш відчувати відгук. Успіх в цій сфері дуже сильно залежить від здатності видавництва, яке випускає переклад у світ, популяризувати і поширювати його. Можу з певністю сказати, що інтерес і потреба є однозначно. Люди купують такі тексти. Не масово, звісно, бо це, в принципі, не книги для пересічного читача. Наклади поки приречені бути на рівні однієї-двох тисяч примірників, деколи і 500… Але фактом є те, що подібні книги слід розглядати передусім як культурне явище, котре повинне існувати. Якщо текст перекладу зроблений, його можна видати, перевидати, зробити електронною книжкою. Головне, щоб він був.
Щодо читачів, то книги обох згаданих серій читають передусім вдумливі студенти, ті, що не просто хочуть скласти іспит. Читають їх наші колеги: богослови, філософи, історики, перекладачі. Такими текстами часто цікавляться катехити, які використовують їх у своїй праці. І це дуже важливо, бо катехит читає, а потім радить видання людям, з якими працює. Загалом люди шукають фундаментальні знання, які не входять до «репертуару» комерційних релігійних видавництв. Тому із виданням богословських текстів маємо випадок, коли університетське видавництво сповняє завдання виховання публіки. Бо якщо будемо видавати тільки примітивну релігійну літературу, то й читач залишиться на такому ж рівні. Мусимо мати богослов’я не тільки академічне, а й життєве – на рівні вірних, мирян. А прийде воно тільки через освіту, через читання розумних книг.
– Чи можемо говорити про ваші найближчі плани?
– Я вже закінчив переклад до серії «In via» текстів преподобного Симеона Нового Богослова – візантійського автора Х – ХІ століть. Це його вибрані твори про природу богослов’я: про те, як мислити і говорити про Бога. Колеги зараз перекладають деякі аскетичні твори отців пустелі, зокрема Євагрія Понтійського (IV століття), готується до друку переклад дисертації про богослов’я Макарія Єгипетського. Перекладена і невдовзі має вийти друком антологія творів отців Церкви IV століття.
– Чи не плануєте, окрім грецьких авторів, перекладати твори латинських отців Церкви, вірменських авторів?
– З латинськими питання стоїть однозначно: думаю, дійде черга до найбільш фундаментальних текстів Августина, Тертуліана, інших західних отців. А от щодо східних мов, то з цим поки проблематично: дається взнаки відсутність відповідних фахівців. Перекладачів із давньовірменської, коптської чи сирійської мов ми поки що, на жаль, не маємо. – Якими є найбільші виклики для перекладацьких ініціатив? – Передусім хотілося б більшої інституційної підтримки. Така річ, як переклади, ніколи не робиться зусиллями поодиноких ентузіастів. Для цього потрібна системна, цілісна програма на рівні Церкви та її навчальних закладів. Це можна порівняти з державною підтримкою фундаментальних досліджень: кожна цивілізована, розвинута країна розуміє, що слід підтримувати математичні, фізичні, астрономічні дослідження, навіть якщо на перший погляд від них немає прямої користі «народному господарству». Чому? Бо саме фундаментальна наука в певний момент спричиняється до певного «цивілізаційного стрибка»: винайдення комп’ютерного процесора, інтернету, космічного корабля… А це, своєю чергою, зумовлює ріст економіки на десятки мільярдів доларів, полегшує життя людей, зміцнює безпеку. Щось подібне відбувається й у житті Церкви. Здавалося б, абстрактні богословські дисципліни – біблістика, догматика, патристика, літургіка впливають на рівень церковної спільноти, її мислення, підхід до вирішення пастирських і суспільних проблем. Справа перекладів і видань богословських текстів може виглядати вузькоакадемічною, навіть «відірваною від реальності», але, нехтуючи нею, ми автоматично відриваємо себе від кола цивілізованих народів, від церковної історії і традиції.
Однією з прикмет патріархальної Церкви є наявність власної богословської традиції. А традиція – це не лише історія, це і її осмислення.
Отже, маємо старе, робимо нове, рефлексуємо над усім цим. Проблеми інтелектуального потенціалу для виконання завдань, які стоять перед Церквою, у нас нема. Існує, як це не банально звучить, проблема фінансово-інституційна. Для того, щоб українське богослов’я загалом і справа перекладів зокрема рухалися вперед, потрібні повноцінні проекти, інституційне зацікавлення, підтримка і «замовлення». Тоді це працюватиме. Адже речі, про які ми говоримо, ніхто в світі не робить за рахунок свого вільного часу, в проміжку між одинадцятою вечора і першою ночі. Коли ми втілюємо такі проекти, то всі хвалять. Але симптоматичним є й те, що коли ми лише починаємо говорити про них, висуваємо ідеї, то часто натрапляємо на нерозуміння, спротив, навіть певний сарказм. Має існувати продуманий і забезпечений план роботи на 20 чи хоча б на 10 років – церковну стратегію в цьому напрямку слід деталізувати.
Хотілось би також, щоб у нас в цій сфері нарешті з’явилися конкуренти. Було б приємно, якби, наприклад, при Івано-Франківській духовній академії, Тернопільській духовній семінарії, Київській духовній семінарії з’являлися осередки перекладачів, налагоджувалося видання богословських текстів. Я переконаний, що помалу все це з’являтиметься.
Розмовляв Володимир Мороз
